Народжена в кайданах

Пологи не на жарт вимотали жінку — вона різко схудла, круглі очі впали, а щоки здулись ще дужче. Марічка декілька тижнів не могла встати з ліжка, адже глибокі рани затягувалися неймовірно важко. На щастя, родина Надії допомагала, як могла.

Молодиця дивилася на новонародженого і нарадітися не могла: крупний, здоровий, а головне — живий! Марічка до останнього не вірила, що хлопчик переживе всі ті випробування. Але доля розпорядилася інакше. «Мабуть, він дійсно особливий», — мрійливо міркувала жінка.

Син був названий Ярославом. Часом вона вдивлялася в його обличчя, аби відповісти на хвилююче питання: в кого він пішов? Та бачила лише темні очі й зморшкувате обличчя новонародженого, ось і все. Нічого не зрозуміло. «Очі можуть бути моїми, — відповідала собі Марічка, — але поживемо — побачимо».

Також радувало те, що нарешті зник той величезний живіт. І хоча часом Марічку охоплювали пекельні болі, а тіло горіло зсередини, жінка вірила у краще — все це пройде, а вона знову стане проворною та сильною. Принаймні, про це були її молитви. Рани загоювалися повільно, через що надія на краще іноді слабшала.

Та молитви були почуті. Одного сонячного ранку Марічка збагнула, що може встати. Молодиця розходилася по хаті, вийшла у двір. У голову вдарило свіже повітря. Жінка відчула сили.

Як тільки в тілі стала відчуватися жадана легкість, молодиця відразу стала роздумувати про майбутнє. Як бути далі? Куди їхати? Жінка знала, що родина, яка їх прихистила, не довго зможе виносити тягар у сім ротів. А у волості знову крутять носами, не хочуть приймати велику родину. «Нікому ми не потрібні, — крутилось в неспокійній голові, — але як далі бути?»

— Їдьте у сусідню губернію, — відповідав їй староста, — там людей менше, але землі маються. Прийдіть у будь-яке село, вас приймуть!

— Ви казки говорите, — з образою відповідала Марічка, тримаючи на руках новонародженого. — Знову будуть жбурляти від села до села. А в дорозі голод настигне…

— Між нашими поселеннями не велика відстань, — заспокоював її чоловік, — і в губернії тій все поряд. До чумаків просіться, а там і домівку знайдете!...

«Жбурляють, — приказувала Марічка, — аби відчепились. Сім ротів! Та кому ми потрібні…» Не раз в її душі піднивало, що втягла родину в таку халепу. Попереду знову майоріла невідомість і страх голоду. Та молодиця всім серцем відчувала, що її майбутнє ще десь попереду, в іншому місці. «Треба їхати. Поки зима не настала. Хоч би до холодів домівку знайти!...»

Не хотілось їй покидати добрих людей. Як гарно, коли є стеля над головою, їжа готова, помічники з дітлахами. Та час не буде дожидати. Десь попереду на них чекає власна домівка та щасливе життя. Принаймні, Марічка щиро в це вірила.

Згодом вона повідомила спантеличеним родичам, що всі вони мають висуватися в дорогу. Там і сусід вже воза готує…

— Ти з глузду з’їхала? — крізь зуби промовила Христя. — В тебе два немовлят! Я знаю, що тобі байдуже за мене, але хоч про них подумай.

— Христя! — стала наполягати Марічка. — Ми об’їдаємо родину. Треба рушати далі, наша хата ще попереду.

— Хто тобі таке сказав? Господи, наша хата залишилася позаду! — стала дратуватися золовка. — Та сама, яку пан хотів нам дати. Але ні, тобі було не до вподоби. Я настраждалася за ті твої бажання. Тож знай, я залишаюся в селі.

— Ніт! — гримнула Марічка і зиркнула своїми круглими очима. — Ти їдеш з нами, і це не обговорюється.

Христя на деякий час примовкла, та згодом поставила руки в боки і промовила:

— А чого це ти мною командуєш? Ти що мені, мамка?

Марічка шоковано глянула на золовку. Видно, від рук забажала відбитися…

— І що? — стала приказувати молодиця. — Кому ти тут потрібна? Га? У цьому селі або жонаті, або п’яні. По чоловічим тумакам скучила?

Христя мовчки дивилася на Марічку.

— А мене вже поряд не буде, захистити не зможу… Ось поїдемо ми з Максимом, а ти сама зостанешся, хрін кому потрібна. Вибачай, але це правда. Тут багато молодих дівчат.

