Народжена в кайданах

Ірина тихенько пряла біля яскраво палаючої свічки, те й діло поглядаючи на колиску. На дворі давно вже спустились сутінки, а дівчина як завжди ночувала сама, з малим Миколкою на одинці. Вона займалася своїм платтям, поринувши у думи. Аж раптом благословенну тишу перервали крики малюка. Дівчина важко видихнула і відклала свою роботу. Вона підбігла до колиски й заглянула до дитини. Той був в сльозах, і, відкривши рота, дриґав кінцівками.

— Ну що ти хочеш, Миколка? — лагідно промовила Ірина, надуваючи губи до малюка.

Той наче посміхнувся їй очима, проте обличчя вмить прийняло стражденний вид.

— Ну все, — безнадійно відповіла дівчина. — Миколка хоче уваги!

Вона обережно підняла малюка з колиски й взяла на руки. Похитуючи дитину, дівчина почала тихенько наспівувати колискову. Але малий не хотів нічого слухати та заорав ще дужче. Ірині на секунду здалося, що в неї зараз лопнуть вуха. «Оре як не в собі, — подумала дівчина. — Можливо й Марічка скоро прибіжить. Такий плач і на іншому краї села почують…»

Тим часом Марічка смачно цілувалась із паном. Під час цих пристрасних обіймів чоловік увійшов в неї вже вдруге за ніч та почав нестерпно довбати, щоб скоріше досягти свого піка. Жінка стала голосно стогнати, ці звуки як завжди перейшли у викрики. Закінчивши, Якуб нарешті відкинувся у бік, а Марічка полегшено видихнула й почала жадібно вдихати свіже повітря. Через деякий час вона повернулася до пана та поцілувала у щоку, після чого пригорнулася і закрила очі.

— А тобі неймовірно йдуть ці сережки, — промовив чоловік, який вже трішки відпочив від бурхливих дій.

Марічка задоволено посміхнулась і перевела на нього свій блискучий погляд.

— Особливо, — продовжив він, — коли в тебе розпущене волосся.

Жінка розлилась дзвінким сміхом, підскочила і сіла чоловіку на стегна.

— А я можу вам ще і станцювать! – весело відповіла вона, і піднявши зігнуті у ліктях руки, стала йорзати талією у різні сторони. У Якуба знову загорілися очі. Та раптом з іншої частини маєтку залунав дитячий крик. Марічка різко посерйознішала, та згадавши про Якуба, знову повернула радісний вигляд, але вже не такий веселий.

— Здається, мене кличуть, — наче вибачаючись, промовила жінка й почала злазити з пана. Та він схопив її за стегна і зупинив ту спробу.

— Сьогодні будеш спати тут.

Жінка розгублено подивилась на двері. Плач дитини все ще не стихав.

— Він там оре… Якщо не прийду, то буде шуміти всю ніч.

— Не буде. Там є служниця, вона заспокоїть.

Марічці зніяковіла. Їй здавалося, що той плач ставав ще дужчим, а Ірина наче не справлялась.

— Так що ти там говорила про танці? — наче не помічаючи Марічкіного смутку, запитав чоловік.

«Щоб там не було, Ірина впорається. Якщо кричить — значить живий. Зараз вона його накормить, і він засне. А в мене просто немає вибору…»

— Для танців якось темно…Та можу розважити вас іншим способом.

Жінка лягла на Якуба і почала цілувати його шию. Потім волохаті груди, опускаючись все нижче та нижче…

А тим часом Ірина качала маля, яке тільки посилювала свій нестерпний вереск. Вона перепробувала всі хитрощі, що показувала їй Марічка, та нічого не працювало.

— Ну що тобі потрібно? — жалібно казала дівчина, те й діло колихаючи малого. Здавалося, що вся її голова стала суцільним криком. Вона вже готова була й сама заволати, в унісон з дитиною. Ірина втратила рахунок часу. Скільки вона вже так стоїть? Дівчині здавалося, що вже пройшло пів ночі, хоча було розуміння, що неприємні хвилини завжди тягнуться довше.

— Господи, ну допоможи мені! — благаючим тоном промовляла вона, не зводячи очей з Миколки.

Через дитячий крик кріпачка і не почула, як до кімнати зайшла Анка. У довгій білій сорочці та поспішно накинутій на плечі кофтині, вона стояла на порозі кімнати й насторожено дивилася на служницю. В її руках палала маленька свічка, яка підсвічувала своїм несміливим вогником дещо розгублений погляд.

— Він оре на весь маєток, — нарешті промовила жінка, з суворістю поглядаючи на служницю.

Ірина аж здригнулася від голосу економки й різко повернулася.

— Ви знаєте, — ледве не крізь сльози почала жалітись дівчина, — нічого не допомагає. Я одна, і зовсім не справляюсь. Марічки все немає. Не знаю, що і робити.

Анка вдивилася в обличчя дитини. Весь червоний, беззубий, з пушком на голові. Він ридав, наче його різали зсередини. Своїми маленькими ручками хлопчик буцімто намагався щось зловити, та вхоплював лише повітря. Це створіння викликало в жінки невелике побоювання. Сфера материнства була для неї повною загадкою, адже сама вона не мала дітей, а тісно взаємодіяти з немовлятами ніколи не приходилось. Анка вбачала в малих дітях лише крикливих створінь, які постійно вимагають уваги та часу, але мало що дають взамін. Жінка часто думала про свою нещасливу долю, та ніколи не жаліла, що так і не народила собі дітей.

