Народжена в кайданах

Марічка повернулася додому та стала ретельно обдумувати почуте. В голові спливало безліч неприємних проблем, які могли спіткати її на шляху до пасіки. Не менше лякав і сам процес добування меду: а якщо бджоли покусають дітей? А її? Вони всі помруть, і тоді марними були ті пережиті страждання. І знову Марічка прирекла рідних на смерть. Страшно було і за цілісність пасіки. А якщо турки знову зроблять набіг? Повалять весь інвентар та обладнання, в яке буде вкладено стільки коштів. А де взяти гроші? Все це обійдеться Марічці не в один карбованець…

Проте які б проблеми не малювалися в уяві, внутрішній запал жінки нікуди не дівся. Поряд зі страшними пригодами стояли великі досягнення: в дітей буде мед; з’явиться товар на ринок, а значить — гроші; місцеві розкуплять все до останньої краплини, адже з меду можна робити алкоголь! А в родини виникне можливість переїхати в більш безпечне місце…

Зрештою молодиця наважилася, та й почала збирати інформацію про сусідню губернію: як туди доїхати, у якому селі шукати пасічників. Виявилося, що особливих перепон у цьому немає. Гончар спокійно підвезе у будь-яку точку світу і навіть підчепить більше коней, аби ті могли довезти важкий інвентар. Гроші можна буде взяти в борг, на що згодився староста та декілька сусідів.

Марічка відкривала для себе все нові можливості і поступово вирішувала проблеми, які малювалися в голові. Аж раптом вона згадала про одну перепону, яка весь цей час непомітно труїла її будні: для проїзду в губернію необхідний прохідний лист…

«Це ж в мене немає бумаги! — схопилася за голову жінка. — Скоріш за все я взагалі значуся мертвою». Від того усвідомлення по тілу пробіг холодок. Марічки Мазниченко вже не існує. «Але ми ж якось проїхали крізь всі ті пункти, там дивилися бумаги, пропускали… Якуб щось написав. Та в основному перевіряли Максима, він — чоловік. Тому мене пронесло. А зараз можу не пройти. Треба відправляти Христю з Максимом».

Золовка не дуже зраділа тій новині. Жінка насупила обличчя і зімкнула на грудях руки.

— Чому саме я? — вигукнула вона.

— У мене проблема з бумагами! — роздратовано відповіла Марічка. — А у вас з Максимом є вольні. Староста напише на вас прохідні. А на мене не зможе.

— Так може краще в це все не встрягати? Якщо навіть проїзд вимагає бумаг, то продаж тим паче!

Ті слова болісно вдарили молодиці в серце. Дійсно, рано чи пізно прийдеться щось вирішувати. Якщо вона замахнеться на ринок та великі гроші, то у цьому суспільстві треба кимось бути, десь числитися.

— Я з цим розберуся, але треба більше часу. А вулик чекати не буде. Христя, зараз весна! Купимо бджіл, заселимо, вони зразу медок почнуть родити. Ти просто повинна поїхати…

— Я нічого в цьому не тямлю! — роздратовано вигукнула золовка, ледь не крізь сльози. — Там такі гроші…як куплю щось не те, до кінця життя будеш мені згадувати.

— Все буде добре, там нема чого обирати, — стала заспокоювати Марічка. — З оплатою гончар допоможе, він гарно рахує грошики. І з вибором теж, він чував мою розмову з пасічником. Твоє діло — просто бути.

Христя важко видихнула. Не хотіла вона встрягати в цю авантюру. Життя тільки почало налагоджуватися, а тут невістка знову щось затіває.

— Ти будеш жаліти, що послала мене, — промовила Христя.

— Я пожалію, якщо відправлю тільки Максима. Для нього ті вулики ще гірше, ніж темний ліс. А ось ти тямуща, зразу все зрозумієш.

— Не хочу, — тихо відповіла золовка. — Я не справлюсь.

Марічка зітхнула і подивилася вбік.

— Я тебе з кріпацтва викупила, хату дістала, землю дала, власний хліб. А ти мені так віддячуєш, Христино…

— О ні…— протяжно промовила золовка, — починається…Слухай, невістко. Я ледь не вмерла від голоду! Землю і хату дала громада, що ти собі все приписуєш?

