Народжена в кайданах

XI

Наступного дня Марічка нервувала ще більше. Адже за суботою йде неділя, а значить, вона може поїхати додому. Та ті думки не гріли серце — навпаки. Як дивитися в очі Максиму? А чи помітять вдома ті зміни в її душі, які зараз спричиняють стільки болю? Марічка зловила себе на думці, що не може навіть посміхнутися. Подумки заставляє себе одягти маску доброзичливості, та на обличчі нічого не виходить. Тільки й видно ті зарюмсані, набухлі віки, червоні щоки та наповнені болем очі.

«Але люди навкруги не будуть здивовані, — вмовляла себе Марічка, — всі знають, що я в маєтку. А на панщині радості не буває».

Жінка видихнула і стала розгортати свої думки:

«А вдома побачать, як я скучила. Можливо, Максиму ті мої сльози будуть за втіху. Побачить, що і мені без нього важко. А діти переживуть. Напечу пиріжків і забудуть…».

Так подумала Марічка і попленталася до пана, аби нагадати за майбутній вихідний.

«Хоч би цей урод не почав говорити, що я вже їздила на тижні…Господи, хоч би знову не став лізти».

Марічка підійшла до дверей, видихнула і постукала.

— Відкрито, — відповів пан.

Жінка зайшла і причинила двері.

— Завтра неділя, — зразу почала Марічка, — ви казали, що я можу поїхати додому.

— Так ти вже їздила на цьому тижні! — з викликом відповів Якуб.

Жінка насупила лоба й опустила очі. Вона чекала на такі слова. Але що сказати у відповідь так і не продумала. Можливо тому, що і сама не дуже прагнула їхати.

Якуб подивився на Марічку, після чого промовив:

— Добре, їдь.

Жінка видихнула і трішки розслабила обличчя, після чого мовчки кивнула і направилася до дверей.

— Марічко! — раптом гукнув пан. Кріпачка здригнулася і повернулася. Тим часом Якуб відкрив ящик столу і став щось вишукувати. Через деякий час він закрив меблі та поклав на стіл якусь дрібну річ.— Це тобі.

Марічка недовірливо глянула на чоловіка, потім на стіл. Там лежала монетка.

— Мені? — вигукнула вона і аж очі витріщила.

Якуб кивнув і прийнявся читати якісь листи. Марічка взяла монетку і почала роздивлятися. Вона впізнала її, адже у самій лежала така в скрині. Це був карбованець.

— Дякую… — тихо промовила жінка, не в силах показати хоч якісь емоції. В душі знову почався хаос.

— Сподіваюсь, — сказав чоловік, не відриваючи свого погляду від паперів, — ти не будеш балакати направо і наліво про все, що було. Інакше я прийму серйозні міри.

— Ні в якому разі! – жваво вигукнула Марічка, наче прокинувшись. — Я в житті нікому не розповім…

Пан нічого на це не відповів, лише став щось записувати, наче Марічки й близько не було. Жінка поспішила прийти до тями й покинути кабінет…

Коли молодиця вийшла, чоловік відірвався від справ і відкинувся на спинку стільця.

Так, Марічка була вже далеко не тою прекрасною жінкою, яку він побачив тоді у садку. Видно, розлука з родиною та моторошні стіни маєтку дали своє. Вона похмурнішала, втратила це внутрішнє світло, яке наче випромінювала тоді, у своєму домі… Та і стосунки з ним щось не приносили їй особливої радості. Хоча ще в тій хаті чоловіку здалося, що вона залицяється.

