Народжена в кайданах

Вже четвертий рік жінка торгувала медом та накопичувала гроші. Вона остаточно зміцнила свої позиції серед місцевих купців та запаслася корисними зв’язками. Більше того, молодиця стала однією з найактивніших учасників громади. Що не розмова за столом, то Маргарита Львівна одразу в центрі уваги: гучно веде бесіду, задає питання чи взагалі сама заводить тему. Марічка не раз розповідала про свої екстремальні пригоди в селі, що не на жарт захоплювало гладких та малорухомих купців. Жінка і про наїзди турків весело розкаже, і про бійки, свист куль у степах та сповнені небезпекою виїзди до міста.

— Їду у возі, везу в місто медок, а на сусідній дорозі ватага турків їде! Між нами тільки тонкі нарости дерев. Сиджу я така і думаю: помітять нас чи ні? Чесно кажучи, я вже подивлялася на товар, аби метати його в ворога…

За останні роки, проведені в купецькому колі, Марічка гарненько набрала у вазі та розквітла наче та троянда: поповнішала, порум’яніла, вся засвітилася життям. Якби не регулярна їзда з міста у село та екстремальні умови вдома, жінка розрослася б до розмірів купчих, кожна з яких вже займала по півтора стільця. Але обставини не дозволяли повністю розслабитися і постійно тримали молодицю в формі. Через незвичайний спосіб життя та палкі історії її прозвали у громаді «козачкою».

Марічка намагалася одягатися на панський манер: носила пишні сукні та капелюшки, а замість коси прибирала волосся у пучок. Та дух степів сховати було неможливо. Її очі завжди горіли вогнем життя, а рухи тіла були вільними та не скромними. Вона легко могла імітувати за столом удар кулаком, чи метання якоїсь речі у ворога. Більшість купців спостерігало за цим із захопленням, хоча були й ті, хто не любив Марічку всім серцем. Це були деякі купчихи, які не могли вже зрівнятися з молодицею у красі та молодості, але їх чоловіки те й діло відкривали рота від пригодницьких історій козачки. Були серед так званих ворогів і чоловіки, які вважали Марічку занадто нахабною, як для жінки. Такі навмисне не слухали молодицю та намагалися вести свою розмову. Та Марічка на це не зважала. Більша частина столу її обожнювала.

Вона рідко брала на торги Максима, адже толку з нього було, як з маленької дитини. Поки молодиця пропадала в місті, чоловік сидів біля ґанку та розмальовував собі глечики. Іноді порався на городі, але без особливого хисту. Для цього він потребував сильної руки Марічки.

Христя вже два роки як була заміжня. Жінка одружилася з місцевим хліборобом і наче почувала себе не погано. Проте обов’язок перед родиною все одно тяжів на її шиї. Поки Марічка торгувала в місті, золовка гляділа племінників, займалася невідкладними справами у хаті. До того ж вона пильнувала обстановку навкруги, адже мрійливий Максим міг прокуняти набіг турків і з легкістю прокинутися вже на тому світі. Христя не раділа цим обов’язкам, проте сперечатися з невісткою втомилася. Як тільки заїкнеться про свої права, так Марічка одразу затикала рота відмовками: нагадувала про те, через яке пекло пройшла заради їх волі та скільки всього зробила, аби родина піднялася від кріпаків до купців. Христя пам’ятала про страшні пригоди з переїздом і розуміла слова Марічки щодо авантюри з торгівлею. Але чулося в тій промові щось ще. Наче в самому маєтку коїлось щось настільки страшне, що невістка не наважувалася озвучувати. Христя не розуміла тих натяків, а напряму молодиця не казала. Та згодом золовка дещо збагнула…

Христя відразу помітила те, що Ярик разюче відрізняється від інших дітей. «Не наша порода», — лунало в голові жінки. На відміну від Максима, вона одразу запримітила те чорне волосся, ще коли племіннику ледь виповнилося два роки. На розмову з Марічкою хоробрості не вистачало, проте в голові все миттю повставало на свої місця. Тепер стало зрозуміло, чому Максима відпустили за копійки, чому невістка отримувала гроші, подарунки, а інші слуги — ні. Навіть відповідь про підпал хати з’явилася. Вже не виникало питань, чим так Марічка панам насолила.

В серці Христі те й діло підіймалися невдоволення та докір. Іноді знаходилися сили завести розмову з невісткою, висловити свою думку. Та жінка вчасно брала себе в руки й затуляла рота. Все-таки тепер вони вільні, як птахи, а праця приносить справжній хліб (а не галочку в журналі наглядача). Як би склалося їх життя, залишись вони підневільними панам? Христя частенько міркувала на цю тему і подумки дякувала долі за несподіваний поворот. Хоча вони постійно знаходилися в небезпеці, а майбутнє не надавало ніяких гарантій, та подих волі був миліший, а власний хліб — солодший.

