Народжена в кайданах

Марічка нервувала. Як тільки вони зупинилися біля маєтку, то жінка одразу відчула на собі зацікавлені погляди челяді. Десь у дворі їх виглядав Іван, а з вікон маєтку зиркали Явдоха, Ірина та Анка. «Вже оцінюють», — лунало в голові Марічки. Вона однією рукою тримала немовля, а іншою взяла Максима і повела у задні двері будівлі.

Чоловік здивовано глядів навкруги. Краса маєтку настільки вразила його мрійливу натуру, що він навіть вмістити в себе не міг це враження. Здалося, що він якось поменшав на фоні величності побаченого і лише рота відкрив, не в силі відірвати погляд.

— Випрямись! — гримнула Марічка. Чоловік розправив плечі, проте через деякий час все одно повернувся в минуле положення. Його голову заполонили зовсім інші думки…

Марічка йшла пряма та насуплена, наче готова відбиватися від всіх, хто стане на її шляху.

— О, вже прилетіли… — задумливо, але водночас нахабно промовив Богдан. Жінка зупинила на ньому свій ворожий погляд і відповіла:

— Як бачиш! Але це не твоє діло, зрозуміло?

— Пан наказав нам прийти в десять.

— Що? — скривилася жінка. — Це кому «нам»?

— Дворакам…

— З якої радості? — не відставала Марічка, яка ладна була схопити ненависного Богдана і допитати силою. Натомість чоловік лише демонстративно скривив рота і звів плечима.

— Не знаю… зазвичай пан викликає всіх нас, аби ми когось побили.

Від тих слів Марічку як крижаною водою облило. Серце забилося, як скажене. Невже її найстрашніші догадки стануть правдою? Вона скривилася і пішла з Максимом у свою кімнату.

— Сиди з Миколою, поки я не виясню, як обстоять діла…

Жінка вискочила в коридор і направилась на кухню, де якраз скупчилася челядь. Марічка миттю відшукала Анку, проте та випередила її питання:

— Пан наказав зайти о десятій, — сказала вона.

У Марічки серце калатало від нервування.

— А він казав щось іще? Що саме буде?

Економка здивовано поглянула на молодицю.

— Наскільки мені відомо, твій чоловік буде викупатися з кріпацтва.

— А чому тоді всіх двораків кличуть? — не відставала Марічка. Було видно, що вона не в собі від хвилювання. Анка затримала на ній погляд, після чого промовила:

— Можливо, для цієї процедури потрібні свідки. Також під’їде ваш наглядач.

— Федір? — схвильовано перепитала Марічка. Жінка гарно пам’ятала, що наглядач був присутнім під час побиття того нещасного кріпака. Але що буде зараз? Невже необхідна наявність наглядача, аби звільнити людину від кріпацтва? «Ну так, — подумки заспокоювала собі Марічка, — він же повинен знати, що людина більше не з’явиться на полях…»

У призначений час їх покликали в кабінет. Жінка одразу помітила, що з ними прямують і двораки: Богдан, Петро, Іван… Марічка міцно тримала Максима, у той час, як той постійно глядів по сторонах і приліпав поглядом до картин в головній залі.

Люди зайшли у кабінет пана і зупинилися недалеко від виходу: Марічка з Максимом стали посередині, двораки скупчились біля дверей. Жінка побачила, що Федір також приїхав з волості, стояв біля шафи з паперами. Вона тривожно кивнула йому, на що той ледь помітно похитав головою.

Якуб відірвав погляд від паперів і глянув на подружжя. Він одразу перевів погляд на Максима й аж брови підвів. Той бігав очима по приміщенню, намагаючись збагнути красу навкруги. Лише після Марічкіного смикання він подивився на пана і поклонився. Сама Марічка мимоволі скривилася, адже бачила, з яким демонстраційно-зневажливим виглядом Якуб дивиться на її чоловіка. Вона тривожно переводила погляд то на пана, то на Максима, наче це якось могло згладити незручний момент…

— Це твій чоловік? — з викликом запитав Якуб. Марічка закивала головою, проте не в силі була сказати ані слова. Її серце відчувало біду. Максим взагалі мовчав, вражений ситуацією, в яку потрапив.

