Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Третього серпня дві тисячі двадцятого року, о сьомій ранку, сеньйор Федеріко Еллісон прокинувся у своєму ліжку. Сонце не пробиралося крізь північні, завішані щільними хвилями тюля вікна спальні. Сеньйор тихо, щоб не розбудити, переклав руку дружини, перекинуту через його бік, на покривало і сів. Потер очі, потягнувся і встав, накинув халат і навшпиньки вийшов з кімнати.

Він побував у вбиральні, заглянув у ванну поголитися і почистити зуби. Зуби в нього були довгі й жовті від тютюну. Та й усе інше було довге — тонкий ніс, вузьке обличчя, худа висока постать, пальці. Сірі очі й таке ж волосся — вже наполовину сиве і кучеряве. Його сеньйор уклав так, щоб звисало пасмами праворуч, трохи торкаючись коміра. Халат, до речі, явно належав дружині — прозорий, весь у мереживних візерунках та срібних іскорках. Його поли злетіли, коли сеньйор спустився сходами, швидко перебираючи ногами та піднявши руки для рівноваги.

Недбало запахнувши тонку тканину, сеньйор пройшов вітальню, не включаючи світло. Вона ще тонула в напівтемряві, лише сонячний промінь із відкритих дверей кухні дотягнувся до нижніх кришталиків на люстрі, запалив червоні троянди на столику, змусив сеньйора прикрити повіки — так сяяв білим пухнастий килим перед диваном. Капці тихо ступали по світлому лакованому дереву, відблиски відбилися від халата і затанцювали по книгах, келихах, порцелянових статуетках, рух повітря торкнувся незліченних стрічок і бантів кольору слонової кістки, підв'язаних до всього, до чого тільки можна. На мить кімната поринула у темряву, коли сеньйор затулив дверний отвір.Тонкі губи посміхалися, руки за звичкою погладили край обробного столика, блискучий бік турки. Сеньйор гудів під ніс мелодію і, майже не дивлячись, діставав із полиць все потрібне. З кухні він вийшов, притримуючи тацю з підігрітими булочками з маслом, кавою і парою тонких порцелянових чашок, що відливали на світлі перламутром. Витяг з графина у вітальні одну троянду і пішов нагору.

Зачиняти двері спальні він не став, і тьмяне розсіяне світло торкнулося ліжка під білим мереживним балдахіном. Сеньйор навшпиньки пройшов усередину і, поставивши тацю на столик, сів на край ліжка.

— Мері, — прошепотів він і провів по її волоссю, такому ж короткому і хвилястому, але темнішому. Під пальцями — м'яка прохолодна шкіра. Він нахилився, торкнув кінчиком носа щоку, кучері ворухнулись від дихання. Мері без опору перекинулася на спину, не розплющуючи очей.

Він цілував її — повільно та ніжно, довго-довго…

Задзвонив другий будильник, й сеньйор здригнувся й обернувся. На ньому все ще був халат Мері, і більше нічого. Дев'ять годин. До виходу — п'ять хвилин.

Через п'ять хвилин він вискочив з дому в наполовину застебнутій сорочці та зі збитим після пробіжки сходами диханням. Вивів із гаража блискучу чорну машину. По її боці ковзнули сонячні відблиски та рожеві рефлекси від пишних троянд, колеса проїхали по краю доріжки, мало не прим'явши бездоганний газон. Ворота зачинилися.

Тіні тільки почали коротшати, зберігаючи в собі прохолоду. Небо синє, сонячне — лише на обрії вітер гнав над горами хмари. Сеньйор пригладив руками розтріпане волосся і вирулив на дорогу. Над службовою стоянкою височів бетонний куб будівлі, трохи припорошений пилом, у вікнах третього поверху якого горіло біле світло. Усередині, в офісі, шаруділи люди, віталися, тиснули руки, перегнувшись через загородки. Сеньйор поправив лацкани піджака і, посміхнувшись, увійшов.

— Доброго ранку, сеньйоре Еллісон!

— Доброго ранку, — він озирнувся, і співробітники почали розбрідатися по місцях. Зловив поглядом повненьку людину в коричневому піджаку і запитливо прокашлявся.

— Я тут п'ять хвилин! — відповів той. — Оформимо ми вашу довідку, господи! — зітхнув і скривився: — До обіду буде.

Сеньйор Еллісон кивнув, відвернувся та одразу мало не зіткнувся з хлопцем із текою під пахвою. Хлопець облизнув губи й підняв брови будиночком:

— Відділ продажу анулював звіт за минулий тиждень!

До робочого місця сеньйор дістався лише після полудня, витяг довгі ноги під столом і на мить замружився. Потер скроні та насупився. Крізь гомін розмов, сигнали скайпу та шум вентиляторів пробився голос:

— Хто знає, зам головбуха де? Склад звіти надіслав, — шерех паперу наче стопку струснули перед носом співрозмовника. З коротким зітханням сеньйор підвівся і знайшов очима посильного, клацнув пальцями. Той уже дивився в його бік, слідуючи за жестом парубка з текою.

