Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Фредді зблід і впустив сигарету. Вітер одразу спіймав її та потягнув тротуаром. Вогник блиснув яскравіше в сутінках і зник під попелом.

— Ріко! — прошипів Марсі. — Ну якого дідька знову!

— Та я думав, ви сказали... — він глянув на діда.

— Тобто... усі ці роки нічого... не заважало йому... з'явитися просто так? — Фредді задихався. — У будь-який мо... момент?

— Ні, ну ти ж думав, що потрібен хоча б алкоголь, — відповів Ріко, і обличчя Фредді скривилося:

— А тепер я знаю, що... не потрібен! То що утри... римує його тепер?

Ріко відкрив рот і задумався. Фредді запустив пальці у волосся, руйнуючи зачіску.

— О господи!

— Так, спокійно, — Марсі потряс його за плече. — Може, нічого й не трапиться. Ми ж не знаємо. Не трясися!

Фредді схлипнув і Марсі послав Ріко гнівний погляд.

— А чи не піти тобі додому, людина-косяк! — сказав він і Ріко відступив на крок. Зовсім іншим тоном додав Фредді: — Давай я тебе теж додому відвезу?

У машині Фредді мовчав, тільки дихав із шумом і курив сигарети одну за одною. Коли Марсі зупинився у дворі, Фредді сказав, дивлячись перед собою:

— Мені доведеться кинути музику, я не можу так ризикувати.

— О господи... — протягнув Марсі й зітхнув, виліз, обійшов капот і відчинив дверцята. Але Фредді так і залишився сидіти, тільки підняв на нього погляд:

— Ти знав, так? Чому не сказав мені?

— Щоб плацебо не перестало діяти, — відповів Марсі й простягнув руку. Фредді насупився і, подумавши, кивнув. Вийшов. Пальці в нього знову були холодними й трохи вологими, і Марсі видихнув, коли Фредді вклав свою долоню в його. Це не Ріко. Істерики не буде, святий боже! Це дивує досі, а скільки ж вже часу минуло.

Не так уже й багато, якщо подумати.

Фредді не поспішаючи йшов за машиною, яку Марсі відігнав у гараж, потім до дверей будинку. Марсі й сам раз у раз озирався, щоб не втратити його з поля зору. Стежив за маленькими кроками й напруженою спиною, і складкою між бровами. Збити з нього цей настрій вийшло тільки вночі, в ліжку. Подих — і все тіло розслабилося, щокою на подушку, вії вниз... Без глибоких тривожних складок його обличчя виглядало молодшим, і Марсі гладив його кінчиками пальців, вдихав легкий, ні на що не схожий запах і відвертав від похмурих думок, як умів.

***

Він прокинувся в темряві. Праворуч приємною вагою привалилася людина — головою на плечі, нога перекинута через стегна, рука на грудях. Поворушив затерплим лівим зап'ястям, але опустити його не вийшло — не пустило м'яке кільце. Кайданки.

Він довго й обережно вибирався з ліжка, намагаючись не розбудити хлопця — певне, це був хлопець... Прохолодне повітря змусило змоклу шкіру їжачитися. Залишившись наодинці, хлопець пробурмотів щось незадоволене і завозився, потім затих.

Очі помітили в темряві сірі дірочки тюлю — зім'яті квіти, листя, птахи... Намацав край столу. Тихо підносив до обличчя один за одним узяті навмання предмети, поки не знайшов ручку. Розкрутити ковпачок, дістати пасту... Він опустився на коліна на підлогу і знайшов серед хутра шматочок заліза з дірочкою.

Тихо, по сантиметру, провернув ручку дверей. Так само зачинив за собою.

Пройшов ліворуч до кута, праворуч, до кута, ще раз праворуч, ще раз... сходи! Треба було відразу, такий гак вийшов. Килим на сходах пружинив під пальцями, сутінкове передранкове світло змушувало панчохи примарно біліти. Відчинені двері вивели на кухню. Він зачинив двері й увімкнув світло.

