Народжена в кайданах

Через декілька тижнів у громаді купців промайнули чутки: до них в гості завітають товариші з Одеси! Ця інформація так і залишалася на рівні шепотіння, допоки вже сам Гершко не зробив об’яву на черговому застіллі. Так, в їх маленьке місто Ананьєв навідаються два купці: Абрам Шимонович Уманський та Симон Осипович Маєр. Першого іноді називали просто «Умка», адже то був молодий єврей, який гарно просувався у своїй справі, проте не мав такого досвіду, як у більшості людей з громади. А останній, Симон Осипович, був вже купцем у літах, тому і зверталися до нього з підкресленою повагою.

Завітали ці купці не просто так. Гершко одразу повідомив, що вони шукають партнерів по ремеслу. Обидва чоловіки перекупали у ремісників товар і перепродавали в Одесі, на чому робили гарненький навар. Купували все: від глечиків до м’яса. Головне, щоб у них ще не було постачальників такого товару, а сам продукт цікавив людей і окупався.

Марічка зацікавилася тими гостями, проте не сильно плекала надії. Швидше за все, її меду не вистачить на збут, та і голова забита іншим. У селі вже третій день було не спокійно: постійно доносилися звуки боїв, в одному з яких полягло два місцевих жителі. Марічка розуміла, що ситуація тільки загострюється, а часу в неї все менше.

Та як тільки купці посідали за стола, нервування як рукою зняло. До громади приєдналися гості й стягнули на себе всю увагу. Перший з євреїв, Умка, виявився не на жарт балакучим чоловіком. Високий та рудий, він те й діло поправляв свої круглі окуляри, адже ті постійно сповзали через активне кивання головою. Гершко тільки й встигав, що знайомити його з громадою, а той чіплявся до кожного з балаканиною і говорив, говорив… Натомість Симон Осипович був повним та мовчазним чоловіком, на вид років п’ятдесяти, з широкою сірою бородою, невеликими окулярами і якимось сумним поглядом. Чоловік скромно привітався з оточуючими та й сів собі за стіл.

Марічка швидко прийшла до тями й відразу вклинилася в розмову. Умка не закривав свого рота і постійно говорив про місто, звідки приїхав з візитом.

— У нас на ринках стільки народу, не перелічити! — захоплено розповідав чоловік. — Товар розлітається за лічені хвилини! Тільки поклав на прилавок, а там вже гроші замість нього…

Купці слухали це і диву давалися. Що ж це за таке чарівне місце, де товар розлітається, як гарячі пиріжки?

— І що, — недовірливо вигукнула Марічка, — у всіх покупців прямо грошики водяться?

Люди подивилися на молодицю, а потім з цікавістю перевели погляд на Умку.

— К нам їздять зі всього світу! — відповів чоловік і розвів руки, наче щоб показати земну кулю. — У кого гроші є, той в Одесу — чух!

Умка рукою показав жест, наче щось летить у лівий бік. Громада покивала і зашепотілася.

— Мабуть, конкурентів також у вас там вдосталь? — запитав Гершко, наливаючи собі чай.

— Усього вдосталь, — відповів Умка, — так це навіть цікавіше! Хіба ні?

— Нам цікавіше скоріше продати товар, аніж під палючим сонцем стирчати весь день, — промовив один з купців.

Так балакала між собою громада, а Умка все Одесу розхвалював. Як там сонце світить яскраво, як море омиває береги. Що люди постійно сміються, шуткують, завжди допоможуть у біді. Розхвалював широкі вулиці, та красиві, витончені будівлі. Розповідав про товари неймовірної краси, екзотичні прикраси з Індії та фантастичних тварин з Африки. «Одеса — це оазис щастя посеред пустелі злиднів та нужди», — приказував Умка. Люди розвісили вуха і захоплено дивилися на чоловіка. Марічка слухала все це і аж рот відкрила. Більше вона не мріяла завоювати це дряхле і мале містечко, у якому зараз знаходилася. Тепер жінка марила Одесою.

— Абрам Шимонович, — захоплено вигукнула молодиця, витріщивши свої круглі очі, — а розкажіть нам про море!

— О, море! — підхопив Умка і приклав руки до серця. — Ви б бачили, яке там море!...

