Народжена в кайданах

Вранці стало відомо, що знайдений в хаті труп дійсно належить жінці. Слідчі оглянули місцевість, опитали людей та прийшли до висновку, що це була Марічка. Проте пан наказав наглядачам перевірити наявність всіх людей, аби точно впевнитися, що в полум’ї не згорів хтось інший. Тож слідство продовжувалося, хоча людям і так все було зрозуміло.

Христя ночувала у подруги, з якою часто поралася на полі. Вона взяла із собою дітей та вмостилася на підлозі хати. Максим десь пропав…

Жінка не могла повірити в те, що сталося. Так, Марічка не раз казала їй про скору смерть, та золовка на це лише рукою махала. Марічка і смерть? Та вона ще своїх дітей пережила б, така вся жвава і сильна була. Просто до болю не звикла, ось і лякала оточуючих. Та згодом Христя отримала ті рублі, і це з рук скупої Марічки! Такий вчинок змусив серйозніше віднестися до слів про гибель. Але в душі все одно не було остаточної віри в почуте.

Можливо, Марічка натякала на іншу смерть — не природню. Вона могла якось накликати гнів панів і нарватися на проблеми. Але тої ночі, коли Христя розтирала молодиці ноги, невістка говорила саме про смерть від хвороби. Та і хіба панам вигідно спалювати хату, яку потім прийдеться відбудовувати? Чи не простіше їм забити жінку різками та спекатися тіла? Ніхто не розслідував би це діло, кому та кріпачка потрібна…

Христі защемило від тих думок. Вона згадала обпалене, чорне тіло невістки. Тоді її погляд впав на труп і вона довго не могла відвести очі. Оціпеніння повністю знерухомило тіло.

— Її матір так вмерла, — крізь сльози сказала Христя, перевівши свій погляд на пана. Той насуплено дивився на жінку, та в очах наче щось змінилося.

— Жінко! — вже втретє гукав чоловік у формі, звертаючись до Христі. — Твоя невістка носила сережки на вухах? Агов!

Христя перелякано глянула на чоловіків, після чого похитала головою і промовила:

— Вона зняла їх декілька днів тому…

— Я бачу, що прикрас нема, — вже тихше промовив парубок у формі та звернувся до товариша. — Жінки завжди щось одягають на себе, навіть бідні. А тут аж дивно…

— Менше балаканини! — гримнув пан. — Кажи по ділу…

— Там, мабуть, згорів і малюк…— ридаючи промовила Христя.

Якуб перевів на неї погляд:

— Дитина в маєтку. Вона залишила його в колисці.

Від цих золовці стало дещо легше. Смерть немовля вона переживала б ще важче…

Жінка з жахом згадувала події того дня. Вона лежала на тонкій тканині, постеленій на підлозі, й не могла вмістити у своїй голові все те, що сталося.

«Де брат?» — раптом пролунала думка. На душі поважчало ще дужче. Брат, діти… З грудей Христі вирвався протяжний стогін. Пропали її надії на світле життя. Дітей треба ростити, а від брата-п’янички особливої допомоги не дочекаєшся, тільки проблем додасть. Скоріше за все їх змусять відбудовувати хату. А потім все наново прийдеться облаштовувати. Діти, худоба, город, панщина: все це забиратиме її сили та молодість.

А може викупитись?

Христя згадала, що у кишені лежать гроші. Марічка переконувала, що тієї суми буде достатньо для викупу її та дітей. Скільки там, вона казала? Кілька сотень… Для Христі то був темний ліс. Може, дійсно піти до пана та спробувати? Але якщо не вийде, що тоді? Можливо, ті гроші отримані якимось незаконним шляхом, тому її хату і підпалили. Але Марічка клялася, що просто продала сережки…

Жінка знову важко зітхнула. Думки почали невпинно тиснути на голову. В кінці-кінців Христя міцно заплющила очі та стала намагатися хоч якось заснути. Завтра можуть бути нові допити.

Наступного дня до Христі підійшла Стефанія. Вона обійняла жінку і подивилася у вічі:

— Все буде добре, — промовила Стефанія. — Ми вам допоможемо.

Від почутого у Христі всередині все аж підстрибнуло. Вона раптом захотіла виплеснути на сусідку всі свої переживання та образу. Христя воліла пожалітися на свою нещасливу долю і розказати про те, як ненавидить зараз весь світ. Але ті страждання наче застрягли у горлі. Вона так нічого і не відповіла. Лише махнула рукою і заридала.

Стефанія повторно обійняла жінку та попрямувала з нею до найближчої лавки.