— А тому, дорога золовко, — з наїздом сказала Марічка, — що ти й пальцем не поворухнула б, якби я не добилася нам волі! Не спонукала їхати геть, терпіти, добиватися свого. Так і пахала б на чужих полях. Так і оженилась би на черговому п’яниці в кріпацьких кайданах!...

Христя притихла. Багато їй хотілося сказати, та всі ті звинувачення вже не мали сенсу. В минулому вона жаліла про пригоди, що випали на нещасну голову. Скільки прокльонів було сказано, скільки гірких думок передумано. Та врешті-решт вони знайшли своє місце, живуть в гарній хаті, їдять власний хліб. Христі тільки садок та город на порання, а приготуванням їжі та прибиранням як завжди займається невістка. Разом вони за дітьми глядять, та дрібні обов’язки ділять. А Максим гроші заробляє, що стало для неї справжнім відкриттям. Її ледащий брат десь згодився! Оце так несподіванка. А гроші ті розширювали круг можливостей, у результаті чого вже й одежину яку можна прикупити, і річ цікаву. Христя гарно усвідомлювала, що її сьогодення було нескінченно кращим за кріпацьке минуле. Вона наче шкірою відчула те, як спали з шиї кайдани, стало більше повітря в грудях. Якби ще не набіги, то можна було остаточно розслабитися. Але життя ніколи не буває солодким. Завжди існує підступ.

— Ага, тільки тепер кожного дня можна вмерти від набігів… — промовила Христя, аби хоч якось применшити досягнення невістки.

Тут Марічка різко підірвалася з місця і зі стиснутими кулаками попрямувала до золовки. Христя аж позадкувала назад, побачивши таку реакцію. Молодиця уважно глянула їй в очі й спокійно промовила:

— Ось тому і треба їхати в губернію, робити пасіку і заробляти гроші. Зрозуміла?

Христя з острахом кивнула, дивлячись на невістку. Стукіт серця відбивався у вухах. А могла й вдарити, без роздумів та жалості! Було видно, що Марічка не готова до компромісів.

— Тоді ввечері ми всі підемо до старости, він напише прохідну. А завтра поїдете.

— Добре, — тільки й відповіла золовка.

Того дня вони отримали необхідний документ, а вже наступного ранку брат із сестрою рушили до губернії. Зрештою необхідний інвентар було придбано, вулик поставлено, а сімейство бджіл — заселено.

Ще не раз Христя їздила в сусідню губернію, адже те й діло виникали різноманітні питання по ремеслу. Марічка дратувалася, що все виходить не одразу, а поряд немає тих, хто дав би пораду. Вона навіть пасічника з міста привозила, аби той роз’яснив тонкощі ремесла. Та все це забирало сили й вимагало терпіння. Не раз молодиця жалкувала, що встряла в ту авантюру, назаймала грошей, витратила кошти. Але назад дороги не було. Марічка з головою занурилась у новий промисел.

Восени зібрали перший врожай — вісім фунтів меду. Жінка нарадуватися не могла своєму улову, нарешті ті страждання виправдали себе!

Вона відразу прийнялася віддавати борги тим медом, балувала дітей. Скільки радості було у серці! Наступного року вона ще краще організує роботу пасіки, не допустить минулі помилки, назбирає вже не вісім, а тридцять фунтів меду. А там і торги можна починати, наїжджати до міста…

Мріяла молодиця про той заробіток, та в серці оселився страх. Як бути з документами? Марічки Мазниченко не існує, вона значиться мертвою. Як тоді торгувати, через Христю та Максима?

В серці аж заболіло від тих думок. Ні, вона повинна бути присутньою, контролювати процес! Це її промисел. Торги… від думки про них всередині все розквітало. Як хотілося спробувати себе в тому ділі, поговорити з покупцями, отримати перші зароблені гроші. У власні руки!

Коли жінка віддавала борги, то вже трішки відчула того присмаку. Розхвалити продукт, довести, що він коштує саме ту суму, яка позичена. Повмовляти, посперечатися… їй так сподобалася ця справа, що навіть закінчувати не хотілося. Ні, вона просто повинна отримати документ і позбутися цієї огидної перепони! Ні, вони не відберуть в неї задоволення від продажів. Марічка візьме себе в руки, і вирішить проблему. Так вмовляла себе жінка. Час йшов, минула зима, а за нею і рання весна. Вже дістали з темнику вулик, випустили бджіл. Золовка була відправлена у сусідню губернію, аби купити ще два. Сімейство бджіл розплодилися.

