Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Ріко ковтнув мінералки та поставив запітнілий стакан. Прогнаний таблетками головний біль відступав, поколюючи наостанок. Ріко відкинувся на спинку стільця і ​​заплющив очі. Мігель підморгував дівчині за іншим столиком, Дієго позіхав, Тадео тер перенісся. Косі сонячні промені пробиралися в хол готелю, через що він здавався ще темнішим.

— Гаразд, хлопці, щоб за п'ятнадцять хвилин ваші дупи були в машинах, — сказав Ріко і підвівся. Всі, охаючи та зітхаючи, піднялися і пішли за ним на сходи.

— Хтось сьогодні взагалі ночував у себе? — спитав Дієго.

— Дід. До речі, я поселив тебе з ним.

Дієго закотив очі й тяжко сперся на поручні. Пошарив у кишенях і дістав ключ. Замок клацнув і відкрився, і Дієго завмер:

— От лайно… — він зачинив двері. Ріко схопився за ручку, і Дієго вчепився в нього, доки Ріко не відіпхнув його. Відчинив двері. Задихнувся повітрям. Повільно ступив усередину.

Мігель заглянув у отвір і округлив очі, Тадео висунувся з-за плеча, притримавшись за його талію для рівноваги. Дієго підійшов, обтрушуючись, і пошепки чортихнувся.

Вони лежали, обійнявшись. Сеньйор — на боці, спиною до них, але ніхто інший це не міг бути, напівсиве, сіре волосся розляглося на подушці. Поли піджака збилися грудками, мабуть, незручно, але він не помічав. Рука з чорними нігтями перекинута за його спину, мабуть, Марсі.

— Оце ніжки, — одними губами сказав Мігель. Почуй його Ріко, вбив би, і Дієго посміхнувся. Тадео похитав головою — йому було не до сміху.

Ріко ступив уперед, заліз із ногами на ліжко, штовхнув тепле м'яке тіло Марсі на спину. Помада на повних губах розмазалася, волосся сплуталося. Тяжке дихання Ріко було чутно від дверей, він розмахнувся і врізав Марсі по обличчю. Той розплющив очі, охнув і вчепився в ліву руку Ріко, що стиснула його горло. Ще удар і по щоці від носа розповзлася червона пляма. Марсі скрикнув, сеньйор Еллісон здригнувся і стиснувся на ліжку, підібгавши ноги та широко розплющивши очі. Його трясло, він дивився навколо, моргаючи віями й затиснувши рота рукою. Здригався від кожного удару, яким Ріко лупцював Марсі. Той замовк і обм'якнув, і Тадео забіг усередину, схопив Ріко за руки, намагаючись віддерти від нього. Ріко гарчав і вив, звивався і брикався. Він відіпхнув Тадео і завмер. Дихання виривалося з нього зі свистом. Він перевів погляд на сеньйора, і той сховав обличчя в колінах. Ріко переступив Марсі й навис над дідом, схопив за волосся і підняв його голову.

— Дивися мені в обличчя, бля! Вчора тобі не соромно було, га? Якого хера ти робиш? — подих зривався на середині фрази чи слова. Ріко продовжував, не помічаючи цього. — Тридцять років шлюбу! А потім ти ламаєш все нахер через Марсі? Що скажеш бабусі? Воно того варте? — Дід мовчав, його губи тремтіли, вії моргали, ніби щось зламалося, і він просто не може зупинитися... — Марсі — повія! — Ріко кричав, бризкаючи слиною. — Ми всі його трахали — я, Тадео, Дієго з Мігелем і ще охеріти якась купа народу, він, сука, всім дає! Він йобана нікчема! А-а, чорт! — Він відіпхнув його голову і відвернувся. — Я думав, що ти її любиш…

Ріко зліз із ліжка і вийшов у коридор. Після неяскравого світла, що золотом повисло на шторах у номері, за дверима було темно — до плям в очах. Він схлипнув, а потім його обличчя перекосилося, він повів плечима, оскалив зуби і тріснув по стіні. На візерунчастих шпалерах залишився коричневий у напівтемряві слід. Тадео схопив його за руку:

— Не смій, ти ж гітарист! Не можна ламати пальці!

— …Знову… — сказав Дієго так, щоб його точно не змогли почути, особливо Ріко.

