Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Алонсо залишив на Марсіаля прибирання з посудом і пішов розважатися. Марсі сперечатися не став — чия квартира, того й правила. Він зітхав, але тягнув час і знаходив нові заняття. Потім піймав себе на тому, що переставляє всякий мотлох з місця на місце, зупинився і завалився на ліжко. З тяжким зітханням дістав телефон.

— Марсі?

— Привіт, Тадео, друже! Як там справи? — він сів на ліжку і почепив усмішку.

— Навіщо ти телефонуєш? Ріко не пустить тебе назад, не сподівайся.

— Та я не про те… Я хотів дізнатися, як сеньйор Еллісон.

— Навіщо? — після паузи спитав Тадео. Марсіаль облизав губи.

— Знаєш, що б я не викинув, Ріко завжди мені пробачає, може, навіть зараз мине час, і він мене пустить назад… — він насупився і потер шию. — Мені навіть це зійшло б з рук, як завжди. Ну, знаєш, Ріко. Що він мені зробить? — Тадео нетерпляче засопів у трубку, і Марсіаль прискорився: — Але з Еллісоном таке не прокотить. Я гадки не мав, що все так закінчиться… Я не хотів! Я не думав…

— Ясно... Думати — взагалі не твоє, як я подивлюсь.

— Я безвідповідальний шмат гівна. Знаєш, я розмірковував над тим, що ти мені сказав, чи точно я певен, що він хотів... Я думав. Він погодився, це точно. Але я не знаю, чому, — він запустив пальці у волосся. — І тоді мені було все одно, я був п'яний і не став розбиратися. Адже це дивно, в сенсі ми й до того до ладу не розмовляли... Чому він, до дідька, погодився? — він глибоко зітхнув і взявся за перенісся. — Так… Коротше, я не спитав його. Ні чому, ні навіть сподобалося йому чи ні… Може, він мене ненавидить… Я можу тільки сподіватися, що він… — його голос зірвався, — не зробив це через мене. Загалом, думаю, я маю просити вибачення. Думаю про це весь час… Виходить, це я мало не вбив його?

Тадео тихо дихав у трубку, потім прокашлявся.

— Ти диви, навіть не знав, що ти здатний на такі роздуми. Дуже зворушливо!

— Тадео, блять! — у трубці посопіло і пошаруділо, потім Тадео продовжив:

— У нього померла дружина. Він трохи не в собі.

— Стривай, а коли…

— Ну… тижнів за два до нашого концерту.

— Що? Але...

— Так-так, я знаю, він намагався до неї додзвонитися при нас. І досі просить, щоб ми їй сказали й привели до нього… Стріха потекла.

Марсіаль проковтнув. Він весь день обливався потом, але тепер по спині потягло холодом.

— Ти коли з ним обіймався, ніякого дивного запаху не помічав?

— Заткнися... — Марсіаль здригнувся й обхопив себе рукою. — Просто завали пельку… — він так і не знайшов відповідних нагоді лайок, тому посопів у трубку і тихо сказав: — Як він?

Тадео зітхнув. Помовчав. Знову зітхнув і відповів, коли Марсіаль вже відкрив рота:

— Не дуже… Лежить у лікарні. Несе нісенітниці, просить привести дружину, плаче, намагається вибратися з ліжка чи спить під ліками. Все це погано, тому що рани не можуть нормально загоїтися, коли він постійно смикається. І спати під заспокійливими теж не дуже корисно... А йому вже не вісімнадцять, і курить він усе життя, коротше... Ми тут трохи... не знаємо, що робити, — ще тихіше закінчив він. — Якщо так піде й надалі…

Марсіаль мовчав. Кімната, розмита бічним зором, хитнулася.

— Він помре?

Витримавши довгу паузу, яка подобалася Марсіалю дедалі менше, Тадео ледь чутно відповів:

— Я не знаю, — він відкашлявся. — Не знаю. Може, ми ще щось придумаємо. Ти це, якщо щось придумаєш, дзвони… Відразу дзвони, — і кімната знову похитнулася.

— Зрозуміло.

Тадео відключився, і Марсі спробував проковтнути грудку в горлі. Та вперто застрягла. Марсі схопився, пройшовся по кімнаті, покружляв. «Лайно, лайно, лайно!»

Наступного вечора вони порозмовляли ще раз, і Тадео, відключившись, ще якийсь час без руху дивився на телефон у руці. Потім засунув його до кишені та пішов на кухню. Ріко сидів в одних трусах і несхвально колупав макарони. Він підвів голову. Тадео сів навпроти.