— А по статурі наче жінка, — спокійно продовжив Якуб. Від цих слів Богдан тихо зареготав, а згодом той сміх підхопив і Іван.

У Марічки аж щоки запалали. Вона відчула імпульс заступитися за Максима й почати сперечатися. Та тривога в серці тиснула. Вона прикусила вуста і вимушено опустила погляд. Тим часом Якуб звернувся до Федора:

— І цей кріпак був здатен працювати на полі?

Чоловік знизав плечима.

—Працював…Допоки дружина наглядала. Поганенько, але справлявся… Потім запиячив, а там і робота зійшла нанівець.

— І скільки він стратив мого врожаю? — продовжував колупати пан.

Федір подивився на Марічку з Максимом, а потім продовжив:

— Він не страчував роботу, скоріше час… Дуже повільно працював.

Якуб знову подивився на Максима. А в Марічки ледь серце не зупинилося. «Хоч би він різками не забив за таку роботу! — лунало в голові. — А ці навкруги… Ледь стримують смішки. Ідіоти. Люблять смакувати чуже горе».

— І скільки різок він отримував?

— П’ять ударів за кожний прогул, — відповів Федір, — та по два удари за повільну роботу.

— Щось ви його дуже жаліли, — насупився Якуб і поглянув на наглядача. Той важко видихнув і опустив голову:

— Ми боялися його випадково вбити. Все-таки він чоловік, батько… Хотіли тими різками виховати, та видно, зря…

— В таких випадках треба говорити зі мною, а не свавільнічати, — роздратовано промовив Якуб.

— Вибачте, господарю, — сказав Федір. — Ми занадто вже переймались їх становищем, тому жаліли…

«Переймалися становищем, — подумки лаялася Марічка. — Скільки хабарів я вам нанесла… І все одно били…» Тим часом Якуб знову повернувся до подружжя і промовив:

— На полі ледар, а дітей робити — так відразу сили з’являються.

На цей коментар всі двораки весело та гучно засміялись. Максим стояв мовчки, з опущеною головою. Та почувши ті слова — миттю подивився на Марічку. Та стояла вся червона і ледь стримувала гнів. «Так ось ти для чого нас усіх зібрав, — лунало в голові жінки. — Хочеш принизити мене. Сволота…»

— Мій чоловік одробляє панщину на полях, після чого йде на город і добуває їжу для дітей, — дивлячись в очі Якуба, промовила Марічка. — Це дуже багато роботи.

— Ваші сусіди живуть так само, — ворожо промовив пан, — а різки отримує тільки твій.

— У них вся родина вдома, — відповіла жінка, — а Максим з дітьми, сам… Бо я в маєтку, далеко…

Останні слова були сказані зі сльозами на очах. Жінка відчула, що вже не може витримувати весь цей тиск. Хотілося зникнути з цього приміщення та опинитись десь дуже далеко, якомога далі від пана та його свити.

— Це все відмовки, — суворо продовжив Якуб. — Твій чоловік п’янствує і прогулює роботу. Мені все відомо, не треба тут брехати.

— Тому що мене немає, — в сльозах відповіла Марічка. — В нього зрив…

— Підніжок…— зашепотіли двораки. — Тримається за жінкіну спідницю…

— Свої пельки позатуляйте, уроди! — вигукнула Марічка, вся червона від сліз та гніву.

— Сама закрий рота! — гримнув Якуб. — Все вірно вони кажуть. Твій чоловік — ледар. Мало він отримав за свою провину.

Від тих слів Марічка аж здригнулася. Вона не відводила погляд від пана, подумки благаючи його не карати Максима. Жінка ледь дихала від нервування. Тим часом Якуб уважно на неї поглянув, після чого опустив очі на папери.

— Мені від нього немає толку. Одні збитки, — врешті-решт сказав він.

Люди навкруги не промовили ні слова. Всі мовчали в очікуванні вироку.