Марічка почула ці слова й аж очі догори підняла. Вона вже уявляла ті нескінченні води, яким не було меж. Промені сонця відбивалися від хвиль, які неспішно колихалися від легкого вітру. Над ними гучно пролітали чайки, і залишали після себе характерний регіт, який згодом і сам віддалявся за птахами. Голубі хвилі неспішно наповзали на піщаний берег, а золотаве проміння нагрівали пісок так, що той ставав пекельним, наче кубики вугілля. Люди навкруги не знали смутку, адже їм завжди тепло, завжди безпечно. «Там немає набігів, не існує загроз життю, — пролітало в замріяній голові Марічки, — всі щасливі, ситі, захищені».

Згодом жінка стала витягати себе із прекрасного світу марень і повернулася до громади. Мрії — це чудово, але треба щось робити для їх здійснення. Вона вслухалася в говір людей, за столом Умка вже активно сперечався з Гершком.

— Ви казки розказуєте, — з викликом говорив Гершко, — так не буває, щоб за день всю партію посуду продали. Кому стільки тарілок могло знадобитися? Наче люди куштують цей фарфор, а не використовують…

— Буває! — поклавши руки в боки промовив Умка. — Повірте, я сам це кожного дня бачу!

Жінка спантеличилась від почутого — якось швидко перейшли від Одеси до посуду. Марічка потребувала ясності. Вона оглянула людей і зупинила погляд на Симоні Осиповичі, який тихо сидів за столом і задумливо дивився поперед себе.

— Симоне Осиповичу! — раптом вигукнула Марічка. — А що ви нам розкажете про Одесу?

Люди примовкли й з цікавістю подивилися на похилого купця. Той дещо невдоволено поглянув на громаду, а потім на Марічку. Видно було, що чоловік не дуже полюбляв увагу. Старий єврей дещо зосередився, ледь помітно насупився і задумливо промовив:

— Ну що вам сказати про Одесу. Вулиці заполонили сміття та бруд. Вічно палаюче сонце підсилює сморід, який стоїть абсолютно повсюди…

Ці слова дещо отверезили замріяну громаду. Вона уважно дивилася на чоловіка, а той продовжував свою промову:

—… Люди ходять немиті, хоча поряд простягається море. Діти бігають обідрані та намагаються продати вам викрадені цеглини, аби заробити собі на їжу. Місцеві крадії постійно тягають речі з ваших прилавків, а ви відриваєтесь від продажів і біжите за ними своїми похилими ногами, намагаючись наздогнати молодих пройдисвітів.

Чоловік важко видихнув і поклав руки на стіл.

— Спека, сморід і обман. Ось, що я можу сказати про Одесу.

Люди за столом переглянулись один з одним, а потім спантеличено подивились то на Умку, то на Симона Осиповича. Марічка вражено слухала промову і не могла відірвати очей від старого єврея. Ці слова якось дивно на неї вплинули. З одного боку, вони розбили вщент всі ті мрії, намальовані власною уявою. Але з другої сторони почуте окреслило в голові реальну картину, що допомагало тверезіше поглянути на бажане і краще оцінити власні можливості. Марічка знову примовкла і задумалася про своє.

Проте згодом громада стала менше балакати та більше їсти. Євреї в більшості своїй задовольнялися чаєм з самовара, проте були й ті, хто випивав дещо міцніше. Марічка і сама пригубила келих вина, що сповна розв’язав її балакучого рота. Вже за мить жінка прийнялася розважати гостей своїми вигаданими історіями про пригоди в степах.

— Ось збираю я медок з пасіки, — стала розказувати Марічка, піднявшись над столом, аби привернути до себе якомога більше уваги, — а там сусід з турком б’ється! Шпарять вони на шаблях, дзвін той по всьому селу лунає… А я дивлюсь на те, дивлюсь. Все ніяк Сидір того турка не повалить. Тут бачу я глечик на заборі, який сама повісила зрання, хапаю його та як кину у морду ворога! — після тих слів Марічка розмахнулася і наче метнула щось поперед себе. — А глечик той йому прямо в голову. Турок впав, а Сидір весело проткнув його своєю шаблюкою…

Громада не раз чула цю історію, тому сприйняла її без особливого ентузіазму. А ось гості слухали з цікавістю. Марічка помітила, що Симон Осипович не зводив з неї очей і похвально хитав головою.

