Народжена в кайданах

Спочатку Петро дещо вагався, чи можна везти Марічку не в той день, який оговорено з паном. Та жінка виглядала переконливою. Вона наплела, що господар дійсно дозволив поїхати раніше, адже їй погано. Петро чув про випадок на кухні, тому врешті-решт повірив. Видно, пан вирішив піти на зустріч своїй улюблениці, тому дозволив провести вдома більше часу…

Коли жінка приїхала до хати, то одразу відчула біду. Вона зайшла всередину і першим ділом побачила Максима, який понуро сидів за столом, схиляючись над чаркою. Жінку охопило обурення:

— Максим! — крикнула вона і пошкутильгала до свого чоловіка. Той підняв очі і уставився на дружину.

— Марічка… — пролепетав він собі під носа, — а ти вже тут…

— Дурень! — крізь сльози прокричала жінка та в мить застогнала від болю. Від надлишку почуттів вона ступила занадто різко, через що втратила контроль над своїм станом.

Максим був настільки п’яний, що і не помітив змін на її обличчі. Він лише опустив голову як можна нижче, аби більше не зіштовхуватися із поглядом дружини. Раніше Марічка схопила б чоловіка за голову та гарненько потрусила, аби він скоріше прийшов до тями. Та біль у тілі взяв своє. Їй хотілось швидше лягти на ліжко, скрутитися та закрити очі. Не дивлячись ні на що.

Тут у хату зайшов Петро, з дитиною на руках. Марічка була настільки безсила, що не змогла підняти Миколку, через що залишила його у возі. «От дурна», — прозвучало в її затурканій голові. Не встигла жінка отямитися, як підійшла Христя та протягнула до дитини руки. Вона обережно взяла хлопчика у свої обійми та віднесла до колиски. Марічка з вдячністю подивилася на золовку. Вона зайвий раз впевнилася в тому, що діти з нею не пропадуть.

Петро полишив хату, а Максим все ще сидів над пустою чаркою. Марічка махнула на це рукою та з важкістю лягла на ліжко. Христя стурбовано підійшла до невістки та присіла поруч.

— Що з тобою? Знову побили? — сполохано запитала золовка.

— Побили, — з важкістю відповіла Марічка, відчуваючи, що біль не збирається проходити.

— Господи…Та що там у вас сталося? Як Максима звільнили, то все село загуділо. Всі думали, що ти на гарному рахунку. Ми надіялись, що і дітей звільнять…

Марічка гірко посміхнулася.

— Таке життя, Христе…Таке підневільне життя. Сьогодні тебе хвалять за роботу, а завтра б’ють так, що ледь живий повзеш до хати.

— Боже, Марічко… — крізь сльози стала приказувати Христя. Вона вірила у те, що і її звільнять з кріпацтва, раз з Максимом все так швидко здійснилось. «Невістка не кине, — щиро думала Христя. — Я ж так дивлюся за її дітьми…» Та розчарування накрило серце. Побита Марічка перекреслила всі надії.

Тут і діти забігли в хату, приносячи з собою радість та неспокій. Вони не очікували побачити матір, тому гучно заверещали від радості.

— Мамочко! — кинулись до Марічки дітлахи. Вона одразу розпливлась у посмішці й протягнула руки, не дивлячись на біль.

— Дітки мої…— тільки й приказувала жінка, коли малеча опинилась в її обіймах. Наче і біль став стихати потроху, від відчуття цих маленьких ручок, рідних головоньок. Через певний час діти відбігли від матері та завешталися по хаті. А Максим так і сидів за столом. Здається, задрімав…

— Брату дали вольну, а він сам не свій, — стурбовано продовжила Христя. — Тільки й каже, що пан розлучив вас. Чи це так?

— Ні, — відказала Марічка, — ми все ще подружжя. Та через місяць Максим має сказать, чи хоче розлучатися. Якщо ні, то знову в кріпаки запишуть…

Христя захитала головою. Їй би ці проблеми! А брат — дурень, якщо відмовиться від свободи. Хоча по ньому добре було видно, що не дуже він і жадає вільного життя.

— Та не знаю, чи станеться це колись. Може помру через тиждень, то і проблема сама вирішиться… — сумно підсумувала Марічка.

— Господи, Марічко! — застогнала золовка. Вона слухала невістку та одночасно думала про свої зруйновані надії. — Що я робити буду, якщо ти помреш? А Максим? Та він повіситься в сараї, боже збав…

Марічка залилась сльозами. Невпевненість золовки натякала на те, що діти її пропадуть, якщо вона раптом піде з життя. Та жінка відкинула ці думки й взяла Христю за руку.

— Послухай мене, Христе! Дуже прошу тебе… Не кидай дітей. Якщо я помру, не залишай їх самих.

Христя зніяковіло подивилася на невістку. В неї бурлили і жаль до неї, і злість, адже своїми проханнями Марічка наче перекреслювала все її життя. «Та хто мене заміж візьме, якщо на шиї буде три роти? Господи, помилуй!» — вертілося в голові золовки.

