Глава 5. Сеньйор Федеріко спілкується з новими знайомими
— Бля, я не можу так! По-моєму, ми дарма все це почали, — Ріко штовхнув порожню пластикову склянку. — Він у нас лише кілька годин, а я вже відчуваю, що ось-ось збожеволію.
Вони з Тадео йшли повз магазинчики та ресторанчики.
— Пропонуєш повернути його назад?
Ріко помовчав, кривлячи губи та хмурячись.
— Просто це мені не подобається. Навіть не трахнешся, поки він там. А зараз ми пішли, і я залишив Марсі з ним наодинці... І хто знає, що ми застанемо, повернувшись, — він зі свистом втягнув повітря крізь зуби. Тадео знизав плечима. — Знаєш що? Марсі треба гнати. Ми й самі зможемо доглянути діда.
— Ну, і скільки ти проведеш без сексу? — Тадео хмикнув. Ріко зиркнув на його сильне тіло, обтягнуте білою майкою.
— Можна тимчасово передавати його татові чи ще кому, — тихіше сказав він.
— Ну так. Ти навіть не сказав йому… — Тадео провів пальцем від зап'ястя до ліктя.
— Якщо діду не стане краще, все одно доведеться сказати. Зараз він явно навіть не в змозі на поховання прийти. Адже це вже завтра.
Вони помовчали, дивлячись на короткі тіні біля ніг.
— Смішно, — сказав Тадео. — Якби ми його не забрали, він міг би померти в день похорон дружини, — Ріко вдарив його в плече. І знову, коли Тадео вже розслабився. Той скривився — міг би й сам здогадатися, що Ріко його так зловить. — Вибач.
— Йди до біса, — він відвернувся. — Ну що, в гараж?
У гаражі працював вентилятор, але користі від нього було мало. Ріко лежав на дивані, шумно дихав і обливався потом. М'язи тремтіли, у горлі оселилася гіркота. Тадео сидів поруч: він зняв майку і витер нею змокле тіло. Відкинувся на спинку. Ріко пхнув його ногою, і Тадео зі стогоном підвівся і пересів у дальній кут. Туди гнаний лопатями вітер не діставався, і Тадео вивудив із завалів мотлоху пляшку з водою, ковтнув і хлюпнув у почервоніле обличчя. Ріко потягнувся, розвернувся до потоку повітря спиною та голою дупою.
— Що, нічого не скажеш? — спитав Ріко. Зі свого місця Тадео було видно лише руки Ріко, все інше приховала коричнева гаряча маса дивана. Тадео зітхнув і за поли витяг з коробки пом'яту білу футболку, натягнув. — Ну?
— Слухай, давай без цього лайна, — Тадео на мить прикрив очі й встав. — Просто ходімо додому. Подивимося, що там Марсі робить, — він одягнув труси та штани та взувся. — Одягайся.
Ріко сів на дивані, очі в нього горіли.
— І все це, що ти можеш сказати?
Тадео за два кроки наблизився до нього, пройшовся поглядом по худому тілу з тінями синців, вибираючи місце. Ріко вишкірився і шпурнув у нього своєю туфлею, Тадео ледве встиг закрити обличчя руками. Кинувся на нього, повалив. Ріко гарчав і вив як звір, штовхався, звивався і дряпався. Укусив у плече, нижче за лінію рукава — вп'явся зубами з усієї сили. Тадео загарчав і вбив його в спинку дивана, вдарив у сонячне сплетіння ще раз, і Ріко випустив його, задихнувся. Тадео заліпив йому ляпас, і голова Ріко метнулася вбік.
— Ну що, досить тобі, срана істеричка?! — він притис руку до укусу, на долоні залишилася кров. Ріко видихнув, і з носа полетіли червоні краплі. — Чорт би тебе забрав! Все, одягаємось і пішли! — він кинув у нього сорочку, штани та туфлі. Ріко ойкнув, коли по ньому потрапило підбором. Тадео вже відвернувся від нього, натиснув кнопку, і ворота гаража поповзли вгору. Ріко схопився за одяг. Він усміхався.
