Народжена в кайданах

XІІ

Марічка ніколи не бачила свого батька, і навіть гадки не мала, чи живий він взагалі. Але матір завжди приказувала: «Ти Пилипівна! Не безбатченко, Пилипівна ти». І все. Казала так матір і односельцям, тому дівчинку, як навмисно, деякі стали прозивати не Марічкою, а Пилипівною. Згодом жінка звикла, але в дитинстві це приносило їй немало роздратування.

Було відомо, що матір куплено на ринку за п’ять карбованців, з немовлям на руках. Жінку поселили у стару занедбану хату, де вона і продовжила своє невеселе життя. Проте не дивлячись на бідність та злидні, Марічка росла ситою й одягненою, пестилася у материнській любові та не знала важкої праці. Стара мати, згинаючись на панських полях, намагалася робити все, аби її кохана донька поменше бачила біди й не марала свої ніжні дитячі ручки на чужій землі. Бувало, відпрацює матір за двох, прийде додому ледь жива, аж вмерти хочеться. Та підбіжить до неї донечка, свіжа і рум’яна, охопить своїми пухкими дитячими рученятами, та й пригорнеться до груді. І ось, старій знову хочеться жити та трудитись заради майбутнього її маленької панночки.

Бувало сядуть вони коло печі, та почне мати причісувати її довгеньке, світле волосся, перебираючи прядки та ніжно заплітаючи їх у косу. В такі моменти жінка думала про те, як же їй пощастило привести на світ таке прекрасне створіння? Вона любувалася донькою, та сама на себе вже давно не гляділа. Та й що вона побачить? Зморщене обличчя, зі спадаючим на очі сивим волоссям. Страшно уявити як швидко втратилась краса від тяжкої праці. Як пролетіли роки, де кожен день був схожий на минулий, а нові проблеми додавалися до вже наявних.

Стару матір докоряли наглядачі, що були незадоволені її повільною робою. Жінку мучили болі у спині, яка і так виглядала як горб. Здавалося, лишалося лише сісти у кутки й гірко заридати, адже просвіту не видно, всім навкруги байдуже, у кожного своя біда. Та маленька донечка, наче лялька для дитини, підіймала настрій жінці і на все давала сили. Йшли роки, Марічка росла і розквітала, як та вишня у садку. Не дивлячись на свій стан, мати продовжувала її леліяти й доглядати, наче панночку. Проте до кухні та хазяйства привчила, адже сама вже не мала сил тягнуть. Марічка капризувала, ображалась, проте згодом звикла, дозволивши накинути це ярмо на свою шию. Проте дівчина все одно не до кінця усвідомлювала, від якої тяжкої праці береже її мати, та чим це відгукується її здоров’ю.

Вона підростала, все більше часу проводила з місцевими дівчатами та все пізніше поверталася додому. Це не на жарт хвилювало мати. Її донечка, яку вона так любила і леліяла для себе, стала вештатися поза хатою і рідко коли проводила час з матір’ю. Жінка навіть приказувала, що забере Марічку на панщину, після чого починалась сварка, потім сльози. Вередлива донька згодилась поратись на городі, аби тільки не пропускати дитячі гульки. Матір сперечалася, та згодом вимушена була уступити. Доньчин характер взяв вверх.

Дванадцятирічна дівчинка часто пропадала з подругами біля річки, танцювала, грала в схованки. По вечорах дівчата дивилися на зорі та видумували різні історії. Іноді до них приєднувалися і місцеві хлопці, але дівчата зразу втікали, розсіюючи у повітрі свій дзвінкий сміх. Вони любили такі ігри. Тоді хлопці починали бігти за ними, шукати у кущах, щипати та смикати за коси, якщо вдавалося піймати. Але на цьому все закінчувалося, адже всі вони були дітьми й не цікавились залицяннями.

Так і поживала Марічка, допоки одна прикра подія не перевернула її життя з ніг на голову.