— Марсіалю прийшла дивна думка про твого діда, не знаю, хороша вона чи погана, але я за те, щоб спробувати, доки він ще не перекинувся, — Тадео насупився. — Якщо ще не пізно...

Наступного ранку Марсіаль, Тадео і Ріко були біля палати сеньйора Еллісона. Їх без запитань пустили зранку, а не як усіх, і це, мабуть, навело Ріко на похмурі думки, бо він перестав лаятись і пропалювати Марсіаля поглядом. Тепер він стояв мовчки, витріщаючи очі й міцно стиснувши кулаки. Коли Тадео взяв його за лікоть, Ріко здригнувся, його губи смикнулися. Він кинув на Тадео погляд, і Тадео шепнув: «Не панікуй, якщо раптом що — нам сказали б одразу». Марсіаль глибоко й повільно вдихнув і видихнув: Ріко не просто істеричка — він ще й умів заражати всіх своїм мандражем. Тадео розгорнув Ріко до дверей і відчинив їх. Марсі пішов за ними, дивлячись у підлогу. Від запаху ліків і в нього дрібно тремтіло у шлунку.

— Ви її привели? — голос тихий і хрипкий. Прозорі сірі очі пройшлися по всім, як жадібні пальці, і розширилися, наткнувшись поглядом на Марсі. Сеньйор моргнув і збився з думки. Нахмурився, ніби не був певен, що це саме він.

— Привіт, — сказав Марсіаль і підійшов. Ріко кинув на нього погляд і трохи розслабився, побачивши на обличчі Марсі приклеєну усмішку під зляканими очима. Сеньйор дивився на нього, потім перевів увагу на Ріко з Тадео, так і не попросивши слухавку зателефонувати Мері. Тадео кивнув:

— Здрастуйте, сеньйоре Еллісон. Пам'ятаєте Марсіаля? Ви не проти, що ми його привели? Ми можемо його, е-е… — він описав пальцем коло, — ну, якщо ви не хочете з ним говорити…

Сеньйор облизав сухі губи та кинув на нього ще один розгублений погляд.

— Та ні… я не проти.

— Ви казали, вам тут не подобається, і ми подумали, що могли б поки що забрати вас до себе. А Марсі побув, типу, доглядальницею… щоб допомагати вам. Якщо ви не проти.

— Але чому… Краще Мері, вона ж моя дружина.

— Вона поки що не може.

— Її хоча б шукають? Вона б не пішла без своєї косметики, без усього, вона все залишила! — сеньйор ворухнувся. Ріко опустив очі, його обличчя скривилося. — Може, вона у Хелен? Хелен давно намагалася її спокусити… — Ріко не відреагував, з чого Марсіаль дійшов висновку, що той чує це вже не вперше. — Чому мене до неї не пускають? Я міг би сидіти поруч із нею в кріслі, хай прив'яжуть, якщо їм так спокійніше… Яка різниця, чи буду я тут, чи в її палаті?

— Е-е… — сказав Тадео та опустив погляд.

— Правила, — буркнув Ріко, і сеньйор стиснув губи.

— Ви їй зараз нічим не допоможете, — сказав Марсіаль, міцно зчепивши пальці в замок, і сеньйор похитав головою. Мабуть, і цей аргумент чує не вперше… — Упевнений, вона б хотіла, щоб ви по максимуму прийшли до ладу, — він не був певен, він її ніколи не бачив, і Ріко про неї не розповідав. — Вона скоро, сподіваюся, прийде до тями, і тоді їй знадобиться ваша допомога. А ви, гм... Ну, ви не зможете за нею доглядати прямо зараз, — він знизав плечима.

— Якщо потрібно, я зможу!

— Можливо, але якщо спеціально постараєтеся вилікуватися, то результат буде кращим, правда? Коли їй стане краще, вам відразу подзвонять, і ви повинні бути, це, в максимальній формі, так? — Марсі озирнувся на Ріко та Тадео.

— Так, і прямо зараз їй не вдасться вам допомогти, — сказав Тадео. — Вам доведеться справлятися самому, без неї, якийсь час, та й ми вас теж підтримаємо. Це складніше, ніж просто сидіти біля її ліжка. Чи зможете ви зробити це заради неї?

Сеньйор моргнув, довго дивився в стелю, потім сказав:

— Заради неї?

— Давай, дідусю, ти ж її любиш, так? — Ріко нахилився біля його ніг. — Поїдеш із нами?