Золовка стиснула вуста.

— Ми їдемо завтра, я вже домовилася з місцевим візничим, — діловито промовила Марічка. — Зранку під’їде, завантажимо сухарі та рушимо…

***

Жінки плакали, прощаючись одна з одною. Марічка обійняла Надію і не хотіла відпускати.

— Ви були мені, як рідна матір, — говорила вона, — ніколи не зможу відплатити вам за все, що ви для нас зробили.

— То був мій обов’язок, — стала відмахуватися хазяйка. — Я всього-на-всього виконувала волю бога.

— Тепер я знаю, як виглядає свята жінка, — говорила Марічка.— Тепер мені є, до чого прагнути…

— Головне — вір, а там все прикладеться…

Надія дала родині запасів, благословила під кінець і сумно помахала услід. Хоч позбулася вона того тягаря, та будь-яке розтавання завжди залишало гіркий осад.

Вже далеченько вони від’їхали від оселі, та на серці Марічки все ще панував той неприємний присмак розлуки. В голові піднявся ворох думок: а що сталося, якби їх не підібрали, не прихистили, не нагодували вчасно? Не допомогли з пологами?

В душі аж здригнулося від можливих припущень.

Це як пощастило, що в світі є такі добрі люди, як ця Надія! «І не одна вона, — міркувала молодиця. — Скільки нам допомагали по дорозі, що ми досі цілі, їдемо далі». Більше півроку мандрують, і всі живі, навіть дитина народилася, хоча мало хто вже сподівався, що воно не вмерло в утробі.

Якби всі навколо були такими байдужими, як раніше вважала Марічка, то вони й декілька сіл не проїхали, скрута застала б ще раніше. «Виходить, не такі вже люди і погані», — з’явилася в голові несмілива думка.

Аж раптом на серці поважчало.

Марічка мимоволі насупилася. На душі відчулося щось гидке. Важко було пояснити те відчуття, але було воно якесь погрозливе, наче перекреслювало собою весь її минулий досвід, хитало всі опори, на які вона раніше спиралася. Вже переживала вона таку внутрішню стряску, коли зіткнулася з реакцією Тетяни на свій злочин. Нестерпний досвід.

Марічка згадала себе в той час, і аж скривилася від гидкості. «Це ж треба було так шарахатися від тої соплячки. Все це трапилось через неї. А ось я була жертвою. Жертвою!» Жінка аж за голову схопилася. «Я просто була слабачкою, через вагітність. Ця дурепа мені голову запудрила, нав’язала провину. Якби я знала все наперед! Якби знала, що вона не спить з паном, тому і сталася ця зрада… А я винила себе. Наївна». Марічка стиснула зуби. «Більше ніколи, ніколи не буду такою наївною! Не стану піддаватися брехні людей. Цій дурепі хотілося отримати насолоду. Так! Вона насолоджувалася моїми стражданнями. А ззовні така невинна, слабка, крихка! Всі вони такі. Немає доброти, одне лицемірство. І ті, що допомагали, теж. Вони просто вбачали користь. Навіть Надія часто згадувала, що робить все заради бога. Можливо, гарантовано на небо потрапити хоче. Якби їй сказали вбити мене, заради того неба, то вона так і зробила б!»

В жінки аж очі покруглішали від тих думок. Здавалося, що вона розтоптує щось святе, наче богохульствує. «Але ми живі завдяки тим людям! Хай навіть вони із користі все робили…» — з’явились всередині поспішні думки. Вони трішки заспокоювали її нервування, внутрішні опори знову набули сили, хоча тріскіт все ще відчувався. «Ну так, але робили-то із користі. Як і я. Не існує безкорисних людей. Просто хтось робить те, що мені подобається, а хтось — навпаки. Але за всім стоїть якась мета. Та стара ідіотка, Орися, називала мене грішною, і відчувала перевагу. Я спала з паном, але звільнила родину. Надія нагодувала нас, прихистила, тому потрапить на небо. Ось і все. Усі ми робимо діла заради чогось. Я не гірша. Я така сама, як і всі».

Після тих думок Марічка полегшено видихнула і прикрила очі. Буревій з нервових думок наче заспокоївся. І навіть присмак розлуки відпав. На душі залишилися лише сильне бажання рухатися далі та трішки втоми. Суперечливі думки завжди вимотували не на жарт.

