Народжена в кайданах

Наступні дні Марічка загрузла у власних думках, які збудили й так неспокійну голову. Жінка мимоволі робила свої справи, проте постійно прокручувала бесіду зі старим євреєм. Чи гарно вона все розповіла? Чи не наговорила зайвого? Не тиснула більше, аніж було доречно? Марічка добре знала, що в серйозних розмовах легко може наробити купу фатальних помилок, які закреслюють всі надії та перевертають плани шкереберть.

Була післяобідня. Лагідні промені сонця проникли до хати та створювали на столі яскраві плями. Старші сини бігали десь надворі, граючи у свої розбійницькі ігри. Ярик примостився на своєму ліжку і майстрував з гілляк якусь фігурку. Марічка з Максимом сиділи за столом та вели жваву розмову. Молодиця те й діло розповідала про свої пригоди в місті, зустріч з незвичайними гостями, Одесу. Чоловік слухав її з цікавістю, не відводячи очей. Згодом Марічка перейшла на хвилюючу тему, яка не полишала її всі ці дні.

— Один із тих купців зацікавився нашим медом. Якщо ми переїдемо, то зможемо розширити пасіку, а він збільшить продажі… Я бачила, цей єврей хоче з нами працювати.

— Мабуть, в цьому дійсно щось є, — промовив чоловік.

— Він сказав, що може допомогти з переїздом, розумієш? Тепер ми не будемо жити під постійною загрозою смерті. Під Одесою є безпечні села, де можна займатися своєю справою й мати гарний прибуток…

— Тут не звичайні землі, — промовив Максим, — але смерть постійно дихає у потилицю. До речі, заходив староста. Сказав, що наступні три дні краще перечекати у погребі. Може буде набіг…

— Ну знову… — простогнала Марічка. Нещодавно тільки сиділа у шикарному залі та спілкувалася з великими людьми, а зараз буде стирчати у погребі і їсти черствий хліб! Оце так життя…

Марічка примовкла. «Хоч би все склалося з тим переїздом… скоріше б Симон Осипович знайшов підходяще місце…» Раптом вона жваво глянула на Максима:

— До речі! У того купця є син, він лише на чотири роки старший за нашу Олену!

— Як там Олена? — сполохано запитав Максим, згадавши про доньку. Марічка махнула рукою.

— Чудово, у старої прислужує, готує, торгує. Все з нею добре.

— Мені здається, що їй там не подобається, — якось несміливо промовив Максим. Марічка з роздратуванням поглянула на чоловіка.

— А коли дітям подобалося працювать? Згадай себе, тобі до вподоби було на городі впахувать, коли батьки заставляли? Ніт. І їй так само. Нічого, все це буде не вічно, скоро заміж вийде…

Максим лише похитав головою. Сперечатися з дружиною було безнадійною затією.

— Так ось! — жваво продовжила Марічка, — ми вели довгу бесіду і потім той єврей сказав, що наші діти можуть одружитися! А знаєш, що це значить?

— Що?

— Оленка переїде в Одесу! А там і ми апартаментики прикупимо… Євреї ж багаті, а син того купця в академії навчається! Ти розумієш, які там гроші?

— Академії? Щасливий. Мабуть і читати вміє…

— Та звичайно! — махнула рукою Марічка. — Так до чого я. Думаю, наступного місяця ми переїдемо в безпечне село — поряд з Одесою. Розвернемо пасіку, заведемо справи з тим євреєм, віддамо борги. Потім наша Оленка прийме юдаїзм і вийде заміж за Моше, сина купця. А там…

Марічка аж запнулася. Їй відкрилася така кількість можливостей, що голова не могла умістити того різноманіття. Одеса! Що за рай! Можна буде накопичити грошенят, скористатися новоствореними родинними зв’язками, та й апартаментів купити! А потім ще! Одного з синів залишити на пасіці. Хай одружується з достойною дівкою, яку знайде Марічка, та й керує справою. Інших прилаштує по академіях, будуть на різних хлібних посадах. А Марічка накупує апартаментів та буде їх здавати, а сама — щасливо поживати! Може, відкриє ще якусь справу, чи взагалі замахнеться на більші міста…

Жінка ледь не задихалася від власних думок. Максим дивився на неї з якимось теплом і посміхався.