І він погодився. Поки медсестра допомагала сеньйорові одягтися, лікар видав список ліків та рекомендацій, із сумнівом поглядаючи на всю компанію, особливо на Марсіаля. Потім сеньйора посадили у крісло, звезли до самої дороги та переправили до машини. Марсі застебнув на ньому ремінь безпеки, крадькома глянувши, чи оцінив Ріко його благонадійність. Той не дивився.

— Блокуй двері, — сказав Тадео, і вони поїхали.

***

До квартири їхали ліфтом, і хоча Ріко з Тадео підтримували сеньйора з боків, зайшов він злегка погойдуючись. Зупинився у коридорчику, обвів його поглядом. Картонні коробки з наваленим взуттям, куртки на вбитих у стіну цвяхах, дзеркало у темній рамі.

— Ходімо, — Ріко потягнув його за плече, — з'їж щось.

Вони повернули ліворуч, у кухоньку. Сеньйор опустився на стілець, на мить заплющивши очі. Ріко запалив плиту, Тадео дістав солодкі пончики. Для сніданку пізно, для обіду — рано, але поки що у всіх є заняття можна не дивитися одне одному в очі… Ріко розтопив плитки шоколаду, залив молоком, розмішав густу масу, в якій стояла ложка.

— У вас тут курити можна? — спитав сеньйор Еллісон.

— А, так… Хоча тобі, мабуть, не варто було б, — сказав Ріко.

— Не самий вдалий момент, щоб кинути, — сеньйор узявся за ручку ложки, і вона прослизнула між пальців. З другої спроби він майже її витяг, його обличчя спотворилося.

— Давайте я, — Марсіаль сів поруч, і Ріко так і лишився стояти. Марсі пересунув його кухоль. Витяг ложку, і сеньйор відсахнувся:

— Ти що, як дитину збираєшся, з ложечки?

— М-м... — сказав Марсі, і Еллісон забрав у нього ложку. Вона одразу вильнула і клюнула носом назад у чашку. Сеньйор провів її розгубленим поглядом. Марсіаль потер пальці, до яких той доторкнувся, і отямився тільки коли Ріко штовхнув його в кісточку. Тадео прокашлявся, і Марсі почервонів, глибоко зітхнув і взявся за ложку поверх руки сеньйора, який знову безрезультатно намагався її підняти. Стиснув міцніше, щоб вона перестала тремтіти. Сеньйор глянув на нього з жахом.

— Я... я так не можу!

— А в лікарні вас як годували? — Марсі облизнув губи.

— Це інше!

— Ну я ж тепер, типу, доглядальниця... Ви ж самі погодилися, — «другий раз» подумав Марсіаль, і Тадео, ніби почувши його думки, хмикнув і куснув пончик. Сеньйор ляснув віями з подивом, і Марсі тихо зітхнув. Ріко закотив очі. — Та гаразд вам, ви хочете через таку дрібницю повернутися до лікарні?

Сеньйор ще пожував губами, а потім здався і розкрив рота. Марсіаль будував серйозне ділове обличчя, а Тадео пихкав у пончик і з усмішкою ховав очі. Ріко, хмурячись, дивився у свій кухоль. Сеньйор зачепив ложку зубами, затиснув на секунду і випустив, облизнув губи. Марсіаль вдихнув і несвідомо повторив його рух.

До того часу, коли вони дісталися до дна, Марсіаль уже серйозно подумував, чи не вдасться йому скінчити так, щоб за столом цього ніхто не помітив. Він підхопив спорожнілу посудину і вискочив у коридор. Зачинився у ванній. Ложка все ще була в руці. «Ха, ч-чорт…»

Потім він повернувся на кухню, але там уже не було нікого. Сполоснув кухоль і пішов у спальню. Вона у квартирі була одна. На краю великого ліжка, де він з Ріко та Тадео спав разом, сидів сеньйор, підібгавши ноги. Ріко влаштувався посередині майже так само, Тадео — праворуч. Ніхто, схоже, не знав, що робити далі.

— Може, фільм якийсь глянемо?

Усі потіснилися, і наступні дві години Марсіаль потів, притулившись правим боком до сеньйора. І дивився на його руки, що безвільно лежали на колінах, з довгими костистими пальцями. Нігті відросли… Цікаво, чи дозволить він взяти його долоні, міцно стиснути, повернути, щоб було зручно, і підстригти рожеві платівки нігтів з білими півмісяцями? Яка на дотик його шкіра? У готелі він його за руки не брав і взагалі спогади досить змазані.

