Народжена в кайданах

Часом, коли Марічка йшла прибирати панові кабінет та покої, до Якуба одночасно заходили і інші відвідувачі — чи то купці, чи звичайні кріпаки, які звертались до господаря по своїм питанням. Жінка продовжувала виконувати роботу, але паралельно гострила вуха і прислухалась. Майже всі розмови викликали в неї неймовірну цікавість, адже раніше її допитливість вволювалася лише плітками сусідів та історіями родичів, які приходили додому з панщини. А тут їй наче відкривався інший світ. Ось купці стояли перед паном і розкладали йому на стіл різні речі, часто неймовірної краси, а іноді й зовсім незрозумілі, проте від цього не менш цікаві. У таких випадках жінка намагалася підглянути хоча б одним оком. Пан не зволікав на це, а часом напряму запитував думку Марічки:

— Ну як, що думаєш про цю річ?

Чоловік роздивлявся на собі великий коричневий кожух, рукава і комір якого були обрамлені натуральним білим хутром. Купець, як і належить справжньому торговцю, нахвалював свій товар і намагався підкреслити всі його переваги. Помітивши Марічку, він спочатку гордовито глянув на кріпачку, наче не вважаючи за потрібне вислуховувати її думку. Але як зловив її захоплений погляд, то хитро розплився в усмішці.

— Це неймовірна річ! — тільки й сказала жінка.

Звичайно, нічого подібного вона зроду не бачила. Зимою її Максим носив лише залатаний телячий жупан, що перейшов у спадок від померлого батька. І навіть мови не було про те, чи гарно він сидить, чи добре виглядає. Є одежина — і на тому дяка.

Не зважаючи на захоплені коментарі оточуючих, чоловік під кінець насупився і поспішив зняти з себе той кожух.

— Мені не підходить. У рукавах жме, а для полювання потрібен вільний одяг.

— Але, пане, — стурбовано промовив купець, — це неймовірно якісна річ! Вона відмінно підходить для полювання. Цей кожух витримає і дощ, і сльоту, ви в ньому навіть ураган не відчуєте, не те, що вітер. А з приводу рукавів — нехай вам ваша служниця підшиє, я навіть безплатно тканину дам…

— Не треба мені зайвої роботи, — роздратовано відповів Якуб. — Товар не підходить. Ідіть звідси.

Почувши нотки панового гніву, Марічка дещо напружилася, а ось купець продовжував стояти, намагаючись умовити потенційного покупця.

— Я можу зробити вам знижку! Це така річ…

— Геть! — гримнув чоловік. Купець гарно відчув роздратування пана. Він вирішив не гнути свою лінію, тому швидко зібрав свій товар і зникнув за дверима.

Марічка все частіше стала помічати, що їй стає недобре, коли Якуб на когось гримає. Навіть, якщо ці крики були спрямовані не на неї, жінка відчувала якесь безсилля. Все частіше згадувала про своє ганебне положення, у серці прокидався смуток. Вона впевнювалася, що уявлення Якуба про справедливість кардинально відрізняються від її, і це наганяло певний страх.

В перший місяць вона ще несильно відчувала якусь небезпеку, хоча чоловік і тоді гримав на неї, навіть замахувався. Та згодом, коли внутрішній запал дещо зійшов, Марічка подивилася навкруги тверезіше. Вона все частіше стала помічати його темну сторону, яка проявлялася у відношенні до неї та інших людей.

Та це було не найстрашнішим. Жінка не могла второпати, як він мислить і чим керується у своїх діях. Вона наче і зрозуміла, що Якуб щосили тримається порядку, слідкує за виконанням правил, підтримує в маєтку дисципліну. Але деякі його вчинки взагалі не знаходили пояснення в її голові.

До пана часто приводили кріпаків, які поводилися занадто буйно і відмовлялися слухатися наглядачів. Старий знайомий Марічки, Федір Стримголов, привів до панового кабінету одного пияку, до якого не доходило те, що кажуть йому оточуючі. Марічка в цей час намивала підлогу в покоях, тому не бачила ту ситуацію на власні очі, але гарно розрізняла голоси.