Марічка вирувала у своїх думках, аж раптом її як громом стукнуло: а якщо єврей передумає допомагати? Жінка змінилася в обличчі й повернулась до чоловіка:

— Ти знаєш, ми стільки всього зможемо зробити, але… якщо він відмовиться допомагати? Може він лапшу на вуха навісив? Це буде провал…

Дивно, але ці слова ніяк не вплинули на Максима. Він посміхнувся ще дужче і взяв у руки пиріжок, який лежав на верхівці свіжоспеченої купи. Марічка сиділа і ледь не схопилася за рота:

— Якщо він нас кине, ми помремо…

— Не помремо, — впевнено промовив чоловік. Молодиця підняла на нього здивований погляд. Рідко коли Максим так жваво заперечував її слова. Особливо сумні…

Тим часом чоловік продовжив:

— Якби хтось почув те, скільки всього ми пережили за ці роки, то він би дуже здивувався, що ми не лежимо зараз в землі, але їмо цю випічку і розмовляємо про майбутнє…

Марічка уважно дивилася на чоловіка.

—…Можливо, ти думала, що мені було страшно. Коли ми їздили по чужих селах, голодні, нікому не потрібні. Коли заїхали в це вороже село, бачили смерті, хоронили сусідів… Зізнаюся, мене похитнуло те, що ти уїхала на панщину в маєток, а потім та звістка про смерть… Але хочу сказати тобі з впевненістю одне: коли ми одружилися, я забув про те, що таке страх.

Жінка гляділа на Максима і не могла відвернути очей. Його слова влучали в саме серце.

— Я збагнув, що можу покластися на тебе в усіх рішеннях, і вони завжди будуть правильні. І коли ми голодували, тинялися в чужих возах, я завжди був упевнений: ти знаєш, куди нас ведеш. Тому можна довіритися і просто жити, вирішувати проблеми по черзі й не падати духом. Адже попереду чекає світле майбутнє, до якого ти нас і привела. І зараз я не сумніваюсь. Навіть якщо той єврей обманює, ти все одно знайдеш вихід, як перевезти нас в Одесу. Адже в тебе з’явилася нова ціль, і ніщо вже не зможе тебе зупинити.

На очах Марічки просочилися сльози. Серце забилося ще дужче. Вона відчула, що зараз неймовірно сильно любить цього чоловіка. Ті хаотичні, тривожні думки миттю запнулися, а по тілу розлилася теплота.

Раптом молодиця дзвінко засміялася і зірвалася з місця, після чого підбігла до Максима і сіла йому на руки. Жінка впилася в його вуста палким поцілунком і обійняла так щиро, що в його кістках щось хруснуло. Здавалося, що сонце охопило хату променями ще дужче, а до вікна підлетіло декілька пташок, щоб полюбуватися коханням подружжя…

***

Марічка тримала Ярика за руку та повільно йшла по несіяному полю. Попереду виднілися дерева, які поступово переходили в лісні хащі. Позаду залишилося село, майоріючи вдалині невеликими хатами. Жінка вирішила вигуляти сина, адже нещодавні події натякали на те, що найближчі три дні вони проведуть у погребі. А то і тижні. Неподалік від Великого Лісу те й діло проходили бої. «Турки сказилися, лізуть і лізуть», — казав сусід.

Легкий вітер задував розпущене волосся Марічки. Якщо при поїздках у місто вона приводила себе до ладу, то для села вже не старалася. Бо яке їй діло, що там подумають ті вояки? Хай радуються, що тут взагалі існують люди, які пораються на городі та добувають їжу. «Але це ненадовго, — запевняла себе жінка, — скоро ми поїдемо звідси».

