Народжена в кайданах

VIIІ

Марічка прокинулась від гучного стуку у двері.

— Прокидайся! Швидко!

То був голос Анки. Марічка оглянулася. Ірини вже не було в приміщенні.

Молодиця наспіх прибрала волосся і глянула у невелике дзеркало, що висіло прямісінько на стіні.

«Треба буде взяти гребінь, ленти, сорочки…» — пробігли думки в голові. Жінка подивилася на своє припухле від сліз обличчя, важко зітхнула і побігла до дверей.

Слуги збирались у маленькій кімнаті, що знаходилася біля кухні. «Людська», як прозвала її челядь. Там стояв великий дерев’яний стіл, а вздовж нього простягалися довгі лави. У кімнаті вже снідало пару молодиків та Ірина. Марічка зразу впізнала Петра, другий, рудий, був незнайомим.

— Всім ранку доброго, — промовила Марічка і сіла коло Ірини.

— Доброго, — відповів сонний Петро.

Тут до них заглянула затуркана Явдоха.

— Що всілася, молодице? Набирай собі борщу, носити тут тобі я не збираюся!

Марічка поспішила встати й направилася на кухню.

— Вибачайте, тьотю, — відповіла вона, — порядків ваших поки не знаю.

— Тож взнавай, — промовила та, — бачу, ти здорова, жвава. Надовго тут затримаєшся.

Марічка нахмурилась і пішла собі до столу. Сумні думки не полишали голову. Та ще більше серце шкребло те, що їй можуть відмовити у поїздці додому.

Скоро за стіл посідала вся челядь. Прийшов Богдан, який насуплено глянув на молодицю, але не промовив ні слова. Приєдналися Женя з Явдохою. Слуги стали вести неспішну розмову, кожний про своє. Так коли до сніданку приєдналася Анка, челядь позамовкала.

Так всі і їли мовчки, сонні та якісь похмурі.

Через деякий час економка підвелась та звернулася до слуг:

— Завершуйте їсти, робота не чекає. Марічко! Пішли, ознайомлю з обов’язками.

Молодиця швидко підвелась і попрямувала за Анкою, яка вже встигла вийти на кухню.

— Зранку ти повинна мити підлогу у всіх кімнатах маєтку та залі, коридорах. Робиш це один раз на день, але якщо бачиш якісь плями – вимиваєш додатково. Зрозуміло?

— Так, — промовила Марічка.

— В кімнатах господаря прибираєш після того, як відносиш сніданок. При цьому кожного разу питаєш, мити зараз підлогу, чи ні. Бо можуть наказати прийти в інший час. Сніданок, обід і вечеря для господаря завжди стоять на цьому столі, — жінка вказала на невеликий дерев’яний столик поряд з грубою. – Тут ти набираєш їжу в тарілки, ставиш на піднос і несеш наверх. Сніданок починається приблизно об одинадцятій. Завжди дивись на цей годинник, — тут Анка повернула Марічку до дверей, і показала якусь річ, що висіла над виходом. — Коли стрілки стоять біля цієї цифри, — Анка вказала на значок, що нагадував два коли, — ти повинна заносити сніданок. Господар може наказати принести в інший час. Тоді кажи мені, я покажу як орієнтуватися по годиннику…

Марічка слухала уважно, але у серці те й діло піднивало: як просто тут напартачити, все стратити до чортів!

Тим часом Анка продовжувала настанови:

— Після того, як занесла сніданок – приходиш через півгодини, — Анка показала молодиці, як це виглядає на годиннику, — збираєш тарілки, відносиш на кухню і забираєш самовар з посудом. Він вже стоятиме на тому самому столику. Заносиш господарю і приходиш через півгодини. Взагалі, будеш дивитися по обставинах. Часто господар змінює час прийому їжі. Слухай його уважно, якщо в чомусь сумніваєшся – питай мене. Зрозуміла?

Марічка кивнула, проте невпевненість всі більше накатувала на її бідну голову.

Потім Анка повела молодицю до залу, розповіла як проводити прибирання, на що звертати особливу увагу. Жінки тихо піднялись на другий поверх, де економка почергово показала всі покої, які місяцями пустували та покривалися пилом. Не заходили вони тільки до пана, адже час був ще раннім.