— Вріж мені, — попросив Ріко і замружився.

— Із задоволенням, — Тадео вдарив, і Ріко схопився за живіт і осів по стінці. — Легше?

Ріко щось булькнув. Мігель обернувся, вловивши зсув тіней, але це лише сеньйор Еллісон, ні на кого не дивлячись, пішов з поля зору. За секунду-другу грюкнули двері ванної. Дієго бочком пройшов у номер, схилився над Марсі, скривився і потер щелепу.

— Його, типу, треба привести до тями, ні?

Мігель навшпиньки пройшов у кімнату, став колінами на ліжко і приклав пальці до Марсіалевої шиї. Нахмурився, облизнувся, видихнув і сів:

— Гаразд, хтось уміє мацати пульс, хлопці?

Дієго обернувся до Тадео. Той зітхнув і пішов до них.

— Живий він, — Тадео випростався, — а до тями приводити треба, у відключенні шкідливо перебувати… — у ванній щось упало і посипалося. — Точно, нашатир! — Він підійшов до дверей. — Гм... Сеньйоре Еллісон, можете відкрити? Нам нашатир потрібен. Будь ласка?

Він приклав вухо до дверей. Ріко зайшов, човгаючи ногами і засунувши руки в кишені.

— Скажете Марсі, він звільнений нахрін, гаразд?

Тадео постукав по дверях, потім ще раз, голосніше. Ляснув долонею, і Дієго здригнувся й обернувся.

— Просто скажіть щось, щоб ми знали, що з вами все гаразд! — він обернувся і зашепотів: — Ріко, як у твого діда з серцем?

Ріко смикнувся. Знизав плечима. Тадео насупився і штовхнув двері плечима. Мігель притис долоню до рота. Тадео врізався у двері вже по-справжньому, з того боку ні звуку, і Ріко дрібно затрусився — кінчики пальців і волосся, губи, ґудзики.

Двері вилетіли, і Тадео зник у ванній.

— О чорт! Лайно… Ріко!

Через секунду Ріко був у дверях, а Мігель з Дієго — виглядали з-за нього. Тадео стояв розкарячившись, носом кросівки мало не вступивши... Сеньйор Еллісон сидів на підлозі, привалившись у кутку стіни та ванни, підібгавши одну ногу. Штани він одягнув, але сорочку так і не застебнув, тільки підвернув до ліктів і зняв піджак. Очі заплющені. На внутрішніх сторонах зап'ясть — довгі червоні смужки майже до згину. Уздовж.

Тадео вилаявся під ніс і розвернувся до випотрошеної аптечки — по підлозі розсипалися різномасні блістери, на кілька він з хрускотом наступив, кришачи пігулки в пил.

— Не стійте стовпом, дурні, Мігель, зніми пояс… — Мігель замість відповіді схилився над раковиною. — Дієго! Ну що, тепер задоволений, Ріко? — Ріко з круглими очима відступив на крок.

Дієго вже перетягнув ліву руку сеньйора своїм поясом, на правій був джгут з аптечки.

— Гей! — Дієго поплескав діда по щоці, потім посунув пальцями, складеними щіпкою. — Він плаче?

— Він непритомний, він не може… — Тадео вдивився в обличчя із заплющеними очима. — Пофіг. Ви подзвонили у швидку?

— Гей, що тут у вас? Що за шум? — визирнув коридорний.

Коли сеньйора привезли до лікарні, він був ще живий. Марсі відвіз Дієго, і він геть-чисто забув про нашатир. Ближче до кінця поїздки Марсі прийшов до тями сам, чхнув, розбризкуючи кров, вислухав усе, що сказав про його поведінку Дієго і нічого не зрозумів. Лікар поправив його ніс і приклеїв до нього шматок бинта.

Марсі спустився сходами і завмер посеред вестибюлю. Біле світло ламп висвітлювало похмурі обличчя людей, яких і натовпом не назвеш, бо кожен сам по собі, зі своїм болем. Марсі дихав ротом, але все одно запах ліків осідав на язиці. Ріко блукав порожнім поглядом, доки не натрапив на нього, Тадео глянув на нього і встав. Підхопив Марсі під лікоть і вивів надвір.

— Гей, обережніше!