— Ти чому вмирати зібралась? — роздратовано вигукнула жінка і встала з місця. — Чи вперше кріпака пани б’ють? Всі ми були там, під різками! І нічого, живими залишилися. І ти оговтаєшся!

Після тих слів Христя поспішила відійти та сісти в іншому кутку хати. А Марічка продовжила собі плакати, відчуваючи наростання нестерпного болю. Стало смеркати. Діти повкладалися спати, Христя допомогла вкласти Миколку. Тим часом Максим почав лізти до Марічки на ліжко, та жінка знайшла в собі сили й відштовхнула його.

— Спи на підлозі, телепень! — крізь зуби промовила вона, з ненавистю вглядаючись у темний силует. — Я не збираюся всю ніч дихати твоєю горілкою.

Так чоловік і зробив. Він мовчки ліг у ліжка, навіть нічого під себе не постеливши…

***

В очі вдарило яскраве, тепле проміння. Марічка скривилася та поспішила прикрити обличчя рукою. Весняне сонце наче побачило її невдоволення та поспішило зменшити натиск. Жінка відкрила очі. Тільки згодом вона збагнула, що бачить перед собою небо, а під руками відчуває м’яке листя трави. «Де я? — подумала Марічка. — Де хата? Діти?»

Вона підвелася й озирнулася навкруги. Блакитне, безхмарне небо та зеленіюча трава наче натякали на те, що зараз вже літо. Вдалині побачились жовті колоски жита. «Там поле», — промовила про себе. Вона встала та направилася в напрямку того видовища.

Марічка не відчувала вітру, але рослинність на полі те й діло колихалася, наче хвилі жвавої річки. Жінку охопило неймовірне бажання зануритися у ті чарівні хвилі. Вона пришвидшила свій крок, але трава під ногами стала якоюсь в’язкою, наче рідкою. Їй ноги утопали в тій землі, не даючи дійти до бажаного видовища. «Що за чорт!» — завередувала подумки. Вона все ще намагалася іти, аж раптом її увагу привернув якийсь рух у полі.

Вдалині з’явився чорний силует.

Жінка напружила очі, аби розгледіти те, що рухається в її напрямку. Та у фігури стали з’являтися контури, що нагадували собою жіночий стан. З кожним її наближенням залишалося все менше сумнівів. Їй назустріч ішла матір.

Марічка залилась посмішкою і побігла до неї, попри всі перепони. Земля не хотіла пускати, та усередині наче з’явилися сили, аби подолати перешкоди.

Засіяні житом поля ставали все ближче. Мати зупинилась на краю поля та простягла до Марічки свої чорні, вимазані землею руки. Її обличчя було зморшкуватим та темним. Вона впилася у доньку своїми чорними очима та наче бажала, аби та скоріше взяла її за руку. Марічка і сама тягнулася, та раптом від того погляду їй стало ніяково.

По спині наче побігли сироти.

Не було в тих очах любові, співчуття. Мати хотіла лише одного: забрати Марічку за собою. Кудись за поля, за межу. Так зрозуміла жінка й озирнулася назад. За яскраво-зеленими кущами виднілась її хата. На порозі стояв Максим, тримаючи на руках Миколку. Поряд причаїлися старші діти та з тривогою дивилися на матір. Жінка хотіла було повернутися і бігти до них, та раптом відчула, що її різко схопили за руку. Матір стала тягнути Марічку у жито. Жінка збагнула: якщо вона піддасться тому видінню, піде за мертвою матір’ю, то вже ніколи не побачить своїх дітей, навіки полишить цей світ.

Молодиця стала тягнути свою руку назад, але матір не відпускала.

— Ні! — прокричала Марічка та з силою вдарила по материній руці. Стара спантеличено подивилася на свою кістляву руку. Вона перевела погляд на доньку і промовила:

— Краще полиш це, та піди зі мною. Інакше вип’єш горя більшого, ніж було до того.

Марічка приголомшено поглянула на матір. Пролунав той самий лагідний голос, як в дитинстві… Жінка хотіла чути його знову і знову. Тепер серце охопило неймовірне бажання піти за нею. Туди, де немає біди та горя. Де постійна тиша, вічна прохолода. «Мама укриє мене від усіх бід. Більше не буде сліз, вона захистить». Та Марічка мимоволі глянула назад. Максим з дітьми все ще стояли біля хати, нерухомі та наче неживі. Їх зосереджені погляди були направлені на жінку. Їй здалося, що рідні стають все менш видимими, їх силуети наче розмиває в далині. Вона відчула наростання тривоги.

— Ні! — крикнула Марічка і побігла до дітей…

Жінка різко розплющила очі та побачила обличчя Максима. Він стояв над нею і тривожно вдивлявся.

— Марічко! Що з тобою, рідна? — злякано вигукнув чоловік, наближаючись до її обличчя.

Тут і діти позбігалися, з острахом дивлячись на матір. Марічка хотіла всіх заспокоїти, та раптом відчула, що не може поворухнутись. Вона шоковано озирнулась по сторонах, намагаючись хоч поглядом зрушити тіло з місця. Та все було марно.

— Масику! — промовила тремтячим голосом. — Я не можу ворухнутись!

