Народжена в кайданах

ХVI

Подруги сиділи біля колодязя у садку, не кажучи одна одній ні слова. Марічка насуплено думала про своє, навіть не відчуваючи тої незручної тиші, яку ніяк не могла перервати Стефанія. А дівчині було що сказати. Проте вона все ще збиралася з думками.

— Марічко, — почала подруга. Та наче прокинулася і з подивом глянула на Стефанію. Вона була червона.

— Що сталося?

Стефанія видихнула.

— Я нещодавно підслухала розмову батьків. Тільки ти пообіцяй тримати все в таємниці, не здавай мене.

— В чому діло? – з тривогою запитала Марічка. Вона помічала, що мати Стефанії якось дивно на неї поглядає.

— Мама казала, що якось не бачила, щоб ти ганчір’я свої прала. Ну, коли кровить кожного місяця… а ти в нас вже чотири тижні живеш, тож вона хвилюється…

У Марічки від тих слів наче серце стало. Вона витріщилась на подругу і відповіла:

— В мене не раз було, що місяцями немає крові. Чому її це так бентежить?

— Мама казала, — тремтячим голосом відповіла подруга, — що якщо немає крові, значить є дитина.

Марічка оторопіло оглянулася навкруги, після чого розлючено подивилася на подругу:

— Ти їй розказала про Івана? Я ж просила!..

— Та нічого я не говорила! – крізь сльози відповіла дівчина, — але всі навкруги знають. Що він ходив до тебе. Вони самі якось додумались…

— От сволоти… — в серцях сказала дівчина.

— Але ти казала про те, що сталося за сараєм…

Марічка з ненавистю глянула на Стефанію. В душі зашкребло ще дужче. Подруга права, і матір її теж хвилюється не дарма. Мало того, що Марічка в них на пташиних правах живе, так ще і дитину може народити, що їм з нею потім робити? А що люди скажуть…

«Безтолкові гнилі люди», — подумки облаяла вона всіх сусідів, всіх людей, яких коли-небудь бачила. Тут і материні слова піднялись в голові: «…зробить тобі дитину, тоді нікому не потрібною станеш…». У дівчини накотились сльози. Здалося, що весь світ повернувся проти неї.

Марічка стала прислухатися до свого тіла, спостерігати за самопочуттям. Але нічого не було зрозуміло. Кров могла пропасти через шоковий стан, від якого вона тільки нещодавно відійшла, а постійний головний біль міг виникнути через сльози. Марічка побоювалася ходити до знахарів, аби ті не наробили болю та і не розбазікали по селу про її проблему. Дівчина вже стала прораховувати наперед всі можливі наслідки, тому з обережністю робила кожний наступний крок. Але все йшло до того, що треба було приймати доленосне рішення.

Марічка зітхнула.

«З дитиною я нікому не потрібна. Люди будуть дивитися на мою недолю і радіти. Сволоти. Особливо ця Орися. Ще подумає, що то її дурнуватий прокльон зруйнував моє життя. А ніт, я не дам їй такої втіхи…».

Дівчина зрозуміла, що їй треба вийти заміж, та ще і як можна скоріше. Є дитина, чи нема, але тягнути було ризиковано. Вона не дасть оточуючим обсмаковувати її горе! Вона всім їм ще втре носа…

Марічка стала більше ходити на вечорниці, придивлятися до хлопців. Та молодь дещо з побоюванням дивилася на дівчину. А деякі відверто насміхалися. Та і сама Марічка ходила якоюсь насупленою, хоча і намагалася частіше посміхатися. Коли до неї долітали злісні жарти, дівчина не барилася і нападала з кулаками на кривдника, що веселило оточуючих, а в деяких викликало недоумство…

Зрештою стало зрозуміло, що її тільки й чекають заради тих бійок, тому вона перестала відвідувати гульки й прогулювалася десь на самоті, поринаючи у свої невеселі думи. Згодом Марічка помітила, що запала до душі деяким хлопцям. Те й діло до неї підходили молодики, заводили розмову. З часом, багато хто з них «відпадав». Видно, їх батьки пронюхували ті залицяння і проводили з парубками неприємні розмови, аби не водилися з непутьовою дівкою. Але кавалери все ще залишалися, і одним з таких був Максим…