Марічка дивувалася красі кожної кімнати. Дорогі блискучі меблі, великі ліжка з пухкими подушками, довгі штори з дорогих тканин, безліч дрібних речей на поличках. Анка сказала, що тут треба прибирати майже кожного дня, але Марічка була і не проти. Їй не терпілося доторкнутися до тої краси. Особливо радувало те, що жінка більшість часу буде тут одна. Вона встигне і красою помилуватися, і роботу виконувати неспішно…

—Кімнатами займайся впродовж дня. Господар сказав, що твої обов’язки полягають лише у прислуговуванні та прибиранні приміщень.

Судячи зі слів Анки, це означало небагато. Проте миття всіх цих кімнат вже само по собі могло забрати багато сили…

Жінка так задивилася на красу покоїв, що тільки під кінець розмови спохватилася і звернулася до Анки:

— Ви знаєте, мене вчора так швидко увезли з дому, що я і не встигла забрати свої речі…

—Так, я пам’ятаю, — діловито відповіла жінка. — Сьогодні накажу Петру поїхати до тебе, хай родичі назбирають все, що потрібно.

— Але в мене там залишилась дитина, — не відставала Марічка, — воно грудне, без мене помре…

Почувши слова кріпачки, спокійна Анка в мить насупилась і різко відповіла:

— Сюди з дітьми не можна!..

Від цих слів у Марічки як ножем по серцю вдарило. Вона впилася поглядом в економку, а та продовжувала:

— …дитина буде кричати на весь маєток, що неприйнятно! До того ж тут всі зайняті, нікому буде його глядіти.

— Але він помре без мене! – вигукнула молодиця, не витримуючи того болю.

Анка аж очі витріщила від цієї нахабності.

— Не смій підвищувати на мене голос, кріпачко! – суворо промовила вона. — Інакше по спині отримаєш, ясно?

Марічка мовчки стиснула зуби.

— Іди підлогу намивай, — вже спокійніше продовжила Анка, — і не забудь все те, що я тобі розказала.

З цими словами жінка пішла до кухні, а розбита горем молодиця попленталася в бік колодязя набирати воду.

***

Марічка підіймалася по сходах з величезним підносом, на якому стояло декілька тарілок та приладдя для прийому їжі. Донести цей тягар їй не викликало складнощів, а ось тримати рівновагу ще потрібно було призвичаїтися.

Жінка обережно обперла підніс об двері й постукала.

— Заходь! – почула вона по ту сторону дверей.

Марічка повільно зайшла у кімнату і стала на місці. Вона намагалась збагнути, куди покласти підніс.

— Розкладай сюди, — промовив пан і показав на вільну частину робочого стола. Марічка мовчки підійшла і почала виставляти тарілки. Серйозна, і дещо похмура, її щоки аж надулися, а між бровами стала помітна невелика складка.

— Ти чому така невесела? – з якоюсь претензією промовив пан. Марічка аж очі на нього підняла, після чого швидко опустила і злегка змінила обличчя. Вона дуже хотіла пожалітися на все, що так серце шкребло. Та досі не була впевнена у доречності цього.

— Я дитину не забрала… — не витримала Марічка, — аж серце не на місці. Вона помре без мене…

Якуб почув це і задумливо подивився кудись поперед себе.

— Все так швидко сталося, — продовжувала Марічка, — я ні речей не взяла, ні малого. А тут ще мені кажуть, що не можна з немовлям в маєток…

— Хто так говорить? – запитав Якуб.

— Анка… — відповіла молодиця.

Пан знову задумався, а Марічка продовжила виставляти тарілки. Завершивши діло, вона взяла в руки піднос, проте не спішила рушати з місця, те й діло поглядаючи на пана.

— Добре, — врешті-решт сказав Якуб, — накажу Петру, нехай запрягає коней та їде з тобою у село. Забереш свою дитину і речі.

Марічка аж посвітлішала від почутого.

— Правда? — недовірливо перепитала жінка, посміхаючись.

— Так, — відповів пан, — позви сюди Анку.

— Дякую! – весело відповіла Марічка і ледве не застрибала від щастя. Велика проблема звалилась з її серця. У душі наче розійшлись хмари та зійшло сонце, яке вселяло надію.