— Неси сюди свої накопичення, — промовив Якуб. Марічка одразу збагнула, що то він говорить до неї. Жінка зірвалась з місця і дала йому у руки мішок з монетами, після чого залишилася стояти поряд. Якуб взяв ту торбину і висипав на стіл її вміст. Монети покотилися по поверхні. Пан стиснув вуста та голосно видихнув. По спині Марічки промайнув холодок.

— По всій імперії чоловіки власноруч заробляють кошти й викупають себе та родину, — задумливо промовив пан, — а тут жінка віддає останні гроші, щоб звільнити свого чоловіка-п’яницю.

Двораки щось зашепотіли один до одного, а Богдан голосно прицмокнув. Сині щоки Марічки були вже червоні, як маки. Вона розгублено дивилася то на пана, то на челядь. Поглянула навіть на Федора, але той стояв насуплений і якийсь задумливий.

Зрештою, Якуб недбалим жестом відсунув монети та прийнявся заповнювати папери. Марічка дивилася на це і ледь дихала. Вона вдивлялася у ті каракулі, які уважно виписував чоловік. Часом він зупинявся і переводив погляд убік, наче подумки зважуючи написане. Потім знову брався за документ і писав, нескінченно довго писав…

— Подай мені шкіряну теку, — промовив пан. Марічка підірвалася з місця і одразу схопила потрібний зшиток, що покоївся на одній із поличок шафи. Якуб відкрив теку і вийняв декілька листів, після чого почав з них щось переписувати. Тим часом двораки все ще товпились біля дверей, не сміючи пускати недоречні коментарі. А Максим трішки розслабився і з цікавістю розглядував кабінет. Якуб завершив писанину і промовив:

— Вольна грамота для Максима Мазниченко готова.

Марічка аж посвітлішала від тих слів. Її очі наповнилися радістю, а вуста розлилось у посмішці.

— Дякую! — щиро сказала вона.

Молодиця не витримала і поглянула на Максима. Той стояв нерухомо і дивився на неї. Її настрій підбадьорив, тому чоловік і сам посміхнувся. Двораки стояли мовчки, хтось був спантеличений, хтось — злий. Федір похвально закивав молодиці, в його очах наче читалося: «От проворна, таки добилася свого».

Тим часом Якуб продовжив:

— Через місяць я надам документ про розлучення. Потім Максим може покинути село.

— Що? — шоковано перепитала Марічка. Усмішка миттю спала з обличчя, а серце закалатало, як скажене. — Яке розлучення? Ми не хочемо розлучення!

Тут і Максим наче ожив і стурбовано подивився на дружину.

— А як ти собі уявляєш, щоб вільний чоловік був одружений на кріпачці? — з викликом перепитав Якуб. — Такого не буває!

— Як так не буває? — не відставала Марічка. — У нас троє дітей, яке розлучення?...

— Тоді я розриваю вольну грамоту, а твій чоловік повертається на поля…

— Що? — вигукнула жінка, не в силі стримувати своє нервування. — Та як ви так можете?

— Закрий рота! — гримнув Якуб. Марічка насилу стримала себе, проте погляд був красномовний. Вона ладна була накинутися на пана і забити до крові. Тим часом пан продовжив свою думку:

— Таких шлюбів не існує. Або викупається вся родина, після чого за ними залишається земля і дім, або звільняється тільки один, і він покидає землі та сім’ю. Якщо вільна людина вступає в шлюб із кріпаком, то одразу стає підневільною.

— Це щось ненормальне… — почала казати Марічка.

— Будь ласка, — раптом промовив Максим, — не розлучайте нас.

Всі повернулися до нього. Чоловік стояв якийсь скривлений, пом’ятий. Він різко впав на коліна й опустив голову.

— Мені не потрібна ця воля. Тільки не віднімайте в мене Марічку.

Жінка дивилася на нього і ледь дихала. Вона причинила рота і ладна була заридати. Якуб уважно глянув на Максима, а потім перевів погляд на жінку. Марічка була знищена.

— Якщо не потрібна воля, тоді я розриваю грамоту, — спокійно промовив пан. Аж раптом Марічка прийшла до тями і різко поклала руку на документ. Якуб спантеличено глянув на молодицю.