Тадео зупинився на верхньому майданчику сходів біля дверей, відступив до поруччя, щоб не заважати людям проходити. Марсі обперся поруч з ним, він все ще був в одних поспіхом натягнутих Дієго штанах. Сонце ще не встигло вкоротити тіні, але вітерець уже теплом торкався шкіри. Поки що приємним теплом. Марсі скоса глянув на Тадео. Його руки були в крові, що розмазалася і підсохла, заплямувала темну сорочку. Тадео закурив, і Марсі підняв брови:

— Ого, все так погано?

— Зараз їдь додому, збирай речі й звалюй, у групі ти більше не перебуваєш, — сказав Тадео, дивлячись під ноги. — Ріко на очі не показуйся, уб'є. Мені теж не показуйся, я теж уб'ю.

— А що сталося?

Він підвів погляд і Марсі відступив, уткнувшись у поруччя позаду. Тадео повільно затягнувся, випустив дим.

— А ти не пам'ятаєш? — Марсі скривився, але промовчав. — Ну-ну, згадуй. Сеньйор Еллісон.

— То це був не сон? — він смикнувся, повітря стало гарячим. — Стривай, а що саме…

— Скажи мені тільки одне, Марсіале: ти його примусив? Не роби таке обличчя! Я знаю, що ви переспали. Ти його змусив?

— Звичайно, ні! За кого ти мене приймаєш?

Він розрізав його поглядом як мерзенну комаху, з гидливим інтересом.

— Я вже й не знаю, Марсіалю. Не знаю, що й думати.

— Не віриш мені, сам у нього спитай! — Він відвернувся. Повітря пропалювало в носі тунелі, що горіли. По спині побігли мурашки у передчутті удару. Тадео простяг:

— Не можу, Марсіалю. Сьогодні вранці він замкнувся у ванній та порізав собі вени вздовж. Тож, будь ласка, згадай добре, що саме ви один одному говорили, і чи точно ти впевнений, що він цього хотів… Ну?

Марсі вчепився в поручні, перехопило подих. «Чи я впевнений…» Тіло під руками, що різко розслабилося, задихане «так»…

— Він сказав "Так"...

— А що він ще сказав?

— Нічого… Ми не розмовляли.

Після довгої паузи Тадео сказав:

— М-да, — опустив голову. — Ідіот, — і зітхнув. — Їдь. От лайно, — він викинув сигарету й відступив. За хвилину повернувся, сунув у долоню пару купюр «на таксі» і знову пішов. Марсіаль дивився у простір і пізніше, знайшовши гроші, так і не зміг пригадати, звідки вони взялися.

Таксі відвезло його назад до готелю. Марсіаль підвівся сходами, згорбившись і ледве переставляючи ноги, як старий. Навшпиньки зазирнув у номер — двері були прочинені. На ліжку грудками лежав чорний піджак, з якого випав мобільний телефон і зім'ята біла квітка з петлиці. Двері ванної стояли, притулені до стіни. Марсіаль проковтнув і підійшов.

У людях загалом буває стільки крові? Марсі сперся на дверний отвір. Ззаду кашлянули, і він обернувся. Покоївка зі шваброю. Він відступив. Від думки, що кров змиватимуть таким прозовим способом, голова закружляла.

Двері його номера були замкнені, і ключа в нього не було. Можна було б попросити адміністратора відчинити, але він не став — спустився у вестибюль, сів за столик і поклав голову на руки. Там його і знайшли Дієго і Мігель якусь невідому йому кількість часу потому.

Дієго ляснув його по плечу, і Марсі підняв голову, моргаючи — стало вже зовсім ясно.

— Агов, ти чого тут сидиш?

— Ключа немає.

Дієго з подивом обернувся до стійки адміністратора, потім глянув на Марсі й махнув рукою. Сів поруч. Мігель сідати не став, поклав руки Дієго на плечі.

— Слухай, який біс тебе смикнув?

Марсі знизав плечима і зітхнув. Сховав обличчя в долонях і схлипнув, закопався пальцями у волосся.

— Ну тихіше, тихіше, ти що! — Дієго торкнув його плече. — Ніхто ж не помер!

Марсі підняв обличчя.

— Ні?

— Житиме.

— Ну, мабуть, — додав Мігель. — Принаймні так було, коли ми виїжджали. Нам, до речі, машину треба перегнати назад, тебе підвезти?