П’ятнадцятирічний, світловолосий парубок вже давно приглядався до дівчини. Буває, йде Марічка по стежині, а він підбіжить та й скаже якесь приємне слово. Дівчина аж голову повертає, з роду вона не чувала таких слів…А Максим ступає поруч та й показує на поля, розказує про ліси, хмари, квіти. Марічка і не задумувалась, що світ навкруги такий цікавий. Вона вбачала в ньому лише проблеми та жорстокість. А тут Максим такий, розмову веде про красу. Та ще і прирівнює її вигляд до всіляких рослин, річок, сонця. Ті слова як бальзам на душу дівчини, — хоч одна людина сприймає її із захопленням після тих жахливих історій…

Недовго думала Марічка. Вона швидко придивилася до батьків Максима. Похилі вже, старі, батько навіть панщину не відвідує, так йому погано. А матір ще намагається, та сили підходять до кінця. Тільки на сестрі старшій все і тримається, але і їй наче не в радість те навантаження. Марічка подивилася на це все і вирішила діяти. Заманила Максима у садок та і спокусила швиденько — багато часу не зайняло. Згодом почала робити так кожного дня, і через деякий час завела розмову про шлюб. Але саме в цьому питанні й відкрилась та нерішучість, що була властива парубку. Той вагався, хоча постійно зізнавався у коханні. Врешті-решт Марічка сама взяла його за руку і повела до батьків. Старі не раді були бачити цю дівку. Чували вони про її долю і не хотіли привертати на себе людський говір. Марічка побачила те відношення та і промовила:

— Я чекаю на дитину!

Всі в хаті аж сіли. І Максим дещо розгублено поглянув на кохану. Та Марічка стояла на своєму.

Довго думали старі, навіть перешіптувалися про можливість порону. Настільки не хотілося їм зв’язуватися з цією дівкою. Та згодом вирішили не брати гріх на душу. Мабуть, відчували, що скоро відійдуть до бога…

Врешті-решт було вирішено їхати до волості й розписувати молодих. Особливого весілля не грали, тільки найближчих родичів позвали, посиділи недовго. Марічка і сама не хотіла зайвої уваги, ще боліла та її душевна рана. Але потім не раз вона пожалкувала про своє рішення. Вже через декілька років почали її подруги виходити заміж, справляти пишні весілля, збирали на гульки все село. А Марічка лише зітхала, згадуючи своє убоге застілля…Та то було вже потім, через декілька років від події. А зараз дівчина раділа. Вона тепер заміжня, а значить пристроєна, знаходиться у певній безпеці. В неї з’явилася родина.

Дівчина не забарилася взятися за роботу, тому почала всіляко допомагати новим родичам. Це дещо пом’якшило серце старих, а остаточно в бік дівчини їх схилив її зростаючий живіт, який нагадував про майбутню зустріч з довгоочікуваним онуком.

Через вісім місяців після весілля народилася дівчинка, яку назвали Оленкою. Вона була крихітна як кошеня, наче недоношена. Марічка не відлипала від дитини, роблячи все, аби та скоріше одужала. Ще сама дитина, дівчина поки не усвідомлювала свого материнського інстинкту, але гарно знала одне: треба зробити все, аби люди не раділи її горю. І хоча оточуючі дещо пом’якшились і наче стали забувати про її минуле, Марічка все ще тримала ту злобу в серці, не прощаючи нікому образу.