Поки золовка достатньо оптимістично міркувала про життя, Марічка подивлялася в майбутнє з побоюванням. Так, в неї були великі плани на дітей та власну справу, всюди те й діло бачились можливості та перспективи, в неї був статус серед заможних людей і зв’язки. Але злощасні набіги, які останнім часом стали тільки збільшуватися, не давали молодиці ніякого спокою. Вона постійно хвилювалася за пасіку, яку такими силами відбудовувала після руйнувань. Жінка боялася за синів, які весело розбігалися по селу, граючи у свої ігри. Буває свисне в повітрі куля, а Марічка як скажена, відразу всіх збирає до погребу. І, як на зло, Миколки не дорахується, чи Олега. Тоді як рване по селу, так в сусідні хати стукає, у пробігаючих повз дітей питається, де це її кохані синочки вештаються.

Марічка бачила, що в громаді в неї є багато прихильників. Молодиця навмисне тримала дистанцію, адже пообіцяла собі більше не встрягати у позашлюбні стосунки. Вона не хотіла нариватися на проблеми з жінками цих закоханих, адже чим менше ворогів у місті, тим спокійніше буде її дітям у майбутньому. Також не бажала вона відчувати докори сумління, які застали в останні тижні перебування в маєтку. Тоді жінка добряче настраждала свою душу і зіткнулася з власною слабкою стороною. Проте головною причиною було те, що Марічка не хотіла втрачати власну гідність і ставити під сумнів свою силу. «Так, мені зараз потрібна допомога. Але що, я не зможу справитися самотужки? Там нема чого робити, тільки грошенят піднакопичити. Я все можу сама, не опущусь до повійниці».

Чоловіки те й діло виказували ознаки прихильності, особливо настирливим був Гершко. Він постійно шуткував з молодицею, встрягав у розмови, кидав компліменти. Одного разу, наче жартома, схопив за талію. Купці як раз вставали з-за столу після чергового піру.

— Ой, Маргарита Львовна! — сполохано промовив Гершко. — Ось я вас і спіймав, ви так швидко втікаєте у свої степи, що і на два слова не зловити…

Марічка дзвінко засміялася на ті слова, але поспішила вийти з небажаної хватки.

— Ну, що зробить, — почала відказувати молодиця, — сусідам потрібна допомога, турків буду відбивать.

— Ох, Маргарита Львовна, — з награним докором промовив Гершко, — ви там дивіться, щоб вас в гарем часом не вкрали, а то як ми без вас тоді будемо?

— Ой, Гершко Ісакович, — гордовито відповіла молодиця, — якщо вони посміють на мене полювати, то їх чекають великі втрати…

Гершко покивав головою, але не відійшов від Марічки, рушив поряд.

— Ви кажете, що йдете на допомогу. А можливо це вам треба трішки допомогти?

Марічка повернула голову на ті слова, її обличчя повільно втрачало усмішку.

— Ми справляємося… — тільки й відповіла молодиця. Та в душі піднявся смуток. Родичі в небезпеці, власна справа не дає потрібного доходу. Так собі діла.

— Ми якось говорили з вами, — не відставав Гершко, — що як поторгуєте рік-другий, то одразу візьмемося за переїзд. Ваш покірний слуга в цьому допоможе, — Гершко багатозначно глянув на Марічку. Жінка дещо зніяковіла від цього напору — він застав її якось зненацька.

— Ви знаєте, — з посмішкою відповіла вона, — мені вже треба їхати. У степах чекають сини та чоловік.

— О, ваш чоловік, — з напускною веселістю підхопив Гершко. — Давненько ми його не бачили, він взагалі живий?

— Ще і як! — зі сміхом промовила Марічка. — У тому селі або вмираєш в перший день перебування, або закаляєшся і живеш десятиліттями…

— Ось як… — задумливо протягнув єврей, — ну, ви дивіться. Якщо надумаєте переїхати у безпечне місце, то звертайтеся! Піднімемось у кабінет, поговоримо, розплануємо…

— Я не сумніваюся, — промовила Марічка. — Буду мати на увазі. Гарного вечора!

З тими словами вона поспішила вийти із зали й пригнути у віз.

По дорозі її застали невеселі думки. Скрута тиснула, хвилювання втрачало межі. У Марічки з’явилося відчуття, що на переїзд залишилося не так багато часу. «Набігів побільшало, позавчора один турок забрів, а якщо завтра ще більше прискочить? Знову пасіку зруйнують? А сини мої… кожного дня, як не в собі. Скоріше б їх у місто перевезти. Але ніт, Олег навчається, Миколка з Яриком ще малі. Та і де я їх в місті поселю? Своєї квартири немає, а стара купчиха не візьме дітлахів, добре хоч Оленку прихистила… Невже знову Максиму зраджувати? Гершко точно мені зможе допомогти». Марічка аж насупилася від цієї думки. Вона наче падала у своїх очах.

Та наступної миті жінка поспішила відмахнутися від сумних міркувань: «І чому це я собі таке придумую? — намагалася сперечатися з собою. — Шостий рік вже в цьому селі проживаю і нічого. Всі вижили, стала на ноги. Різні часи бували, пережили. І цього разу все якось владнається».

Так Марічка їхала додому, сперечаючись сама з собою. Розум намагався боротися з передчуттями серця, але останні все одно перетягували на себе всю увагу.