Марічка вмовляла себе, що в неї все вийде. Максим остаточно закріпив у ній впевненість. «Дійсно, — міркувала вона, ідучи з дитиною по пустому полю, — а що мені заважає взяти гроші в борг? У того самого Гершка, чи інших купців, які до мене прихильні». У серці все сильніше укорінювалася впевненість, що вона зможе віддати гроші, навіть якщо з якихось причин не вийде запустити пасіку. «Підемо працювати до міста… скористаємося знайомствами, які вже маємо». Та попри оптимістичний настрій, у голові те й діло підіймалися сумніви. «А якщо кинуть, обманять? Той єврей… він дійсно здавався щирим. Але навіщо йому давати в борг жінці зі степів? Навіщо йому невістка з полів, без освіти, його віри?» І хоча Марічка вмовляла себе, що і без Симона Осиповича впорається, та від тривожних думок на серці важчало. «Це я буду чекати від нього новин… а час іде. А якщо я не дочекаюся, візьму в борг в іншої людини, а потім він об’явиться? Я втрачу довіру, а донька моя не отримає гарної партії. І все через те, що я поквапилася… Але як тут не спішити, коли кожного дня життя на волосині?»

Як підтвердження її словам, вдалині зі всієї сили пролунав грім. Жінка підняла голову і побачила, що небо затягнуло хмарами. «Ну ось і закінчується наша прогулянка», — пролунало в голові. Вона завмерла на місці й зупинила погляд на лісі. Думки настільки тиснули на голову, що вона не могла відразу зорієнтуватися і повернути в село.

Аж раптом Марічка почула, що позаду до них хтось іде. «Мабуть, староста летить гримати, аби в погріб побігли». Молодиця не спішила повертатися і знову поринула в думки. Та на серці чомусь стало не спокійно.

— Марічко?

Жінка здригнулася і різко повернулася. Той голос миттю вибив з голови всі міркування. Вона поглянула в бік незнайомця й оторопіла: перед нею стояв Якуб.

— Марічко? — знову перепитав чоловік, наближаючись до молодиці.

— Пане?... — тільки й промовила жінка.

Їй достатньо було поглянути в очі, аби впевнитися, що то був Якуб. Та здалеку вона його вже не впізнала б. Якщо раніше в його шевелюрі деінде траплявся сивий волос, то зараз голова посіріла, і тільки вітер іноді відкривав очам останні чорні волосини. На обличчі з’явилися нові зморшки, а старі в'їлися у шкіру ще дужче. Його очі наче побільшали, від того здавалися ще чорнішими, ніж у минулому. На ньому була біла, місцями заляпана плямами сорочка, чорні штани та кобура на поясі, в якій покоїлася зброя.

Марічка шоковано дивилася на чоловіка і не могла відвести очей. Він і сам був спантеличений. Якуб підійшов до неї майже впритул і обережно взяв за обличчя, вдивляючись в ті очі.

— Я знав, що ти жива, — промовив він.

Спантеличення жінки наче вибило після тих слів, а в голові миттю зароїлися думки: «Невже він весь цей час мене вишукував? Гнався? Боже, що робити?»

— А що ви тут робите? — здивовано запитала Марічка, аби хоч якось приборкати зростаюче нервування.

Якуб різко відвів погляд в бік лісу і дещо насупився.

— Вербував молодиків з села… твого, як я розумію. Завтра буде гаряче.

Марічка приголомшено розглядала обличчя Якуба, наче все ще не вірячи, що бачить перед собою цей привід з минулого. Чоловік і сам дивився на неї, та раптом перевів свій погляд на Ярика. В очах Якуба промайнуло не менше збентеження.

— Це мій син! — вигукнув він. Марічка і сама подивилася на Ярика, наче бачила його вперше. Вона шоковано округлила очі й глянула на пана.

— Син… — вимовила Марічка, — той, якого ви так хотіли позбутися…

— Що ти верзеш? — раптом гримнув чоловік. Жінка з острахом глянула на нього, після чого він поспішив відкинути з себе те роздратування і спокійно промовив: — Я ніколи не наказував тобі позбавлятися дитини.

На ті слова Марічка закивала, та вираз обличчя її видавав недовіру до почутого.