— Знаю, що тобі зараз важко. Нам всім не легко, — Стефанія видихнула. — Наша родина дуже любила Марічку.

Не кажучи ні слова, Христя сиділа і дивилася кудись перед собою. В неї не було сил на вираження почуттів. Стефанія і сама замовкла.

Вони мовчки сиділи у садку, думаючи про своє. У дворі жваво цвірінькали птахи, ранкове сонце вже випарило росу і прийнялося розігрівати землю ще дужче. Та легкий прохолодний вітер наче пом’якшував ті потуги й надавав усьому живому невелике полегшення.

Тут Стефанія наче прокинулася. Вона обперлася руками на лаву й промовила:

— Марічка нещодавно прирікала свою загибель.

— Я знаю, — перервала Христя. Тут вона підняла голову і подивилася на сусідку: — Вона не розказувала тобі, у чому діло? Мені говорила тільки про хворобу. А тут таке…

— Ні, — поспішила відповісти жінка. — Чула, що деякі люди відчувають наближення кінця. Але коли він станеться — знає тільки бог.

Христя опустила голову. Вона все ще не могла повірити у те, що трапилося.

— Її мати теж була спалена у хаті, — промовила Христя. — Марічка з таким болем про це згадувала…

— Ось хто, а я добре знаю про ту біду. Сама відпила горя, скільки ми з Марічкою пережили. Страшно згадувати.

Десь у садку почулося голосне стрекотіння. З гілки на гілку перелетіла маленька пташка.

— Як добре тваринам, — раптом озвалася Христя, — не знають вони того горя. Живуть собі, ні про що не дбають, а потім тихо вмирають, не викликаючи ні в кого страждань.

Стефанія знову зітхнула. Слова жінки дуже відгукнулися в її серці. Проте вона збиралася розпочати зовсім іншу розмову.

— Так ось, — продовжила сусідка, — коли Марічка розказала мені про свої передчуття, вона попросила, аби я допомогла тобі. Коли будеш викуповуватися з кріпацтва.

У Христі аж подих перехопило від почутого. Жінка миттю поглянула на Стефанію.

— Вона тобі сказала?

Та кивнула.

— Марічка просила, щоб ми вмовляли пана відпустити і тебе, і дітей.

— Господи…— тільки й промовила нещасна. — Я так боюсь…

Стефанія набрала повітря в груди й відповіла:

— Нам всім страшно. Але треба спробувати, — потім жінка сполохано глянула на Христю: — Ти хоч не залишила гроші в хаті?

Молодиця одразу торкнулася місця, де знаходилась кишеня й промовила.

— Ні. Але…

Тут жінка схопилася за голову і видихнула:

— Але бумага Максима невідомо де! Можливо, вона згоріла в хаті…

— От чорт…

Так сиділи жінки й потроху розгрібали наболіле. Марічка повідомила подрузі всі подробиці про гроші, тому Стефанія гарно розуміла, про що питає. Молодиця попросила проконтролювати золовку і допомогти з майбутнім ділом, адже та і слова не могла сказати, коли нервувала. Тим паче вона могла розгубитися в кабінеті пана.

А Марічка все ще не вставала з ліжка. Болі стали меншати, але з’явилася важкість у животі. «Мабуть, він там мертвий», — спливала в голові нестерпна думка. Ніколи ще в неї не було такої важкої вагітності.

Та щоб там не було, вона вже не зважала на мертве дитя, а робила тільки одне — молилася за своїх живих дітей, аби ті не злякалися сильно, не впали духом. Вона постійно випитувала Стефанію, чи не бачили вони той труп, чи не налякали їх жахливими подробицями? Подруга запевняла, що діти були в хаті у знайомих, що Христя знаходилася на допиті сама. Та Марічка у відповідь лише зітхала: ці слова наче і полегшували тягар, але ніяк його не знімали. Вона і сама не бачила тіла своєї матері, але який біль залишився після її смерті, страшно згадати.

Дізналася Марічка і про свого Максима. Той декілька днів десь тинявся. Люди казали, що бачили п’яним під парканом в іншій частині села, потім натикалися на нього в лісі. Жінка злякалася, що він міг накласти на себе руки, адже добре знала ту вразливу натуру. Але згодом з’явилася звістка, що Максим вже другий день сидить у волості, у витверезнику. Кажуть, що його із дня в день б’ють, аби хоч якось прийшов до тями. «От горе, — звучало в голові Марічки, — хоч би не вбили. Але добре, що сам не вбився».

***

Через декілька днів після пожежі Христю викликали у маєток.