Якуб похмурнішав від тих думок, адже з його життя уходило щось цікаве. Так, серце все ще відгукувалося на Марічку, тому він йшов їй назустріч, і навіть дав того карбованця. Але через тиждень-два яскраве почуття пройде остаточно, і все знову повернеться на круги своя. Від цього на душі важчало…

Чоловік поринув у свої думки й від того насупився ще дужче. З моменту прибуття у цей маєток, ще три роки тому, єдиною втіхою йому було полювання. Не зважаючи на те, що на його останньому клаптику лісу вже майже нічого не водилося, Якуб все одно споряджався на улов дичини, аби хоч якось відволіктись від панських проблем та батькових боргів. Ще дужче полюбляв він ловецтво в компанії з іншими панами, адже там і земель було більше, і улов кращий. Нещодавнє полювання в Облонського викликало в чоловіка таке сильне збудження, що після того він ледь не запив, так болісно було усвідомити скороминущість тої події. Потім взяв себе в руки й сам поїхав у ліс вистежувати лисицю, аби хоч якось відшкодувати собі ту порожність в душі, і одночасно прийти до тями. А потім зустрілася ця жінка, яка в атмосфері свого садочка наче занурила його у казку, посміхалася, шуткувала, заглядала в очі. Вона викликала в ньому те саме нещодавнє збудження, але вже іншого відтінку. І знову Якуб схопився за те відчуття і, мабуть, поспішив з мірами.

Кожного разу, ґвалтуючи її, чоловік наче намагався хоч якось подовжити в собі те піднесення у серці, яке з кожним днем тьмяніло на очах. А насуплений погляд Марічки ще дужче повертав його до реальності, де немає тепла і любові, але є проблеми, борги і обов’язки. Чоловік добре усвідомлював: якби він не зустрів цю кріпачку у хаті, але вона якимось чином потрапила в маєток на службу, то він не дозволив би собі розпускати руки, навіть якщо ця похмура Марічка запала б до серця. Якуб завжди чітко ставив межу між собою та слугами. Навіть Анка, яка прислуговувала його родині понад два десятки років, ніколи не допускалася ближче, ніж того вимагали правила. Чоловік чітко усвідомлював різницю у станах, вихованні й навіть віці, тому завжди був уважним до своїх вчинків і не дозволяв більшого, навіть коли хотілося. Якщо припікало, він їхав у місто і вволював свої бажання за гроші, проте ніколи не зачіпав знайомих жінок, аби не накликати проблем. Адже бід від прекрасної статі він нахапався свого часу вдосталь.

Ще за часів своєї служби в армії, Якуб був вимушений одружитися з місцевою панянкою, адже на цьому наполягав батько, до думки якого чоловік тоді ще прислухався. Він пішов на поступки і побрався з дівчиною, проте наперекір бажанню старого Манцевича знову повернувся на службу. Наталія, молода дружина Якуба, виявилася дівчиною достатньо хворобливою і слабкою. Вона вимушена була повернутися до маєтку, адже життя у місті стало для неї нестерпним. Якуб бачив свою дружину лише декілька разів на рік, тому не відчував до неї ні особливої любові, ні якоїсь ненависті. Через декілька років жінка померла від холери, яка бродила тоді по ближнім землям і забрала з собою велику кількість життів.

Друга дружина була повною протилежністю Наталії. Жвава, рум’яна, кругленька, вона стала до душі Якубу, який навмисно тоді шукав собі пару. Чоловік тільки-но поховав батька та отримав свій невеселий спадок, який став віднімати весь вільний час. Товариші та друзі те й діло казали йому, що треба негайно оженитися, завести в маєтку хазяйку. Мовляв, це полегшить його тягар та підніме статус серед інших панів.

Якуб вирішив скористатися порадами оточуючих і поїхав на найближчий бал, який організовувало дворянство. Там він і зустрів Олену, веселу і красиву дівчину, що одразу стала залицятися до нього, намагаючись привернути увагу. Після одруження життя дещо покращилось і наче заграло новими барвами. Але щастя тривало недовго. Через тиждень Олена стала сумувати, натякати на подарунки. Якуб похмуро глядів на свої рахунки й розумів, що так діло не піде. Чоловік вирішив погодитися на пропозицію щодо розбійництва, і цей промисел згодом почав давати свої плоди. Олена стала отримувати подарунки, а також просити у чоловіка золотих прикрас, модних суконь, чарівних капелюшків і всіх тих дрібниць, що кружляють жінці голову, але спустошують гаманець. Ці розходи дратували Якуба, як і постійне ниття Олени. Все їй було не так: і маєток маленький, і чоловік постійно похмурий.