— Ну так, підпалили мою хату, аби спекатися вагітної кріпачки, яка могла розказати лишнього…

Від тих слів Якуб ледь не закипів. Він набрав в груди повітря і насупив брови.

— Я ніколи не наказав би тебе вбити. Ніколи.

Вона здивовано поглянула на чоловіка. Хоча в голові все ще майоріли сумніви, та серцем вона повірила у ту грубу, але щиру відповідь.

— Як тільки я владнав проблему з Трухіним, то одразу розпочав розслідування тої пожежі.

Тут він дістав люльку та вийняв з кишені тютюн. Марічка схвильовано дивилася на чоловіка — як вона хотіла почути продовження його оповіді!

— Вийшов на Богдана, — продовжив Якуб і прикурив, — той став доказувати, що старий ідіот заплатив гроші за твоє вбивство. Досі не знаю, чи казав він правду. Ми підвісили його за яйця. У такому випадку будь-хто зізнається…

Марічка не могла відвести погляд і уважно слухала його розповідь. Попри страшні подробиці слідства, в голові одразу стали підійматися питання: «Як там Ірина, Стефанія, Степан? Що з ними зараз...» Тим часом чоловік продовжував:

— Певний час я дійсно думав, що хату підпалив Богдан. Але коли потрапив у Сибір, моя думка змінилася…

«Сибір… так, це була правда», — промайнуло в голові Марічки.

—… я побачив там таких чоловіків і жінок, що ніколи не повірив би, що ці люди здатні на злочин. Але вони скоювали у житті страшні речі. Там мені прийшло усвідомлення, що скоріш за все ти сама підпалила свою хату.

— Що? — вигукнула Марічка, збагнувши це звинувачення. Вона витріщила очі і причинила рота. Нічого собі! Побив, допустив той підпал, та ще і звинувачує! Від тих думок аж подих перехопило, не вистачало повітря, аби відповісти…

— Так, — впевнено продовжив чоловік, — ти заманила туди якусь дівку, після чого зачинила всередині та підпалила, — після цих слів Якуб відвів погляд і поглянув кудись в сторону, наче згадуючи ті події з минулого. — Я з самого початку відчував, що то лежав не твій труп. Він був меншого зросту. Так. Але я знаходився не в тому стані, щоб мислити тверезо.

— Це не правда! — тільки й змогла вигукнути Марічка.

—Чупруненко, той самий, кому ти продала мій подарунок, — тут чоловік скривився, але миттю змінив обличчя на звичну суворість, — сказав, що в нього пропала одна дівка, циганка… Старий думав, що вона відбилася від ватаги та пішла шукати кращої долі. Але мені одразу стало зрозуміло — то був її труп.

— Я не знаю, чий то був труп! Але я такого не вчиняла. Боже! Я б ніколи не вбила людину…

Кажучи це, Марічка ледь дихала. Вона гляділа прямісінько в очі й насилу стримувала сльози. Якуб уважно дивився на неї, та потім перевів погляд на сина. Марічка відчула, що її полонить тривога, в голові кружляє. Треба йти… Проте в повітрі вирувало ще стільки питань та недомовленості…

— Не знаю, як ти провернула цю справу, але в тебе вийшло, — підсумував Якуб і похитав головою. — Проте я з самого початку відчував, що ти жива. Такі як ти не вмирають швидко.

Марічка опустила голову. Від сильних почуттів на неї стала накатувати втома.

— Тому я зазначив про тебе в прохідному листі. З яким ви поїхали з маєтку.

— Що? — шоковано перепитала Марічка.

— А як би ви пройшли крізь всі села і волості? — з якоюсь глузливістю запитав чоловік і знову затягнувся тютюном. — Вас пов’язали б на першому поліцейському пункті. Я написав у документі, що всі ви — звільнені кріпаки. У тому числі й ти. Зробив твій опис, зазначив, що вагітна.

— Ось воно що… — тихо протягнула Марічка.

— Так, мене твоя подруга навела на думку. Занадто весело тебе згадувала, допомагала твоїй родичці, наче ви зговорилися… Я гарно помічаю такі речі.