За вікном давно стояла темінь, але цікавість до гостей утримувала громаду за столом. Кожен місцевий купець хотів запам’ятатися новоприбулим, аби домовитися потім про співпрацю, просунути свій товар в Одесу. Та годинник пробив десяту, Гершко постукав ложкою об чашку і натякнув, що настав час розходитися. Люди стали повільно підійматися зі своїх місць і йти до виходу. Марічка зловила момент і швидко підсіла до Симона Осиповича. Старий все ще сидів за столом, наче не бажаючи поринути у натовп.

— І все-таки, — почала розмову Марічка, — яка ця Одеса? Ви кажете одне, а ваш товариш — інше. Де правда?

— А правда десь посередині… — промовив чоловік і задумливо захитав головою. Марічка з цікавістю дивилася на співрозмовника. Ця фраза дещо вразила її та почала запускати в голові міркування.

Згодом між ними зав’язалася розмова. Виявилося, що чоловік майже все життя займається торгівлею. На цей час тримає в Одесі декілька точок, у яких реалізує харчову продукцію, одяг та взуття. А в Ананьєв приїхав шукати цікаві товари, які можна було б завести у своє місто і підвищити продажі. Адже конкурентів в Одесі безліч, а покупців не так багато, як описував Умка. Марічка і сама розповіла про свій промисел, паралельно описуючи своє життя. Звичайно, жінка замовчала про кріпацьке минуле, і обмежилася лише двома фразами про бідне дитинство. Але потім стала розгортати оповідь про своє захоплення пасікою, розростання справи, торги у місті. Все це приправлялося історіями з набігами, в яких вона протистояла туркам не гірше за чоловіків!

Симон Осипович з цікавістю слухав молодицю. Було видно, що він щиро захоплений її оповіддю.

— Ви дуже сильна жінка, — промовив старий єврей, — далеко не кожна людина зможе вижити в таких умовах.

— Я відчуваю себе як риба у воді, мені не страшно. Ось за дітей боюся. Кожного разу молюсь, аби вони залишились живими…

Після тих слів Симон Осипович сумно похитав головою. Здавалося, він не раз думав про людське горе, постійно спостерігаючи його в різних містах та селах. Чоловік став розпитувати Марічку про мед: якого виду її продукт, скільки виготовляє на рік. Жінка з радістю відповідала на ті питання, проте знову натякнула, що постійні набіги не дають розширювати площі для вуликів, адже необхідно лагодити повалене…

— Вам треба з’їжджати з тих місць, — задумливо сказав єврей після почутого. На це Марічка лише важко видихнула.

— Я вже декілька років про це міркую, накопичую грошенята. Але, як бачите, витрати йдуть не туди.

— За Одесою є гарні села, в яких немає таких ризиків для життя, як у вас, — продовжував свою думку Симон Осипович. — Ви можете позичити грошей, купити хату, облаштуватися. А з першим прибутком почнете віддавати.

Марічка аж посвітлішала від тих слів. Вона здивовано глянула на чоловіка.

— Правда? А про яку суму йдеться? Хоч би взагалі мати змогу стільки накопичити…

— Думаю, ви тримали таку суму в руках, якщо успішно продаєте мед чотири роки.

Жінка задумалася. Дійсно, її навар був дуже не поганим. Якби не збитки від набігів, вона вже в цьому році могла виїхати геть із села та перемістити пасіку в більш безпечне місце.

— А як там з медом в Одесі? Багато конкурентів? — з хвилюванням запитала Марічка.

— В Одесі продають мед, але небагато і по великим цінам. Цей продукт завозять з сусідніх губерній. Скоріш за все, там більш сприятливі умови для вирощування.

— Ось воно як… — задумливо протягнула Марічка. — Товару мало, а ціни великі. Тоді, я розіб’ю пасіку на нових, безпечних землях, навирощую медку і буду поставляти вам! А ви вже виставите на ринку, та ще і за меншою ціною, ніж у конкурентів!

Симон Осипович задумався.

— Про щось подібне я і думав…

Марічка пожвавішала від цієї відповіді.

— Ось бачите! Вам також вигідно вкластися у наш переїзд. Я додам у вашу лавку такий товар, що люди як ті бджоли позлітаються. Підсолодимо життя в Одесі!