Стефанія з чоловіком відразу прийнялися допомагати жінці — морально підтримали та підвезли до будинку пана.

У маєтку їх зустріла Анка.

— Хто з вас Христина? — запитала вона, переводячи погляд з однієї жінки на іншу.

Христя вийшла вперед, але молоді також напросилися бути присутніми. Анка дещо посперечалася, та потім погодилася. Пан теж був не проти.

Якуб уважно заповнював папери, поки кріпаки стояли біля дверей.

— Де твій брат? — запитав пан, не відводячи погляд від писанини.

Христя відчула, що не може сказати ні слова. Та на виручку прийшла Стефанія.

— Максим зараз у волості…— трішки розгублено промовила жінка, — його приводять до тями.

Якуб нічого не відповів. Кріпаки переглянулися і продовжили мовчки стояти. Зрештою пан підняв погляд і промовив:

— Тобі буде надана нова хата. Заселишся з дітьми та братом. Якщо тільки не вирішить вас покинути, адже зараз він вільний.

Тут Христя відчула, що настав той момент, коли варто сказати про своє бажання викупитися. Вона сполохано глянула на молодих, аби заручитися підтримкою, після чого набрала повітря і промовила:

— Я хотіла б викупити себе і дітей.

Кріпачка опустила погляд, з важкістю витримуючи ворох своїх почуттів. Якуб зосереджено глянув на жінку і промовив:

— В тебе немає стільки грошей.

Стефанія стурбовано дивилася на Христю. Та вийняла з кишені рублі і, все ще не піднімаючи очей, поклала їх на стіл. Якуб взяв ті гроші й аж брови підвів. Він уважно роздивлявся кожну купюру, після чого здивовано запитав:

— Де ти їх взяла?

— Марічка дала, — тільки й сказала молодиця.

— Марічка? — вигукнув Якуб. — А де вона їх дістала?

Христя мимоволі повернулася до Стефанії. Їй відчулося, що в будь-який момент може втратити голос.

— Сережки продала.

Почувши це, Якуб спантеличено глянув на кріпаків. Його обличчя почало наповнюватися злістю. Він стиснув вуста і дивився кудись поперед себе, наче роздумуючи над чимось важким. Стефанія помітила той вираз, і всередині стало моторошно. Було зрозуміло, що в будь-яку хвилину може статися біда. Жінка набрала повітря і промовила:

— Вона так плакала… того вечора прийшла до мене, скаржилася на болі, — після сказаного кріпачка прикрила обличчя, наче стримуючи важкі почуття, — говорила, що помре. Я її вмовляла, казала, що помиляється. Та лице було таким красномовним. Вона страждала.

Якуб дивився на жінку і мовчки слухав. Він все ще виглядав насупленим.

—… Вона стала говорити за дітей, що ті без неї помруть. Я заспокоювала, та без толку. І потім вона подивилася на мене так дивно — наче щось усвідомила… — Стефанія запнулася, наче дійсно згадувала той вражаючий момент. — Марічка так сильно заплакала, що зігнулася на тому стільці, волосся до підлоги діставало… Сказала, що мусить продати сережки. Аби дітей врятувати.

Після тих слів жінка схопилася за обличчя і заплакала. Христя дивилася на сусідку, а потім боязко поглянула на пана. Той все ще сидів мовчки й свердлив поглядом кріпачку. По тому виразу нічого не було зрозуміло. Чи повірив він у розказане? Заспокоївся, або знову розізлився? Чоловік сидів так певний час, після чого голосно видихнув і потягнувся до паперів…

Стефанія трішки заспокоїлася і поглянула на пана. Той вже зосереджено щось писав. Чоловік взяв товсту теку, відкрив на потрібній сторінці і став списувати звідти якусь інформацію. Після того він не раз ще повертався до тої купи, але постійно виписував з неї все на новий лист. Кріпаки стояли нерухомо, наче боячись своїм диханням перервати процес. Здавалося, час тягнеться нескінченно.

Христя опустила голову і думала про своє. Степан спочатку не підіймав очей, та згодом трішки розслабився і став поглядати на обстановку кабінету. Стефанія і сама обережно оглядалася навкруги й диву давалася, як у цьому приміщенні красиво. Окрім великої кількості паперів, на поличках також знаходились вражаючі, незрозумілі речі, реалістичні фігурки та картини. Вона вже не думала про гарну якість меблів, міцність будівлі, красиве обрамлення стін візерунками. Все це не вміщалось в простій голові, проте вражало уяву.

Жінка на мить уявила те, як часто тут бувала Марічка.