Родина Мазниченків знову завешталися від села до села. Невеселі дні продовжилися. Та Марічка вже була значно жвавіша, що не могло не радувати родичів. Вона знову щось планувала, зиркала очима навкруги, вдивляючись у ті землі. Як тільки заїдуть у село, вона вже питається, де їх староста живе, чи є волость. Потім бере дитину на руки та і йде домовлятися. Зазвичай, всі ці села були вільними від кріпацтва, люди жили самі по собі. Марічка приходила до старости, заводила розмову, але, як на зло — зазнавала поразки. Нема в них землі, немає вільних хат. Поїдьте туди й туди, може допоможуть…Тоді Марічка знову збирала всю свою родину, домовлялася з тими, хто мав віз і їхала далі.

Та історія повторювалася.

Хоч вся родина і була вільна, наче вітер, проте їх не спішили приймати в суспільство. Минулі хвилювання знову піднялись у серці молодиці.

Якось зупинились вони в одному селі, у багатодітної родини. В хаті стало так тісно і гучно, що частину дітей та дорослих переселили в хлів, настільки місця не вистачало. Але Марічку з грудним Яриком та дворічним Миколкою залишили у хаті. Молодиця якось розбалакалася з господаркою та й ляпнула, що з кріпацтва викупились, назвала землі. А та й каже:

— А це не вашого пана у в’язницю посадили?

Марічка аж очі округлила.

— А як звати того пана? — спантеличено запитала вона.

— Та аби ж я знала…фамілія його на М. Манц...чи якось так.

Молодиця здригнула.

— А за що посадили?

— Та щось виявили, що він розбійництвом займався. Якомусь великому пану перейшов дорогу, ось і пов’язали. Кажуть, на Сибір заслано.

Звістка про Якуба викликала в серці суміш почуттів. Першим ділом відчулося полегшення. Тепер вона не повинна оглядатися по сторонах і очікувати погоню. Можна надалі будувати життя, планувати майбутнє. Але в той самий час у серці піднявся жаль, що плавно перетік в страх. У будь-яку скруту, що чекала її у вільному житті, Марічка подумки чекала на допомогу Якуба. «У крайньому разі ми можемо повернутися», — вмовляла себе молодиця в голодні часи. Вона досі не була впевнена, чи то пан підпалив хату, чи хтось інший. Якщо він дійсно не бажав смерті, значить майоріла надія, що чоловік прийме її назад, допоможе. У пам’яті миттю піднялися найкращі часи в маєтку, увага Якуба, його захоплений погляд та рішучість. У серці аж закололо. Марічка відчула, що цього їй наразі не вистачає.

Жінка поспішила перевести думки в інший напрямок та продовжила розмову:

— А що буде з його кріпаками? Слугами?

Господарка лише знизала плечима.

— Волю їм точно не дадуть. Знайдуть іншого господаря та й заживуть як раніше. Це в кращому випадку. Різними бувають ті пани…

Тут Марічка згадала своє село. Стефанію, Степана, Ірину. Як там вони? Чи живі, чи цілі? «Господи, допоможи їм, якщо вони того потребують», — подумки помолилася молодиця.

Жінка зітхнула. Наступного дня родина знову відправилася в дорогу…

***

Через декілька тижнів родина Мазниченків вже далеко від’їхала від вищезгаданих осель. Вони підсіли до чумаків та рушили до сусідньої губернії, яку так розхвалювали у волостях.

Марічка нервувала.

Діти те й діло хворіли, не доїдали, нили. Максим знову понурив голову, хоча всі ці місяці тримався стійко. Христя постійно гострила молодиці та наговорювала на долю. Одного разу навіть пожалілася, що викупилася з кріпацтва:

— Краще вже з ярмом бути, але при своєму домі, своїй землі. Аніж мотатися по світу, як та безхатько.

Такі слова зазвичай виводили Марічку, вона починала огризатися, в результаті чого жінки переходили на крик.

Вся родина була виснажена та голодна. Майже всі вони вже хотіли повернутися до кріпацтва, аби настало хоч якесь полегшення. Та Марічка не здавалася. Вона вірила, що краще життя десь попереду.

Наступного дня їм зустрівся один візничий. Чумаки привіталися з ним, запалили багаття та й посідали навкруги. Той чоловік здивувався, що у двох чумацьких возах так багато людей, та ще й і діти.

— Домівку шукаємо, — відповіла Марічка, — землі. Добрі люди згодились допомогти, підвести до найближчого села. Але поки навкруги одні степи…

Жінка перервала свій говір і аж засумувала від власних слів. ЇЇ думки ще більше завирували у сумнівах, чи знайдуть вони той дім.

