Народжена в кайданах

Не встигла зима в’їстися своїми холодними кігтями у глиб землі, як на порозі вже замайоріла весна. Так, лютий місяць видався милішим, ніж на то натякала його назва. І хоча природа того року так і не відчула на собі безжалісних бурь та завірюх, все це вдосталь вирувало у серці Марічки.

З моменту від’їзду Софії її душа не знала спокою.

Марічка бачила, що Якуб ходить якийсь задумливий, в його погляді з’явилося щось неоднозначне. Хоча він поводив себе так само, як й раніше, та жінка зразу помітила на ньому вплив нових міркувань.

Так, Якуб серйозно думає про одруження на сусідній панянці.

Це відкриття як громом вразило Марічку. Вона до останнього не хотіла вірити в ту здогадку. Те й діло заглядала в очі пана, аби побачити там натяк на відповідь. Бувало, обережно запитає про плани на майбутнє, або жартома промовить: «Ось одружитесь, відправите мене в село, хто вам тоді ті статуетки так гарно протре?». Тоді Якуб здивовано піднімав на Марічку погляд, після чого супився й продовжував читати свої документи. Від побаченого жінка сумувала ще дужче: така поведінка означала, що він не збирається говорити з нею про свої плани, а тема одруження для неї навіки закрита.

Серце щемило від усвідомлення, що Якуб кине її, як непотріб.

Вона не раз міркувала, що будь вона хоч найпрекраснішою жінкою на землі, та все одно на ній навіки висітиме те клеймо: кріпачка. Згадувала, що окрім одруження пани говорили про якийсь великий ліс, і жалілися, що в них такого немає. «Ну звичайно, — приказувала собі Марічка, — в мене немає власного маєтку, полів, лісів… А однією красою ситим не будеш…». Ті думки трішки полегшували її непростий стан, адже основна причина розлучення крилася наче і не в ній… «Він ту пані навіть і не бачив, — продовжувала свої думки жінка, — просто хоче собі її землі. А я…». І в цю мить підіймалася нова хвиля переживань. Навіть якщо пан все ще любить її, то все одно відправить у село, якою б чудовою вона не була. А там на жінку чекає робота на полях: «У волості мене слухати не будуть, адже я вже засвітилася в маєтку, пан може перевірити». І навіть якщо вона знову народить дитину, то відпочине не більше трьох місяців, бо навіки над нею буде висіти вірогідність перевірки.

Молодиця застогнала від тих міркувань. Звичайно, її Максим скоріш за все кине пити, а вона зможе прикупити худоби й торгувати на ринку, «після чого маю заплатити оброк, звичайно» – прикро підсумувала Марічка.

Потім вона стала роздумувати в іншому напрямку. А якщо пан вирішить залишити її в маєтку? Зробить коханкою, продовжить підкидувати гроші. В першу секунду ця вірогідність не здавалася такою страшною, як звучала в голові. Та потім Марічку миттю пересмикнуло. «Це нова пані мене загризе… Я бачила, які вони бувають. Почне травити мене, захищати деяких слуг, які постійно хочуть мене кривдити. А Якуб ще дорікати при ній почне, аби загладити вину. Боже збав!».

Як уявила жінка таку перспективу, то аж застогнала. «Треба буде робити все, аби зникнути з маєтку, замінити на панщину на полях…оце я дожилась».

Звичайно, могло бути й таке, що Марічка залишиться в маєтку на правах простої служниці. Але від тої думки ставало ще гірше, ніж від минулих. Вона втратить свої привілеї! Вже не буде виділятись серед інших. Цепні пси Богдан та Анка зірвуться на неї й почнуть гнобить, кожного дня, кожної години…Марічка втратить сенс свого перебування в маєтку, натомість домашні проблеми нікуди не дінуться. Чоловік зіп’ється, а діти будуть рости, як вітер в полі. «Краще вже на поля!» – подумки вигукнула вона.

Але ще кращим було викупитись.

Марічка знала, що в неї є двадцять п’ять монет з маєтку, та одна від свекрів. Проте тої суми ніяк не вистачить на викуп. «Це просто смішно, — ледь не плачучи думала вона. — Він ніколи не прийме такі гроші».

А може попрохати?

Від тої думки аж серце здригнулося. То було ще гірше, а ніж запитувати про одруження на панні…

Марічка завжди була впевнена, що може говорити з людьми на будь-які теми. Знає, як вмовити, де надавити, а де посміхнутись. Та стосунки з Якубом опустили її на землю. Звичайно, він був вищий за походженням, тому ця гордовитість та зверхність просто повинна була бути присутньою. Та з часом Марічка збагнула, що основна причина тої непокори крилася не в його походженні, а в сталевому характері. Вона змогла адаптуватися і під нього, але деякі моменти все одно залишалися для жінки закритими. З ним не можна було говорити на певні теми, і зараз це було про одруження та кріпацтво.

Марічка важко зітхнула і втомлено стиснула скроні. Вона розуміла, що необхідно якось знайти підхід і попрохати про звільнення. Адже це вже було не питання часу, а життя та смерті. Але як? Перед нею наче стала непробивна стіна. Марічка гарно відчула, що на неї тиснуть обставини та час. А також те, що не вистачає мізків щось придумати. Треба було завести розмову і переконати пана. Але неспішно та обережно. З Якубом дуже легко було наробити помилок.

