Народжена в кайданах

Коли Марічка сплигнула з возу й опинилася біля двору рідної домівки, то зразу відчула щось недобре. З немовлям на руках, вона відчинила хвіртку і пішла по стежині до хати. Під ногами те й діло бігали курки, наче не вбачаючи навкруги нікого, окрім себе. Двері дому виявилися зачинені на засув. Жінка з нерозумінням глянула на ту картину і зразу попрямувала на город, звідки доносилися гучні дитячі верески.

Христя щосили висмикувала стебла бур'яну, наче від душі виривала чиїсь ненависні патли. Оленка бігала між грядками за молодшим братом, а той викрикував у задоволенні, адже сестра все ще не могла його зловить. Діти побачили Марічку і щосили полетіли в її напрямку.

— Мамочко! — заволали дітлахи.

Жінка простягнула до них вільну руку і навіть присіла, щоб обійняти і поцілувати кохані головки. Тут і Христя відволіклась від праці й підвела руку до лоба, аби прикрити очі від палючого сонця. Впізнаючи невістку, жінка кинула все і попрямувала до неї.

— Нарешті! — замість привітання промовила Христя, — я вже молюсь як можу, аби ти скоріше прийшла.

— Що сталося?— з тривогою запитала жінка, пильно вдивляючись в золовку. — Де Максим?

Христя роздратовано махнула рукою й опустила голову. По її обличчю було видно, що вона ледь стримує свою злість.

— Цей дурень напився в хлам і почав буянити! — вигукнула вона і розгублено глянула на жінку. — Я не знаю, як з ним далі жити! Ось зараз хату зачинила, аби у двір не вибіг і сусідів не розлякав…

Марічка шоковано дивилася на золовку, а потім перевела погляд на дітей. Ті стояли веселі, наче біда взагалі ніяк їх не стосувалася.

— Давно він випиває? — сухо запитала молодиця, все ще не до кінця усвідомлюючи слова Христі.

Золовка важко видихнула і відповіла:

— В понеділок ще тримався, ми навіть на панщину сходили. А потім як почалось. У погріб заліз та напився з ранку…

Марічка опустила голову і насупилась. Горе їх таки не минуло.

— …я вже не змогла його витягти, взяла дітей і на поля пішла, — продовжувала Христя, — Федір питався, де Максим. Я кажу, що прихворів… та на другий день ця відповідь не прокотила. Приїхали молодики, взяли його під руки і у волость забрали. Там різками побили.

— Чорт… — тільки й промовила Марічка.

— Я його ледь доволокла до хати, добре хоч Хрущів зустріла по дорозі, допомогли…

Марічка підвелась і протягла жінці Миколку.

— Тримай, зараз буду говорити.

Христя взяла дитину, проте все ще в тривозі гляділа на невістку.

— Там немає толку щось говорити, нічого чути не хоче.

— Я це зрозуміла, — відповіла молодиця і попрямувала до хати.

Марічка одним рухом зняла засув і штовхнула двері. В ніс миттю вдарив огидний запах перегару. Жінка зайшла всередину і стала оглядатися. В очі зразу кинулася нога, яка звисала з печі. Марічка підбігла до груби, засукувала рукава й обома руками схопила п’яного Максима за плечі.

— Ану підіймайся, падло!

Жінка стягнула його з місця і скотила на підлогу. Максим ледь відкрив очі й почав спантеличено озиратися навкруги, те й діло кліпаючи очима.

— Ти мене чуєш, дурень? — вигукнула молодиця, нагинаючись до чоловіка.

Вона схопила Максима за комір і стала тягти, аби той скоріше підвівся.

— Ти що розпився тут, падлюка? Це так на мене чекаєш, да?

— Марічка… — ледь розбірливо промовив Максим, який все ще не міг прокинутися.

Жінка поволокла його до кухонного столу і всадила за стілець. Потім нахилилася до чоловіка і глянула прямо в очі.