***

Сеньйор Еллісон зачинив за собою двері будинку, залишивши розпечене післяполудневе повітря зовні. Зайшов у вітальню і сів на диван, склавши руки на колінах. Тихо до дзвону у вухах. Сеньйор сидів без руху, дихаючи неглибоко, мов у церкві під звуки органу, випроставшись. З кухні долинало цокання годинника. Потім він прикинувся спиною до канапи, осів і заплющив очі. Між брів залягла складка.

Звук стрілки — дивовижна річ. Чим довше його слухаєш, тим голосніше він здається, стає все більш прямокутним, з довгими гранями, луною. Він заповнює собою весь простір — чітко, коротко, безпристрасно чіпає всі предмети — легко і різко, як стакато, і так само відпускає, і на секунду час зупиняється. А потім він клацає знову. І знову. І знову…

Задзвенів будильник, і сеньйор здригнувся і кліпнув очима. Подивився на екран. Підійшов до дверей, озирнувся на сходи, ковтнув, але нічого не сказав — тільки насупився і поплескав по кишенях, торкнув лацкани піджака. Тряхнув головою, потер скроню. Ще раз подивився в телефон і з тихим «Ох», розвернувся до виходу, рухи набули цілеспрямованості.

***

Сеньйор Еллісон зачинив двері та опинився на терасі, яку співробітники використовували як курилку. Лисуватий чоловік з тонким пташиним носом зробив винувате обличчя і підняв обидві руки, але сеньйор Еллісон махнув долонею і похитав головою.

— Сеньйор Мартін з його відрядженнями може і почекати п'ять хвилин, Карлосе, — він притулився поруч до стіни й дістав сигарети, прикурив. Випустив дим у спекотне повітря, переступив на місці. Сонце торкнулося його штанів нижче колін гарячою долонею, блиснуло іскоркою на чорних туфлях. Карлос розслабився і видихнув.

— Прийдете до нас у четвер із сеньйорою? — спитав він. — Брат повернувся додому до Барселони, тож ніхто не примушуватиме тебе випити з ним, — він усміхнувся. Сеньйор Еллісон на усмішку не відповів, мовчки дивився у просвіт між будинками, дахів яких ще не торкнулося сонце, і хмурився. Зітхнув:

— Вибач, боюся, ми не зможемо. Мері не дуже добре почувається.

— О... Може, їй ще стане краще на той час, — сказав Карлос і стиснув губи, підняв брови.

— Я теж сподіваюся, — сеньйор покрутив у пальцях цигарку. — Без неї ходити кудись зовсім не так весело.

Карлос кивнув і стиснув його плече. У курилку заглянув хлопець, цього разу папірців під пахвою в нього було ще більше.

— Сеньйоре Еллісон, ми не можемо зв'язатися з банком, ви…

— Іду, — він загасив сигарету в попільничці й розвернувся до дверей.

***

Сеньйор Еллісон піднявся до спальні, не вмикаючи світло, безшумно ступаючи товстим килимом. Стягнув піджак і повільно, плавно повісив на спинку стільця. Сів на край ліжка. Мері вже була в ліжку, вдягнена у білу мереживну сорочку. Сеньйор посидів, слухаючи далекі гудки машин та своє дихання. Він згорбився, спершись на коліна, волосся звісилося на обличчя.

— У нас сьогодні комп'ютери зависли, доступу до даних немає, я вже боявся, що мені й ночувати на роботі доведеться, — сказав він тихо і усміхнувся. — Але ж не довелося. Я сподівався, що ти мене дочекаєшся, а ти вже спиш… — він провів долонею по її голому плечу, приємно прохолодному після спеки. — Мері? А як же вечеря? Ну гаразд, — він зняв туфлі та ліг поруч із нею на бік, поклав руку поперек її тіла, під грудьми. Погладив плече, ткнувся носом у темні завитки волосся. Зітхнув. — Добраніч, люба.

***

О сьомій ранку задзвонив будильник, і сеньйор застогнав і завозився на ліжку. Завмер, а потім обережно сів.

— Вибач, я тебе не розбудив? — сказав нетвердим від сну голосом. Підняв брови, торкаючись сорочки, струснув головою. — Хм...