Почекав кілька секунд і розплющив очі. Провів руками по поясу, до якого кріпилися панчохи. Від нього на шкірі залишилися бліді відбитки. Витягнув ногу — білі мережива, хто б сумнівався... Більше на ньому нічого не було. Глянув на зап'ястя — вони піджили, жодних бинтів чи крові.

У холодильнику залишилося кілька бутербродів із рибою та сиром, тож він вкусив один і сів на стільчик. Лаковане світле дерево, що охололо за ніч, хапнуло голу шкіру холодом.

Залишивши на кухні лише крихти на столі, він вимкнув світло і по пам'яті дістався гардеробної. Знайшов із третього разу, ну й добре.

Костюми. Ні, костюми це нудно... Хоча штани від них можна використати, краще все одно нічого не знайти. А ось і гарненькі чорні чобітки на підборах, і розмір відповідний! Панчохи він знімати не став, вони так приємно обіймали ноги... А ця річ, напевно, сукня — коротка і без рукавів, але зате червона. Він намотав на шию пухнастий в'язаний шарф, щоб замаскувати виточки під цілком собі такі груди, і витягнув чорні, до ліктя рукавички. Глянув у дзеркало на дверцятах шафи. Мда. Усе це мало б значно кращий вигляд на пацані, з якого так і хочеться все здерти назад, а не на середніх літах мужику зі щетиною, що пробивається. Він скривився і вимкнув світло.

Коридор здавався ще темнішим, у цю частину будинку світло не добиралося, і все ж він знайшов ванну і привів себе до ладу. Навіть помада знайшлася, от удача! Чорна. Може, той хлопець забув? Ну, не збідніє.

Перед дзеркалом у передпокої він знайшов пачку сигарет і запальничку. Чудово!

На тлі світлішого неба сосна чорніла купою голок і пахла хвоєю. Роса з газону зробила чоботи блискучими біля землі. Ред, крякнувши, підтягнувся й забрався на гілку, глянув поверх стіни на вулицю. Шорстка кора обсипалася під пальцями й липла до шкіри. Він переліз на інший бік і опустив ноги на асфальт тротуару. Глибоко вдихнув запах квітів, пилу й автомобільних вихлопів, усміхнувся. Вітер грав його розпатланим волоссям.

Хтось привітався, і Ред помахав йому рукою і пішов далі. Погладив стегно — пальці намацали ремінці пояса. Усередині все ще відчувався слід дотику того хлопця... Але синців на тілі не було, схоже, Фредді Нудний виявився не таким уже й нудним, як здавалося спочатку.

— "Ах ти старий збоченець", — з ніжністю промовив Ред і посміхнувся. Підстрибнув на місці й побіг. Обернувся навколо своєї осі й протанцював повз кав'ярню, з якої неслася музика. Літній вусатий іспанець розплющив очі, не донісши до відкритого рота бутерброд, і Ред розсміявся і побіг далі.

Він, задихаючись і притиснувши руку до живота, зупинився на мосту. Сонце встало, і Ред дивився на позолочену світлом воду, блискучі дахи, вкриті туманом гори. Під мостом вода темніла, і він перехилився через поручні, стежачи за листком, що зник під мостом. Випростався і розкинув руки, закричав.

Видихнув.

— "Краса... Треба буде написати про це пісню", — пробурмотів, і погляд зупинився. Ред моргнув і простежив голуба над головою, примружився від сонця.

— Федеріко?

Ред обернувся. З машини, що зупинилася, вийшов чоловік років тридцяти, ззаду засигналили і він помахав рукою: "Зараз, зараз". І пішов до нього. Ред розвернувся. Чорний костюм, прилизане темне волосся, вигляд донезмоги пристойний.

— Заради бога, Федеріко, друже, що це на вас одягнено? З вами все гаразд? — чоловік зупинився поруч, узявся за пухнастий біло-блакитний шарфик.