Раптом Ірина посвітлішала в обличчі й з надією подивилася на Анку.

— О! Я дещо згадала! Чи зможете ви мені допомогти?

Дівчина підійшла до Анки й простягнула немовля. Та з побоюванням глянула на заплакане, скривлене обличчя малюка, але згодом пересилила себе і взяла його на руки

— Тримайте його між ніг, притримуйте голову і притисніть до себе. Нехай обличчям дивиться на мене…

Ірина сіла навпроти немовля, демонстративно прикрила очі долонями, а потім різко відкрила і випалила:

— Бу!

Анка помітно спохмурніла від побаченого, але зразу перевела погляд на дитину. Миколка здивовано глядів на дівчину, поступово зменшуючи свій вереск. Ірина підвела долоні до чола, та стала швидко ворушити пальцями. Немовля захоплено відкрило рота та щосили задриґало кінцівками, наче намагаючись дотягнутися до дівчини. А вона продовжила веселитися: то наближалась до малюка, то відступала, все дражнячи того кумедними гримасами. Анка тримала немовля і не відводила від нього очей. Воно іноді повертало своє заслюнявлене обличчя, а жінка намагалась вловити той погляд, заслугувати увагу.

— А ну сядьте, — жваво сказала Ірина, вказуючи на Марічкіну постіль. — Я зараз спробую його нагодувати, може засне…

Анка мовчки сіла. Хлопчик став частіше крутити голову, тому жінка охоче повернула його до себе. Він вже зиркав не так радісно, проте був зосереджений, наче вивчав незнайомку. Вона подивилась на його ледь помітні бровки та великі, карі очі. Вилита матір. Раптом малюк посміхнувся і став протягувати ручки. Жінка розпливлась в усмішці, продовжуючи дивитись на дитину, як на щось потойбічне.

— Ось, готово, — діловито промовила Ірина, підносячи до вуст малюка тарілочку з молоком. Дівчина трішки похилила немовля, прямо у Анки на руках. Сьорбаючи молоко, дитина почала закривати оченята. Анка зачаровано дивилась на нього, аж до самого кінця годування.

— Все, — тихо сказала дівчина. Після цього вона зітхнула і ніякового подивилася на жінку. – Єдине, слід трішки так посидіти, інакше він швидко прокинеться. Треба, щоб міцно заснув, тоді й до колиски можна покласти…

Анка швидко закивала.

— Так… я посиджу. Скільки треба.

Ірина вдячно кивнула і тихенько повернулася до ткання. Анка уважно дивилася на немовля, не в силі відірвати очей. В серці відбувались дивні зміни, які вона і сама поки не могла збагнути. Здається, там з’явилось місця для нового, достатньо сильного почуття, яке стало трішки витісняти весь цей моток ненависті й образи, що довгий час мучив душу.

Жінка просиділа так з годину, поки Ірина не відволіклась від шиття і не збагнула, що маля давно вже міцно спить. Дівчина обережно взяла дитину і поклала у колиску. Анка зрозуміла, що їй не хочеться віддавати маля, але не наважилась це виказати. Вона наблизилась до колиски й мимоволі стала любуватися сплячим малюком. Та Ірина вже готувалася лягати, тому Анка вимушена була відірвати погляд і покинути кімнату. І хоча тілом вона знаходилась у своїх покоях, та серцем все ще була біля загадкового немовля, який міцно поринув у глиб душі й наче закинув туди насіння нових почуттів.

***

Наступного ранку жваві слуги готувались до гостей. Софія мала приїхати в обід, тому треба було завершити прибирання та наготувати їжі. Марічка чистила овочі для майбутньої, невідомої їй страви. Раптом до неї нечутно підійшла Анка. Жінка протягнула маленьку тарілку з якимось дивним, дрібно нарізаним фруктом.

— На, дай це Миколці, — діловито сказала вона.

Марічка з подивом глянула на тарілку, а потім на Анку. Така люб’язність була для неї несподіванкою.

— Ви вирішили отруїти його за вчорашній плач? — недовірливо запитала жінка, подумки намагаючись згадати назву фрукта. Від почутого, Анка аж в обличчі змінилася.

— Я б ніколи в житті не нашкодила дитині, — з нотками образи промовила жінка. Це переконало Марічку. Вона кивнула, після чого спитала:

— А що це? Здається, ніколи в житті такого не бачила.

— Це персик, — відповіла жінка. — Їх купили для панни. Вона обожнює ці фрукти. Та нікому не нашкодить, якщо один з них з’їсть дитина.

Марічка забрала тарілку і спустилася до кімнати. Вона і сама скуштувала половину, але залишок віддала своєму сину. Той весело грався шматочками, та мати направляла їх у рота.

— Сонечко, — сумно приказувала вона, — пробач мені за все. За ті темні, сумні ночі. За одинокі ранки й дні. Пробач…