***
Ріко тихо поставив пакети з продуктами на підлогу коридору і приклав палець до губ. Тадео підняв брови, але промовчав. Ріко підкрався до прочинених дверей спальні.
— …І тоді я загорнувся в мамину штору, помаранчеву з бахромою, простяг руку і сказав: «Тихо, піддані! Слухайте промову своєї принцеси!»
Ріко штовхнув двері та зайшов, ляскаючи в долоні. Дід на ліжку одразу підібрався і подивився на нього.
— Нічого собі, Марсі, чому ти ніколи не розповідав мені цю історію? Ти чув? — Ріко обернувся до Тадео. — Завжди мріяв відсмажити принцесу!
— І відсмажив, — буркнув під носа Тадео.
— Мені було п'ять років! — відказав Марсіаль.
— Як скажете, Ваша Високість! — Ріко схилився і розвів руками.
— Все, вистачить цього балагана, — Тадео грюкнув дверцятами шафи й дістав купу чистих речей. — Йди на кухню.
— А ти змусь мене, дупа.
— А це що? — сказав сеньйор і випростався. — Це кров?
— От лайно… нічого, не звертайте уваги, — Тадео приклав долоню до укусу і протиснувся в коридор. Ріко замовк і вийшов.
— Ти бачив? Сліди як від людських зубів.
Марсі тихо кашлянув, обернувшись на прохід, зачекав. У коридорі шаруділи пакети, грюкнули двері кухні. Марсі пожував губами та кинув погляд з-під вій.
— Це Ріко. Він іноді кусається.
— До крові?
Марсіаль знизав плечима. Сеньйор глянув на нього, але Марсі, мабуть, вважав, що сказав усе.
— Але ж це ненормаль… небезпечно? Боляче, зрештою. Навіщо?
— Він злісна сучка, — сказав Марсі й розвів руками. Сеньйор підняв брову. — Вибачте… Кхм. Просто він усіх ненавидить, — зітхнув Марсі. Опустив очі. У тиші було чути, як біжить вода у ванній кімнаті.
— Він сказав, що любить Тадео. Що все гаразд, — сказав сеньйор. Марсіаль не відповів. — Інакше навіщо взагалі зустрічатися з кимось.
— Секс.
— Для цього можна на самоті замкнутись у ванній кімнаті, — сказав він, і Марсі підняв на нього погляд.
— Удвох краще.
— Любити краще, — він дивився повз. Марсі відкрив рота і ляснув віями.
— Мене ти не любив, — зависла тиша.
— Це неправильно, — нарешті сказав сеньйор під ніс. Марсі відвернувся і стиснув губи. — Пробач мені.
Марсі широко розплющив очі. "Що?" Але сказати більше нічого не встиг — повернувся Тадео. Рукав прикривав руку, але, придивившись, можна було помітити нерівність під ним.
Цього разу сеньйор без суперечок дозволив годувати його з ложечки та з виделки. Марсіаль дивився на його губи, що блищали від олії, на язик, що швидко облизував їх, зуби, довгу вузьку щелепу під тонкою шкірою. Волосся сеньйор неслухняними пальцями заправив за вухо, але прядка час від часу вивільнялася й одного разу, набравшись нахабства, Марсі заправив її сам. Сеньйор («Фредді», — подумки поправив себе Марсі, від чого всередині все затремтіло, особливо тому, що Ріко сидів на сусідньому стільці) підняв брови. Його вії здригнулися, але погляду він так і не підняв.
Ріко посопів, потім штовхнув Марсі в гомілку. Тадео спостерігав за лютим обміном поглядами, а потім сказав:
— Марсі, нагадай, у тебе сьогодні учні є?
— Так, але… я не впевнений, що можу піти.
— Зможеш, — сказав Ріко. — Ми й без тебе чудово впораємося.
Марсіаль глянув на нього з сумнівом, потім знизав плечима.
