Глава 9. Сеньйор Федеріко розмовляє з онуком
Тадео схопив Ріко за плечі й потряс так, що волосся розтріпалося, а на шкірі, коли він його відпустив, залишилися рожеві сліди від пальців. Ріко осів на край столу і потер обличчя.
— Як ти мене задовбав, чортова істеричка, — сказав Тадео рівним голосом, притулився до холодильника і склав руки на грудях. — Слухай, я зараз беру Марсі, відводжу в гараж і вийобую всі зайві думки, а ти йдеш до діда і миришся, зрозуміло? Втрясіть з ним усе, зрозумів?
— Та що тут з'ясовувати? Марсі не можна залишати з ним наодинці, він зовсім страх втратив!
— І ти не допомагаєш розрулити ситуацію! — Тадео заплющив очі й видихнув. Тихо продовжив: — Що нам треба, Ріко? Щоб сеньйор заспокоївся нахрін і відчував себе у безпеці. Бо інакше він глючить і шукає Мері, щоби їй спокійно спалося. Якщо хочеш прогнати Марсі — валяй, тільки переконайся, що зможеш доглядати діда без нього. Повертати його до лікарні не можна. Це ти, сподіваюся, розумієш?
Ріко опустив голову.
— Зрозумів, питаю? — Ріко підняв обличчя, і Тадео направив на нього палець: — Я не маю часу на це лайно! Почнеш вироблятися, я тобі зламаю щось, — прошипів він крізь зуби. Кінчики кучерявого волосся тремтіли. — Відправлю до лікарні, сиди там і гадай, як ми з Марсі удвох доглядатимемо сеньйора. І клянуся, якщо Марсі знову затягне його в душ, я й не подумаю зупиняти. Тож, будь ласка, засунь свій характер глибше в дупу і заткнися! — прошепотів він. — Все зрозуміло, питаю?
Ріко кивнув, і Тадео вийшов. Заглянув у спальню:
— Марсі, збирайся, їдеш зі мною.
Марсі обернувся. Сеньйор був уже в костюмі, ніби секретний агент зі шпигунських бойовиків, що випадково опинився в студентській квартирі. Марсі тримав його за розстебнутий комір сорочки, через руку перекинута краватка, що повисла, як дохла змія.
— Куди?
Тадео вийшов. Спустився в гараж, вивів машину, закурив. Поклав голову на підголівник, заплющив очі й чекав, доки не клацнули дверцята. Марсі пристебнувся, Тадео викинув сигарету і завів двигун. До місця доїхали мовчки, Марсі навіть не дивився на нього.
Тадео зачинив і заклинив гаражні ворота, зітхнувши, сів на диван і повільно зняв з себе штани з білизною.
— Давай, іди сюди, — він стягнув майку і випростався на спині. Марсі сів поруч і зайнявся своїм одягом. — Як же мені набридло корчити альфача, якби ти тільки знав, — він закинув руки за голову.
— Бути його сучкою ще гірше, повір мені, — невиразно пробурчав Марсі крізь майку.
— Та я знаю… Як ти це терпиш взагалі?
— А ти?
— І то правда, — Тадео дістав з-під коричневої жорсткої подушки мастило. — Коротше, я сказав, що витрахаю з тебе всі зайві думки, зрозумів? Нехай знає, що його альфач — жорсткий мужик. Якось випадково постогни, хапаючись за дупу, тільки ненав'язливо.
— Ага, — Марсі закинув його ногу на плече. — Не плач, альфачу, ти чого?
— Нічого… — Тадео затулив обличчя долонею. — Заїбався просто… — його губи затремтіли. Марсі притулився щокою до грудей, провів по боку, поцілував над пупком. — Не дивися… — він схлипнув.
— Не буду, — Марсі обійняв його і потерся носом. — Лежи спокійно, зараз виправлю настрій. І не реви, Ріко розпухлу морду попалить, — він ніжно провів пальцями по стегну й зітхнув.
