Народжена в кайданах

Марічка злізла з воза і попленталася по знайомій стежині. Живіт все ще тягло, до горла підступала нудота. «Прокляття! — прозвучало в голові. — Скоріше б додому. Як далеко хата…» Ніколи вона не думала, що буде проходити цю невелику відстань так довго й болісно.

Марічка відхилилася до кущів і вирвала. На мить стало легше, хоча біль ніяк не стихав. Вона молилася, аби на дорозі зустрілася хоч одна жива людина. І плювати на гордість. Зараз жінка чітко усвідомлювала, що без чужої допомоги до хати не дійде.

Навколишню рослинність заполонили своїм цвітом бузки, у повітрі стояв кисло-солодкий аромат. Чулося цвірінькання коників, яке злилося з наспівуванням горобців і поєдналося з квоктанням та гоготом домашніх птахів. Деінде бродили кури, дзьобаючи землю в пошуках їжі. Та Марічка, зігнута в три погибелі, не вбачала навкруги нічого. «Вмираю», — промайнула чергова думка. Та хоч би скоріше вмерти, аніж терпіти такі муки. Жінка навіть не задавалася питанням, що там в неї трапилось, в якому стані дитина. Здавалося, що фізичний біль з’явився для того, аби відвести думки від страшної реальності і перетягнути всю увагу на себе.

Йому це вдалось.

Марічка часом взагалі забувала, де саме знаходиться і скільки залишилось до хати. А людей, як на лихо, ні душі…

Тут жінка збагнула, що обперлася на знайомий паркан. Ні на хвилину не задумуючись, вона відкрила тілом хвіртку і ледь не впала всередину. Марічка зачепилася за ті ворітця, після чого схопилася за ґанок і попленталася вздовж нього вперед, аж до самісінької хати. Жінка відкрила двері, побачила ліжко і пошкандибала в його напрямку. Діставшись до бажаного місця, Марічка лягла та якнайсильніше скрутилася. Вона міцно закрила очі й поринула у забуття.

Допоки не почула запах паленого…

Той запах пробудив її з майже мертвого сну. На душі поважчало, страшні спогади вмить охопили душу. Ще бувши у напівпритомному стані, жінка яскраво побачила картини з минулого: як били її стару матір, як палав рідний дім. Марічка широко розплющила очі, та наче все ще перебувала в тому кошмарі.

Вона прислухалася та впевнилася, що чує той самий запах паленого з минулого. Біль все ще не втихав, хоча почуття від страшних спогадів трішки відволікли від важкого стану. Марічка ще дужче втиснулася в подушку. Їй хотілось заховатися від усього світу…

Через деякий час почулось, що в хату хтось забіг. Марічка лежала спиною до дверей, тому не одразу побачила новоприбулого.

— Марічко? — пролунав позаду спантеличений жіночий голос. Молодицю наче штовхнуло зсередини, вона миттю повернулася й побачила Стефанію. Та витріщила очі на подругу й аж рота відкрила. Потім підбігла до ліжка і присіла поруч.

— Марічко! Що ти ту робиш? Господи, як добре, що ти жива…

— Що сталося? — сполохано перепитала молодиця.

— Що сталося? Господи…Марічко, твій дім палає!

Молодиця витріщилась на Стефанію, не розуміючи почутого.

— Що? — наче спросоння перепитала жінка, та Стефанія аж дрижала.

— Твоя хата горить, люди зараз гасять, як можуть.

— Господи, діти!... — вигукнула Марічка, намагаючись встати, та Стефанія схопила подругу і знову вклала в ліжко.

— Вони на полі з Христею і Максимом, я тільки-но звідси! Ми побачили, що палає щось, в нашій стороні. Я швиденько до Федора, відпросилася, щоб побачити…Боже, ти взагалі була вдома?

— Я не дійшла… — промовила жінка і втомлено впала на подушку. Здалось, що тільки що пережитий шок забрав останні сили, яких вже не вистачило на хвилювання через хату.

Стефанія продовжила сидіти біля подруги, після чого різко підірвалася й побігла до дверей, аби зачинити. Потім повернулася до ліжка і продовжила:

— Ти сама не своя, що трапилось? Хто міг підпалити хату?

Ці слова наче знову пробудили Марічку, вона відкрила очі та подивилася на подругу. В голові промайнули спогади останніх днів: допит, погрози Трухіна. Жінка зітхнула і втомлено перевела погляд кудись в бік.

— Пани мене вбити хочуть…— тихо промовила вона. Стефанія аж здригнула від цих слів.

— Господи! Та що ти там таке накоїла?