— Господарю, — звернувся Федір, — цей п’яний бовдур взагалі нічого не тямить. Спочатку словами йому кажу: якщо не будеш ходити на поля, заберемо силою. Сидить на печі й либиться. Тоді вже приїжджаємо з хлопцями, силою стаскуємо і продовжуємо розмову. Наче вправили мізки, він встав і поплентався до дверей. Але замість того, щоб прямувати на працю, сів на лавку і рже. Дивиться кудись перед себе. Ми знову починаємо прояснювати йому, хто такий та що винен робити. Саджаємо у віз, прямуємо до волості, де відстьобали різками десять разів. Ми пам’ятаємо, що можна наносити до сорока ударів, але вирішили не добивати, щоб міг потім на полях одробляти. Закінчили, а воно знову за своє…

Волоцюга, за якого йшла річ, з відкритим ротом дивився кудись попереду себе, витріщивши великі сіро-зелені очі й радісно собі посміхаючись. Це був худющий дядько, по якому навіть важко було вгадати вік. Не зважаючи на звинувачення у пияцтві, у чоловіка не було якихось характерних синяків під очима, набряклості чи припухлостей. Проте дивна поведінка наводила на думку, що з ним явно не все в порядку.

Пан повільно встав із-за столу і наблизився до кріпака. Хоча все це розгорталося за дверима, Марічка насторожилася і міцно обійняла себе за руки, намагаючись якось приборкати тривогу. Вона відчувала, що зараз станеться щось жахливе. Серце здригнулось, в голові стали спливати страшні картини з дитинства.

— Як тебе звати? — підвищеним тоном запитав пан. Він дивився прямо на чоловіка, який, в свою чергу ніяк не відреагував на звертання. — Я до тебе говорю! — повторно гримнув Якуб і схопив нещасного за шию, повертаючи його обличчя до себе.

Кріпак лише пробубнів щось під ніс і знову продовжив либитись кудись поперед себе. Тоді пан стиснув кулак і щосили вдарив чоловіка в обличчя. Марічка підстрибнула і стиснула зуби. З її очей почали текти сльози.

«Не треба», — тихо прошепотіла сама до себе. Жінка почула лише короткий стогін і тиху річ Федора:

— Здається, що він безнадійний, може, треба показати його знахарці…

Проте річ чоловіка з кожним словом тихшала. Було видно, що пан розлючений, і краще лишнього не казати, щоб і самому не попасти під удари. Тим часом Якуб пнув ногою лежачого на землі чоловіка і, нагнувшись над ним, промовив:

— Якщо до тебе не доходить, що ходити на поле і відпрацьовувати повинність — це твій обов’язок, то навіщо ти мені здався? Розумієш, що я говорю?

Чоловік повільно повернув голову у напрямку пана і скривив обличчя в усмішці. В нього не було передніх зубів, а ще один випав тільки-но, від удару. Побачивши це, Якуб скривився і сказав до Федора:

— Він безнадійний, нам не згодиться.

Після цього він підійшов до шафи й взяв з кутка велику палку. Федір і помічник відійшли до дверей, а Марічка, наче відчуваючи те, що зараз буде, затулила руками вуха і міцно заплющила очі. Якуб почав нестерпно бити чоловіка, наносячи удари по ногах, тулубу, голові. По стінах і підлозі стала розбризкуватися кров, обличчя кріпака поступово змінювало вираз, посмішка повільно сходила з лиця. Здавалося, що він зовсім не відчував біль, проте тіло не витримало наслідки ударів і почало втрачати життя. Після удару в грудину почувся тяжкий стогін, тіло чоловіка перестало ворушитися. Він все ще наче дивився кудись попереду, але вже без особливих ознак життя. Якуб в останній раз вдарив тіло та трішки відійшов в сторону, щоб оцінити свою роботу. Чоловіки мовчки дивилися на скоєне, за дверима стало чутно жіноче ридання. Федір хотів повернути туди голову, проте вчасно одумався і продовжив дивитися на підлогу. Що б там не було, а краще не нариватися.

— Візьміть в Анки шмат і заберіть тіло.

Після цих слів, Якуб витер руки й направився до столу.

Федір і помічник поклонилися і поспішно вийшли. Марічка відчула, що все закінчилось, і перемістила руки з вух до рота, щоб приборкати свої ридання. У кабінеті настала тиша. Лише іноді було чутно, як пан перегортає листи.