Тадео втупився у стелю, з силою зморгнув. Проковтнув і повернув контроль над обличчям. Перекинув волосся Марсі собі на груди, пропустив довгі прямі пасма між пальцями.
Заплющив очі.
***
Дід осів на подушки. Він говорив все повільніше, доки не замовк зовсім. Ріко сидів поруч і трясся. Видавив з блістера рожеву пігулку, ковтнув, запив кавою, що охолола. Скривився.
— Ну й гірке ж це лайно! Чому ти не сказав?
Дід здригнувся, окинув кімнату поглядом і знову розслабився. Ріко сів ближче.
— На тебе подіяло, тож почекаємо… — він обхопив коліна і стиснув зуби. — Ненавиджу цю нервову трясучку!
— Погана спадковість, — невиразно простяг дід і посміхнувся куточком рота. Ріко озирнувся на нього.
— Ага, я бачу.
— Весь у мене, — з незрозумілим задоволенням підтвердив дід.
— Невже так завжди буде?
— Так, — усміхнувся той. — Але ж це не погано.
— Бути єбучою істеричкою — не погано?
— Ні, — дід сповз нижче, помостився і Ріко поправив йому подушку. Дід дивився в стелю, і його обличчя вперше за останні кілька годин було спокійне. А може, й не годин, Ріко так тільки здалося. — Ти не істеричка, ти чутливий. Це добре. — Ріко пирхнув і відвернувся. — Іноді… Ось уяви, що в тебе дуже чуттев… вств… вий ніс. Тебе вивертатиме від бензину, поту, кішок на узбіччі. Зате запах квітів, тістечок, дерева, коханої людини, тканини… скошеної трави… мокрого листя… снігу…
— Боже, діду, яка ж ти ванілька.
— Точно, ваніль! У ванілі чудовий запах... Бачиш?
— Я хотів би не мати нюху взагалі, — відмахнувся Ріко. Дід помовчав.
— Ти не маєш вибору, — тихо сказав він. — Змирись, ти завжди будеш таким. Це як зріст чи колір очей… Шукай добрі сторони, більше ти нічого зробити не зможеш, — він переплів пальці в замок на грудях. — А я не хотів би бути іншим. Я в дитинстві дуже засмучувався... а тепер мені подобається. Коли ти гладиш Тадео по волоссю, краще це робити голою рукою, ніж у рукавичці. А в рукавичці краще, ніж через поділ куртки. Хоча з нашою чутливістю, онучку… Іноді мені здавалося, що кучері Мері прилипають прямо до м'яса і крові… так що обережно потрібно. Не боксувати.
Ріко простяг руку з розчепіреними пальцями, подивився і зітхнув.
— Іншими словами, я природжений пасив.
— Не знаю. Не впевнений, що тут є якийсь зв'язок. А! Слухай, я хотів сказати... Щось ми з Тадео говорили... Він думає, ти себе ненавидиш. Ну, через те, що. І його також.
Ріко знизав плечима. Тремтіння відступало, тільки найдрібніше причаїлася у нутрощах.
— У кохання ти не віриш, я пам'ятаю, — від заспокійливого слова виходили довгі й змащені, — але ти… радий, що він із тобою? Задоволений?
Ріко насупився, кінчики губ опустилися.
— Якщо ні, то навіщо він тобі? — спитав дід.
— Секс.
— Але тобі подобається?
— Не знаю, — Ріко склав руки в замок, віддзеркаливши його позу. — Фізично.
— Це погано. А що не так?
Ріко скривився. Думки сповільнилися, неприродний спокій розливався по тілу.
— Не хочу бути шльондрою.
— Ну, не будь.
— Але я хочу!
— Хочеш бути пасивом, але не шльондрою?
Ріко пирхнув і посміхнувся, помостився головою на подушці.
— На твою думку, це неможливо? — спитав дід.
— Ага.
— Чому?
Ріко морщив лоба, поки майже не забув, про що було питання.