— Посміхнись! – приставала Олена. — Подруг моїх лякаєш… Вони думають, що ти зі мною нещасливий.

Такі діалоги закінчувалися скандалами, в результаті чого Якуб виставляв жінку за двері, або сам покидав кабінет, гримаючи на весь маєток дверима. Одного разу він не витримав і дав жінці гарного ляпаса, після чого та розридалася і поїхала у своїй кареті додому. Наступного дня Олена повернулася з матір’ю, чий характер був не кращим за доньчин. Вона стала приговорювати Якубу про мораль, поведінку і наслідки. В кінці-кінці терпіння чоловіка урвалося, і він виставив обох жінок за двері, ініціюючи тим самим процес розлучення.

Після цього Якуб зарікся коли-небудь одружуватися, тому що проблем вистачало і без цього. До того ж розлучення принесло в життя деяке полегшення, адже розходи значно зменшились, а ось новий розбійничий промисел залишився…

Так роздумував пан, згадуючи своє минуле.

«Як би там не було, — міркував Якуб, — хай лишається ця Марічка, поки радує. А далі стане видно. В крайньому разі відправлю назад у село, після чого продовжу жити так, як і раніше».

Прояснення своїх почуттів дещо полегшило стан Якуба. Чоловік видихнув і знову прийнявся за паперову роботу.

***

Як тільки Марічка з’явилася на порозі хати, на неї зразу накинулися діти, ледве не збиваючи матір з ніг. З печі зістрибнув Максим і підбіг до дружини:

— Моя Марічко… — промовив він тихо, але пристрасно, після чого протяжно поцілував жінку в уста.

Потім вона поклала Миколку в колиску й оглянулась навкруги. Наче нічого не змінилося, все було як раніше. Тільки павутиння в кутку виднілося, та й хліба свіжого не було. «Не справляється Христя», — промайнуло в голові молодиці. Марічка поглянула у вікно і побачила золовку, що зігнулася в три погибелі та поралася на городі. Жінка зітхнула і глянула на Максима:

— Що ж ти, ледар, сестрі не допомагаєш? Розлежуєш на печі й все.

— Я збирався іти, — з викликом відповів Максим, — та з’явилась ти. Тож сьогодні я буду тільки біля тебе.

Марічка роздратовано підняла вгору очі, проте подумки махнула рукою. Зараз їй не вистачало сил на сварку. Жінка поміркувала та й прийнялася наготовлювати їжу. Не пройшло і двох годин, як на столі й хліб з’явився, і борщ задимів, і пироги духмяним запахом заполонили хату. На той аромат і золовка з городу прибігла.

— Марічко, яка радість… — тільки й вимовила Христя. Вона навіть подивувалася своїм словам. Раніше ніколи не подумала, що зможе сказати таке невістці.

Рідні посідали за стіл і прийнялися з апетитом поїдати страви, як в гарні, минулі часи. Не дивлячись на свою натуру, цього разу Марічка була не дуже говірка. Майже всю її увагу займали власні думки, які були важкими й неоднозначними. Бувало, Христя задавала якесь питання, на що невістка наче зі сну прокидалася та розгублено перепитувала, що золовка мала на увазі.

Та згодом забуття Марічки дещо розвіялось. У хату постукали. Христя поспішила відкрити двері й від побаченого у Марічки аж очі засвітилися. До них завітали старі друзі дитинства, молоде подружжя Хрущів. Стефанія, близька приятелька Марічки, зразу направилася до молодиці й від душі обійняла подругу. Статна, висока, світловолоса, вона поцілувала Марічку у щоку і підбадьорила широкою усмішкою. В той час Степан, її чоловік, посміхнувся оточуючим і жваво привітався:

— Всім гарного здоров’ячка! Чи не потривожили ми тут ваш обід?

Це був високий, сильний на вигляд чоловік з темно-русим волоссям та короткими, тонкими вусами. Він протягнув руку Максиму і кивнув Христі.

— Все чудово, присаджуйтесь! – жваво відповіла Марічка і поспішила приставити до столу ще одну лавку.

— Ей, Пилипівна, — промовила Стефанія, — на тобі зовсім нема обличчя. Як ти?