— Це ти так на мене чекаєш?

Максим почав приходити до тями й спантеличено глянув на дружину.

— Марічка? Це ти?

Жінка стиснула вуста і насупилася. Раптом вона розмахнулася і щосили вдарила Максима по щоці. У того аж голова відвернулася в сторону. Вона знову повернула його до себе і глянула в очі:

— Йолоп! Розказуєш, що любиш, а ведеш себе як остання погань. Ось так мене чекаєш.

— Марічко! — раптом вигукнув Максим. — Моє життя стало пеклом… я не витримую.

— Що не витримуєш? – гримнула Марічка. Вона відійшла від Максима і почала розходжуватись по хаті. Всередині все кипіло. — Не витримуєш, коли все добре?

— Все добре? — вигукнув Максим і впився поглядом в дружину. — Це кому добре? Тобі без мене?

— Не верзи дурниць! Тобі панщину урізали! А ти замість дяки ось так себе ведеш!

— Мені байдуже на панщину! — не відставав Максим. — Що це за життя? Я не розумію, навіщо це все потрібно.

Він сперся на стіл і поклав лоба на руки. Видно, голова розривалася від болю. Марічка розгублено дивилася на свого чоловіка. Вона взагалі не розуміла, як із цим всім далі бути.

Коли крики скінчилися, у хату обережно заглянула Христя з немовлям. Вона перевела погляд з Максима на Марічку і все-таки вирішила залишитися у дворі. Тим часом молодиця гучно видихнула і сама схопилася за голову. Всередині все затріщало від тих криків.

«От біда, це він ще побитий» — промайнуло в голові Марічки.

— Знімай сорочку, — сухо промовила жінка. Максим спантеличено глянув на неї, та коли та гримнула повторно, підвівся і зняв через голову свою вишиванку. Ще на задній частині сорочки Марічка помітила застиглі плями крові…

Спина чоловіка була покремсана тонкими порізами, які зазвичай залишають після себе різки. Таких на шкірі знаходилось близько десяти, проте для Марічки цього було достатньо, аби зрозуміти, що це тільки початок.

— Одягайся, — промовила Марічка. Вона підійшла до дверей і відкрила їх навстіж, аби перегар скоріш покинув хату. Максим сумно сів за стіл, все ще підтримуючи голову, а Марічка прийнялася поратися біля печі. Їй захотілося заготувати якомога більше їжі наперед, аби хоч якось полегшити життя золовці.

Поки жінка готувала їжу, в хаті дещо пожвавіло. Зайшла Христя, яка поклала немовля в колиску та й пішла на город, аби хоч якось підтягнути роботу. Забігли діти, які покружляли біля матері, посмикали батька та і ринулися углиб, застрибаючи на ліжка і сплигуючи на підлогу. Марічка прикрикувала на них, після чого малеча вибігала з хати, а потім по новій забігала творити своє безладдя. Максим сидів за столом і тихо промовляв:

— Як мені добре, коли ти вдома…

Марічка відповідала на те гострими коментарями, все ще тримаючи на серці свою злість. Та з кожною годиною на душі ставало трішки легше. Рідні стіни наче лікували внутрішній неспокій.

Через три години на столі вже димилося декілька мисок з варениками, дві буханки хліба та каструля борщу. Звичайно, духмяний аромат миттю витяг всіх домашніх з двору і нарешті зібрав велику родину за обіднім столом.

— Христя, цю хлібину та вареники поставиш у погріб, вам повинно вистачити до середи. А там вже наготуєш, — діловито промовила Марічка.

— Та куди діватися… — тільки й вимовила золовка.

Тут Оленка стала вглядатися кудись у дверний прохід, після чого різко вибігла з-за столу.

— Олена! — роздратовано промовила Марічка. — Що тобі не сидиться, повернись за стіл!

— Там Мурлик… — прощебетала дівчинка і принесла на руках чорнявого кота. — Мамо, можна йому вареника дати?