— Тобі дуже личить посмішка! — несподівано сказав Якуб.

Жінка посміхнулася ще дужче і промовила:

— Ви врятували моє життя, я безмежно вам вдячна!

Аж раптом вона побачила його погляд. Якийсь злий, хижий. У жінки потроху зійшла посмішка. Вона взяла себе в руки й в мить стала стриманішою. Та чоловік продовжував свердлити її очима. Через деякий час він приступив до їжі та промовив:

— Через півгодини поклич сюди економку і Петра.

— Дякую, — сказала Марічка, після чого поклонилася і поспішила вийти.

Молодиця зачинила двері кабінету і відчула, як в неї палають щоки. Вона набрала повітря і спустилась. Недобре стало від того погляду. Марічка згадала, що і вчора він її так пиляв, але через велику кількість подій вона не надала цьому особливого значення. Щось в душі почало підійматися, тривожне, небезпечне. Вже вбачала Марічка в житті такий погляд. Від страшних спогадів аж в душі похмурніло. Та зустріч з Анкою вмить перекреслила всі переживання. Молодиця повідомила про наказ пана.

Після обіду вона вже їхала до рідного села…

***

Петро віз її полями, а жінка дивилася навкруги як вперше. В обличчя дув прохолодний осінній вітер і наче забирав з собою всі новоявлені думки. Марічка була розгублена. Вона взагалі не уявляла, що чекає на неї вдома, що буде в маєтку, як складеться подальше життя.

Хоча на дворі був робочий день, та Марічка застала своїх домашніх вдома. Вона краєм ока побачила, що Христя порається в садку, збираючи плоди й чортихаючись через слово. Молодиця вже хотіла підійти до неї, як раптом почула крик Миколки. Жінка миттю рвонула в хату і кинулась до колиски. Не бачачи нічого навкруги, вона схопила немовля на руки й міцно пригорнула до серця. Живий. Цілий. У Марічки на душі відлягло ще одне хвилювання.

— Марічко! — почулося десь позаду. Тут жінка відчула, як її стан обвивають руки, а на спину поклали голову. Вона закрила очі.

— Голубонька моя, Марічка… — промовляв Максим, обіймаючи свою дружину. — Невже це ти… Я хоч не сплю?

Жінка обережно поклала дитину у колиску і повернулася до чоловіка. Вона поглянула в його очі й аж здригнула. Червоні, наче мак, і якісь пусті…

Давно вона не бачила чоловіка в такому стані. В останній раз він так страждав чотири роки тому, коли холера забрала обох його батьків, майже в один день. Тоді Марічка вклала немало сил, аби привести його до тями. Зараз намічалася схожа проблема.

— Я наче в якомусь кошмарі! – проговорював Максим. — Прокидаюся вночі, а тебе нема… Думав — то нічне жахіття. Відкриваю очі, і знову один!

Марічка пригорнула його біляву голову до себе і закрила очі. Вона і гадки не мала, що говорити у відповідь.

Тим часом в хату забігли старші діти.

— Мамо!

Вони кинулися на батьків і обійняли обох.

— Мамочко, ти повернулася? – з благанням промовила Оленка і подивилась прямо в очі. Голову підняв і Максим.

— Тебе відпустили? – з піднесенням промовив чоловік.

Не встигла Марічка щось відповісти, як на порозі з’явилася затуркана Христя.

— Невістко? Оце так несподіванка…

Марічка обережно вирвалася з обіймів рідних і знову повернулася до Миколки.

— Ну як він? Як справлялися?

Христя важко зітхнула.

— Він так кричав, ми не спали всю ніч. Я дала йому молока з корови, а він закричав ще дужче…

Почувши це, Марічка спохватилася і зразу розв’язала сорочку, аби нагодувати немовля. Вона взяла його до рук і стала схвильовано вглядатись в обличчя. Чи не змінилось щось, чи не напала якась зараза. Потім приклала немовля до груді, все ще не відводячи погляд.