— Але ви впевнені, що зможете виготовляти велику кількість меду на цих землях? Не просто так його везуть з інших губерній…

Жінка дещо запнулася від тих слів. Він же сам запропонував їй переїзд та продаж меду в Одесі. Навряд чи цей єврей шукає конкурентів, скоріш за все мав на увазі саме свої лавки. Чому зараз засумнівався? Тут Марічка зрозуміла, що Симон Осипович міг сказати таке із ввічливості, аби хоч якось відреагувати на історії молодиці про набіги. Адже її розповіді дійсно натякають на те, що життя в степах дуже не солодке. Ось він і дав надію, підкинув ідею. Проте сам, скоріш за все, і не планував давати в борг якійсь незрозумілій хліборобці. Поїхав би з Ананьєва і більше не повертався. «Так, — міркувала Марічка, — я його вразила собою. Проте цей чоловік не мало бачив у житті, в тому числі таких жінок, як я. Він точно знає, що закохана голова завжди може наробити дурниць, тому краще бігти геть від таких ризиків». Проте роздуми жінки про розквіт власної справи дещо зацікавили чоловіка. «Не просто так перепитує, — лунало в її голові, — значить ця пропозиція зачепила!» Марічка поспішила оговтатися від думок і відповісти на питання:

— Звичайно! Я четвертий рік вирощую мед і чудово продаю в місті. Кажу вам, якби не постійні наїзди, то давно вже збільшила кількість товару! Я пристосувалася до погоди цих земель, уж повірте. Ніхто в губернії не зможе виростити мед так, як я.

Симон Осипович підняв на Марічку погляд і закивав. З його очей вже зникла якась мрійливість, натомість з’явилася зацікавленість. Жінка гарно це примітила.

— Скільки помилок нароблено, скільки шишок набито….— почала приказувати молодиця. — Ми дійсно зіткнулися з тим, що вирощування меду на наших землях дещо відрізняється від сусідніх. Я навчалася в одного чоловіка, який у минулому займався бджільництвом, але кинув, бо знайшов більш прибуткове ремесло. Ха, як він мене відговорював, ви б чули! — Жінка залилась усмішкою, та в очах наче плигали чорти. — Але не на ту попав. Для мене ідея з пасікою була викликом!

Старий єврей не відводив очей від жінки. Здавалося, всі питання були відкинуті. Марічка наче відчувала те, що він так хотів почути.

— …Ми построїли перші пасіки, завели сімейство бджіл. Так медку було, як дощу в пустелі! Крихти… Та я знову почала шукати вихід. Трішки змінила конструкцію вулика, насадила особливих квіток, стала підкормлювати бджілок секретними продуктами, — хитро підморгнула молодиця. — Врожай побільшав. І так, шляхом власних помилок, я надибала найкращі умови для моїх сімейств. Тепер вони працюють в радість і добувають хазяйці грошенята! От би не турки…

Марічка голосно видихнула. Старий єврей похитав головою.

— Так, вам треба переїжджати під Одесу. Якщо пасіка буде близько, то можна продавати трішки дешевше за конкурентів.

— А я про що кажу! — жваво підхопила Марічка. — Якщо не буде загрози життю, то я швиденько розведу пасіку на новому місці та почну продаж. Ха! Зможу зробити це навіть в пустелі, якщо буде потрібно.

Чоловік задумливо дивився поперед себе і навіть трішки насупився. Марічка побачила, що глибоко закинула свої тенета на старого. Та залишалось остаточно переконати, аби мати реальну надію на допомогу.

— Як тільки переїду на нове місце, то вже через пів року зможу продати вам перший врожай. Буду поступово віддавати борг, а ви новий продукт запустите. Їхати до нас буде всього-нічого, так що ваша лавка зможе швидко поповнюватися товаром. Може, згодом взагалі зробите окрему лавку з медом? О, люди зразу потягнуться купувати, адже всі так люблять солодке!...

Останні слова наче вивели чоловіка з міркувань. Він серйозно глянув на жінку і кивнув. Марічка подумки тріумфувала. Здобич була захоплена.

На годиннику пробило дванадцяту ночі. В зал сполохано забіг Гершко і з докором звернувся до гостей:

— Здається, комусь давно треба лягати спати! Симоне Осиповичу, вас очікує кімната в моїх апартаментах. Служниця давно все підготувала. Тепле, м’яке ліжко вже не може вас дочекатися! А ви, Маргарита Львовно? Що собі думаєте? Ваш візничий вже давно поїхав у степи, я відправив його додому.

Після тих слів Марічка аж підплигнула.

— Як поїхав? А мене спитатися не хотіли? — ворожо запитала молодиця. Гершко округлив свої великі очі й наче вибачаючись, промовив:

— Ви настільки поринули в розмову з гостем, що я вже не відволікав… Але впевнений, ваш гончар завтра приїде! Ось побачите! А поки, можу виділити вам кімнатку, найкращу в моїй квартирі...