— Я вагітна, — наостанок сказала Марічка і прикрила очі.

Стефанія довго дивилася на подругу, не промовляючи ні слова. Раптом її наче пересмикнуло. Вона швидко підвелась і стала засмикувати фіранки на вікнах, після чого підбігла до Марічки й промовила:

— Не виходь з хати, я зараз прийду!...

Та Марічка навіть не відповіла. Вона поринула в глибокий сон.

Стефанія вийшла з дому та міцно причинила двері. Жінка повернулася лише ввечері. Вона відчинила хату, за нею зайшов спантеличений Степан. Подружжя з деяким побоюванням глянули на Марічку. Стефанія підбігла до ліжка і стала ворушити подругу.

— Марічко! Швидко прокидайся…

Молодиця повільно відкрила очі і глянула на подругу.

— Марічко! У хаті знайшли труп!

— Що?

— Всі кажуть, що то твій! Господи… але ти тут.

— Труп? Господи, чий?

— Та кажу тобі! — тремтячим голосом промовила Стефанія. — Твій!

Жінка схопила себе за рота і подивилася на Марічку.

— Де діти, Максим? — сполохано запитала Марічка, намагаючись підтягнутися у ліжку.

— Вони в потрясінні… Діти плачуть, Максим сам не свій. Христя те й робить, що хапається за голову. Всі наче в забутті…

— Господи, — крізь сльози промовила Марічка. Сильна слабкість не давала їй підірватися з місця. — Ти хоч сказала, що я тут?...

Стефанія опустила голову і промовила.

— Ні.

— Що? Вони повинні знати… — кажучи це, Марічка переводила погляд то на Стефанію, то на Степана. Той лише опустив очі та поспішив піти до печі.

— Марічко… — невпевнено почала подруга, — якщо пани хочуть тебе вбити, то краще їм не знати, що ти тут…

Марічка шоковано дивилася на подругу. Їй захотілося зникнути з цього світу, опинитися десь в іншому місці, далеко від села та страшних проблем. Невже це Трухін підстроїв таку западню? А може, Якуб вирішив від неї спекатися? У Марічки защемило у серці. Чий труп знайшли в її хаті?...

— Господи, — промовила жінка, — так кого тоді знайшли в хаті…

Подруга лише знизала плечима.

— Можливо, хтось з наших зайшов, але це дивно. У маєтку ще в обід дізналися, що ти зникла. Тому всі й думають, що то ти згоріла…

Марічка нічого не відповіла, лише дивилась перед собою, наче міркуючи про щось.

— Кажуть, пан виїхав на місце, там поліцейські якісь вже стоять…

— Якуб? — сполохано перепитала Марічка. Стефанія опустила очі і продовжила:

— Скоріш за все будуть збирати людей, будемо дивитися на тіло. Господи, Марічко… — в голосі подруги почувся відчай, — я не знаю, що робити. Якщо вони тебе в нас знайдуть…

Стефанія глянула на свого чоловіка, той мовчки лежав на печі.

— Спряч мене у погріб, — промовила Марічка.

Подруга видихнула.

— Який погріб. Ти ледь жива.

Обидві жінки замовкли. Згодом Стефанія продовжила:

— Не думаю, що до нас зайдуть. Та в цьому і немає потреби. Тіло є, панам це і потрібно…

Згодом подружжя знову покинуло хату і направилася до уламків, які раніше були домом Марічки. Надворі смеркало. Біля руїн позбирався люд, місцевість заполонили палаючі вогні факелів. Стефанія помітила на стежині чимало возів. Один з них навіть став навпроти їх двору, адже навкруги вже не знайшлось вільного місця. «Добре, хоч Марічку не виводили», — промайнуло в голові жінки.

Подружжя наблизилось до натовпу. Люди перешіптувалися між собою, та гучніше за всіх говорив голова волості.

— Що там? — тихо запитала Стефанія у найближчої жінки, що стояла в натовпі.

— Пан приїхав! — сполохано відповіла вона і знову витягнула голову, аби хоч щось побачити.

Стефанія з чоловіком перейшли на протилежну сторону, де стояло вже значно менше людей. Звідти їй і відкрилася вся картина того, що відбувалося. Біля руїн, що раніше називалися ґанком, було постелено великий шмат тканини, на якому лежало обгоріле тіло. Все чорне, обліплене шматками спаленого шмаття та стирчачими деінде кістками. Стефанія аж здригнулась від того виду. Над ним стояло декілька чоловіків, поряд знаходилася ледь жива Христя. Максима видно не було…

Жінка вгледіла в чоловіків і одразу впізнала голову волості, по його тучному тілу і глибокому голосу. Поряд стояв високий чоловік з зачесаним чорним волоссям. «Мабуть, це наш пан», — подумала жінка. Також над трупом нахилилося двоє молодиків у формі. Вони щось записували у свої папери, те й діло розглядаючи останки.