Марічка скривилася від тих слів, проте материнське серце вмить зглянулося над дитиною. Вона видихнула і промовила:

— Ну добре! Тільки одного, не більше….

Дівчинка радісно викрикнула, опустила кота і сіла за стіл. Той поспішив підбігти під ноги й почав лагідно ластитися.

— Бачу, він тут давно почуває себе, як вдома, — з докором промовила молодиця. Оленка трішки засмутилася від тих слів, але з посмішкою поглянула на кота, який вже апетитно уплітав свій улов.

Марічка сиділа за столом і раптом відчула, що на її душі стало неймовірно спокійно. Осіннє сонце світило прямісінько у вікно, від чого хата палала якимось надзвичайно яскравим світом. Рідні уплітали свіжий обід із такою силою, наче за весь тиждень і крихти не взяли у рота. Стук тарілок та ложок якось заспокійливо впливав на серце жінки. Вона зловила себе на думці, що взагалі не хоче кидати хату і їхати у той похмурий маєток. Як тільки Марічка уявила, що вже наступного дня має покинути рідних на тиждень, то з груді мимоволі пролунав протяжний стогін. Діти аж голову підвели на матір. Та молодиця лише похитала головою та й прийнялася за обід.

***

Як тільки на дворі стемніло, домашні почали відходити до сну. Марічка повкладала дітей та лягла на своє місце, де вже очікував її Максим. Чоловік став горнутися до неї та казати якісь красиві слова, що встиг скласти впродовж дня. Та замість красного слівця в Марічку миттю вдарив той перегар, від чого жінка аж підскочила з ліжка.

— Чорт! Ти знаєш, як від тебе несе? — вигукнула вона і стала трясти рукою біля носа, аби скоріше спекатися ненависного запаху. Максим схопив себе за рота, наче це могло якось допомогти.

Жінка направилася до дверей і прочинила їх на ширину долоні, після чого прив’язала ціпкою до стіни.

— Марічко, коти понабігають! — невдоволено вигукнула Христя, щосили вкрившись своєю ковдрою.

— Мені байдуже, — роздратовано відповіла жінка, — я не можу спати в перегарі.

Марічка повернулася у ліжко, та згодом стала нервово крутитися. Запах алкоголю ніяк не полишав хату. Вона знову підвелась і стала розходжуватись. Підійшла до печі, але там смерділо не менше.

— Знущання якесь! — завередувала жінка. Вона знову підійшла до ліжка, схопила свою подушку та ковдру і попленталася до Христі.

— Двигайся, — роздратовано промовила Марічка.

— Ти глузуєш? — аж вигукнула золовка, — в мене і так мало місця!

— Нічого, перетерпиш! Завтра мені на панщину їхати, ще не вистачало, щоб сонна в маєток приперлася! А ну двигайся…

— Марічко, ти куди? – сполохано вигукнув Максим. — Як ти смієш?...

Марічка роздратовано повернулася до чоловіка і крізь зуби промовила:

— Пиячити менше треба! Біля тебе лежати неможливо!

— Жорстока… — простогнав чоловік. — І так мене залишила, а ще і єдиної спільної ночі позбавляєш…

— Сам винуватий! Менше пияч, тоді й будуть спільні ночі.

Після тих слів жінка нахабно лягла до золовки й повернулася до неї спиною. Христя аж до стінки прибилася, адже не вистачало місця. Невістка була немаленькою.

Максим ще півгодини бубонів собі під ніоса, та згодом протяжно захропів. Марічка відчувала, що їй дійсно мало місця. Койка золовки була розрахована лише на одну людину. Жінка стала подумувати, аби перейти до когось з дітей, але ситуація там була некращою. Врешті решт вона видихнула і міцно заплющила очі, аби хоч якось заснути.

— От горе, — почулося від золовки. Марічка зачепилася за ті слова, адже сон взагалі не йшов в голову.