Тим часом Христя продовжувала:

— А взагалі стільки проблем на голову впало, ми навіть на панщину ще не встигли піти… поки худобу нагодувала, поки дітей привела до ладу… а тут і малий ридає, я вже не чую ні себе, ні корів. І Максим…

Золовка хотіла продовжити, та чоловік стояв поряд з Марічкою, обіймаючи за стан і сполохано дивлячись то на неї, то на дитину. Христя дещо пом’ялась та потім сказала:

— Він нікуди не хоче іти, все за тебе питає! Хотів в маєток їхати, та зрештою на печі заліг. Чесне слово, в мене немає сили його вмовляти. Не знаю, що далі буде…

Марічка зітхнула і перевела погляд на чоловіка. Той сховав очі й відійшов.

— Максиме, — промовила жінка, — ти ж підведеш родину! Христі й так важко, а ти ще додаєш…

— Я був збентежений, — почав чоловік, — не міг повірити своєму лиху. Навіщо мені ті поля? Який в цьому сенс? Я все робив заради тебе. А тепер…

— Максиме! – підвищила голос Марічка, та раптом стихла, поглядаючи на немовля. Жінка підібрала потрібну гучність голосу і промовила. — В тебе діти голодні. Їм потрібна їжа. Якщо ти засядеш на печі, перестанеш працювати, вони помруть від недоїдання.

Чоловік відійшов в іншу частину хати і схопився за голову:

— А ти, — промовив він, — ти хочеш нас полишити? Залишити мене, дітей…

— Максиме, мене забрали в маєток на панщину…

— Так ти їдеш? – голосно запитав Максим, дивлячись жінці прямо у вічі.

Марічці стало ніяково. Якщо сказати Максиму, що вона буде приїжджати тільки три рази на рік, то він може наробити великих проблем. Вона повернула голову до Христі, та стояла бліда. З-за столу на матір сполохано гляділи діти… Всі вимагали відповіді.

Десь у садку задумливо проходжувався Петро, чекаючи, коли молодиця назбирає своїх речей і сяде нарешті у воза.

Марічка відчула якийсь неймовірний тиск. Вона набрала повітря і промовила:

— По-перше, — сказала вона, — я зараз поїду у волість і скажу, що відробляю панщину в маєтку. Це значить, що з вас скинуть мою долю.

Після цих слів Марічка багатозначно глянула на Христю, після цього перевела очі на Максима. Але той залишався нерухомим і продовжував пилити її поглядом.

— По-друге, — невпевнено промовила Марічка і запнулася. Вона глянула на дитину, потім на оточуючих, — я буду приїжджати раз на тиждень. Я не їду назавжди, чуєш?

Жінка уважно глянула на Максима. Той дещо розслабився, та у повітрі все одно відчувалася напруга.

— Це дуже радує, — перервала тишу золовка. — Може, хоч в хаті щось встигну зробити… Та лиш би з ним проблем не було.

Христя дивилася на Максима, а той поклав руки в боки й став розходжувати.

— Це тебе шість днів не буде! – став промовляти чоловік. — І як я буду тут, один?

Він підійшов до жінки обвів її руками.

— Ти — моє повітря, мій сенс життя.

Чоловік пригорнувся та став вдихати запах її волосся. У Марічки в серці все сполошилось. Як вона не хоче в той маєток…

Жінка повернулася до Максима і промовила:

— Я буду домовлятися. Панщина зменшиться, я буду приїжджати, чуєш? І моргнути не встигнеш, як я в хаті. Це на перших днях важко, а потім звикнеш і полюбиш таке життя.

Марічка бачила, що Максиму наче полегшало. І хоча він продовжував промовляти різні скарги, жінка перестала слухати й вже няньчилася зі старшими дітьми, заглядаючи їм у вічі.

Через певний час Марічка назбирала речей, забрала Миколку та вийшла з хати.

«Нарешті!» — промайнуло в голові Петра, який постійно хотів зайти й нагадати про себе, але дещо соромився.

Марічка забралася на віз і промовила:

— Петре, а завези-ка мене до волості. Треба деякі діла узгодити.

— Ну Марічко! — застогнав чоловік. — Ми й так затрималися більше, ніж потрібно. Ще поб’ють мене…

Жінка трішки завагалася, почувши ці слова. Та той внутрішній тиск не давав їй переносити справу. Після недовгих вмовлянь чоловік таки здався і рушив воза у потрібному напрямку.