Було видно, що багато питань ставлять саме Христі. Та, ледь не плачучи, постійно перепитувала, недочувала з першого разу. Стефанії стало неймовірно шкода сусідку. Захотілось підійти до нещасної і заспокоїти, сказати, що Марічка жива, що все буде добре. Та жінка знову поглянула на того пана, і в душі аж заледеніло. Він зі злобою дивився на оточуючих, проте майже нічого не говорив. «Ні, — промайнуло в голові, — треба триматися до останнього».

Згодом голова волості дав знак, щоб люди розходилися. Пан попрямував до свого коня, а поліцейські з двох сторін взяли тканину з трупом і потягли до воза. Стефанія з чоловіком й сама відійшла від натовпу.

— Як мені це все не подобається, — промовив Степан. Дружина прикрила очі. Вона гарно розуміла свого чоловіка.

— Я знаю, — ледь чутно відповіла, — та не можу її кинути. Я повинна допомогти.

Степан нервово оглянувся, після чого подивився на дружину:

— Якщо ми перейдемо дорогу панам, то біди не мінувати, ти це розумієш?

— Так, — сумно відповіла Стефанія, — але треба спробувати. Якщо ми здамо Марічку, то пан її вб’є.

Молоді зайшли у хату і одразу глянули в бік ліжка. Марічка лежала з відкритими очима, проте так і не змінила свого положення. Жінка подивилася і бік друзів і наче ожила:

— Ну що там? Господи, як діти?

Стефанія підійшла до подруги:

— Діти в безпеці. Але нічого більше я не знаю. Завтра буду виясняти…

Вночі Марічка крутилася уві сні, наче за нею хтось женеться. А Стефанія все не могла зімкнути очей, все міркувала про пригоду, що так раптово впала на голову. Зрештою жінка не витримала і підбігла до ліжка, де спала подруга. Вона стала вдивлятися в її силует і збагнула, що Марічка не спить. Стефанія присіла поряд і пошепки промовила:

— Таке відчуття, що історія наче повторюється.

Марічка відкрила очі. Подруга продовжила:

— Пам’ятаєш, сім років тому я так само сиділа біля цього ліжка, поки ти приходила до тями. Від тої пожежі.

Стефанія пригледілась у темряву, на обличчя Марічки. На очах жінки блищали сльози.

— Скільки років я живу з тим болем,— продовжила Стефанія. — Я знаю, то я все винна.

Тут Марічка повернула голову до подруги.

— Не кажи дурниць, ти тут до чого…

Стефанія видихнула.

— Якби я тоді не побігла... а привела тебе до тями, потягнула за собою… то не причепився б тоді той Іван. Розумієш?

— А він тут до чого? — роздратовано запитала Марічка. — Знайшла, що згадувати…

— Як до чого? — вигукнула подруга й одразу схопила себе за рота, дивлячись в бік Степана. Потім пошепки продовжила: — Це він тобі стільки горя приніс. Не було б Івана, твоя матір була жива, хата ціла, заміж вийшла б пізніше…

— Навіщо ти про це все говориш? — не витримала Марічка.

—Тому, що… — невпевнено продовжила Стефанія і зітхнула: — Якби я тоді тебе врятувала, то він би не розбестив тебе, не залишив свій поганий вплив на подальше життя.

Марічка приголомшено дивилася на подругу, вже повністю розгледівши її обличчя в темряві. Ті слова вразили в саме серце.

Спочатку їй закортіло добряче вдарили Стефанію, аби показати відношення до сказаного. Потім виникло пекуче бажання закричати, висказати все, що вона думає про це звинувачення. Та поки Марічка вагалася, слова все глибше потрапляли в душу. Перед жінкою миттю промайнули всі основні вибори, що вона робила в житті. Навіть з аморальних, огидних дій вона намагалася отримати користь, і повністю ігнорувала власні почуття та гідність. «Лягти з Якубом? Зрадити чоловікові? Нема чого робити, аби отримати те і те… Все одно я вже брудна, гірше не стане», — нерідко звучало в голові молодиці. Тепер Марічка зрозуміла, що мала на увазі Стефанія. Жінка відвела погляд, впала головою на подушку і заридала. Голосно, незважаючи ні на що. Стефанія спочатку дещо розгубилася: поглянула в бік Степана, на вікна. Але потім поклала голову на її руку і сама гірко заплакала.