Марічка власноруч збирала мед, не допускаючи до цього домашніх. Вона одягала на себе закриту сорочку, довгу спідницю та шапку, схожу на мішок, брала інвентар та йшла до коханих вуликів. Весною вдалося зрізати вісім фунтів меду та фунт воску. Гарний врожай просився на продаж. Вогонь радості одразу погасився страхом. Треба вирішувати питання з документом.

Наступного ранку жінка пішла до старости та й розповіла про свою проблему:

— Хочу піти торгувати в місто, але ніяких бумаг не маю. Що робити?

Чоловік уважно глянув на Марічку та примружив око.

— А де це твоя бумага ділася?

— В полум’ї згоріла, — збрехала жінка, — була сумна пригода в одному селі…

— А чому це у твого чоловіка все є? — продовжив допитуватися староста. — Його документ я бачив. А ось твій тоді не спитав…

— А він завжди із собою носить, а я на свою голову — ні.

Подивився Іван на молодицю. Бреше, хоча і старанно удає, наче права. Вбачав він не раз таких умільців. Пів села з темним минулим сидить, вже кожен набрехав скільки зміг.

— Тоді їдь у волость, — через деякий час відповів староста, — проси в них. Вони допоможуть, якщо захочуть.

— І де її знайти, ту волість? — не відставала Марічка. Ось хто, а вона вміла ходити по волостям та вимагати своє.

— Село одне є, Гнидівка. П’ять верст від нашого. Бери всі бумаги, що маєш. Чоловіка, дітей, золовки. Хай подивляться, помізкують. І хабаря не забуть…

— А в цьому я знаюсь, — поспішила відповісти жінка. — Все життя те і роблю, що за правду доплачую…

***

Зайшла Марічка у волость, і наче в минуле потрапила. Одні й ті самі морди! Один сидить і каракулі виписує, та ще й з таким обличчям, наче найважливішу роботу у світі робить. Інший насуплений як хмара, підійдеш — вб’є! А третього взагалі немає на місці, один порожній стілець стоїть. Пів життя треба втратити, аби його дочекатися. Але від таких і потрібна найбільше допомога…

Подивилася на це Марічка, видихнула та і відкрила свою торбину. Мовчки вийняла невеликі баночки з медом та поставила кожному на стіл. Писака відірвав погляд від паперів і витріщився на банку, а в насупленого аж обличчя посвітлішало. Сонечко ясне! Яка добра людина зробилась. Він то і розпочав розмову:

— Що це ви нам принесли, молодице? Хто ви?

Промовив це та й прийнявся банку розглядувати.

— Мені потрібен документ, — з посмішкою сказала Марічка, — про те, хто я і звідки.

Чоловік знову кинув на неї веселий погляд.

— Так ось воно що! Це нам треба написати, хто ви. Ну що ж, почекайте хвилинку, зараз покличу Афанасія Микитовича.

З цими словами чоловік встав і вийшов. У Марічки аж від серця відлягло, видно не вперше людям такі справи провертають.

Тим часом писар відкрив банку і став нюхати мед.

— Сто років не їв, — промовив він, — а ви знаєте, з чим приходити…

Через деякий час почулися кроки, до кабінету зайшов той усміхнений чоловік, а за ним плентався похилий дядько невисокого зросту, з товстими сивими вусами та широкими окулярами. Він тримав в руках якийсь зшиток паперів. Чоловік уважно поглянув на Марічку, потім на банку меду на столі та і промовив:

— Ідіть за мною.

Згодом Марічка сиділа за великим дерев’яним столом, заваленим всілякими речами та паперами. Жінка була радісна і дуже гордовита собою. Зараз в неї має з’явитися документ, який зробить її людиною! Поважною громадянкою суспільства. «Спочатку безправна кріпачка, потім розгублена хліборобка, а тепер…» — лунало в думках. Марічка знаходилася у неймовірному піднесенні. Але сам Афанасій Микитович здавався якимось заклопотаним і дещо похмурим. Він уважно вивчав надані папери та зрештою перервав тишу:

— Як я бачу, ваші діти, чоловік та його сестра були звільнені з кріпацтва і зараз значяться вільними людьми.