Прийнявши душ і переодягнувшись у новий чорний костюм, який виглядав точно як старий — тільки не м'ятий — він поставив на вогонь каву. Сеньйор раз за разом дивився на годинник і хмурився, на мить завмирав, згадуючи, що має зараз робити. Розсіяно потягнув носом над тацею з кавою та бутербродами з маслом і сиром, вийшов у вітальню і поставив сніданок на столик. Потяг з графина троянду і сповільнився, дивлячись на неї з подивом. Оксамитові пурпурові пелюстки потемніли, зів'яли й пахли інакше — солодко і важко. Сеньйор стиснув губи та похитав головою. Обернувся до дверей передпокою. Легко побіг поковзом, загальмував біля дзеркала при дверях і поклав троянду на поличку, поруч із ключами, щітками для взуття та сухими квітами у світлих вазах. Коли він із садовими ножицями вийшов за двері, одна каламутна крапля зірвалася зі зрізу і важко впала на лаковану підлогу.

Сеньйор повернувся з іншою трояндою — рожевою, розложистою, свіжою. Глянув у телефон і поклав її на тацю.

Мері лежала і не прокинулася, коли сеньйор легко сів поряд на край, сьорбнув каву. Поцілував, поділившись ковтком, і одна крапля втекла по її щоці з куточка губ. Сеньйор облизнувся й випростався:

— Чудова кава, правда? Це з того нового місця, де ми замовляли тиждень тому, пам'ятаєш? — він усміхнувся, сів зручніше, закинувши ногу за ногу, і відкусив бутерброд. Другою рукою притримував плоску тарілку, щоб крихти не сипалися на ліжко. — Карлос запрошував у гості. Ти не хочеш піти? — Коли бутерброд закінчився, сеньйор поправив посуд, поклав троянду поруч з Мері, торкнув її волосся. — Мені пора йти. Обов'язково спробуй каву, — він коротко поцілував її в щоку і підвівся.

***

На роботі стався завал: вся бухгалтерія пропустила сієсту, дружно ремствуючи з цього приводу. Сеньйор Еллісон повернувся додому в сутінках, в пропотілій сорочці, ноги гули. Після душу він вийшов в одному халаті — цього разу у своєму, простому білому махровому — і спустився на кухню. Вологе волосся звисало бурульками, краплі стікали на шию і спину. Сеньйор знову мугикав під ніс мелодії, поки готував вечерю, руки спритно кришили зелений перець, оливки, помідори та цибулю, засипали квасолю, перемішували.

Мері знову була в ліжку, і сеньйор намагався не дивитись на неї. Надів хрумку від крохмалю сорочку, чорний костюм зі стрілками на штанах, поправив чуприну і спустився у вітальню. Засвітив свічки. Золотисте світло блиснуло на келихах, фарфорі тарілок, на виделках, окреслило ніжні рожеві пелюстки троянд. Сеньйор торкнувся однієї тарілки за край, не посунув — просто торкнувся — виделки, квітки, канделябру, потім відвернувся і ввімкнув музику. Ожили чотири колонки, що причаїлися на полицях поруч із товстими книгами з золотими буквами на спинках. Тихий легкий джаз. Сеньйор глянув у телефон, поправив краватку і пройшовся по кімнаті, торкаючись бантів, сухих квітів, спинки світлого дивана, на який садили гостей. Круглий білий килим лежав під столиком і весь тонув у тіні, туфлі сеньйора поскрипували, коли він розвертався на носках.

Зі сходів пролунали чіткі звуки підборів. Мері спускалася, тримаючись за поручні, її червона сукня спалахувала на світлі, залишаючись темною в тіні. Вона усміхалася. Сеньйор простяг руку, і Мері сперлася на неї маленькими сильними пальцями.Обернулася навколо себе, як у танці, перш ніж зупинитися біля стільця, і сеньйор відсунув його.

Мері мовчала весь вечір, сеньйор теж, і усміхався. Вони могли не розмовляти цілими днями чи навіть тиждень, це була гра. Досвідченим танцюристам не треба говорити, щоб здогадатися, як рухатися, імпровізуючи у парі. Все можна зрозуміти з вигину тіла, повороту голови, усмішки.

Після вечері сеньйор зробив музику голосніше, і вони протанцювали кілька разів довкола столу. Рука дружини стискала плече під тканиною піджака, на поворотах Мері притискалася боком, їхні ноги, що переступали так близько одна від одної, не заважали та не наступали на носки. Коли музика стихла, Мері поцілувала його в худу щоку, затрималася губами на шкірі, тихо дихаючи із заплющеними очима, і відпустила.

Коли сеньйор відніс посуд і повернувся, Мері вже не було, вона піднялася на другий поверх. Перед її місцем стояла тарілка з незайманим салатом і келих з вишневим соком, який вона іноді пила разом із чоловіком, вдаючи, що це вино.

У спальню сеньйор зайшов, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні. Мері дихала так тихо, що він її зовсім не чув. Він роздягнувся, намагаючись не шуміти, і ліг поряд, обійняв, поцілував у плече. Погладив, влаштувався зручніше, поцілував у вухо, але вона навіть не поворухнулася. Спить... Він зітхнув і розслабився, затих.

— На добраніч, люба, — прошепотів.

А за два тижні зателефонував Ріко.