Скоріш за все, молодиці було багато дозволено. «Не дивно, що вона так гордовито з нами розмовляла, задирала голову. Вона власними руками торкалася до цієї краси. Може, сиділа на тому дивані, тримала в руках ті фігурки. Неймовірно…Але чим це все закінчилося?»

Стефанія зловила себе на тому, що відчуває зловтіху. «Високо піднялась, та боляче впала», — промайнуло в голові. Жінка усвідомила це і злякалася. Та як вона може так думати про подругу? Радіти її горю? Сталося страшне діло — Марічку хочуть вбити. Чи варта вся ця розкіш того, аби наражати себе на таку небезпеку? Ні. «Те, що сталося з Марічкою — велика недоля. Краще все життя прозябати в гнилій хаті, світу божого не бачити, аніж страждати від страшного болю в тілі, перейти дорогу панам й уражати себе на таку небезпеку». Тут Стефанія усвідомила, що і сама затягнута в невеселу пригоду. Від тих думок в неї серце здригнулося: «Що буде далі? Не будемо ж ми роками тримати Марічку у себе. Їм треба поїхати…»

В цю мить Якуб поклав перо та подивився на Христю.

— Вольні грамоти для тебе і племінників готові.

Жінка підняла очі та не могла сказати ні слова. Вона лише боязко кивнула і знову опустила погляд. А Стефанія відчула прилив радості. Це відчуття було якимось легким, теплим. Здавалося, що до голови ще не дійшло усвідомлення всієї величчі моменту, але заплановане було зроблене. В них вийшло!

— Буде зібрана толока, вам відбудують хату, — діловито сказав пан. — Збільшиш город, платитимеш подушне за себе, брата і племінницю. За молодших почнеш платити з семирічного віку. Більше тобі розкаже Федір.

— Дякую, — нарешті промовила Христя.

Здавалося, жінка відчула неймовірне полегшення від того, що їм нікуди не треба їхати. Хату відбудують, землю дадуть. Що може бути кращим? А тим часом Стефанія аж почервоніла. Всередині все підплигнуло: якщо родина залишиться в селі, як тоді бути з Марічкою? Жінка хотіла вставити своє слово, та в серці гуляло побоювання. Вона страхалася накликати гнів пана.

— Поки будете жити в хаті при волості. Стару відбудують через три місяці, — сказав пан.

— Дякую, — знову повторила жінка. Якуб вказав поглядом на документи, після чого Христя поспішила підійти до столу і взяти папери. Пан вже наказав кріпакам іти, аж раптом Стефанія згадала, що прийшли вони в маєток не тільки за звільненням.

— Христя ще хотіла забрати Миколку! — сполохано сказала жінка. Христя вдарила себе по чолу і тихо промовила: «Точно».

Пан підняв на них очі й кивнув.

— Ти, — звернувся він до Степана, — спускайся вниз, зліва двері на кухню. Клич Анку, хай несе сюди дитину.

Степан поклонився і вибіг за двері.

Через декілька хвилин почувся швидкий тупіт. В кабінет повернувся спантеличений чоловік, за ним забігла Анка — вся червона, ледь дихаюча. Вона поглянула на Якуба й ледь не вигукнула:

— Ви хочете віддати Миколку? Їм?

— Я наказав принести дитину, — відповів пан. — Де вона?

— Ви говорили, що я можу її залишити, — не відставала жінка. — Вони його не прокормлять.

— Неси дитину, — гримнув Якуб. — Швидко!

Анка гляділа на пана й аж рота відкрила. Всі її надії були знищені.

З очей цієї сталевої жінки полилися сльози. Якуб дивився на це і мимоволі змінився в обличчі. Чоловік був спантеличений. Чого тільки в житті він не бачив, але те, що Анка може плакати, стало для нього шокуючим відкриттям.

Економка мовчки повернулася і ринулася до дверей. Її рухи були нервовими, різкими. Цього також ніколи не спостерігалося за жінкою.

Кріпаки мовчки стояли на місті і лише переглядалися. Хто міг подумати, що чуже немовля так западе комусь у серце? Тим часом пан уткнувся поглядом у свою писанину, та по обличчю було видно, що побачене не залишило його байдужим.

Через деякий час на сходах пролунали повільні кроки. Почувся дитячий голос та жіноче ридання. В кабінет зайшла Анка — вся червона, заплакала. Вона скривила свої вуста, аби хоч якось зупинити нову хвилю сліз. На руках її дриґався Миколка і весело поглядав навколо. Ця дитина й не уявляла, скільки сильних почуттів викликала в оточуючих.