Марічка не вірила своїм вухам. Увесь цей час вона вважала, що це Якуб підпалив хату. А якщо і ні, то відправить погоню, жорстоко покарає. Але дійсно, під час тої страшної подорожі в них не виникало проблем з документами. Значить, він справді написав про неї в листі.

— Це так дивно… — вголос промовила свою думку Марічка, — я і сподіватись не сміла, що ви мене відпустите…

Чоловік голосно зітхнув і подивився кудись вдалину.

— Спочатку я хотів відправити погоню. Але всередині щось шкребло. Я зрозумів, що то був страх. Страх побачити, що вони їдуть самі. Тому я полишив свій намір… Щоб залишалася ілюзія, що в хаті дійсно згорів хтось інший.

Жінка відчула, що в неї кольнуло у серці, а до горла підкочують сльози. Вона схопилася за щоки, аби прикрити їх почервоніння. Щоб не акцентувати на свою слабкість, Марічка поспішила задати яке-небудь відсторонене питання:

— Я чула, що ви в Сибірі… але зараз ви тут. Як так вийшло?

Якуб ледь помітно посміхнувся.

— Зараз іде необ'явлена війна. На цих землях відбуваються постійні сутички. Але влада не стане кидати своїх воїнів на такі брудні справи. Тому завербували минулих каторжників, які знаються у воїнському ділі. Ось я тут. Керую невеликим загоном, ріжемо ворога.

— А…— задумливо промовила Марічка, — так, в нас тут постійні бійки. Дуже небезпечно жити…

— Але як би там не було, життя продовжується, — відповів Якуб, — і воно мені до вподоби.

Жінка здивовано глянула на пана — він дійсно не виглядав сумним. Навпаки, навіть пожвавішав. В очах тих вирувало життя, приправлене хижістю та непередбачуваністю. Але часом у тому погляді можна було побачити крихти благородства та гордовитості, наче скромні відголоски минулого життя.

Якщо сім років назад у Якуба майже не змінювався вираз обличчя, то зараз він різко жмурився, нервово дриґав щокою, швидко переводив погляд. Та попри це, він все ще залишався рівним у спині, гордовитим в рухах, гладко голеним та зачесаним. І хоча сивина натякала на вік і непрості роки в засланні — постійні бійки, приправлені степним повітрям, наче вдихали в нього молодість і знімали смуток.

— А чого це ти тут розгулюєш? — раптом промовив чоловік, пильно вдивляючись в Марічку. — Скоро буде бійка, вас що, не попередили?

Жінка аж здригнулася — впізнала той голос, з яким він частенько розмовляв з нею в минулому.

— Я вигулюю дитину, поки мирно. Нам ще стільки в погребі стирчати!...

— А ну швидко пішла в хату, — дивлячись в очі, сказав Якуб. — Тут небезпечно.

Марічка ще сильніше стиснула руку дитини та не відводячи очей від чоловіка, стала просуватися в бік села. Раптом Якуб взяв її за обличчя і подивився прямо в очі. Жінка завмерла.

— Марічка, люба Марічка… — задумливо промовив чоловік. Він дивився в ті очі, а потім перевів погляд на вуста. Марічка відчула те, що зараз може відбутися. Вона на декілька секунд завмерла, але потім поспішила опустити голову і відійти. Якуб глянув на неї. Молодиця попрямувала в бік села, але те й діло зупинялася і дивилася на чоловіка.

— До зустрічі, Марічко. Ще побачимось.

Після тих слів Якуб пішов убік лісу. Жінка спантеличено дивилася на його постать, яка щосекунди віддалялася від неї. Вона все ще не могла збагнути, чи то справді був Якуб, чи їй примарилося. Так гляділа вона, аж раптом чоловік обернувся до неї та зупинився. Марічка підняла руку і помахала йому, як колись при першій зустрічі, у селі… Він їй кивнув.

Жінка повернулася в бік села і поспішила піти геть. На поле вже падали перші краплини дощу.