***

Жінка міркувала про доленосну ромову, але в голову нічого не приходило. Натомість одного ранку вона помітила, що у дворі стоїть величезна карета, яку ретельно вичищають слуги. Марічка аж очі витріщила на цю махину, адже навіть не здогадувалася, що таке взагалі існує в маєтку.

— Що це? – приголомшено запитала жінка, наближаючись до Петра. Той тримав в руках ганчір’я і протирав поверхню.

— Карета господаря, — відповів кріпак. — Наказано почистити і підготувати до поїздки…

— Поїздки? – вигукнула Марічка, все ще не в змозі приборкати свій подив — Куди?

Петро здивовано поглянув на жінку і розгублено звів плечима. Молодиця нічого не відповіла і пішла геть, все ще не в силах прийти до тями. Через декілька годин вона вже протирала полички в кабінеті Якуба, і як ні в чому не було запитала:

— Я у дворі побачила таку красиву карету! Ви кудись збираєтесь?

Чоловік не зразу відповів на те питання. Він відволікся від паперів, відвів погляд в сторону, наче про щось міркуючи, після чого промовив:

— У справах.

Марічка навіть здивувалася, що пан дав відповідь. Проте голос його був суворий та категоричний. Такий тон не терпів заперечень. Жінка нічого не відповіла та мовчки продовжила свою роботу. Питання більше не потрібні, їй і так стало зрозуміло, куди їде Якуб та з якою метою.

Він покинув маєток зранку. Марічка спала у своїй кімнаті, тому про неприємну новину дізналася запізно. Не було відомо, коли саме повернеться господар, але Анка натякнула, що поїздка триватиме від двох до чотирьох днів.

Марічка не знала, що і думати. «Це він зразу ту пані привезе? Як швидко. А я так і не поговорила. Ідіотка. Якщо він на днях одружиться з пані, то я остаточно пропала». Хоча роботи й поменшало, Марічка ходила втомлена та засмучена. Тривожні думки з’їдали всі сили.

Пан повернувся через день. Як тільки він ступив на поріг, в маєтку миттю всі забігали. Оживилась і Марічка. Вона зразу ринулась перевірити, чи привіз Якуб свою дружину. На превелике щастя, чоловік був один. «Може, він відмовився від того шлюбу?» – промайнуло в голові жінки.

Вона не забарилася принести обід і зразу оцінити стан Якуба. Заклопотаний, зосереджений та трішки втомлений. Але помітила Марічка в ньому ще одне почуття. То було піднесення. «Навряд чи він радісний від того, що шлюбу не буде. Скоріш за все навпаки…». В цей час чоловік підняв очі й глянув на Марічку. Від такої несподіванки вона аж здригнула і стала, як вкопана. Весь минулий тиждень пан поводив себе достатньо відсторонено, хоча і простягав до неї свої руки. Марічка побачила той погляд і їй стало ніяково. Жінка так і не змогла зрозуміти ту суміш почуттів, що була в його очах. Але вона остаточно відчула, що то означає кінець.

Кінець їх стосункам.

Наче десь на горизонті замайорів зворотний відлік. Марічка збагнула, що в неї дійсно залишалося мало часу.

З того часу пройшло декілька місяців. Молодиця звиклася з внутрішньою напругою, що переслідувала кожного дня і ставила під питання всі її плани. Пан знову виглядав прихильним, але в повітрі висіла невідомість.

Марічка обирала вірити, що Якуб відмовився від ідеї одруження, адже не хотілось вести важких розмов і стикатися з відповідною реакцією чоловіка. Але в голові постійно спливали сумніви, які отримали свої підтвердження вже наприкінці весни. Пан змінився на очах та різко став небалакучим.

Того вечора Марічка занесла в кабінет вечерю. Чоловік заклопотано писав якогось листа, його стіл був завалений купою паперів з писаниною. Він навіть голову до жінки не підняв, а після сніданку велів уходити. «Вже тиждень мене не кличе, — з тривожно міркувала Марічка, — значить, таки одружується». Наступного дня жінка побачила на його столі якийсь величезний лист з незрозумілими позначками: деревами, хрестиками, кружечками.

— А що це таке? – з цікавістю спитала Марічка, наче пан все так само залишався до неї прихильний. Її дійсно вразив той великий шмат паперу.

— Це мапа, — задумливо відповів Якуб, не відриваючи свій погляд від листа. – Дивись…

Марічка з подивом глянула на пана, а потім на листок.

—…це – мої землі, — чоловік провів рукою по певній частині дерев і кружечків. – А це – землі, які я отримаю у спадок. – Тут Якуб показав територію, де знаходилась велика кількість знаків, в тому числі й дерев.

Марічка нічого не розуміла, проте в серці відбулось піднесення: він все ще її сприймає, раз почав розмову.

— А де моє село? – жваво запитала жінка.

Якуб посміхнувся, і показав пальцем на якийсь кружечок.

— Ось. Тут твій дім.

Марічка лише округлила очі й зніяковіло посміхнулась:

— От чудасія…

Раптом вона відчула, що не може сказати ні слова. Все, що накопичувалося тижнями наче в горлі застрягло. В груді тиснуло, тому Марічка поспішила вийти за двері, аби не розридатися ще в кабінеті.

«Оце я дожилася», — лунало в голові.