Одного разу вони бігли з малою Стефанією по вузькій, ґрунтовій стежині, і навіть не помітили, що на зустріч їм ідуть дві людини. Дівчата голосно сміялися, та тільки й робили, що переглядались одна з одною. Так Марічка і не побачила, як врізалась в одного з мандрівників. Та настільки сильно, що повалила його на дорогу, і сама впала поряд.

— Що за чортівня? — роздратовано крикнув другий путник, товариша якого збили з дороги. То були парубки з сусіднього села. «Старші» як на них казали однолітки Марічки. На таких любили задивлятися молодші дівчата, хіхікаючи в стороні й пліткуючи собі у кущах, коли такі проходили повз.

Стефанія перелякано дивилася на скоєне та подумки зважувала, чи залишитись та допомогти, чи побігти геть.

— Ти там живий? – звернувся парубок до свого товариша. — От курви! Зараз як відлупцюю вас, собаки прокляті!

Почувши це, подруга не витримала і зірвалась з місця, швидко побігши по стежині. Тим часом Марічка прийшла до тями й оглянулася навкруги. Хлопець, збитий нею по дорозі, став повільно повертатися зі спини на бік, в сторону Марічки. Його шапка відлетіла кудись у поля, а з носа текла кров.

— Ой, вибачте! – вигукнула Марічка, перелякано витріщившись на парубка.

— Не чіпай його, курво! – викрикнув товариш, схопивши дівчинку за плечі. — Краще біжи за своєю подругою, поки жива!

Наче не чуючи сказане, Марічка схвильовано дивилась на збитого парубка, а він, свою чергу, не відводив від неї очей.

— Геть! – почула дівчинка і відчула як її відтаскують у сторону. Вона відсторонилась та побігла по дорозі, навіть не здогадуючись про те, яким поглядом проводив її той збитий парубок.

***

Він знайшов її у садку. Дівчина сиділа на дереві та збирала спілі яблука.

— Так ось де ти живеш, — почувся ззаду чийсь голос.

Вона злякано повернула голову і побачила того самого хлопця. То був худорлявий, світловолосий парубок з витягнутим обличчям. Очі зелені, як садок, а над губою невпевнено пробивалось рідке волосся майбутніх вусів. Він був у той самій сірий шапці, яку Марічка збила своїм товчком. Парубок глядів на дівчину і ледь помітно посміхався.

— Що ти хочеш? — ворожо промовила вона.

Хлопець засміявся і відповів:

— Може, віддячити тобі за вчорашню пригоду?

Марічка насупилась. Він побити її хоче, чи що?

— Мене теж так іноді товкають, але я нікому за це не мщу. Уйди звідси!

Сказавши це, дівчина ще дужче вхопилася за гілку та стала озиратися, чи не покликати кого на допомогу.

— Та заспокойся! — примирливо сказав хлопець. – Мене звати Іван! А ти Марічка?

— А звідки ти це знаєш? – недовірливо спитала дівчина.

— Та усі навкруги знають цю пташку, що перелітає із гілки на гілку і збирає свої яблука…

Почувши це, дівчина зніяковіла. Ще ніколи хлопець не називав її пташкою. Тільки «дилда» та «дурепа», і це не дивно. Що ще можна почути від своїх однолітків?

Тут Марічка побачила, що хлопець лізе на сусідню яблуню.

— Ей, що ти робиш? – злякано вигукнула дівчина. Та Іван лише посміхнувся.

— Допоможу пташці з роботою! Може справимось раніше та і разом посидимо в садку?...

Так і сталось перше Марічкіне побачення. Парубок почав частенько навідуватися у садок, допомагати по роботі, питати за самопочуття. Дівчині було приємно. Подруги стали потроху заздрити, адже за Марічкою ходив не просто хлопчик-однолітка, а справжній парубок, з тих самих «старших», яких побоювалася малеча і водночас поважала.