«Інакше вип’єш горя більшого, ніж було до того», — пролунали в голові ті страшні материнські слова. Тим часом Максим зняв з її тіла ковдру та став розтирати руки.

— Може то набрякло, не хвилюйся, Марічко…— ледве не плачучи приказував чоловік.

Тут і сонна Христя підійшла. Максим з надією глянув на неї.

— Не може поворухнутися, — простогнав він. Сестра подумки почортихалася та прийнялася натирати Марічці ноги. «Біда на біді», — промайнуло в її голові.

Марічка дивилася у стелю і заливалася сльозами. «Господи! — стала вона промовляти, намагаючись зробити все, що тільки в її силах. — Якщо ти існуєш, благаю, допоможи мені встати. Господи, допоможи…»

Неймовірний страх затьмарив її останній розум. Жінка вже не зволікала на свої образи та гордість. Вона ладна була повірити у все на світі, аби тільки стати на ноги, знову почати рухатися! Страшний, але, водночас, яскравий сон, залишив у її серці сильне враження.

У Марічки з’явилося чітке відчуття — щось там за межею існує.

Можливо і не та справедливість, про яку розповідають віруючі люди, але щось таки існує. Вона пообіцяла собі менше грішити та звернути увагу на духовне життя, тільки б знову стати на ноги…

Чудо не змусило себе довго чекати. Чи то молитви були почуті, чи допомогло те розтирання, але Марічка раптом відчула пальці на своїх руках. Вона зарухала ними та не повірила своїм відчуттям.

— Масику! Дивись!

Чоловік з надією перевів погляд на бажане видовище і крізь сльози посміхнувся дружині. Видихнула з полегшенням і золовка.

Згодом Марічка відчула кінцівки. Вона повільно піднялася з ліжка та з допомогою Максима змогла сісти. В голові все вертілося. Жінка збагнула, що її нудить, а всередині наче не вистачає повітря. Марічка стала дихати ротом, та все одно полегшення не наступало.

Тоді вона кивнула Максиму і показала на двері. Той взяв її під руку, одночасно підтримуючи іншою за стан. З другого боку стала Христя. Рідні допомогли нещасній вийти у садок, де і посадили на лавку. Марічка з полегшенням видихнула. Зараз було значно краще. Золовка потопала назад у хату, а Максим залишився з коханою.

Від чоловіка ще несло горілкою, та він вже встиг протверезитися. А от Марічка, як п’яна, дивилася на небо. Вона поклала голову на плече чоловіка і не відривала свій погляд від зірок.

Яка яскрава ніч.

Свіже повітря почало приводити жінку до тями. Та з чистим розумом прийшла і біль. Марічка скривила обличчя й стиснула зуби. У спині тягнуло, наче повне відро підвісили. «Господи, коли це скінчиться...» — слізно думала вона.

Тут Марічка усвідомила той сон, що їй тільки що привидівся вночі. Матір хотіла її смерті, адже над головою нависала ще якась біда.

Жінка здригнулася. «А якби я пішла за матір’ю, то щоб тоді було? Невже я б вмерла?...» Страшні думки з новою силою охопили Марічкіне серце. «Та коли бог почув мене, і я ще тут, значить, для чогось ще потрібна…»

А як добре було в садку. Нічна прохолода пестила змучене тіло, а цвірінькання коників відволікало голову від болю. Її теплий, люблячий Максим вселяв в серце спокій, хоча був в тих почуттях і певний жаль.

«Він такий хороший, добрий… — продовжувала думати Марічка, — як ніхто інший заслуговує на волю. Та такий дурний. Не цінує той подарунок, що змогла я для нього вимолити…» Що з ним буде, коли її не стане? Зіп’ється чи загине в якій-небудь бійці. А діти так і залишаться кріпаками, не кращими за скот. Приб’ються до якої-небудь родини і не знатимуть там любові.

Та кому вони потрібні, ті чужі діти? Тільки своїй матері.

«Як жаль, що в нас більше немає родичів, — сумно міркувала Марічка. — Навіть якщо підуть до Хрущів, то все одно. Хто вони їм такі? А якщо бог таки дасть їм дитинку? Нащо тоді мої знадобляться… От якби Христя заміж вийшла. Вона хоч і з характером, та дітей любить, і вони до неї линуть. До того ж трудяща вона, з голоду не помруть. Та не хоче вона за кріпака йти. А де я їй вільного візьму?...»

Так думала Марічка і дивилася у небо. Біль став потроху зменшуватися. Аж раптом відчулося інше ниття, десь за вухом. Тільки зараз жінка зрозуміла, що то сережка їй свербить, адже не зручно вона голову поклала на чоловіка. Марічка поквапилася змінити положення і пригорнулась трішки вище. «При смерті, але із золотими сережками. Чудасія!» — подумки повередувала вона. Але в цю хвилину голову осяяла неочікувана думка. Від несподіванки жінка навіть відлинула від Максима. Той з тривогою поглянув на кохану, та Марічка сяяла, наче сонце. Вона посміхнулася своєму чоловіку і попросила довести до ліжка.

Тепер молодиця знала, як допомогти своїм дітям.