— "Я вас не розумію, ви знаєте англійську? Ми з вами знайомі?" — запитав Ред англійською. Чоловік розплющив рота і смішно поморгав очима, облизнув губи і відповів англійською:

— "Я Роберто. Ви мене пам'ятаєте?"

— "Ні. Так ми друзі чи як?"

— "Так-так, ми..." — його погляд прилип до чорної помади. — "Що з вами?"

Ред спіймав його обличчя долонями і міцно поцілував. Роберто довелося докласти зусиль, щоб вирватися. Ред розсміявся і підняв руки:

— "Все-все, просто не втримався. Ви такий гарний кабальєро, Р-р-роберто, не може бути, щоб ми з вами не трахалися!"

Роберто відійшов на кілька кроків і витягнув руки перед собою, він із шумом хапав повітря ротом, озирнувся на всі боки. З "Ауді", що зупинилася за його машиною, на них дивився ошелешений хлопець.

— Якого дідька... — тремтячим голосом вимовив Роберто і знову пройшовся поглядом по всій фігурі Реда — від чобіт на підборах до червоної сукні вище колін поверх штанів, і зупинився на чорній помаді. Кілька кучерів сивого волосся, підхоплених вітром, прилипли до губ. Але найдивнішим був вираз очей, і він зробив крок назад, коли Ред, усміхаючись, плавно рушив до нього. — "Так, давайте без різких рухів! Ми з вами не... Ми просто друзі! Стійте на місці!"

— М-м, — сумно протягнув Ред, — "яке упущення!" — але зупинився.

— "О, давайте я Даніелю зателефоную!"

— "Ні! Не треба йому, він нудний", — Ред прикурив сигарету і струсив попіл різким рухом. — "Тобі на роботу треба, так?" — Роберто кивнув, і Ред продовжив: — "А онука мого знаєш? Ріко?"

— "Його номера в мене немає", — Роберто трохи оговтався і випростався. Насупився. — Ареселі?

— "Чого?"

— "Вона ваша хороша подруга. Вона не нудна", — додав він, бачачи сумнів на його обличчі.

— "Гаразд", — знизав плечима Ред, і Роберто відчинив перед ним дверцята машини — ззаду знову посигналили. Роберто зателефонував, судячи з голосу з слухавки, дівчині, і про щось із нею поговорив іспанською. Натиснув відбій.

— "Вона ще вдома, тож я підкину вас до неї, нехай розбирається", — обернувся він до Реда. Завдяки радіо, занудьгувати дорогою той не встиг.

Варто було Ареселі відчинити двері, як Роберто впихнув Реда всередину і втік. Ред озирнувся. Усюди валялися розшиті яскраві подушки, на дзеркалі висіли намиста і ціла колекція сережок.

— "Ред, вірно?" — запитала Ареселі англійською.

— "А, ви знаєте", — Ред усміхнувся. — "Усі друзі Фредді Похмурого старші за мене, це так дивно! А з вами ми трахалися?"

— "Ні, тільки цілувалися", — відповіла Ареселі, і на обличчі Реда з'явився задоволений хижий вираз.

— "О, я б міг виправити це прикре упущення", — він пограв бровами.

— Е-е-е... — Ареселі потерла шию. — "Давайте не будемо поспішати... Хочете з'їсти чого-небудь?" — вона обійшла його й озирнулася біля дверей кухні. Ред пішов за нею, з грацією кота переступаючи подушки. Ареселі видала йому тарілку з салатом. Щойно з холодильника, тоненькі колечка нарізаних і тому невпізнанних оливок надавали страві дивного присмаку, і на кілька хвилин Ред занурився в переживання нового досвіду. Ареселі сіла поруч і стиснула кулак, щоб не стукати пальцями по столу.

— "Червона пішла б тобі краще", — сказала вона. — "Помада".