— Ну… просто неможливо і все, — зрештою сказав він. — Ми з Тадео… з кожним — природні вороги. Хтось неминуче програє.
— Хіба це програш — якщо він робить тобі приємно... те, чого ти й сам хочеш? Я був такий радий, коли Мері дарувала мені туфлі чи парфуми, і вона раділа квітам чи новій помаді… Або квиткам у кіно. Або поцілунку. Це не означає "ти програв, невдаха", це "я люблю тебе, дарую щось, що тобі подобається, і ми обидва це знаємо". Моя люба, кохана людина. Обійняти й ніколи не відпускати… Приносити каву в ліжко, масажувати ноги у ванній, розчісувати волосся…
Ріко здригнувся. Біль і жар проникли крізь ліки, смикнули, залили очі рідким теплом. Сльоза сповзла до вуха, грудка заткнула горло. Ріко сів і закрився руками, щоб дід не бачив його спотвореного обличчя.
— Чорт би тебе забрав, діду! — Він схлипнув. — Не можна вірити в це!
— Чому?
— Тому, що це неправда, казочки, а у реальному житті…
— Отже, останні тридцять років я жив у казці. Навіть сперечатися не буду, — дід усміхнувся. — Тільки знаєш… Допустимо, ти маєш рацію, і немає жодного кохання, є лише домінування, як у мавпячих зграях. Допустимо, — він дістав пачку цигарок, похрумтів нею, заглянув у порожнє нутро, і його обличчя витяглося. Зітхнув, відкинув її убік і знову переплів пальці. — Тільки я не хочу так жити. Якби я не зміг любити Мері так, то втратив би найважливіше, що в мені взагалі є. Мені начхати, як житиме решта світу. Ми з нею домовилися, що в нашій родині кохання є… Ось і все. Воно є. Мені дивно чути те, що ти говориш… Це як біль, чи холод, чи смак солодкого. Ти мені можеш дати шматок льоду, і я скажу, що він холодний, я це відчуваю, і ти мене ніяк не переконаєш. Зніми свої товсті рукавички, внучку, і відчуєш сам, — він розвів руки й зігнув пальці, — як руки зводить від холоду, а вода стікає в рукави.
— Це самообман, — Ріко підняв голову з колін. — Немає нічого жалюгіднішого, ніж хвойда, якій подобається її господар!
— Не впевнений, що Тадео хоче бути тобі господарем… Хіба він щось змушує тебе робити? Те, чого ти сам хочеш — не рахується.
— Рахується!
Дід помовчав.
— Коли Мері міцно стискає мої зап'ястя, чи пхає до стіни, чи на ліжко, чи на диван… Цей момент втрати рівноваги, як коли стрибнув у басейн і на бортик повернутися вже неможливо… Можеш вважати мене жалюгідною повією, але в мене голова паморочиться від захоплення. Особливо тому, що я знаю — Мері мене обожнює. Якщо ти цього не відчуваєш, може пасивна роль — просто не твоє?
Ріко пирхнув:
— Я можу ненавидіти Тадео, але не зневажати, як усіх своїх сучок на кшталт Марсі. Я просто не зможу, якщо зневажатиму тупо всіх.
— Ти вважаєш Тадео господарем, але не дозволяєш йому бути з тобою добрим, як він хоче. Вам не обов'язково бути ворогами... Ти думаєш, що мої почуття самообман, але яка різниця, якщо для мене вони справжні й в них можна прожити більшу частину життя? Ти тільки марно себе мучиш.
— Облиш, діду, я все одно не зможу в це повірити. Даремно струшуєш повітря. Ти краще інше мені скажи — нащо тобі Марсі?
Дід довго хмурився і жував губами, і нарешті сказав:
— Не знаю. У лікарні… я почував себе річчю. Для медсестер я був роботою... Уяви, якби у стільця була свідомість, але він не міг говорити та рухатися. Люди стирають з нього пилюку і йдуть, і він цілими днями стоїть у кутку один… Може, я вже помер і не існую? — він поворухнув пальцями. — А Марсі дивиться на мене.