Так, це не красень Степан і не мужній Дмитро, за якими бігали всі дівчата і намагалися сподобатись. Проте достатньо було того, що він старший за Марічку і залицявся далеко не так, як малі хлопці. До того ж батько Івана був місцевим ковалем, заможним кріпаком, з яким навіть пан рахувався. Він платив найбільший у селі оброк, за що мав свої привілеї. Наприклад, старий пан Манцевич прилаштував його старшого сина в академію, де той навчався письму, що в майбутньому давало йому можливість працювати у державній структурі, замість того, щоб горбити спину на полях. На молодшого, Івана, теж були плани, проте коваль вижидав його повноліття. Через рік хлопцю виповниться вісімнадцять, і батько зможе віддати його на навчання у військове училище. Згодом він дослужиться до офіцера і таким чином здобуде волю.

Всі ці новини та чутки справляли велике враження на односельців, тому родину Івана поважали, як і самого парубка. Люди помітили, що він ходить до Марічки, проте також бачили, що батьки хлопця на це не зважають, тому мовчали, щоб не накликати на себе неприязнь коваля.

А тим часом Іван заглядав все частіше і починав себе вести все більш вільно. Бувало сядуть вони з Марічкою у садку, та і візьме її за стан, пригорне до себе і почне цілувати. Дівчина відштовхувала його і відверталася. Вона починала усвідомлювати, що не дуже то він їй і подобається. Щось із рота його смердить, та і вусики ці якісь недоречні…

— Ну що ти, люба, — приказував Іван, — поцілуй мене.

Марічка дивилась в протилежну сторону і засміялась.

— Відчепись! — тільки й сказала.

— Ну що ти, мала, я тобі і груш назбирав, і листя попідмітав, поки ти свої пісні наспівувала. А ну йди до мене… — парубок поклав руку на її стегно і став налягати, намагаючись дотягнутись до обличчя.

— Ні! — вигукнула дівчина і підстрибнула з місця.

Вона схопила себе за обличчя, аби скрити червоні щоки й подивилася на хлопця. Той свердлив її своїм голодним, хижим поглядом і причинив рота.

— Послухай, мала. Якщо хочеш, щоб я і далі тобі допомагав, то не вередуй, а сідай до мене.

Все так само стоячи навпроти, дівчина невпевнено промовила:

— А що зараз буде?

— Я тебе поцілую. І все.

Дівчина убрала свої руки й вся червона наблизилась до парубка. Не встигла вона сісти, як Іван схопив її за стан і посадив собі на коліна. Він впився своїми губами в її маленькі вуста і став сувати туди свій язик. Дівчина почала дриґатися, навіть намагалася вирватися, але хлопець міцно схопив її руки та продовжив своє діло. Марічка відчула під собою якийсь горбик, і не розуміла, що то могло бути. Хлопець став трішки йоржитись на місці, міцно притискаючи її до цього новоутворення. Раптом дівчина почула, що десь на іншому кінці двору відкривається хвіртка. Вона почала виривати свої вуста і таки звільнила рота, щоб сказати:

— Це мама!

Хлопець послабив хватку і дівчина зуміла вирватися. Марічка стала з поспіхом поправляти плаття та укладати волосся, що вибилось з коси. Вона виглянула з-за хати в бік дверей і поспішила привітати матір. Іван з якихось причин затримався в садку, але Марічка на це не зважала.

Матір зразу зрозуміла, що донька не сама. Жінка знала, що до них ходить цей ковалів синок і залицяється до її квітки. Але втома після панщини та наростаючі болі у тілі не давали сили довго сперечатися з донькою.

— Мамо, так він допомагає! Ти дивись, скільки яблук назбирав, — приказувала Марічка, тримаючись за свою косу.

— Ох, леле, — тільки й казала стара, згорблена мати. — Ніколи вони просто так не допомагають. Ось почне він до тебе лізти, зробить тобі дитину і станеш нещасною, нікому не потрібною матір’ю-одиначкою. Ніхто заміж не візьме, будеш мучиться на полі, станеш клясти свою долю, як я…

— Мама, він не такий! — продовжувала настоювати Марічка, але розуміла, що відверто бреше.