Марсі кивнув і витер куточок ока зап'ястям.

"Живий".

***

Через кілька годин спостереження за носками туфель Ріко так і не прийшов до тями, і Тадео витяг його в туалет і взяв. Тоді Ріко нарешті розплакався, задушено схлипуючи на його плечі. Вони сіли на підлогу, спиною до стіни, Ріко уткнувся в зігнуті коліна Тадео, а той мовчки гладив його по спині. Водив по потилиці пальцями, йоржаючи відростаюче волосся. Сьогодні Ріко не встиг його випрямити, і воно стирчало на всі боки.

Дієго та Мігель дочекалися новини, що сеньйор виживе, і поїхали однією машиною. Ближче до вечора лікар пустив Ріко та Тадео до палати. Ріко так і не зміг запхати в себе ні шматочка, дрібно тремтів і навіть не намагався висмикнути руку з пальців Тадео.

Дід лежав, зафіксований спеціальними тримачами по руках та ногах. Він завжди був блідим, всупереч іспанському сонцю, але тепер тіні на обличчі зовсім відливали блакитним — Ріко глянув на білі трубки ламп. Напевно, вся справа в освітленні... І губи такого кольору теж через нього, і кола під запалими очима. Ріко підійшов і зупинився біля краю ліжка. У вирізі лікарняної сорочки темніли сліди поцілунків. Марсі, напевно, не хотів палитися, невже він настільки забув про все? Ріко стиснув кулаки, і Тадео торкнув його за лікоть.

— Привіт, — Ріко проковтнув і облизнув губи. — Не спиш?

Вії здригнулися. Швидкий погляд — і обличчя ніби зламалося, як розбитий лід, що коливається хвилею. Він заплющив очі й втиснувся щокою в подушку... Смикнувся, з подивом глянув на руку. Ріко замовк — пересохло в горлі. Хоч би продовжувати дихати.

— Сеньйоре Еллісон, — Тадео. — Я до ладу не знаю, що трапилося, але давайте без різких рухів, гаразд? Нам усім дуже шкода… Марсіаль більше не перебуває у групі, і якщо ви… — він коротко зітхнув, — ми не захищатимемо його в суді, якщо ви висунете звинувачення… — Ріко обернувся:

— Звинувачення?

— Не будь ідіотом, Ріко, що, на твою думку, сталося? Люди не намагаються накласти на себе руки, якщо самі хотіли переспати!

Ріко осів на край ліжка і витріщив очі. Він обернувся до діда.

— Я, я… вибач, вибач… я наговорив, я… я не думав…

— Що? — Тепер дід дивився прямо. — Ні… Я не маю жодних претензій!

— Злочинці повинні сидіти, сеньйоре, не покривайте його! Суд може пройти тихо, без преси...

— Ні! — Він важко дихав. — Ви не так… зрозуміли… — він облизав білі губи. Сховав погляд за віями. — Я сам погодився.

— Ну звича-айно…

— Я не знаю... не розумію чому. Чому? Чому… Треба спитати Мері. Вона зрозуміє... Вона щось придумає... Я не повинен був... Я ж обіцяв!

— Думаю, нам варто піти, — сказав Тадео і потяг Ріко вгору.

— Стривай, ти що, хочеш розповісти про це бабусі? Ти не можеш... Що саме ти збираєшся їй сказати?

— Все, — дивлячись чесними здивованими очима, сказав він. — Звичайно, я маю сказати все, інакше як вона зможе допомогти? Вона має розібратися.

— Ти скажеш їй, що трахав дев'ятнадцятирічного хлопця? Святе лайно, і що вона на це скаже?

— Не знаю... Може, вона скаже чому? І що тепер робити? Вона... Вона придумає, що робити, як завжди, і все знову буде добре, — він усміхнувся, і Ріко пересмикнуло. — Вона вже тут? Ви їй дзвонили? Я не можу додзвонитися, мабуть, вона втратила зарядку від телефону… — його погляд кидався по кутках, ніде не міг зупинитися. — Вона останнім часом зовсім не розмовляє зі мною, весь час спить... хворіє. А я поїхав… Як я міг виїхати? — він смикнувся, скривився від болю і здивовано глянув на руку. — Навіщо це?

— Про всяк випадок, — сказав Тадео. — Самі як думаєте?