— Гаразд. Дивись, ось пігулки, — він витягнув пару блістерів, — це заспокійливе, від трьох він засне, постарайся до цього не доводити. Це слабше, інструкцію почитай. Це… це болезаспокійливе. Решта в аптечці, але я думаю, не знадобиться. Подивіться там якесь кіно, я години через три-чотири повернуся.
— Вау, Марсі, і коли це ти встиг за один день стати таким крутим медбратом, що вже роздаєш цінні поради?
Марсі впіймав погляд Тадео.
— Ясно. Піду я.
— Ось і правильно, провалюй, — він озирнувся, але Марсі вийшов і навіть не глянув на нього.
Коли вони втрьох влаштувалися на ліжку, Марсі вже не було. Ріко вмостився посередині й зітхнувши розкрив ноутбук.
— Ну, чого хочеш, дідусю? Є ідеї?
— Можна питання? — Тадео, щоби почути його з іншого боку, довелося нахилитися.
— Валяй.
— У тебе щось сталося?
— Ні, з чого ти взяв? — Ріко хмурився. Тадео зітхнув і відкинувся спиною на подушку. Дід сидів, обхопивши руками щільно притиснуті одне до одного коліна.
— Навіщо ти причепився до Марсіаля з цією шторою?
— А на твою думку, це не смішно? — Ріко посміхнувся. — Ось жеж ідіот!
— Ти в дитинстві теж був кумедний, але ж ми над тобою не сміялися? Хіба що по-доброму. А Марсі ти хотів зробити боляче, чи я щось не так зрозумів?
Ріко зачинив ноутбук і повільно видихнув. Глянув на діда:
— За яким хріном він узагалі почав розповідати тобі цю фігню?
— Я попросив.
— Нафіга?
— Я про нього нічого не знаю, — він влаштувався зручніше, — взагалі нічого, і це мене тривожить. Наче мені треба бігти лісом, а я осліп. Дуже незатишне почуття, — помовчав. — Ми з Мері знали одне про одного все…
Ріко підскочив на місці:
— Бля, ну ти знайшов з ким порівняти! Марсі тобі не бабуся, він… Він шматок лайна на підошві — яка різниця, що він собі думає? Забий на нього, зрозуміло? Якщо ти його трахнув разок, це не означає, що маєш тепер одружитися. Витри лайно об траву та забудь! — він шумно дихав, дід дивився на нього круглими очима. — Не хочу більше про нього нічого чути! — Він відкрив ноутбук.
— Ти ненавидиш його, — тихо сказав дід. — За що?
— Та за все! Повія псована.
Дід підтис губи:
— У мене він грошей не просив.
Ріко засміявся. Сеньйор глянув на Тадео — той сидів, опустивши голову, і мовчав.
— Безплатна повія, — сказав Ріко. Дід насупився:
— У такому разі так можна назвати будь-кого… Чим безплатна п… повія відрізняється від людини, яка з тобою просто так?
— Нічим.
Дід підняв брови:
— Я з Мері був теж просто так, значить, я повія теж?
— Ти був не просто так, ти був одружений!
— Ви з Тадео не одружені.
Ріко хрюкнув і скосив на діда веселі очі.
— Скажи ще, що я не виглядав як повія, коли ти застав нас з Тадео на кухні мого татуся!
Дід широко розплющив очі:
— Ти не виглядав як повія. Ти виглядав вільним… та щасливим. Я був радий за тебе, хоч і дуже здивований.
Ріко істерично засміявся. Тадео задумливо дивився на сеньйора і мовчав.
— Але ж він мене трахав!
Дід ляснув віями й на мить опустив погляд.
— Ну і що? Мері теж була моєю… моїм пасивом, якщо можна це так назвати, але ж я не зневажав її за це?
Ріко сів, повернувшись до діда.
— Брешеш! Як можна шанувати того, хто дав себе виїбати?
— Ріко, — дід вишкірив зуби, але відразу заплющив очі й видихнув, — Ріко, якби я в це не вірив, то поводився б по-іншому. Згадай, я хоч раз сказав твоєму татові, тобі чи Тадео щось проти твоїх стосунків чи Тадео?