Христя підійшла до економки, аби взяти дитину. Та віддала не відразу — все ще вдивлялася в обличчя немовля. На цьому моменті Якуб мав би прикрикнути, але чоловік мовчав. Він насуплено спостерігав за побаченим, пильно вдивляючись в людей.

Нарешті Анка послабила обійми і Христя змогла перейняти Миколку. Після цього служниця швидко закрила обличчя і вибігла геть. Кріпаки спантеличено гляділи їй в слід…

— Все, — промовив Якуб. — Можете іти.

***

Новина про загибель Марічки не на жарт стривожила Анку. Жінка зрозуміла, що молодиця скоріш за все забрала немовля з собою, тому воно також померло в тому вогні. Вже тоді економка не стримала сліз і вдосталь наридалася через нещасну долю дитини. Та потім взяла себе в руки й мимоволі зайшла в кімнату кріпачки. Вона не розуміла, навіщо це робить, проте якесь дивне відчуття взяло верх і повело в ту комору.

Важко описати стан жінки, коли вона побачила в колисці заплаканого Миколку. Малий схопився за стінки своєї колиски та поглядав на двері. Мабуть, все ще очікував маму…

Анка швидко взяла дитину на руки та почала заспокоювати. Довго вона не відпускала кохане немовля, наче даючи собі час усвідомити: дитина жива. Згодом жінка піднялася до пана, аби прохати про дозвіл опікуватися Миколкою. Чоловіка в кабінеті не було — він вже встиг поїхати на місце злочину, — та Анка не зволікала і взяла ініціативу у свої руки. Жінка наказала дворакам перенести колиску у свою кімнату, власноруч змінила все ганчір’я та нагодувала дитину свіжовидоєним молоком. Як тільки приїхав Якуб, то одразу повідомила про свою волю. Чоловік був заклопотаним та якимось задумливим, тому особливо не звернув на це увагу і дозволив робити так, як Анка вважає за потрібне.

Щастю жінки не було меж. Здавалося, Миколка і сам зрадів тій нескінченній увазі, яку давала йому нова мама. Вона постійно розмовляла з ним, веселила, гралася в найпростіші ігри. Іноді немовля нестерпно плакало, та у жінки були сталеві нерви, які не тільки витримували різкі зміни настрою дитини, але і допомагали взаємодіяти з нею, терпляче заспокоювати.

Наказ пана виявися для Анки справжнім ударом. Вона не планувала віддавати малюка. Економка знала, що у Марічки є ще дві дитини, які стануть справжнім тягарем для п’янички-чоловіка та незаміжньої золовки. Жінка щиро вірила, що родичі не стануть вимагати немовля, а навпаки, попрохають залишити його в маєтку. Та доля проявила жорстокість. Анка була безсила перед наказом господаря.

…Жінка бігла по східцях і не бачила нічого навкруги. Сльози наче затопили очі. Анка по звичці завернула на кухню, та раптом спіткнулася об поріг і гучно впала на підлогу.

— Господи, Анко! — викрикнула сполохана Явдоха й відразу кинулася до економки. Більше в приміщенні нікого не було. Стара кухарка взяла Анку за руки та відвела до найближчого стільця. А жінка все ридала, наче не помічаючи власного удару. Тільки на платті відобразились сірі плями від пилу підлоги…

— Ви нічого не пошкодили? — стала допитуватися Явдоха, та Анка її не чула.

— Це не справедливо…— крізь сльози промовляла жінка. — Він там загине, це моя дитина…

Явдоха уважно поглянула на економку, та потім стиснула вуста й опустила голову. Тепер було зрозуміло, чому той молодик з села кликав Анку з дитиною. Пан віддав немовля родичам.

Жінка плакала навзрид. Здавалося, що весь маєток сколихнувся від тих сліз. Явдоха стояла над економкою і не знала, що казати. Для неї самої слабкість цієї сталевої жінки здавалася чимось неприроднім. До того ж різниця у станах наче зменшувала ту кількість слів, які можна було сказати на втіху. Тут вже не обіймеш, не приголубиш, адже Анка — майже господиня. Не скажеш ласкавого слова, не даси поради.

Явдоха розгублено стояла над економкою, а потім тихо промовила:

— Ну годі вам, Анко, плакати. Може Миколку і забрали, та чи мало навкруги маленьких сироток? Скільки діток ходить без батьків. Їм би ваша увага була за щастя…

Анка поклала обличчя на руки та завмерла. Здалося, що на сльози вже не вистачало сил. Жінка сховала свої наповнені горем очі та сиділа, допоки з кімнат не посходились двораки. Наближався час обіду.