— Дім собі шукаєте? — перепитав візничий. — Так сідайте до мене, привезу вас в одне місце!

Марічка аж засвітилася від тих слів. Раніше їм майже ніхто не пропонував допомогти, всіх самій треба було благати.

— А куди нас повезете? — почала розпитувати молодиця.

— А тут село є недалечко, Великий Ліс зветься. Я туди якраз направляюсь.

— Великий Ліс? — недовірливо перепитала Марічка. — Та ми тут лісів вже декілька днів не бачимо.

Вона стала вдивлятися в того чоловіка. Насуплений якийсь, не добрий на обличчя. А він, в свою чергу, відповідає:

— А ось там на сході, якщо приглянешся, можеш побачити зелену смужку. Ось там і ліси починаються. Не густі, але великі, як для цих земель.

Чоловік показав рукою праворуч від себе. Марічка прижмурилася — там дійсно було видно якісь хащі.

Молодиця задумалася. Вона всім серцем відчула, що треба погодитися та їхати, адже родина була виснажена, діти хворі й голодні. Ще декілька тижнів таких поїздок і може статися лихо. Але в її світлій голові щось не вкладалося. Чому це їх раптом так зазивають?

— А що там у Великому Лісі, нам хату дадуть, землі? Щось не віриться, всюди відмовляли, гнали…

— І хату дадуть, і город власний, — відповів чоловік. — Навіть худоби підкинуть. У нас є вільні місця.

Саме це і потрібно було молодиці! Вона не вірила своїм вухам.

Але чому, чому так різко посміхнулася доля? Може там є якась проблема?

— А чому хати вільні? — не відставала Марічка. — Холера якась була, чи що?

Чоловік махнув рукою. Щось не спішив він з тією відповіддю.

— Ніяких холер в нас не було, а моє діло вам розказати про землі, якщо вам це так треба. Мені клопотів вистачає, тож вмовляти не буду.

— Та що ти причепилася? — встряла Христя. — Треба їхати. Господи, може це пекло нарешті закінчиться.

— Не роздумуйте, їдьте! — промовив один з чумаків. — Тут землі гарні, врожаї великі. Тільки бери й роби!

Марічка відчула той тиск від оточуючих. Родина хотіла скоріше осісти, а чумаки — спекатися від тягаря в сім ротів, який на свою голову погодилися взяти в дорогу.

Зрештою Марічка схвалила рішення і вирішила їхати з тим підозрілим візничим. Чумаки погодилися довезти родину до лісу, а там вже хто на возі, а хто пішки — якось доберуться до пункту призначення. Так і зробили. Через день вони заїхали в довгоочікуване село.

Хоча люди навкруги були якісь похмурі та втомлені, селяни зраділи новим жителям. Вони першим ділом піднесли приїжджим води та прилаштували дітей у найближчій домівці, поки Марічка з Максимом пішли налагоджувати справи до старости.

Молодиця відразу помітила, що люди ті якісь занадто вільні. Чоловіки ходять зі зброєю на поясі, курять люльки, розмовляють на дивний манер. Всі як один з чубами. Жінок вона майже не бачила. Тільки іноді виглядав хтось із вікон, або виднілися схожі силуети на городі.

Згодом вони дійшли до оселі старости. То була невелика хата, якась побита, проте ретельно відремонтована. Староста виявився чоловіком років сорока, з довгими вусами та зморшкуватим обличчям. Хоч і не старий, та в його чорному чубі деінде виднілося сиве волосся.

— Новенькі прибули? — промовив староста та відразу перевів погляд на Максима. Він оцінююче роздивився чоловіка та дещо насупився.

— Прибули, з великою родиною, — відповіла Марічка. — Нам сказали, що дадуть хату та землю.

— І не збрехали, — відповів чоловік. — Зараз вам підберуть хатку, облаштуєтесь. Оформимо бумаги та і можете працювати.

— Це дуже радує, — промовила Марічка, — але в чому підлянка? Нас всюди гнали, ніде не дозволяли залишитися, а тут таке щастя звалилося… Чи не кріпацтво якесь? Ми тільки звідти…

— Нема ніякої підлянки, як ти кажеш. Вільними прийшли, вільними й підете, якщо не сподобається. У нас тут бувших кріпаків — пів села. Так що це нам не ново.

— Добре, якщо так, — промовила молодиця.

— Зараз вам покажуть хати, оберете ту, що до вподоби. А потім сюди повертайтеся, запишемо…