Хоча дівчині було дванадцять, вона вже мала уяву, яким чином жінки вагітніють. Вона любила підслухати розмови старших жінок, молодих дівиць і завдяки цьому малювала в голові різні картини. Якщо чоловік якось схопить своїм переднім місцем між її ніг, то таким чином передасть їй майбутню дитину. Марічка мимоволі згадала той горбик, по якому Іван так швидко її тер. На щастя, вона була у спідниці…

Одного разу дівчина підгледіла, як молода парочка, сховавшись за кущами, лежить на землі і якось дивно рухається. Вона побачила, що штани парубка приспущені, а плаття дівчини задране догори так, що оголяє широкі стегна.

Дівчина зразу здогадалася, що це те саме дійство, яке вона собі так часто малювала. «Так ось, як воно виглядає». Марічка помітила, що обоє коханців знаходяться в якомусь незрозумілому сп'янінні й зовсім не помічають погляд зацікавленої дитини. Відбігши від молодих, дівчина зловила себе на думці, що дуже хоче відчути на собі те, що і вони. Проте точно не з Іваном. Від думки про нього стало гидко. Ні, вона точно не допустить його так близько. Так думала дівчина, повертаючись додому.

Та Іван не відставав. Після того випадку в садку, він став залицятися ще дужче.

— Ти моя панна, — проговорював він, збираючи ягоди в її садку, — найпрекрасніша дівчина, яку я тільки бачив в цьому світі!

Марічка не хотіла звертати уваги на солодку мову, але неспокушене дівоче серце мимоволі тануло від почутого. Вони знову сіли на ту злощасну лавку, і хлопець поліз їй під спідницю, доторкуючись до місця між стегон.

— Що ти робиш? — перелякано запитала дівчина, дивлячись Івану в очі.

— Кохаю тебе, — тільки і відповів парубок, цілуючи її в губи.

Те, що він робив своїми руками стало подобатися дівчині. Вона закрила очі й дозволила йому цілувати свої губи. Та після закінчення її охопило безсилля та огида. Вона хотіла підвестися та швидше піти геть, але Іван схопив її ще дужче та став цілувати шию. Марічка скривила обличчя, з грудей вирвався протяжний стогін.

— Ти моя краля, — тільки й проговорював хлопець.

Згодом парубок частенько натякав Марічці на повторення. Та дівчина кривилася. Їй наче і подобалися його дії, але в той самий час було соромно. До того ж вона все більше відчувала неприязнь.

— Ну що, що ти хочеш від мене? — благаючи, промовляв хлопець.

Марічка і слухати не хотіла ті запитання. В такі години вона намагалася бути вже не в садку, а десь на видному місці, щоб сусіди бачили. Та навкруги бувало не так багато людей, більшість кріпаків знаходились на панських полях. Тільки стара сусідка Орися іноді виходила на город, тому дівчинка навмисне працювала саме там. Це неймовірно дратувало Івана. Він бачив, що втрачає Марічкіну прихильність. Йому хотілося схопити її та взяти те, чого так жадав. Але страх брав своє. Він знав, що батько в курсі про його походеньки до неповнолітньої та час від часу слідкує за хлопцем. Та зараз він навмисне закриває на це очі, аби хлопець вже нагулявся та у майбутньому не вередував.

«Хай гуляє, — міркував коваль, — але не створює проблем і тим паче не розраховує на шлюб з кріпачками. Ось відучиться на військового, здобуде волю і тоді хай жениться. Тільки на вільній дівчині, яка народить вже не кріпаків, а гідних і поважних громадян суспільства».

Та батькові плани були Івану не до душі. Він не хотів їхати у місто, навчатись у якомусь незрозумілому училищі й тим паче одружуватись. Все це для нього було гірше кріпацтва. От би стати ковалем, як батько. А у вільний час плентатися по полях та бавитись з маленькими дівчатами. Ось, чого він дійсно жадав.