— Не вередуй, — промовила вона, — ще заживемо. Потерпи.

— Заживемо? – недовірливо перепитала золовка. — Нашій біді просвіту немає. Тільки гірше стає.

— Це так здається, — відповіла Марічка. Вона відчувала, що дуже хоче поділитися з золовкою своїми планами про викуп. Але в душі все ще не було впевненості.

— Нічого мені не здається, Марічко, — роздратувалася Христя, не в силі стримувати свою злість, — як ти поїхала на панщину, то до нас біда за бідою приходить. Господи, як я раніше хотіла, щоб ти свою долю одробляла. А тепер кляну себе за це. От життя…

Марічка нічого на це не сказала. На душі знову піднявся той тягар. Як тільки вона поїде, то Максим знову візьметься за своє, його ще заб’ють, не дай боже…

— Завтра зранку у волість поїду, — задумливо промовила Марічка, — знову їжі нанесу…

— Та не будуть вони тебе слухать! – продовжувала вередувати Христя, — їм роботу треба виконувати, щоб самим різок не отримати.

— Значить буду просить! Полиш це, Христе. Я знаю, як з ними говорити. Попрошу, щоб хоч до смерті не били. А ти не встрягай.

Золовка промовчала, але у повітрі висіла напруга. Марічка розуміла, що треба підбадьорити родичку.

— Ти знаєш… — почала молодиця. — Я дещо скажу тобі, але по великому секрету…

— Це що? — невдоволено запитала Христя.

— Обіцяй, що не розбазікаєш по полю, інакше плакали тоді мої плани.

— Я не така говірка, як тобі може здатися, — пробубніла золовка, — але добре, обіцяю. Якщо тобі від того краще стане.

Марічка набрала повітря і промовила:

— З кріпацтва можна викупитися, ти чула?

Золовка мовчала. Мабуть, не очікувала такого повороту в розмові. Але згодом жінка перервала тишу:

— Чувала… але це неміряних грошей коштує, а у нас і звичайних нема. Вірніше, в тебе десь лежали від моїх батьків…

— Так, — поспішила відповісти Марічка, — і я тобі більше скажу. Людина коштує сорок рублів. Знаєш?

Золовка спантеличено застогнала.

— Я не розумію.

Марічка посміхнулась, хоча Христя і не могла того бачити. Молодиця різко повернулася до золовки обличчям і пошепки промовила:

— Я ж зараз у панів працюю. Вони такі привереди. Але є і інша сторона. Якщо гарно прислужувати, то гроші дають.

Христя аж очі округлила.

— Гроші? — з подивом перепитала жінка. Марічка щосили закивала.

— Так ось, золовко. Якщо місяців вісім попрацюю в тому маєтку, то на викуп одного з нас зароблю. А потім ще, і ще…

Христя не могла вимовити й слова. Вона лише в упор дивилася на молодицю.

— А якщо ми викупимося, то більше не будемо ходити на поля, розумієш? Зостанеться тільки город. А там і господарство збільшимо, гроші примножимо. Христе, ти за вільного чоловіка заміж вийдеш!

— Ти це все серйозно? – аж вигукнула жінка, та Марічка шикнула на неї.

— Не ори! Так, це правда. За ці тижні я вже принесла два рублі. Гроші реальні…

Христя стала глибоко дихати. Їй неймовірно хотілося вірити у ті слова.

— Якщо це дійсно правда…— стала говорити жінка, та Марічка перебила:

— Правда! Головне, мені в маєтку протриматися. А якщо виженуть… значить повернуся до хати. Але від того тобі гірше не буде, навпаки.

— Я навіть не знаю, на що сподіватися, — вже спокійніше відповіла золовка.

— Тож просто візьми себе в руки, — підсумувала Марічка, — перетерпи. Все це буде тривати не вічно. Я обіцяю.

Згодом жінки замовкли. Проте кожна не могла заснути до ранку, перебуваючи у своїх тривожних, але сповнених надією думках.