Марічка прикро зімкнула губи й підняла брови. Сховати від подруги свій розбитий стан так і не вдалося.

— Що ж тобі сказати, Стефо, — одказала Марічка, — в маєтку у панів не весело, як ти могла здогадатись…

Люди повсідалися за стола та зразу до пирогів потягнулись.

— Відмінні в тебе пиріжки, Пилипівна! — весело промовив Степан, — мабуть, там пани з розуму посходили, тебе на кухні заганяли?

Жінка зітхнула.

— Та аби ж я готувала… прислуговувать поставили.

— Ого, — відгукнулась Стефанія, — і як воно? Горщики носиш?

— Що я там тільки не роблю, — одповіла Марічка та й притихла.

Стефанія помітила цей невеселий стан молодиці. Давно вона не бачила свою подругу такою. Жінка зрозуміла, що краще не колупати цю тему і завести розмову вже наодинці, коли не буде навкруги зайвих вух.

— А ти, Максиме, — жваво промовив Степан, — як ти без своєї Марічки, ще не помер?

Обидві жінки аж хіхікнули від почутого. Намічалася цікава розмова.

— Я одною ногою на тому світі, але тримаюсь, — гордовито відповів Максим.

Марічка кинула на нього осудливий погляд, проте посміхнулася гостям.

— Не уявляю, — голосно промовила Стефанія, — і кому ти зараз свої вірші розповідаєш?

— Коли її нема, — промовив Максим, — я розмовляю з ясенем, березою…

Степан весело гмикнув, жуючи пироги. Жінки мовчки слухали.

— Зараз вони — мої безмовні слухачі. Я ходжу серед них, підбираю слова, які потім збираюся сказати їй, якщо доля змилується наді мною і ми знову побачимось.

Тут Максим подивився в очі Марічці й промовив:

— Коли тебе нема, в моїй душі настає зима. І хоч навкруги цвітуть садки, птахи виспівують пісні, пахнуть яблуні й спіють груші, та в моїй душі все замітає снігом, серце покриває кригою і я стою заморожений, допоки на моїх очах не з’явишся ти, не торкнешся рукою, і не промовиш своїми теплими вустами моє ім’я…

Марічка слухала чоловіка, відкривши від задоволення рота. Але в серці зашкрябало від болю. Їй стало страшно від того, які страждання йому могло принести звістка про те горе, яке зазнає вона в маєтку.

Відкрила рота і Стефанія, яка завжди з великою цікавістю слухала красиві слова Максима. Вона дуже любила свого красеня-чоловіка, проте в такі моменти розуміла, що йому взагалі не вистачає красномовства.

Навіть Христя заслухалася брата, хоча і тримала на нього злість і образу. А ось Степан, який весело уплітав вареники, майже зразу розреготався на всю хату і промовив:

— Оце я вірю, друже, що як тільки на порозі з’являється Марічка, ти зразу розморожуєшся і починаєш бігати по хаті, аби позакривати свої хвости. Інакше прийдеться відвідати міцної Марічкіної руки, яка зразу опустить тебе з того світу на цей…

Тут вже Стефанія з докором глянула на чоловіка, але Марічка щиро засміялася. Що й казати, це теж було чистою правдою.

— Так що, — все ніяк не відставав Степан, який гарно відчував прихильність жінок до Максима, — кажеш на том світі був, чорти тебе не поїли? Не затягли у свої котли?

— Все, досить, — втрутилася Стефанія, — не можна шуткувати на такі теми.

— А чому ти вирішив, що я мав на увазі пекло? – став відповідати Максим, та Марічка не дала закінчити думку.

— Думаю, що не таке страшне то пекло, як його малюють…

— Ну досить…— з благанням повторила Стефанія.

— …по землі стільки чортів ходить, що я вже і не впевнена, що в тому пеклі взагалі хтось є, — завершила думку Марічка.

— Гарно сказано, — підхопив Степан, зачіпаючи ложкою черговий вареник.

— І красиво… — промовив Максим.

Стефанія ткнулася поглядом в тарілку і нічого не відповіла, а Марічка важко зітхнула і нарешті приступила до обіду.