— Не треба! Через місяць ми розлучимось.

В кабінеті запанувала тиша.

— Що? — вигукнув Максим.

— Не рвіть! Якщо в нас є місяць, ми розлучимося… — повторила жінка і швидко підійшла до Максима. Вона схопила його за плечі та тихо промовила: — Мовчи! Просто мовчи…

— Чому ти змінила думку? — насторожено запитав Якуб. Марічка повернулась до нього і промовила:

— В нас немає вибору. Або він помре від різок, або розлучиться і буде вільним. Останнє краще. Може заробить на звільнення родини…

— Ні, я не хочу розлучатись… — став промовляти Максим, та Марічка грубо перебила ті намагання:

— Закрий рота! Я сказала — буде так.

Жінка настільки нервувала, що в неї груди здіймалася від важкого дихання, а очі ледь з орбіт не вилазили. Здавалося, що вона заб’є нещасного Максима, якщо той ще хоч раз спробує щось ляпнути. Якуб подивився на те і лише похитав головою:

— У такому випадку забирай документ. Через місяць виписую розлучення. Якщо за ці тижні він не покине дім, тоді я знову записую його в кріпаки. Зрозуміла?

— Так, — коротко відповіла жінка.

— Тоді всі можуть йти. А ти залишись на хвилину.

Двораки стали поступово виходити з кабінету. Марічка підбігла до Максима і швидко прошепотіла:

— Все добре, чекай мене в залі.

Потім вона повернулася до столу та уважно подивилася на пана. Той дочекався, аби всі повиходили, після чого суворо глянув на Марічку і промовив:

— Я пішов тобі на зустріч в останній раз. За ці копійки ніхто нікого не звільняє.

— Так, я розумію…— почала казати Марічка.

— Закрий рота, — перебив Якуб. Жінка здригнулася і замовкла. — Якщо ти ще раз посмієш грубити Тетяні, продовжиш ходити з надутою мордою або ігноруватимеш мої накази — твої діти стануть сиротами. Ти мене добре зрозуміла?

Жінка перелякано дивилася на Якуба і ледь дихала. Вона ухвально закивала, після чого промовила:

— Так.

— Тоді проводжай свого п’яницю і повертайся до роботи.

Після цих слів Марічка попрямувала до дверей і вийшла геть. У залі стояв Максим, навколо нього паслося пару двораків. Жінка швидко зійшла зі східців і розігнала челядь.

— Так, — промовила вона, — не звертай уваги на слова про розлучення.

— Як? — схвильовано промовив Максим, — він напряму про це сказав…

— Це моя проблема. Я не допущу розлучення. Але ти мовчи, нікому ні слова, зрозуміло? Відсьогодні ти не ходиш на поля.

Максим мовчки дивився на дружину. В його очах вирувала розгубленість.

— Вже зовсім скоро я повернусь, — дивлячись прямо в очі продовжила Марічка. — Ти мені хоч віриш?

— Так.

— Я остаточно владнаю справи та повернуся з перемогою, — продовжила жінка. — Твоє звільнення — тому доказ.

Максиму наче трішки полегшало. Він обхопив Марічку руками й притулив до себе. Жінка і сама міцно обійняла чоловіка.

— Я скоро повернусь. А ти не забувай про дітей та Христю. Хоч на городі з’являйся…

— Так, — ніжно сказав чоловік, — я не покину ні їх, ні тебе…

Згодом Марічка провела чоловіка до воза, а сама попленталася у маєток. В голові вирував хаос. Вона стільки наобіцяла своєму Максиму, але сама не була впевнена ні в чому. Пан ясно дав зрозуміти, що поблажок більше не буде. Її витівки з ігноруванням вже не діятимуть, а ось нових проблем накличуть миттю. Треба було думати щось інше, але в голові наче опустіло. Важкі події дня та пережите нервування з новою силою впали на жінку. А ще вагітність підливала масла до вогню, живіт почало тягнути. Марічка ледь трималася на ногах. А попереду майорів цілий робочий день…