Марічка кивнула. Проте настрій цього писаря її дещо засмутив. Жінка поспішила натягти широку посмішку і промовила:

— Так і є. Ах…а якого медку я вам нанесла! Смакота! Один з ваших товаришів вже оцінив, до речі…

Але чоловік наче не почув тих слів і серйозно промовив:

— А де, дозвольте спитати, ваше звільнення? Я припускаю, що ви також були кріпачкою, адже у грамотах ваших дітей вказана мати — Марія Пилипівна. Тобто та, ким ви й назвалися.

— Ось тому я і приїхала до вас, — промовила жінка, — мені потрібна бумага, яка підтвердить, що я існую. Щоб нарешті розпочати торгівлю! Бо товар є, а дозволу на продаж немає…

— Але якщо ви зараз сидите тут, переді мною, значить у вас повинен бути хоч якийсь документ. Вольна грамота чи пашпорт. Інакше складається враження, що ви втікачка…

Марічка аж очі примружила від тих слів. Цей дідуган натякає на ще більший хабар?

— Послухайте, — серйозно промовила Марічка, не відводячи погляду від Афанасія Микитовича, — грамота загублена. Тому я прийшла до вас хоч за якимось документом.

Чоловік посміхнувся й опустив погляд на папери.

— В такому випадку я маю відіслати запит у губернське правління, аби вони зробили запит у Могильовську губернію, звідки ви родом. А там вже спитають вашого пана, чи дійсно він вас звільнив. Якщо це правда, то він відправить ще одну грамоту, і ми вам її і надамо.

Марічка витріщилась на чоловіка — від його слів аж голову запаморочило. Як вона ненавидить ті бумаги, аж на серці важко!

— А можна без усього цього? — роздратовано запитала жінка. — Якось уладимо?

— Звичайно, ні, — відповів той. — Це може виявитися кримінальним ділом.

— Яким? — вигукнула Марічка. — Послухайте! Все, що ви сказали — неможливо зробити, аж ніяк! Давайте ви зробите мені нову бумагу.

— Неможливо! — наполягав Афанасій Микитович. — Це буде злочинним ділом.

— Послухайте, — промовила жінка і запнулася. Вона все ще була невпевнена у тому, чи казати правду. Марічка опустила голову і промовила: — Я значуся вбитою. Ви не зможете дістати тої грамоти.

— А як це ви значитеся вбитою, якщо ось сидите зараз переді мною? Наче жива, не привид.

У Марічки аж щоки спалахнули від такої наглості. Вона насупила свої брови й подивилася прямо на чоловіка:

— Так вийшло! Яка вам різниця? Прошу не так і багато. А ось навзаєм дам більше, уж повірте!

— Шановна, це кримінальне діло! — вигукнув старий, намагаючись припинити її тиск. — Я не збираюся їхати на Сибір через вас.

Сибір. Чувала вона вже таке слово. Воно наче і страхітливо звучить, але в голові не віриться у ті відмовки — співробітник цього бовдура натякнув, що вони роблять нові документи. Може він більшого хабаря хоче?

— Послухайте, — з новою силою продовжила Марічка, — я нанесу вдосталь меду. Чуєте? Банок десять, до кінця року вам вистачить, ще і поділитесь з родичами.

— Жінко, ви мене чуєте? Я не буду братися за ваше діло.

У Марічки всередині занило. Давно вона не отримувала відмов.

— Значить всім навкруги бумаги робите, а мені — дулю?

Афанасій Микитович аж голову підняв від того слова. Здається, молодиця починає виходити за межі дозволеного.

— Слухайте…— почав чоловік, та Марічка голосно його перебила:

— Ви взагалі знаєте, звідки я? З Великого Лісу! Уж повірте, там всі з новими бумагами сидять!

— Це мене не стосується, — почав бубоніти старий, та жінка не відставала:

— Я живу серед постійних бійок, працюю під кулями аби пекти нашим воїнам хліб! Тим воїнам, які захищають вашу голову від шаблі турка!

Афанасій Микитович дещо засмутився і відкинувся на стілець, аби хоч якось подовжити відстань між собою та цією божевільною молодицею. Та Марічка піднялася з місця, обперлася руками об стіл і дивлячись прямо в очі, промовила:

— Я — матір чотирьох дітей. Дружина і хліборобка. Ризикую своїм життям, аби такі як ви сиділи тут в теплі й шкребли свої бумаги.

— Все, досить, — ледь вигукнув чоловік, та його голос наче осів на фоні Марічкіного.

