Народжена в кайданах

Відтоді Марічкіне життя дещо полегшилось. Якуб перестав чіплятися по дрібницях, а частину її обов’язків розподілив між іншими слугами. Проте чоловік залишив за нею прислуговування пані. Марічка щиро не розуміла, навіщо він так вчиняє, але питати не наважувалася. В їх стосунках все ще існувала ця незрозуміла недомовленість, а цього разу додалася ще нервовість.

Якуб дратувався, що допускає свавілля з кріпачкою при живій дружині. А Марічка хвилювалася, що життя її родини продовжує руйнуватися. Скоріш за все жінку не відпустять в село, а Максим її зіп’ється остаточно.

Хоча Якуб продовжив підкидати монет, у душі Марічки вирувала постійна напруга. Їй почало здаватися, що в повітрі нависає якась біда. «Так не може довго тривати, станеться щось страшне», — лунало в голові. Вона не могла пояснити свого хвилювання, окрім побоювання за родину та неоднозначності свого положення в маєтку. Проте щось в душі натякало, що біда та буде значно більших масштабів. В голові з’явилася нав’язлива думка, що в неї залишилося мало часу. З кожним днем внутрішній тиск збільшувалася, в результаті чого Марічка втратила частину свого страху і почала напряму просити пана, аби той звільнив її родину.

— Звільніть хоча б мого чоловіка, — з надією в погляді промовила жінка. В її очах не біло ні краплини наглості. Вона сиділа за столом навпроти Якуба і ледь не зімкнула руки в благанні.

За цей тиждень пан вже не раз чув ті прохання. С початку він реагував зі звичним роздратуванням, ставав холодним та байдужим. Проте молодиця не відставала. Він помітив, що жінка наче боїться чогось, тому пересилює страх перед ним самим.

— Це неможливо!

— Будь ласка, — продовжувала Марічка, — я не прошу за себе, за дітей. Хоча б чоловіка…

— Що сталося? — не витримав Якуб. Жінка опустила голову. Вона не знала, чи безпечно говорити про свої побоювання.

— Він не справляється… У волості б’ють. П’є без мене. Його до вас приведуть, а ви його уб’єте. А дітям потрібен батько…

Тут Марічка не витримала і розридалася. В її уяві яскраво намалювалися ті жахливі картини.

— Я не буду його бити, — з роздратуванням промовив чоловік. — Хай живе як і раніше. Чую, він в тебе ледар.

Жінка лише похитала головою. Слова Якуба наче давали полегшення, проте не вирішували її проблеми.

— Родина не справляється… — продовжила нити молодиця. — Я думала, що ви відпустите мене у село, я там порядок наведу… А так… Усе летить к чортам собачим.

— Все! Достатньо, — гримнув Якуб. — Іди звідси. Розмова закінчена.

Марічка повільно підвелась, все ще не в силі приборкати сльози. Її душу знову заполонив відчай. Черговий раз прохання зазнало поразки…

Жінка вийшла в коридор і навіть зрозуміти не могла, чому вона не може заспокоїтися. Чула вона слова і страшніше, а тут Якуб хоч пообіцяв Максима не бити. А ридання не проходять. Треба на кухню йти, пані сніданок нести. А Марічка як не в собі.

Вона зупинилася біля вікна і стала вдивлятися в садок, аби хоч якось прийти до тями. З гілки на гілку перестрибнула пташка. Чорненька, з жовтим тулубом. Така маленька, беззахисна… «Вони живуть так мало, мабуть, скоро вмре…» — промайнуло в голові Марічки. Сльози заструменіли з новою хвилею. Замість спокою жінка ще дужче поринула у смуток.

***

Слуги не відразу збагнули, що жінка знову стала коханкою пана. Марічка намагалася бути обережною, стримувала викрики та не нахабніла з оточуючими. Проте волання її все одно іноді проскакували, через що челядь миттю втямила що до чого. Вони не сміли щось казати, чи натякати на свої здогадки. Пам'ять про нещодавнє покарання Петра все ще жила в їх головах. Але слуги те й діло не могли приборкати зацікавленість: як на це все реагує пані? Марічка продовжує їй прислуговувати, наче й не було нічого. А та ніби і не здогадується ні про що…

Сама Марічка також не могла збагнути, як їй тепер з’являтися перед господинею. Крики та дзвінкий сміх все-таки виривалися з необачності, хоча жінка й не хотіла, щоб Тетяна хоч якось дізналася про той зв'язок. Більше того, вона навіть уявити не могла, чи підозрює пані хоч щось. На обличчі Тетяни взагалі було важко щось прочитати, а вголос вона тим більше нічого не говорила.

Тільки наприкінці тижня Тетяна задумливо спитала у Марічки:

— До нас хтось приїхав, ти не знаєш?