Через деякий час за дверима знову заметушилися — це прийшли Федір з хлопцями й почали перекладати тіло з підлоги у надану полотняну тканину. Згодом вони покинули приміщення. Прийшовши до тями, Марічка схопила відро з ганчіркою, вискочила з кабінету і прошмигнула у двері, відвертаючи лице від Якуба. Вона швидко спустилася по сходах і завернула в боковий вхід. Червона і мокра від сліз, жінка забігла до своєї кімнати й причинила двері. Вона припала до колиски, де мирно спав Миколка.

— Ох, сонечко моє. О, Господи!..

Марічка гучно заридала. Маля відкрило очі й задриґало кінцівками.

— За що нам таке горе, за що така доля…

Жінка стала витирати рукавами сльози, а вони все лились, наче із криниці.

— Кожен може нас ось так… взяти і прибити. Ніхто не заступиться, як скоти якісь.

Кажучи це, Марічка відчула, що їй не вистачає повітря. Вона піднялась і почала глибоко дихати, намагаючись приборкати заїкання.

— Та ні, до скотини і то краще ставлення, ніж до нас… безправних.

«Той чоловік. І він колись був немовлям. І його колихала мати, не знаючи сну, не закриваючи очей. З любов’ю дивилася в оте обличчя, яке сьогодні ізбили. Чи знала та мати, яка доля буде в її сина? Як помре? Скоріш за все кинуть у яму до дохлих тварин та і закидають землею. Як було з моєю…»

Плаваючи у власних думках, жінка навіть не почула, як до неї підійшла Анка. Вона і сама була дещо спантеличена від виду молодиці.

— Господар кличе, — серйозно промовила жінка. — Треба відмити стіни та підлогу.

Від почутого, у Марічки аж серце здригнулося. Відмивати ту кров…Так ось яку їй знайшли роботу. Жінка відчула, що внутрішній жаль і страх різко замінились гнівом. Вона стиснула кулак і повернулася до Анки.

— Я не піду витирати ту кров!

Анка оторопіло дивилася на Марічку, не відводячи своїх очей.

— Ви мене чули? — перепитала молодиця. — Я не вбивала ту людину і нічого відмивать не збираюсь. Хай пан відстьобає мене за відмову, якщо на то його воля. Але я в той кабінет сьогодні не піднімусь!

Анка лише причинила рота, не в силах вимовити ні слова.

— Я передам пану все те, що ти сказала. Хай нарешті тебе поставлять на місце, — крізь зуби вимовила вона.

Марічка засміялась крізь сльози, дивлячись жінці прямо в очі.

— Да ви тільки й умієте, що стьобати! А взяли б свої біленькі ручки та в земельку вмокнули, щоб очікуваного хліба добуть! Чи страшно замаратись? Бити хліборобів вам більше подобається, я бачу!

Анка не витримала такої наглості й вийшла з приміщення.

Марічка ще деякий час дивилась на двері, після чого присіла біля колиски й уперлася поглядом у підлогу. Тільки зараз до неї почало доходити те, що Якуб дійсно може її покарати. Поки вона сама не почула, як легко можна вбити людину, то до неї і не доходило, по якій вузькій стежині ходила вона сама. Скільки разів він чіплявся до її праці — і те неправильно робить, і там не так намиває. Наче якесь садистське задоволення отримував! Але жінка не зважала на це так як зараз. Тільки сьогодні вона розуміла як їй щастило і чим може обернутися нещастя.

Так Марічка і сиділа, поглибившись у свої роздуми. Вона і гадки не мала, скільки вже пройшло часу, поки до приміщення не зайшла Ірина. Дівчина мовчки лягла на ліжко і прикрила очі. Вона виглядала втомленою і блідною.

— Що там зараз коїться? — прошепотіла Марічка, вдивляючись в обличчя сусідки.

Ірина поклала руки на живіт і повернула до неї голову.

— Відмивала кров у кабінеті господаря. За годину впоралася. Але це було жахливо.

Марічка важко зітхнула.

— Я вірю…

— Тебе хочуть бачити, — сумно повідомила сусідка, — просили передати, щоб ти піднялась до кабінету…

Жінка скривилась, в неї знову полились сльози.

— Добре, Іриночко. Я почула.