Йшли дні, життя наче налагоджувалося. Оленка одужала і стала набирати вагу. Свекри допомагали з дитиною, Марічка навіть могла прилягти в обід. Старі рани загоювалися, а в життя приходили нові проблеми. Але ті вже не здавалися страшними, на фоні пережитого горя. Все було пов’язано з дитиною: то зуби в малої прорізуються, і крик лунає на всю хату. То кір вискочить, і Марічка не відходить від колиски. А подруги тим часом гуляли, тільки починали зустрічатися з парубками, отримувати перші поцілунки. Стефанія не раз прибігала до Марічки та розповідала про свої гульки. А дівчина слухала те із заздрістю і все ясніше усвідомлювала, що горе відібрало в неї цілий пласт життя.

Іноді сидить мала над колискою та і вдивляється в обличчя дитини.

«Хто її батько?» – лунає в голові дівчини. Ніс наче її, а очі – Максима. Так роздивляється Марічка своє немовля, знайде знайомі риси та і заспокоїться. Та буває гляне на дівчинку мигцем і аж оторопіє. Повертає Оленка голову, а профіль наче як в Івана. Тут Марічка підбігає до колиски, і крутить голову немовля, аби упевнитись. Та привид той втікає, все в дитині знову нагадує її чоловіка…

Так і пройшов рік з моменту страшної трагедії. Люди стали забувати, а серце Марічки наче пом’якшувалось. Та одного дня по селу пройшла новина: пан підняв справу про пожежу! Марічка почула про це й аж здригнула. Минуле горе з новою силою вдарило в голову. Її викликали у волость.

Зібралася громада, приїхав старий Манцевич. Побачила Марічка і того коваля, що бив матір. В серці знову піднялась біль, дівчина стиснула зуби: «Що їм всім потрібно? Принизити мене, скривдити?...».

Голова волості коротко розказав людям про суть справи, після чого почався допит. Дівчина знову відповідала на ті питання, а коваль щосили заперечував почуте.

«От біда, — промайнуло в голові дівчини, — це він може знову наробити лиха моїй родині».

В серці зашкребло, злоба стала витіснятися страхом.

Та раптом у розмову встряли люди, яких Марічка ніколи в життя не бачила. Вони були у незвичному одязі, з серйозними обличчями.

«Мабуть, з міста» — пошепки говорили у натовпі.

— Після огляду справи, — почав один з них, — ми прийшли до висновку, що кріпачка не могла самотужки підпалити хату. Вогонь у грубі знаходиться достатньо далеко від місця, де теоретично міг опинитися край її сукні.

Люди мовчали і уважно слухали експертів. Тим часом чоловік продовжив:

— Проте вогонь міг статися в тому випадку, якби жінку силою засунули у піч, після чого вийняли, і вона в палаючому одязі пробігла по хаті.

Ці слова наче ножем вдарили Марічку. З грудей вирвався протяжний стогін, який перервав паузу доповідача. Громада повернула голову в її бік. Дівчина не витримала і розридалася. В натовпі почали шепотітися, біля Марічки несподівано з’явилися якісь жінки, що стали заспокоювати дівчину, піднесли води.

Врешті-решт коваль був заарештований. Цей інцидент знову підняв говір по селу. Люди гляділи на Марічку, та вже без докору, лише з певним жалем. Хоча всі знали, що саме дівчина була причиною тієї розборки, та час згладив спогади. Люди підзабули деякі подробиці, а Марічкіне заміжжя дещо змінило відношення до неї. Поки дівчина приходила до тями, по селі стали проходити чутки, що пан сам ініціював повторний розгляд справи. Казали, що старий Манцевич знаходиться на межі банкрутства, а коваль тим часом хотів викупити себе і синів. Пан назначив якусь непідйомну суму, що неймовірно розізлило кріпака. Кажуть навіть, що він пустився до погроз, проте це були чутки. З цього приводу люди лише домислювали, але повторний огляд справи ясно натякав на одне: між паном і ковалем пробігла чорна кішка. Марічка також почула про ті новини, та в серці вони підняли ще дужчу злобу.

«Звичайно! Вони вирішують там свої проблеми, а до моєї нещасної матері й діла ніякого нема. Їм байдуже, що її честь була спаскуджена, що стала посміховиськом на радість оточуючим…».