Після фільму сеньйор запитав, де тут вбиральня, та Ріко кивком відправив Марсіаля за ним. Марсі просунув носок шльопанця в отвір:

— Не зачиняйте двері… Я не дивитимусь, — і відвернувся.

— Що? Навіщо це?

— Ріко мені голову відірве, якщо я вам дозволю десь замкнутись. Все, це не обговорюється. Я не дивитимусь, — повторив він.

Сеньйор за його спиною довго шурхотів і зітхав, і Марсіаль не витримав.

— Вам допомогти?

— Ні!

Почекавши ще кілька хвилин, Марсі витер піт з чола і поцікавився якомога м'якше:

— А в чому проблема? Ви можете сказати? — він уже думав, що відповіді не дочекається, коли почув тихе «Ґудзик». — Давайте я розстебну і вийду назад? А далі ви вже самі, га? — він зачекав кілька секунд. — Ну гаразд, я заходжу.

Руки у сеньйора тремтіли — як і пасмо волосся — він відсахнувся, коли Марсіаль ступив до нього, потім завмер і опустив плечі. Марсі розстебнув його ширинку, намацав верх штанів з боків і на його передпліччя лягли легкі руки.

— Я сам.

Пхнути, втиснути в стінку, підхопити під стегно, заглушити крик поцілунком... Та й не стане він кричати, занадто вихований і боязкий. Якщо не шуміти, Ріко не почує.

Марсіаль відступив і вийшов у коридор. Приклав руку до грудей, ніби це допоможе вирівняти подих… Від думки, що ґудзик доведеться ще потім і застібати, воно збилося знову.

Відкрити кран сеньйор теж не зміг, і Марсіаль повернув нікельовану ручку за нього. Серце стукало, майка стала вологою. Він видавив рідке мило собі на долоню, капнув в'язким і каламутним, як мед, на мокру руку, ковзнув пальцями… Перед очима попливли сірі плями, і він згадав, що треба дихати. Вдих, хрипкий і гучний, рознісся ванною. Як впала на підлогу в супермаркеті банка з червоним соусом — всі дивляться і пізно вдавати, що це не ти впустив. Втім, сеньйор ніяк не відгукнувся, лише довгі холодні пальці потеплішали. Марсіаль тихо дихав відкритим ротом, ковзав вінками, сухожиллями, кістками та суглобами, прихованим під блідою шкірою. По внутрішній стороні долоні, шкірці між пальцями… Вони без опору розгиналися під його руками, кисті розверталися, керуючись його рухом. Їх хотілося стиснути до хрускоту і водночас торкатися дражливо легко...

— Думаю, досить, — сказав сеньйор і відступив на крок, випроставши руки, щоби рукави потяглися назад. Марсіаль сполоснув їхні долоні, промокнув рушником. Останні секунди контакту... Сеньйор кашлянув, і Марсі випустив його.

Провів до спальні та повернувся у ванну.

Коли він зайшов назад у кімнату, сеньйор лежав із заплющеними очима. Пом'явшись трохи, Ріко з Тадео втекли. Ріко мовчки тицьнув у Марсіаля вказівним пальцем: пильнуй! Марсі сів на стілець, сперся спиною на стіл і почав розглядати довге тіло в костюмі. Сеньйор влаштовувався і хмурився, потім розплющив очі.

— Хочете чогось, сеньйоре Еллісон?

— А знеболювальні залишилися?

— Так, але вони не дуже сильні…

— Тоді не треба, — він глянув убік. — Чому ти називаєш мене сеньйор Еллісон?

— Ну, це ж ваше ім'я… — Марсіаль випростався на стільці.

— Клич мене Фредді. — Марсіаль витріщив очі.

— Ріко мене вб'є! — і не втримався від сміху.

— Не думаю, бо інакше вже вбив би.

— Ну, він же не знає… — він озирнувся на двері та понизив голос, — подробиць.

— Тоді хоча б Федеріко, — сеньйор нишпорив поглядом по стелі. — Це дивно: чути таке офіційне звернення після того, як… — він насупився. — Е-е… Тобто Мері теж іноді так називала, але ж це жартома.

— Добре… Федеріко. Фредді, — солодке лоскотливе тепло пульсувало, стиснуте вузькими штанами, і Марсі склав пальці в замок, закриваючи пах. Хоча сеньйор... Фредді не дивився на нього. Він просто заплющив очі. Вдав, що спить. Марсі посміхнувся куточком рота.