Вона підвелася і затримала погляд на колисці.

— Сонечко, я не знаю, що там мене чекає. Ти пригляди за Миколкою, якщо зі мною щось станеться. Скажи Петру, він відвезе тебе до моєї хати, до чоловіка. Віддаси йому сина. І… пробач мені, якщо колись, десь образила…

— Марічко! — простогнала дівчина. — Не кажи такого! Все буде добре, ти повернешся живою.

— Ох, Ірино… можливо, той забитий чоловік теж так думав.

***

Марічка мовчки сиділа за столом, очікуючи вирок. Пан насуплено щось писав, наче не помічаючи жінку. Через деякий час він відклав перо і промовив:

— Перше, що ти повинна зробити, — це вибачитись перед Анкою.

Від почутого наче відлягло. Господи, та вона вибачиться перед самим чортом, аби тільки все стало так, як і раніше.

— По-друге, запам’ятай раз і назавжди. Будь-яка людина, що насмілиться перечити мені, не слухати накази, робити як їй захочеться — отримає покарання. Сорок ударів різками по голій спині. Сьогодні ти ослухалась мого наказу.

Жінка повернула заплакане обличчя.

— Я не витримую вигляд крові. В дитинстві на власні очі бачила, як вбили мою матір…

Якуб опустив свій хмурий погляд, наче вчитуючись в папери. Тим часом Марічка продовжила:

— Я просто голову втратила, не могла нічого з собою вдіяти. Тому Анці нагрубила. Дурна…

Пан гучно видихнув. Було видно, що він хотів багато чого сказати, та все не починав. Марічка поклала руки на очі й опустила голову. Їй здавалося, що всередині зараз все лопне від болю. Через деякий час чоловік перервав тишу і промовив:

— Неси вечерю.

Марічка наче прокинулась. Вона закивала і стала витирати сльози.

Після того як жінка покинула кабінет, Якуб підняв очі і задумався. Весь цей час в нього було неймовірне бажання поставити Марічку на місце. Він гарно вбачав ту гордовитість у погляді та власну волю, яка з точки зору чоловіка була недоречною для людини нижчого стану. Це риса Марічки дратувала його не на жарт. Він частенько вказував їй на помилки та промахи, щоб побачити в тих гордовитих очах хоча б тінь розкаяння. Проте стикався лише з непорозумінням та образою. Іноді це спонукало його зупинитись, адже в серці все ще палали ті почуття, що прив’язали до неї. Проте частіше непокора розпалювала в ньому бажання ще дужче надавити, вказати на черговий недолік, підвищити голос. Часом хотілося схопити Марічку за плечі й трясти, аби вона втямила нарешті свою провину.

Жінка реагувала на цей тиск по-різному. Іноді вона награно опускала очі та згодом повільно підходила та обвивала Якуба руками. Вона починала шепотіти, мов яка дурна, нічого не розуміє, але виправиться. Це перестроювало чоловіка на інший лад і він вже бажав добряче схопити її та повалити на постіль. Та бували рази, коли жінка стикалася з його злісним поглядом і різко відбігала якомога далі, на безпечну відстань. Тоді чоловік помічав в тих очах страх та придавлену злість.

В обох випадках Якуб бачив що завгодно, та тільки не бажане розкаяння. Тому він продовжував чіплявся до роботи Марічки, а цього разу взагалі хотів проявити безжалісність і заставити витирати ту кров. Та сльози молодиці збили його з пантелику, а розмова про матір взагалі відібрала бажання нарікати далі. Не те щоб його сильно розчулили переживання жінки, але він не хотів здаватися звіром. В цей момент взагалі зникла сама потреба гнути свою лінію. В її очах вже не було видно тієї гордості, лише сум та розчавленість. Чоловік заспокоївся і прийнявся за свою звичну паперову роботу.

На кухні Марічка підійшла до Анки й коротко промовила:

— Анко, вибачайте за сьогоднішнє. Я просто втратила голову від тої крові, тому так одповіла.

Служниця кинула на неї роздратований погляд. Вона очікувала побачити Марічку побитою, хоча в глибині душі знала, що цього так і не відбудеться. Вона не відповіла кріпачці ні слова, хоча щось в тому голосі її здивувало. В ньому не було чванливості.