Від тих думок дівчина голосно заридала. Бідна матір… вона не заслуговувала такої страшної смерті. Це було неймовірно жорстоко. А як її хоронили. Марічка не бачила того, але очевидці говорили, що з хати винесли обгорілі останки, від людини там не було і сліду. Потім вона чула, що їх кинули в якусь помийну яму та і закопали. Ніхто навіть не міг показати, де знаходиться могила. Марічка жила з тим усвідомленням, що її любима, кохана матір похоронена, як скотина. Ніхто і молитви не прочитав. Хтось в натовпі ляпнув, що це схоже на самогубство, тому навіть попа не покликали.

Як тільки коваль був заарештований, пан зразу конфіскував все його майно. Кажуть, що він навіть організував перекопування городу, аби знайти якість загадкові «великі гроші». Хтось казав, що таки знайшли той самий скарб, але більшість схилялася до того, що то все балачки. Та Марічку взагалі це не цікавило. Її хвилювало лише одне: Івана повернули з міста.

Як тільки до дівчини дійшли ті чутки, в серці знову прокинувся страх. Картини минулого запалали перед очима з новою силою. Як він стукає у вікна, вдивляється у хату, вишукує її своїми підлими очима. Марічка стала здригатися від найменшого стуку гілок, навіть від звуку незнайомих голосів у дворі. Вона настільки перенервувала, що на певний час втратила молоко, через що дитина знову почала втрачати вагу та хворіти.

Казали, що Іван живе у батьковій хаті й навчається ремеслу у сусіднього коваля, якого спеціально найняв пан. Марічка не могла заспокоїтися, знаючи, що ходить по одній землі з цим звіром. Її душевний тягар послаблювало тільки те, що він живе в іншому селі, і до них наче не заходжував. Та тривали Марічкіни страждання не довго. Через місяць пролунала звістка: Іван мертвий. Його труп знайшли у полі, серед жита. Хтось казав, що то пан помстився ковалю, інші списували на самогубство. Але тільки Марічка здогадувалася про правду.

«Мабуть, якийсь батько гарно заступився за свою доньку». Вона навмисне замовчала ті думки, і не поділилася навіть зі Стефанією, аби випадково не викликати підозри на яку-небудь людину.

Смерть Івана стала для Марічки певним знаком: історія того страшного горя закрита. Дівчина усвідомила це в одну мить, від серця наче відлягло. Хоча гидкий осад і прилип до душі, а ті зміни в характері, спричинені трагедією, залишилися з нею назавжди, та Марічка остаточно відчула кінець минулого життя. Не вистачало лише одного єдиного елементу.

Наступної осені по селі пройшла звістка про смерть старої Орисі. В громаді її знали як дуже набожну жінку, яка виконувала всі правила, не пропустила ні одного релігійного свята, не замовчувала чужий гріх і завжди поспішала розповісти непутьовій людини як треба жити. Не те щоб її дуже любили, але похилий вік та спосіб життя викликали в оточуючих повагу.

Якось один кріпак розказував, що до нього підійшла Марічка з дворічною Оленкою на руках. Молодиця прогулювалася по полю не далеко від кладовища та й привіталась з чоловіком. А дитина її наче ясне сонечко! Посміхається собі, кліпає оченятами. Одне задоволення на неї дивитись. Тим часом молодиця завела неспішну розмову. Запитувалася про Орисю, уточнювала, де саме та похована. Чоловік той добре знав місце, адже значився у волості гробарем і частенько власноруч викопував могили. Від тих питань кріпак навіть посміхнувся. Він чув про сварку Марічки та Орисі, коли дівчина, ще бувши малою, плюнула в стару. А зараз молодиця така поважна, з немовлям, мабуть, хоче відвідати могилу і попросити вибачення, пом’янути стару.

Чоловік з радістю вказав на місце, після того Марічка пішла геть, а гробар повернувся до своїх справ. Та в голові щось не вкладалось. Тільки по обіді він ясно пригадав, що саме вигукнула Марічка в обличчя Орисі, до того як плюнула…