Кріпачка не відразу зрозуміла питання, тому відповіла дещо спантеличено:

— Не чула…нікому більше прислуговувати не довелось.

— А…— задумливо відповіла пані. — А я чую, що мій чоловік з кимось сміється. Думала, то гості приїхали.

Марічка аж зніяковіла від цієї відповіді. Проте промовчала, намагаючись не видати хвилювання.

Жінки проводили разом достатньо багато часу. Здебільшого це були прогулянки в садку чи просто відпочинок на лаві. Але, попри на таку близькість, Тетяна ніколи не заводила розмов про свої стосунки з Якубом. У Марічки взагалі стали виникати питання, чи сплять вони разом. Та, звичайно, спитати про таке вона ні в кого не наважувалася.

Згодом жінка помітила, що пані живе так, наче нічого і не сталося. Це дещо заспокоїло молодицю. Не дивлячись на постійну тривогу, вона трішки розслабилася в цьому питанні й продовжила прислуговувати Тетяні, як ні в чому не бувало.

***

З того часу пройшло два тижні. Йшов третій місяць весни. Садок заполонили різнобарвні квітки, які випускали навкруги свої запашні аромати та тішили своєю красою жіночі очі. Марічка й пані сиділи на лаві й вдихали повітря, наповнене цими дарами природи. Тетяна читала книгу, і часом відволікалася на чудовий вид садка. Марічка сиділа без діла і хаотично думала про свої проблеми. Село, тривогу, Якуба. Ті теми перемішалися в голові, проте забирали всю увагу. Аж раптом до неї заговорила пані. Її голос був дещо задумливий і якийсь відсторонений.

— Це ти не вмієш читати…

Кріпачка дещо зніяковіла від цих слів, адже не одразу зрозуміла, чи питання це, чи ствердження.

— Звичайно, ні, — сухо відповіла вона. — Нас ніхто цьому не вчить.

Пані нічого не відповіла, проте якось розчаровано зітхнула. Здалося, що вона знову поринула у читання. Марічка продовжила міркувати про своє, та дівчина удруге перервала роздуми:

— Зараз читаю один відомий роман, Julie ou la Nouvelle Héloïse.

Кріпачка спантеличено глянула на Тетяну. Вона не змогла розібрати ні слова. Її лице напружилось, наче в голові пішли роздуми на цю тему. Та на справді жінка намагалася повторити в пам’яті почуте. Нічого не виходило.

Тетяна помітила це і кинула на Марічку розчарований погляд. І наче для того, щоб полегшити розумові потуги жінки, вона поблажливо стала пояснювати:

— Це роман французького письменника Jean—Jacques Rousseau. Там розповідається про кохання…

Після тих слів пані ледь помітно посміхнулась і відвернула обличчя. Було видно, що дівчина зніяковіла від промовленого. Проте сама Марічка трішки пожвавішала. Розмова стала рухатися у зрозумілому напрямку, до того ж реакція дівчини значно підняла настрій. І чому вона так засмутилася? В цій книзі пишуть щось дуже відверте? Марічці не терпілося якось продовжити розмову, та пані її випередила:

— А ти коли-небудь кохала? — наче вичавила з себе Тетяна. Її щоки стали покриватися багрянцем.

Натомість Марічка задумалася. Ще не відповівши собі на це питання, жінка достатньо швидко промовила:

— В мене є чоловік, Максим. Ми любимо одне одного, народили трьох діток…Він чекає кожної неділі, аби я скоріше приїхала.

— О…— вимовила дівчина. — А ви давно одружені?

Кріпачка дещо затрималася з відповіддю, подумки рахуючи роки.

— Вже восьмий рік ми разом, — відповіла жінка.

Тетяна з подивом глянула на Марічку.

— Так багато! А скільки тобі років?

— В цьому році піде двадцять другий…

Пані видала якийсь незрозумілий звук, відвернула голову, та потім знову подивилася на жінку. З широко розплющеними очима, вона тримала руку на серці і, здається, ледь дихала.

— Так ми з тобою однолітки!

Марічка і сама здивувалася цій відповіді. Вона щиро думала, що пані молодша за неї хоча б на пару років.

— І це ти вийшла заміж в чотирнадцять? — не полишала дивуватися Тетяна.

— Так, — коротко відповіла жінка. Вона не розуміла, добре це з точки зору пані, чи погано.

— А я у чотирнадцять років навчалася читати…— розгублено вимовила пані.