— Тож зробіть мені цю бумагу, якщо хочете отримати меду, а не тумаків…

Тут жінка аж сама засмутилась від своїх слів і ледь не схопилася за рота. Давно вона не погрожувала людям, особливо чоловікам. Молодиця опустилася на свого стільця, та спробувала пом’якшити погляд, аби знову потрапити у межі допустимого. Проте в серці калатало. Вона ледь стримувала свій гнів.

В цей час Афанасій Микитович дійсно був розгублений. Чоловік гарно знався у створенні нових пашпортів для воїнів, хоча це було дещо гидко його натурі, яка любила порядок та закон. Але обставини дійсно вимушували робити такі виключення. Та і в керівництві м’яко натякнули, що за це нічого особливого не буде. На кордоні потрібні бійці, люди, які зможуть не тільки служити, але і жити в подібних умовах. Звичайні хлібороби на таке не згодяться. На такі ризики могли піти тільки ті, хто бажав якнайшвидше позбавитися минулого та розпочати нове життя…

Але ця молодиця вивела старого із себе. Він не терпів зухвальства, натиску та погроз, хоча часто з цим стикався, від тих самих вояків. І якщо з чоловіками він довго сперечатися не міг, то з жінкою хотів спробувати. Адже Марічкіна перемога в суперечці остаточно затоптала б його гідність.

Коли жінка перестала тиснути та всілася на місце, Афанасій Микитович одразу змінився в обличчі й наче насупився. Він взяв в руки папери, зосереджено на них глянув і промовив:

— Це — не чисте діло. Я мав би якось вписати вас заднім числом у волосну книгу, заново оженити з чоловіком та оформити вас як мачуху для дітей. Все це не в моїх силах, так що збирайтеся додому.

— Що? — вигукнула Марічка. — Та як ви смієте? Ви взагалі тямите, що кажете? Мені потрібна бумага! І без неї нікуди не поїду.

Чоловік видихнув і різко відкрив якийсь зшиток.

— Тоді я пишу повідомлення у губернське управління, що ви ніяка не мертва. Хай ваш пан дізнається правду. А там вже розбирайтеся самі…

— Що? — Марічка аж підплигнула від тих слів. Вона різко відчула, що втрачає контроль над ситуацією.

— Покиньте кабінет! — вигукнув чоловік. — Інакше покличу людей…

Марічка стиснула зуби й витріщилася на чоловіка. Вона стояла нерухома, намагаючись прийти до тями. Потім молодиця наче прокинулася і стала швидко збирати свої документи.

— Так ось ви як зі мною, — стала проговорювати жінка.

Афанасій Микитович невдоволено дивився на її дії, але мовчав, аби Марічка скоріше покинула кабінет. Жінка взяла папери й глянула на старого своїми круглими, скаженими очима:

— І що, ви напишете про мене в керівництво?

Чоловік стиснув вуста і скривився. В душі він собі аплодував, адже зумів поставити цю нахабницю на місце.

— Напишу, якщо ви негайно не покинете цей кабінет.

Марічка наблизилася до старого і промовила:

— Щоб ти подох, тварюко. І твої діти, і твоя худоба.

Чоловік швидко відвів погляд. Така несподівана агресія на його щедру умову наче вразила в саму душу. Ця дівка не була поставлена на місце. Афанасій Микитович поспішив встати з-за столу і направитися до дверей.

— Виходьте, інакше покличу людей.

Марічка викрикнула. Вона схопила якісь папери, що лежали на столі, і скинула їх на підлогу. Чоловік приголомшено дивився на скоєне, не в силі щось промовити. Марічка швидко попрямувала до дверей, старий навіть поспішив від них відійти.

— Щоб ти здох, тварюко! — в серцях крикнула жінка і вилетіла з кабінету. Вона вийшла до приміщення, де сиділи писар і наглядач, схопила мед зі стола Афанасія Микитовича та щосили кинула його об землю. Баночка гучно вдарилася об підлогу й тріснула.

— Падлюко! — заорала жінка і відчула хвилю сліз, яка підступно підкочувала до горла.

— Що ви робите? — насупився наглядач і став підходити до жінки. Марічка відштовхнула його і вискочила з волості. В голові промайнуло, що вона якимось чудом зуміла застосувати силу до дужого чоловіка, але хвиля горя швидко затьмарила цю новину. Молодиця плигнула на воза і веліла гончару рушати.