— О, точно. Ріко, я мушу повернутися додому, — він зазирнув йому в очі, — будь ласка, допоможи мені! Мері не може сама навіть з ліжка підвестися, а я затримався довше, ніж думав, мені треба терміново повернутися!

— А чому ти не викликав для неї швидку, якщо так серйозно?

Він моргнув і завмер у здивуванні. Нахмурився.

— Я… я не… лікарі не допоможуть. Але я не пам'ятаю, чому так думав. Не можу згадати.

— Треба викликати швидку, ти що!

— Ну добре, добре, але спочатку я маю з нею поговорити! Ти можеш витягти мене звідси? І, мабуть… я не зможу вести машину?

— Бля, звичайно, не зможеш!

— Не матюкайся. — Ріко похмуро засміявся, і він зніяковів, опустив очі. — А ти міг би мене відвезти?

— Не думаю, що лікарі тебе відпустять.

— Пропонуєш лежати тут і думати, як Мері одна в домі… може, їй стане зовсім погано, а я тут… — почав задихатися. Смикнувся, не помічаючи, як натягуються обмежувачі на перетягнутих бинтами руках.

— Може, його варто відвезти? Адже ми будемо поруч, — сказав з-за плеча Тадео. — Я поїду з тобою. Потім обох до лікарні відвеземо, — його руки розминали Ріко шию, і він заплющив очі й видихнув.

— Ну, гаразд, лежи тихо, я спробую все влаштувати.

Так і вийшло, що перед сутінками вони опинилися біля воріт його будинку. За кермом був Тадео, Ріко, попри нервове тремтіння, задрімав у дорозі. Витяг у діда ключі, відімкнув ворота і пропустив машину у дворик. Газон, альтанка, столик із плетеними кріслами, підстрижені дерева та троянди вздовж доріжки. В останніх променях сонця будинок нависав тінню. Дід привалився до боку машини, Тадео підхопив його під лікоть та талію. Ріко зиркнув на нього, стиснув кулаки, відвернувся і знайшов потрібний ключ. Відчинив вхідні двері.

Вузький темний передпокій закінчився великою залою-вітальнею. Все тонуло в темряві, але дід пожвавішав, його тінь відокремилася від тіні Тадео і зробила крок вперед і вгору, на сходи.

— Що це пахне? — запитав Тадео. Ріко потяг носом.

— А… Пацюк, я думаю. Я не зміг його знайти… Напевно, десь під шафою, — сеньйор уже зробив крок на рівень другого поверху і повернув до коридорчика. Ріко побіг за ним, чіпляючись за поручні, спіткнувся біля сходів. Дід відчинив двері спальні, і світло вихопило його повне полегшення та ніжності обличчя. — Мила… — він ступив за двері. У темряві позаду закашлявся Тадео:

— Пацюк розміром із корову, схоже…

Ріко зробив крок, і з кімнати долинув дивний звук, ніби гудіння, потім рипнуло ліжко. У тиші будинку чути було тільки подих і тихий голос:

— Концерт був чудесний. Ріко так чудово грає, і решта теж. Шкода, що тебе не було, я весь вечір чекав, коли ти приїдеш... — Ріко притиснув рукав до обличчя. — Треба наступного разу обов'язково піти разом. Ти ж підеш? У тих червоних туфельках, що ти купила місяць тому.

Ріко зазирнув. Спочатку очі вловили рух — рух сотень чорних крапок, що кружляють по кімнаті з дзижчанням. Одна врізалася йому в обличчя, і він відсахнувся, плече стиснули пальці Тадео. Дід лежав на боці, обнявши лівою рукою... Ріко зігнувся, і його вирвало кудись у темряву коридору.

— О боже, якщо бинти промокнуть, йому писець! — крикнув Тадео, і його черевики прогуркотіли повз нього. Перед очима попливли яскраві крихітні шестерні, Ріко впав навколішки. За спиною знову шумів Тадео. "Ну ж, підемо!" "Ні, ні!". Кроки відійшли вниз сходами, і Ріко раптом зрозумів, що сидить у темряві та самоті на поверсі, де з живих тільки мухи та личинки. Шлунок виплеснув останню порцію соку, а потім жах переміг, і Ріко на ногах, що підгинаються, побіг до сходів.