— "Яку знайшов", — усміхнувся Ред. — "Мені все пасує. Пасувало", — він насупився й опустив виделку в залишки салату. — "Я спробував знайти в гардеробі щось веселеньке, але, по-моєму, виглядає жалюгідно". — Він відклав тарілку й сперся на стіл, нахилився: — "Арі... як там тебе?"

— Ареселі.

- "Скільки часу минуло?"

— "Тижнів три. До речі, чому... звідки ти? Фредді пив?"

Ред фиркнув, але потім задумався.

— "Не знаю. Здається, він зовсім не такий, як я думав. Слухай, я..." — він закусив губу і після паузи продовжив: — "Мені в житті не було так цікаво. Я не знаю, може, кожна хвилина буде останньою, і решту життя тут", — він постукав по скроні, — "буде Фредді Похмурий. Невже не можна зробити так, щоб і я міг отримати трохи часу? Домовитися з ним?"

— "Я не знаю. Але... думаю, він буде не в захваті".

Ред застогнав і відкинувся на спинку стільця.

— "Це не чесно! Він і так отримав більшу частину життя, весь найкращий час, молодість!"

Ареселі знизала плечима:

— "Його можна зрозуміти. Він боїться, що ти зруйнуєш його життя. Знову".

— "Гей, нічого я не руйнував! Я ж не знав ні про яке роздвоєння особистості. Я... ну, це я, я в мене один", — він розвів руками. — "Якщо я забив на всі безглузді правила моєї придуркуватої матусі, це не означає, що... як би це сказати... насправді, я завжди хотів це зробити. Стати вільним. Я не зруйнував наше життя, я його врятував".

— "Я... не думала про це в такому ключі", — брови Ареселі піднялися, вона прочесала волосся пальцями.

— "А що Фредді Нудний про це думає?"

Ареселі не змогла стримати сміх, але тут же насупилася.

— "Що його захопили демони?" вона сумно посміхнулася.

— "Бідний заляканий виродок", — пробурмотів Ред і криво посміхнувся. Зітхнув. — "Отже, він зламався й аж на п'ять років заліг у сплячку через це все?" — Він постукав нігтями по столу. — "Якби я тільки міг йому пояснити... Хм. Тепер-то він у панчохах дає якомусь хлопцеві, тож, схоже, його страх демонів дещо притупився", — він підморгнув Ареселі, і вона опустила вії. — "Може, тепер він би зрозумів?"

Ареселі знову знизала плечима.

— "А чого б ти хотів від нього? Чим ти хотів би займатися, якщо він дасть тобі час?"

— "Музикою, звісно. Останній альбом не дописаний. Мабуть, усі мої фанати вже вимерли, але хто знає?"

— "Фредді не хотів би, щоб хтось знав про тебе. Через порно".

— "Фредді Похмурий Святенник", — фиркнув Ред.

— "І все-таки".

— "Напевно, ми могли б щось придумати. Я міг би взяти інше прізвисько... Мене в обличчя ще впізнати?" — він повернувся профілем.

— "І ти зможеш поводитися пристойно?"

— "Скільки недовіри в голосі!" — Ред притиснув руку до грудей. — "Фредді думає, я монстр без самоконтролю, чи що?" — Ареселі склала губи трубочкою і задумалася, і Ред додав: — "Серйозно?" — Зітхнув. — "Я не хотів би з ним битися, шкода бідного засранця. І один раз він мене вже заблокував на дохренельйон років. Я хочу домовитися по-хорошому. О!" — він сів прямо. — "Я бачив, зараз на телефони можна записувати кіно, можеш показати, як це робиться? Або просто увімкни, я що-небудь Фредді скажу!"

— "Я-то можу, але що потім?"

— "Поїдемо до Фредді додому, знайомитися з його їбарем. Я його й не бачив ще, темно було. Ти його знаєш?" — Дочекавшись кивка, він продовжив: — "Так... Буду як хороший хлопчик сидіти вдома, нікого не шокувати", — він сумно зітхнув. — "Нехай побачить, що я це можу, якщо захочу".

Ареселі дістала телефон і сіла ближче.