Парубок не раз залицявся до малих. Та це було не так просто, як здавалось. Дуже рідко траплялось, щоб мала дівчина йшла кудись сама. В основному вони тримались групами, або ходили поряд з батьками. Усі його домагання закінчувались провалом, а використовувати силу було боязко, хоча батько і зміг би виручити з біди. Ця Марічка стала для нього справжнім спасінням. Тепер він міг сміливо дивитись в очі дівчинці та не ховати свою пристрасну жагу. Парубок мав змогу цілувати ці юні, недоторкані вуста і торкатися, гладити поки малопомітні груди, що викликало таке бажання… Коли він малював у своїй гидкій уяві такі сцени, то був готовий до всього. Тому він не відставав від дитини та нав’язувався як міг.

Іван став поряд з Марічкою і почав поратися на городі.

— Що ти робиш? — з острахом вигукнула дівчина, при цьому оглядаючись навкруги.

— Твою роботу! – відповів парубок. — А ти присядь, відпочинь.

— Що? – відповіла Марічка. — Мені не потрібна твоя допомога, уйди!

Та хлопець не відповідав, мовчки зриваючи бур'ян. Дівчина знову огляділася по сторонах і побачила Орисю, яка також поралася на городі, але з цікавістю поглядала на молодих.

— Допоможіть! — крикнула дівчина.

Тут Іван різко встав і схопив Марічку за плечі.

— Мовчи!

Він подивився так зло, що дівчина і замовкла.

— Твоя згорблена матір скаже мені «дякую»!

Тут Марічка остаточно замовкла й опустила голову. Вона глянула на сусідку, а та згорблена стоїть, наче не чує. В серці защемило дужче, хотілося побігти геть, зачинитися. Та Іван все порався, а тут ще і матір згадав. Їй стало якось соромно. Потім всередині почало пробуджуватися дивне відчуття.

«Це як мати зрадіє, що ми зараз той бур'ян зірвемо. Їй не буде роботи, відпочине. Мене похвалить. А цей… перетерплю вже. Може так і краще..».

Так подумала Марічка, проте знову оглянулася на сусідку. Та продовжувала мовчки поратися.

«Невже вона не почула? — промайнула в голові дівчини, але згодом вона поспішила відкинути ті думки. — Тоді краще хай не чує».

Того дня Іван скосив бур’яни, які заполонили собою весь город, та спалив їх у гнійнику. Молоді знову залишились наодинці, і недовго думаючи, парубок приспустив свої штани й висунув член. Марічка скрикнула і відвернулась, закривши руками свої очі.

— Мала, я зробив роботи більше, аніж минулого разу. Іди до мене і зроби приємно.

— Що? – крізь сльози промовила дівчина, так само не дивлячись у бік Івана. — Янічого не розумію!

— Повернись! Я розкажу…

Через деякий час дівчина таки повернулась. Вони присіли на звичне місце і парубок охопив її рукою свій член. Дівчина стала йорзати долонею вверх і вниз, при цьому з огидою відвернувши голову.

Наступного разу Іван попросив її відкрити груди, через що Марічка так само певний час сперечалася, але згодом здалася. Він мацав її ледь випуклі соски та змушував вволювати його бажання рукою.

Йшли тижні, Іван продовжував ходити до Марічки. Вона ховалася в хаті, а той починав стукати у двері, вдивлятися у вікна, гукати. Дівчина лягала на печі, єдиному місті, яке не було видно з вікна. Та довго сидіти в хаті вона не могла. Їй приходилося виходити у двір, а тут вже вижидав Іван.

Спочатку він давив на жалість, говорив про почуття та те, як скучив. Але коли Марічка насуплювалася і намагалася втекти, його обличчя вмить наповнювалося гнівом, він хапав її за руку і тягнув в садок. Коли дівчина починала кричати, Іван закривав їй рота рукою і тримав, поки вона не заспокоїться. Парубок розумів, що Марічку не так просто залякати, як деяких інших дівчат. Вона зразу почне кричати на весь садок, через що який-небудь перехожий таки зацікавиться ситуацією і встряне. Тому Іван намагався з нею договорюватися, аби отримати хоча б трішки ласки, не кажучи вже про більше. Він вмовляв довго і наполегливо, постійно згадуючи її матір. Тоді Марічка ставала говіркішою. Парубок обіцяв, що продовжить допомагати на городі, матір буде вдячна Марічці, відпочине. Він пронюхав те слабке місце, і дівчина погоджувалася.