Тетяна промовила ці слова для того, щоб краще зрозуміти ту різницю, яка може виникнути між дівчатами у різних верствах населення. Проте Марічка відчула, як на неї накатує злість. У душі наче піднявся ураган, який ставав все ближче. Вона і сама злякалася цих почуттів. Та вже нічого не могла вдіяти. Кріпачка повернулася до Тетяни й промовила:

— Ви знаєте, якби наш пан своїх кріпаків навчав, показав дітям, як читати…То наше життя було інакшим. Ми б не помирали так рано, і не народжували у дитинстві, тому що читали б ваші книжки, замість того, щоб випахувать на полях. Та чи сподобалось би це господарям? Звичайно, ні. Тому і не дивуйтесь, чому між нами така прірва.

Пані почервоніла і опустила голову. Її засмутили навіть не слова кріпачки, а та ворожість і злість, що пролунали в голосі. Марічка і сама злякалась своєї відповіді. Вона так і не зрозуміла, що на неї напало. «Господи, оце я грубанула…Хоч би не влетіло потім», — крутилося в голові. Вона не змогла проконтролювати свої почуття, що останнім часом було не рідкістю.

Тетяна удала, що прийнялася читати книгу. А Марічка стала копатися в собі. Врешті-решт вона сумно вимовила:

— Вибачте.

Пані нічого на це не відповіла. Вона перегорнула сторінку та звичайним тоном промовила:

— В цьому романі йдеться про молоду дівчину Юлію, яка закохується у свого вчителя. Але їх любов з самого початку приречена, адже вчитель той, Сен Пре, має низьке походження.

— Це ж треба… — вимовила жінка. Вона все ще не розуміла, що коїться в її душі. Злість продовжувала вирувати всередині, але слова пані підняли в неї хвилю інтересу. Ці внутрішні гойдалки трішки злякали Марічку. Вона спробувала не звертати на них уваги. — А там розповідається, як вони вирішили цю справу?

Тетяна посміхнулася.

— Насправді, я вже третій раз перечитую цей роман. Життя само вирішило їх конфлікт.

— Як? — стурбовано запитала Марічка.

Пані з посмішкою опустила голову. Якби це питання пролунало від подруг з Академії, то вона порадила б їм напружитися та самотужки прочитати роман. Та смішно було казати це неосвіченій кріпачці.

— Батько героїні дізнався про їх кохання та вигнав вчителя. Але це було не все, вони потім зустрілись…

— І змогли бути один з одним? — з надією запитала Марічка. Чомусь їй так захотілося, щоб ці нещасні коханці таки поєднали свої серця і навічно зажили разом.

— Ні, — сумно відповіла панна. — Вона вийшла заміж і народила двох синів. А вчитель повернувся в їх маєток. Чоловік героїні запропонував йому навчати своїх дітей…

— Оце так справи! — вигукнула Марічка, вражена тими подіями у книжках. Не дивно, чому пани так люблять втикати свій погляд у папери й по довгу сидіти в такому дивному положенні. Якщо вони отримують там подібні історії, то і не гріх виглядати диваками…

— …Так, а кохання між героями все ще залишилося живим. Та сталася біда: син Юлії впав у річку і став тонути. Вона його врятувала, але важко захворіла. Стало зрозуміло, що дівчина не одужає. Тоді вона написала вчителю останній лист, в якому зізналася, що все життя кохала лише його. Також Юлія подякувала своїй долі за те, що майбутня смерть позбавить її нових випробувань для чесноти…

Очі Марічки налились сльозами.

«Ну як так можна? — стала подумки кричати жінка. — Чому люди не можуть бути разом? Навіщо існують всі ці перепони, які самі вони собі й настроїли?» Тут на похмурі думки наклалася і її власна історія. Якби не ці вигадки щодо походження, вони з Якубом змогли б не приховувати своє кохання! Вони були б разом, виховували дітей, любили одне одного без сорому за свої вчинки! «Як же все несправедливо…»

Жінка не витримала внутрішнього тиску і розридалася. Пані стурбовано поглянула на Марічку і поклала руку на її спину. Вона і сама могла пролити сльозу під час читання. Але щоб були настільки сильні почуття…

Тут Марічка пригадала найперше питання, яке поставила їй Тетяна. Про кохання. Відповідь прийшла їй тільки зараз. «Якщо подивитися на кохання тих людей із книги, і моє…Не любила я! Я ніколи не любила так, як вони. Господи… Бідний мій Максим». Тут на жінку нахлинула нова хвиля сліз. Їй стало неймовірно шкода свого чоловіка. «Не люблю я його. І Якуба не люблю».

Марічка і не помітила, як вони з пані піднялися до покоїв. Дівчина щось їй промовляла, та кріпачка не чула.

Згодом жінка побігла до своєї кімнатки, де міцно обійняла Миколку. Тепер їй було шкода всіх на світі. І Миколки, якому приділяла так мало уваги. І Оленку з Олежиком, що зараз ростуть без неї…І Максима, якого півроку тримала за дурня і годувала обіцянками. Навіть пана було шкода, не розуміючи, чому.