Марічка їхала і намагалася не дивитися назад, до хати. Вона знала, домашні проводять її очима, не хочуть відпускати. Жінка і сама віддала б багато, аби залишитись з ними. Та доля вирішила інакше.

Тут вони й до волості під’їхали. Марічка сплигнула з воза і з дитиною на руках направилася до дверей.

Всередині сидів лише писар. Вона поздоровкалася до нього і запитала:

— Де Федір?

Той підняв очі й дещо завагався, після чого промовив:

— Десь тут пробігав. Почекай...

— В мене немає часу! – роздратовано промовила Марічка. — Я в маєток до пана їду, може підіть самі пошукайте?

— Що там сталося? – роздався вдалині знайомий голос. З сусідньої кімнати виплив Федір. Вже трішки на підпитку, на веселі. – О, Марічко! Дівча невеличке. Якими долями?

Марічка поклала вільну руку в бік і промовила:

— Вам-то не знать, якими долями! За своїх прийшла перевірити, чи одписали ви від них мою долю…

— Твою долю? — насупився чоловік, і повільно підійшов до столу. — Це щось новеньке… Не бачив тебе на полях, щоб долю відписувать.

Марічка голосно зареготала, проте очі її не сміялися. Вона впилась поглядом в старого і промовила:

— Ай, Федоре Івановичу, ну що ви за людина така! Я ж к вам по-людські, із душею! Скільки горілки налила, скільки їжі віддала, аби ви по совісті до нас…

— Ей-ей, — покрутив рукою наглядач, — полегше, молодице! Якісь дивні в тебе до мене справи. Сидиш дома, а ще питання до мене маєш?

— Якби ж вдома! – гукнула Марічка. — В маєтку сиджу, панщину відробляю. Чи не чули про таке, ніт?

Федір встав як вкопаний і закліпав своїми маленькими очима.

— А як це ти вже в маєтку опинилась? — тільки й запитав чоловік.

Марічка показово підняла очі вгору і промовила:

— І як же я в маєтку опинилася? Може пану мене здали як лінтяйку? Ось і опинилася?

Марічка не могла приборкати наростаюче роздратування. Скільки їжі вона втратила через цього Федора! Як сподівалася на чесність, на лояльність. А тут таке. Її родина може розвалитися, чоловік зіп’ється, а господарство до чортів покотиться. Думки ще дужче заколупали серце.

Та Федір лише заклопотано почесав голову.

— Не знаю я, молодице, що ти до мене маєш, але пану тебе не здавав і до пригод твоїх не причетний. Якщо і надибав тебе господар, то не з моєю поміччю.

Марічка вдивлялася в старого. Чи то правду каже, чи за дурну її має. Не розібрати. Та виглядає спантеличеним.

Молодиця видихнула, після чого промовила:

— Хочеться вам вірити, Федоре Івановичу, та не знаю, що і робити. Я при ділі, як чуєте, тож звільніть мої рідних від тої долі.

— Це все добре, Марічко, — промовив Федір. — Та принеси мені бумагу, що нині відпрацьовуєш не тут. Тоді й поговоримо.

Жінка голосно зітхнула.

«Не буває все так просто, треба ж крові попить! — подумки заголосила вона. — Це ще в пана ту бумагу прохать…».

Марічка посвердлила старого очима, та потім махнула рукою і попрямувала до дверей.

— З вами все ясно. На все добре!

Вона заплигнула у воза і закрила очі.

«Оце біда. Скільки мороки. Хоч би Максим проблем не наробив…».

Жінка дивилась навкруги й похитувалась у візку від нерівної дороги. В голові вирували думки.

«Якщо мене здав не Федір, значить — пан сам надумав взяти у прислуги. Після того клятого дня в садку».

Раптом Марічка здригнулася. Вона згадала те, в якому виді там сиділа, а потім пригадала сьогоднішній хижий погляд пана, який на собі зловила.

«Біда не приходить одна, — промайнуло в голові. Здається, їй все стало зрозуміло. Та жінка все ще намагалася відсторонятися від тих думок. — Та може мені це чудиться. Можливо, він так дивиться, коли починаю сміятися, мимоволі очима стріляти… Майже всі чоловіки на таке клюють. Треба бути стриманішою».

З такими невеселими думками їхала Марічка. Навкруги смеркалося.