— Марсі хоче сісти тобі на хуй, от і все, — пробурчав Ріко і схрестив ноги. Дід кинув на нього короткий винуватий погляд.
— Останні роки ми з Мері багато часу проводили разом. Я звик, що вона постійно дивиться на мене, фліртує… Боже, як мені цього не вистачає! Не знаю, скільки ще я протягну так. Мері, звичайно, ніхто замінити не зможе… Я не розумію, чому так сталося з Марсі. Мені ніколи ніхто не подобався. Ти його знаєш, що в ньому такого?
— Та нічого в ньому немає особливого, гарненька пустушка.
— Мені й гарні не подобалися. Справа в чомусь іншому, — він насупився. — А може, ти правий, він просто під руку попався. Це хто завгодно міг би бути… Ну, крім тебе і Тадео, — він обернувся до нього: — Ріко, вибач за сьогоднішнє, я не знаю, що на мене найшло. Напевно… Ну, ми з Мері зазвичай приймали ванну разом, і це завжди закінчувалося… — Ріко закотив очі. — Я знав, що цього разу нічого такого не буде, мені й так доведеться пояснювати Мері занадто багато. Коли Марсі… Я так сумую за нею…
— Марсі, бідний виродок… — Ріко сів у голові постелі. — І все-таки він свого досяг.
— Ні, я його прогнав, — дід зустрів його здивований погляд. — Не вистачало ще, щоб ти піймав нас іще раз. І взагалі… Я не хочу тобі брехати, — він знову дивився в стелю. — Я твій гість, він твій хлопець, а в мене є Мері, і, по-хорошому, мені варто було б сидіти поряд з нею, поки вона не прокинеться або її серце не зупиниться, — він зітхнув. — Так не можна. Я ж обіцяв їй.
— А що, коли вона так і не прокинеться? — на це дід так і не відповів. — Діду?
— Мабуть, тоді мені варто було б втріскатися в когось прямо на похованні, як я їй і пообіцяв... Вона знала, що робила, коли просила мене. — Ріко широко розплющив очі.
— Ось як? Ну тоді… Чому Марсі? Давай в іншого когось! У дівчину!
— Ти мене слухав взагалі? — зиркнув на нього дід. — Мені ніхто не подобається, і так завжди було. Тільки Мері…
— Але ж Марсі...
Дід важко зітхнув:
— Не знаю, Ріко, мені здається, якщо Мері... якщо Мері помре, я не зможу більше ні про що думати. І Марсі в кращому разі… як укол адреналіну в серце після того, як тролейбус переїхав навпіл. Зайві кілька хвилин... і все. Занадто пізно. Марсіаль для мене — загадка, і нічого поганого я, на відміну від тебе, в ньому не бачу і все ж таки до кохання... далеко, — він помовчав. — А якщо Мері отямиться, що я їй скажу? І куди подіти Марсі? Вибач, любий, не міг би ти почекати ще років двадцять? — він хмикнув і хитнув головою.
Ріко задумався і ліг, витяг пачку цигарок, пом'яв у руці.
— Якщо ти після її смерті розклеїшся до дідька, краще знайти когось до того. Марсі без тебе не нудьгуватиме, якщо що, ця сучка нарозхват.
— Він не сучка.
— Мені вже краще знати.
— Я його постійно зупиняю і він зупиняється. Він кращий, ніж ти гадаєш.
Ріко крутив пачку в руках. Його брови піднялися, але що відповісти, він не знайшовся. Очі злипалися. Він здригнувся і сів, прикував діда до ліжка і кинув ключ до дверей. Улігся поруч на бік. Заплющив очі.
— Знаєш, якщо ставити питання так… краще вже трахати Марсі, з нього не убуде.
— Мері повернеться. Поліція обов'язково її знайде.
— Ех… — Ріко взяв діда за руку, переплів пальці. — Звичайно, вони ж професіонали. Просто про всяк випадок.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!
Спойлер!
Спойлер!