Ріко хлопнув очима і відкрив рота. Тадео хмикнув.
— Я не лише до церкви ходжу, я й наукові статті читав. У тому, що ти робиш, немає нічого поганого, — дід дивився повз нього, у стіну. З неї явно зняли якісь плакати — залишилися лише дірочки від цвяхів.
— Охрініти… Твій онук підставляє дупу, а ти за нього радий?
Дід подивився йому у вічі.
— Ти був щасливий та закоханий… як мені тоді здавалося. Тому так, я за тебе порадів, дурнику ти мій! Ти що, гомофоб?
З Ріко вирвався задушений смішок.
— Ха! — Ріко осів на подушки. — Ясно. На тебе надто велике враження справив цей твій гомодружок зі школи. Зарізаний торчок.
Дід відвернувся і заплющив очі. До Ріко повернулася знущальна посмішка.
— Вибач, Ріко, думаю, щось менш жалісне на той момент не справило б на твого батька враження. А я хотів, щоб ти повернувся додому, ви пішли до психолога та помирилися…
— А ще тобі було соромно, що ти відвернувся від свого друга, його зацькували, він стирчався, став повією і наступного разу ти побачив його вже в морзі… — Ріко дивився на свої нігті. — Прямо сюжет із гей-драми для Оскара.
— Думаєш, твій тато зрозумів, що я все це придумав?
Ріко підскочив на ліжку:
— Що?
Тадео затулив рота долонею, але все одно було видно, що він усміхається. Дід знизав плечима і криво посміхнувся.
— Твою ж матір, діду, ти що, вмієш брехати?
— Е-е… Так? Я колись йому розповім, — він кивнув і зробив серйозне обличчя. Ріко розгублено засміявся.
— Значить, жодного гомодружка не було?
— Ні… Але в мене на роботі була парочка… ем… середніх літ чоловіків... один із лисиною, вони ходили в костюмах та картатих сорочках… Курили, балакали. Я кілька років від них сахався, а потім якось заспокоївся. Вони звичайні люди, — він прикусив губу. — Я не сказав би, що був якийсь певний момент, коли мене відпустило. Ми не один десяток років разом пропрацювали. Якось дуже поступово… Загалом, це не та історія, яка б могла вразити твого тата наступного дня, як він зламав Тадео ніс і вигнав із твоєї спальні. Треба було щось... мда.
— Боже, боже… — Ріко похитав головою. — Який же ти наївний. Відносини — це завжди крутий альфа і його повія, інакше не буває. Це правда життя.
— У нас з Мері було інакше, — дід похитав головою. — Ми кохали одне одного.
— Кохання… — Ріко пирхнув. — Ти й досі віриш у нього? Кому з нас двох вісімнадцять?
— Вибач, онуку, ти намагаєшся переконати мене після тридцяти семи щасливих років шлюбу, що кохання не існує, і думаєш досягти успіху? Серйозно?
Ріко підняв палець і завмер, відкривши рота. Відкинувся на спинку ліжка та подумав.
— Для жінки це інше. Для них підкорятися — природно…
— У нашій родині Мері була головною. — Ріко змішався, поворухнув пальцями, начебто це допоможе йому знайти аргументи. Дід зітхнув і поклав витягнуті руки на коліна. — Вона вирішувала, куди ми підемо, що їстимемо, дивитимемося, купуватимемо, який одяг носити… Вона вирішувала все. Я ніколи не відчував, що керую їй і в ліжку, вибач за подробиці, також. Ми не… Ми не воювали. Я здався їй.
— Це неправильно, — Ріко похитав головою. — Ти ж чоловік!
— А кусати кохану людину — правильно? Ти його хоч любиш?
— Звичайно, ні!
Тадео зітхнув і відвернувся. Ріко склав руки на грудях. Мабуть, можна було й тихіше.
— А міг би, — сказав дід. На це Ріко не знайшов, що відповісти.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!
Спойлер!
Спойлер!
Спойлер!
Спойлер!