Народжена в кайданах

(Увага! Роман не відповідає історичній достовірності)

Так оселилася родина Мазниченків у селі Великий Ліс. Їм дійсно надали хату, землю та худоби для розведення. Перші тижні допомагали з їжею, аж поки вони не влаштувалися по дрібних роботах.

Староста відразу попередив, що наприкінці року вони повинні віддавати половину свого врожаю. З його слів, туди входило і подушне, і якийсь податок в село. Марічка відчувала, що це забагато, але змовчала. Справи загалом складалися добре, тому не хотілося ризикувати та сперечатися.

Згодом вони стали землю обробляти, садок облаштували, хату привели до ладу. Марічка так поринула у господарство та материнські справи, що навіть не встигла роззнайомитися з односельцями. Знала тільки, що старосту звуть Іван, поряд живе сусід Сидір, з дружиною Явдохою, є сусідки Наталя та Маруся, і чоловіки їх — Микита та Степан. Є навіть малеча, але по полях особливо не бігають, то в хаті, то в городі.

Жила Марічка і нарадітися не могла. Ось і втіха їй прийшла, за всю пережиту недолю та страждання. Нарешті почулись її молитви, запанувала справедливість у житті! Та на душі все одно було не спокійно. У чому підступ? Молодиця гарно пам’ятала відношення в інших селах, а тут наче і не були тих проблем. Чи їй щось недоказують?

Жінка навіть у сусідок питалася, але ті якісь неговіркі ставали, починали закругляти розмову. А ось сусіди сміялись у відповідь або віджартовувалися. Було відчуття, що від неї щось приховують.

Та довгоочікувана відповідь прийшла незабаром.

Був весняний ранок неділі. Домашні все ще спали, хоча сонячні проміння вже протискались крізь щільні фіранки. Тут Марічка почула настирливий гавкіт собаки. Молодиця аж здригнула. Вона підняла голову та оглянула хату. Рідні посапували, на ній як завжди лежала рука Максима. Раптом у двері почали щосили стукати. Марічка перелякано поглянула на вихід, в колисці заплакав Ярик. Домашні попрокидалися, бурмочучи собі під ніс. Жінка миттю опинилася біля дверей і крикнула:

— Хто там?

Вона відразу підбігла до вікна, але там нічого не було видно. Марічка знову повторила питання. У двері все ще продовжили грізно стукати, наче бажаючи їх вибити. Потім пролунав якийсь переляканий, панічний крик:

— Староста!! Відчиніть…

Жінка миттю збагнула, що голос цей якийсь дивний, не нормальний. Та слово «староста» наче спрацювало в її голові, Марічка кинулась відчиняти двері, попри недовіру та страх у серці.

Як тільки молодиця стала поратись з замком, стук миттю припинився. Пролунали якісь незрозумілі звуки, об двері наче щось обперлося. Роздалися лайки, почувся знайомий голос.

Марічка відкрила двері й оторопіла. На її очах повільно падав якийсь чоловік, проткнутий штиком. Він був чорнявий, з великими очима та хвилястою, короткою бородою. Його погляд все ще тримав життя, та очі скляніли щосекунди. Незнайомець наче побачив Марічку, але в той самий час був вже десь в іншому світі. З його грудей все сильніше лилась кров, потекла вона і з рота.

— Турок забіжав! Сволота, добре ваша собака зашуміла, я його таки знайшов…

То був голос Сидора, це його штик стирчав зараз в незнайомці. Він щось продовжив говорити, та Марічка вже не чула. Перед очима все розпливлось. Вона впала на руки Максима…

***

Жінка прийшла до тями лише в обід. Десь вдалині лунали звуки. Марічка підняла голову — то Христя щось шкрябала на порозі.

— Христя, — промовила жінка. Золовка підняла голову і встала.