***

Як тільки сусіди зібралися уходити, Марічка зразу поспішила відправити чоловіка та золовку з хати, наче для того, щоб вони проводили гостей до паркану. Сама стала відбріхуватися головними болями, мовляв, полежати треба. Але як тільки люди полишили хату, Марічка зразу підсіла до скрині й вийняла з під підлоги ключик. Жінка відкрила сундук і взяла в руки маленький мішечок, що покоївся у кутку на обережно складених рушниках. Вона розв’язала краї та вийняла звідти монетку.

— Карбованець, — пошепки промовила Марічка.

Потім жінка вийняла з кишені переднику ту монетку, яку дав їй Якуб. Вона обережно поклала її у мішечок і промовила:

— Іще один. Два карбованці.

Марічка поспішила зав’язати мішечок і закрити скриню. На дворі вже зашуміли діти, які спішили повернутися додому.

***

В хаті панувала темрява, всі спали глибоко, вдивляючись у свої різноманітні сни. Тільки Марічка все ніяк не могла заснути. Вона лежала на боку, а до неї міцно пригорнувся Максим, не розмикаючи своїх обіймів.

Думки заполонили голову, не даючи зімкнути очей. Вони настільки сильно в’їдались в жінку, що вона не відчувала себе в хаті, але наче присутня була в тих думках. Останні два дні Марічка почувала себе розбитою. Через пережите ґвалтування вона наче землю втратила під ногами, не могла знову зібратися і знайти сенс життя. Але та монетка, що дав їй пан, перевернула все з ніг на голову. Спочатку Марічка не могла зрозуміти те, що коїться в її душі. Але згодом ці почуття розкрилися повним цвітом: в серці з’явилася надія. Якщо пан і надалі продовжить давати гроші, то вона зможе накопичити достатню суму і…

— Викупити родину, — ледь чутно промовила Марічка і здригнулася від своїх слів.

Вона вслухалася в темряву, чи почув її хтось. Але близькі лише посапували уві сні. Жінка продовжила подумки: «Якщо людина коштує сорок карбованців, а в мене є два, то мені треба проробити… — і стала рахувати так, як тільки вміла, аби зрозуміти свою подальшу долю. — Монетка в неділю, це чотири – в місяць, виходить… близько дев’яти місяців?».

Від тих думок стало моторошно.

«Це скільки страждань…мабуть, пан дає мені ті гроші за мовчання. Якщо перестане лізти, то і грошей не буде».

Жінка зітхнула. Їй стало неймовірно гидко.

«Наче та повійниця, — промайнуло в голові й всередині моментально все стиснулося. – Невже в мене доля така».

З очей приснули сльози, Марічка дивилась кудись в темряву і не ворушилась. Їй так захотілося причаїтися на місці, аби ніхто не міг її знайти: ні доля нещасна, що майоріла у недалекому майбутньому, ні спогади страшні, що шкребли її страждальне серце. Тут вона зловила себе на думці, що дивиться зараз на тоненьку ручку Оленки, яка висунулася з-під ковдри й звисала з ліжка. Ця ніжна рука доньки викликала в Марічки новий потік сліз. Донечка… хоч би їй ніколи не довелось страждати так, як матері. Як захистити її від того, як вберегти? Марічка гарно пам’ятала своє нещасне, сповнене горя дитинство, тому завжди пильно гляділа своїх дітей, особливо Оленку. Вона варта була піти на все, аби її донька щасливо провела свої безтурботні роки та з радістю згадувала свій дитячий вік. Тільки не зі здриганням, як Марічка.

«Якщо вона перестане бути кріпачкою, то не втратить молодість на полях. Якщо її чоловік буде вільним, то зможе дати справедливу відсіч будь-якому кривднику, ніхто їх за це не покарає».

Так розмірковувала Марічка і все більше упевнювалася у своїх думках.

«Я змалку брудна, гірше мені вже не буде. А ось діти мої ще мають надію на гідне життя. Тож хай буде так, продовжу терпіти ту муку».

Після тих думок жінка нарешті закрила свої очі. Але тривожні думки плавно перейшли у нічні жахіття.