Іван став приходити декілька разів на тиждень і почав допомагати Марічці збирати врожай. Матір дійсно не могла нарадуватися, адже з її плечей злетів неймовірний тягар, який кожного разу чекав після панщини. Проте серце її було не спокійним. Вона постійно вглядалася в Марічку, допитувалася її, через що їм допомагає цей Іван, чому так часто ходить до їх хати. Але дівчина брехала. Їй було соромно зізнатися у всьому, що відбувалося, до того ж вона не вірила у те, що матір зможе щось вдіяти. Сама стара достатньо швидко переставала допитуватися, відчуваючи власну слабкість. Жінка наче і розуміла, що діло нечисте, але навіть уявити боялась, чим цьому парубку відплачує кохана донька.

А Іван нахабнів, і вимагав все більшого. Тепер дівчина вимушена була повністю знімати свій одяг, щоб парубок любувався її тілом. Згодом вона задовольняла його ротом, не зважаючи на відразу і гидливість. Марічка розуміла, що все це ненормально, і подруги її подібним не займаються. Дівчині ставало ніяково від таких відкриттів, їй хотілося швидше припинити домагання, пожалітися комусь із дорослих.

Але реакція сусідки наче вибила землю з-під ніг. Марічка стала боятися, що люди почнуть захищати коваля, а її виставлять на сміх, зганьблять на все село. З нею перестануть спілкуватися подруги, люди те й діло почнуть тикати пальцем. Ці думки здавалися нестерпними. Марічка починала їх щосили відганяти та шукала хоч якісь переваги свого становища. Наприклад, її подругам городи не прибирають, все самі, своїми ручками роблять. Та і голих парубків вони не бачили, хоча постійно цікавилися цією стороною життя. Марічка не вважала це видовище приємним, проте відчувала власну перевагу над дівчатами. Вона вела доросле життя, а ті лише в кущах хіхікали. Так виправдовувала себе Марічка не помічаючи того, як її життя впевнено і непомітно стало перетворюватися на пекло.

Кожного дня дівчина прокидалася в тривозі й не знала, прийде той Іван, чи ні. Чи можна виходити з хати, чи краще зачинитися. Бувало, зачиниться Марічка в хаті, а потім у вікно виглядає. Там вже й Іван на городі працює. Тоді дівчина зітхає і розуміє, що потрібно буде вийти. Потім Іван просік ту тенденцію і став навмисне приходити на город, але нічого не робив. А дурненька Марічка гляне у вікно та і повірить, що парубок наче допомагає. Після чого віддається у його кістляві руки навіть не здогадуючись, що обдурена. Тільки згодом дівчина помітила, що на городі нічого не змінюється, а потім і підгледіла, що парубок просто сидить і думу гадає. Тоді Марічка відчула ще більшу злість і огиду.

— Так ось ти який! — крикнула йому дівчина і побігла в хату.

Іван за нею, а та вже зачинилася. І вмовляє її, і вибачається, та дівчині все одно. Став погрожувати, та їй наче по барабану.

— Як ти міг зі мною так вчинити! — проговорювала дівчина крізь сльози. — Я думала, ти мене любиш, а так робиш…

Тут парубок наче приходив в себе, забував про погрози й промовляв:

— Я – дурень, вибач мені, Марічко, все для тебе зроблю. Тільки прости.

Та Марічка відповіла щось незрозуміле і замовкла. Парубок ще довго розмовляв з тишею, ніхто йому вже не відповідав. Наступного дня Іван прийшов зрання, як тільки матір пішла на панщину. Він відробив на городі, поклав врожай біля дверей хати та і зник з виду. Марічка довго ще виглядала у вікно, і намагалась зрозуміти, чи сховався де Іван, чи дійсно пішов. Та потім вийшла з хати та побачила його працю. Це здивувало дівчину, проте згодом той випадок вселив в неї певну впевненість. Виявляється, людьми можна маніпулювати…