Вони їхали степами й полями. Марічка так голосно ридала, що проїжджі чумаки могли подумати, що її везуть кудись на кару. Жінка не могла вгамувати власне горе. Вона програла…

Зараз цей очкарик напише в управління, там піднімуть бумаги й виявлять Марічку, яка значиться мертвою. Поїдуть у Великий Ліс, почнуть розбиратися. Відлупцюють, оштрафують, заберуть на панщину. «Господи! Оце я вляпалася!» Жінка завжди відчувала, що відсутність документа відгукнеться їй в майбутньому. «Не буває все добре. Обов’язково спіткає якесь лихо». Від тих думок становилося ще важче, Марічка заливалася сльозами з новою силою. Гончар мовчки керував конями, намагаючись бути тихше миші й ніяк не встрягати в страждання молодиці.

— Вези до старости! — вигукнула вона крізь ридання, коли віз під’їжджав до села.

«Треба взяти себе в руки, заспокоїтися…» — вирували думки. Та серце наче не чуло. Марічка вже дрижала і захлиналася власними сльозами. Удар сьогоднішнього дня виявився неймовірно сильним…

Віз зупинився біля старої хати. Іван стояв на порозі і задумливо курив люльку. Ще здалеку він почув той віз, з якого ридання лунали гучніше ніж тупіт коней.

Червона і заревана, Марічка виплигнула з воза і направилася до чоловіка. Вона зупинилася навпроти, хотіла сказати слово, але замість цього полилася нова хвиля сліз. Жінка аж зігнулася від того болю.

— Бачу, не весело пройшла твоя поїздка, — промовив староста.

Марічка в наглу зайшла в хату і всілася за стіл. Вона поклала голову на руки й прикрила очі. Думки ніяк не складалися в голові, вирував повний безлад. Іван став біля вікна і мовчки поглядав на жінку.

Нарешті Марічка дещо приборкала сльози, почали лунати більш-менш розбірливі слова:

— Цей урод… сказав… що напише в якесь керівництво… мене пов’яжуть.

Іван лише насупився. Йому поки нічого не було зрозумілим.

— За що пов’яжуть? — запитав чоловік.

— За те, що значусь не вільною, а мертвою!

«Оце діла», — промайнуло в голові старости.

— Це щось новеньке, — сказав Іван і присів за стіл.

Марічка надулася і дивилася кудись під ноги. Вже і плакати не вистачало сил, хотілося просто кудись залипнути. Староста голосно видихнув і промовив:

— Ну що, молодице, розказуй свою історію. Тільки на чистоту. Тоді може і зможу щось вдіяти…

Марічка опустила голову. Як їй не хотілося минуле ворушити! Але майбутнє могло виявитися ще гіршим.

Вона набрала в груди повітря та і почала розповідати. Що була її родина в кріпацтві, жили — поживали. Та забрали її в маєток, стала наближена до панів. Звичайно, Марічка замовчувала про свої стосунки з господарем. Було їй гидливо від думки, що люди прозвуть її повійницею. Але розповіла про те, що пан розбійництвом займався і щось на неї зуб мав. Підпалив хату, а там інша людина була. Марічку стали вважати мертвою, а вона і втекти поспішила…

— А твоя родина? — перервав староста. Він відчував, що у цій історії чогось не вистачає.

— Вони викупились! — поспішила відповісти жінка. — Я вимушена була допомагати у розбійництві, тому грошенята з’явилися…

Жінка знову опустила голову. У будь-якому іншому місці було страшнувато брехати про те, що вона начебто замішана в злочині. Але тільки не тут. В селі, де кожного дня можеш вмерти від набігу…

Іван лише помотав головою — оце так історія у молодиці. Якби він почув подібне від якоїсь одинокої дівахи, яка озиралася б навкруги своїм дикими очима, то не дуже здивувався б. Але жінка, матір чотирьох дітей, господарка…це було щось новеньке. Проте при повторному погляді на Марічку він задумався. Майоріло в її очах щось лихе. Наче готова піти на злочин, і навіть вбити, якщо хтось стане на шляху до її цілі.

— Завтра поїдемо у волость, — сказав староста.

Жінка з надією поглянула на нього.

— Господи, зробіть так, щоб він не нашкодив мені… Дуже благаю.

— Владнаємо, — коротко відповів Іван і знову закурив люльку.