— Невістко, ну нарешті. Господи, я з ранку тру той поріг. Кров’ю все залило, вже сім відер з колодязя натаскала, аби змити…

Марічка згадала все, що відбулось зранку. До горла підкотила блювота…

Наступного дня жінка більш-менш прийшла до тями. Вона провела розмову з родичами, дізналася про те, хто що чував. Виявилося, що в їх ліс забрів турок, він відбився від якогось загону. Сусіди вистежили його, але той зміг сховатися. Видно, потім надибав на їх хату і намагався зачаїтися. Добре, що спіймали, інакше натерпілися б біди…

Марічка кинулася до старости. Той неспішно порався на городі, те й діло відволікаючись на люльку.

— Ви чули, що за горе в нас трапилося? — промовила Марічка, наближаючись до чоловіка крізь хащі бур’яну.

Той махнув рукою.

— Це не горе, а щастя. Щастя, що ніхто не постраждав.

— Щастя? — з наїздом вигукнула Марічка. — Господи! Його вбили на моїх очах… Не можна було якось інакше вчинити?

— А чому це твій чоловік не прийшов? — наче ігноруючи питання промовив Іван. — Це йому вартує говорити зі мною і виясняти, які тут порядки.

— Які порядки? — стала заводитися Марічка. — Я у вас цілий місяць питаюся, в чому підлянка, чому так легко все дали? А мені в обличчя сміються!

—Тому, що це не жіноче діло! — підвищив голос староста. — Твій чоловік повинен питання задавати, адже саме він стане на захист своєї домівки, якщо на нас буде набіг.

— Набіг? Та що тут в біса коїться? — мало не підстрибнула Марічка. Серце калатало, як скажене, від тої злості. В її мирне життя знову вривалася якась біда.

— Заспокойся, молодице! — погрозливо промовив Іван. — Веди чоловіка, розповім як тут все влаштовано…

Згодом Марічці стало зрозуміло, чому їх так радісно зустріли й поселили на готове. Виявилося, що декілька років тому в цих землях була велика війна з турками. Кожного дня велися бої, у найближчих населених пунктах люди потерпали від набігів. Їх село трішки рятувало те, що воно було розташовано в лісовій зоні, тому солдати мали змогу причаїтися і напасти на турків, коли ті доривалися до лісу. Але справи складалися по-різному. Бувало, і хати палили, і людей вирізали. Війна наче скінчилася, проте набіги деінде продовжилися. Казали, що на кордоні контролюють ситуацію, але деякі вороги все одно проскакують, грабують найближчі села, вбивають. Тому у Великому Лісі так багато озброєних, загартованих війною людей. Саме через це з них стягують такий великий податок, адже треба годувати солдатів на кордоні, треба робити запаси на «чорний» день.

Війна забрала багато життів, тому пустувала така велика кількість хат, а ще більше земель потребувало людських рук. Мало хто хотів селитися біля кордону. Тому і жили тут лише колишні кріпаки, козаки та солдати. Будь-якій новій душі завжди були раді…

Марічка ще довго усвідомлювала почуте. Іноді вона ходила по полю і не могла позбутися тривожних думок. А якщо на них нападуть? А якщо якийсь турок їх візьме та заріже? Її, чоловіка, всіх дітей… Серце защемило від уявленого. Марічка мимоволі згадала роки кріпацтва. Там все було зрозуміло: прийшов, відпрацював і ліг спочивати. Безпечно та спокійно. Ніщо не загрожує життю.

Аж раптом жінка перебила саму себе: та що вона таке верзе? Це в кріпацтві безпечно? Коли кожний може вдарити, зґвалтувати, підпалити хату… Ні, хай краще турок загрожує, чи навіть односелець. Ти можеш встати й піти геть, і ніхто тобі не указ. Марічка аж випрямилася від тих думок. Смуток як рукою зняло. Жінка усвідомила, що небезпека завжди літала над її головою, проте зараз вона хоча б має вибір. Тоді як в минулому лише схиляла голову та впрягалася в кайдани безвиході…