Марічка важко видихнула і насупила обличчя:

— Це люб’язненько, звичайно. Але переночую у нашої Лизавети Петрівни, хоч донечку свою ще побачу.

Гершко швидко закивав і поклав руки на серце.

— Діти — це святе, нема питань… Але я вас проведу! Негоже красивій жінці ходити по темних вулицях самій…

Марічка особливо не сперечалася і попрямувала до виходу. Гершко відвів гостя до покоїв і згодом приєднався до неї. На вулиці був справжній морок. Тільки поодинокі свічки на підвіконнях будинків натякали на те, що в цій темені може існувати світло. Такий час ночі передбачав відчуття тривоги та певного страху перед невідомим, яке може очікувати пізніх перехожих у темряві. Але якщо подібне дійсно існувало у маленькому містечку Ананьєв, то давно вже розбіглося від гучного голосу Гершка. Чоловік те й діло голосно вів свою розмову і забивав голову молодиці історіями та жартами. Здавалося, що його неможливо заткнути. Марічка йшла і не чула власних думок. Та попри цей тиск, міркування все одно просочувалися в її збуджену голову. Перед жінкою відкрилися нові можливості. Ідею з переїздом можна буде провернути вже найближчим часом!

Нарешті, вони дійшли до будинку купчихи. Марічка постукала у двері та стала чекати, машинально киваючи на слова Гершка. Вона взагалі не тямила про те, що він говорить, але удавала, що слухає.

— Так ви згодні? — з награною наївністю запитав Гершко і впився в жінку своїми круглими очима.

Марічка все ще кивала, та потім наче прокинулася і спантеличено запитала:

— На що?

— Що не варто погоджуватися на співпрацю з нашими гостями, — відповів єврей. — Ви нам потрібні тут, а в Одесі достатньо меду.

— А… — протягнула жінка і махнула рукою. — Життя покаже! Може поїду, а може — ні. Скоріш за все ні. Я звикла до цього міста.

Жінка відчула, що краще не розпилятися про свої плани, адже ніхто не знає, що на умі у Гершка. Може, захоче нашкодити?

Натомість єврей розплився в посмішці, а тут вже і стара купчиха відкрила двері. Марічка попрощалася з Гершком, привіталася з Лизаветою Петрівною, у двох словах пояснила свій візит та й зайшла всередину. У купчихи була невелика двокімнатна квартирка, обставлена дерев’яними, блискучими меблями, застелена довжелезними килимами. Проте Марічка відчула, що ці стіни на неї наче тиснуть. Простору було мало, повітря не вистачало. «Боже, і як моя Олена тут живе?» — виникало в голові питання.

Купчиха відвела гостю до кімнати, де спала донька. Ліжко було одномісним, проте достатньо просторим. Олена скрутилася впритул до стіни й посапувала. Марічка лягла поряд і мимоволі її обійняла. Дівчина здригнулася і різко повернула голову. Її очі були заплющеними, наче вона ще не до кінця прокинулася.

— Це мама, заспокойся, — відповіла їй Марічка. — Сьогодні переночую у вас.

— Мама? — крізь сон запитала дівчина.

— Так, спи, — відповіла молодиця і спритно розвернула доньку назад, в бік стіни.

Жінка дивилася на стелю і не могла заснути. Оце так розмова відбулася сьогодні! «Боже, хоч би він не передумав! — подумки благала вона, — коли говорили наостанок, то наче головою кивав, був згоден…» Марічка зловила себе на думці, що навіть рада залишитися на ніч у місті. «Побачу його зранку, оціню наміри. Так, він може передумати за ніч, тоді треба буде натиснути дужче…»

Згодом міркування послабшали, а сон взяв своє. Попри міську задуху, Марічка міцно поринула у нічні марення, в яких бігла від турків в Одесу, те й діло розгублюючи своїх дітей по дорозі. Молодиця спохвачувалася, поверталася назад і падала під копита турок, аби назбирати своїх немовлят. Десь під ворогом вештався Симон Осипович, який допомагав збирати дітей, але часом випускав їх, хотів бігти… Був там і Гершко, який постійно заважав Марічці та кричав на вухо якісь нісенітниці. Бачила вона навіть Якуба. Чоловік успішно різав турків, але також пару разів проколов саму Марічку. Жінка спантеличено дивилася на пана і питала: «За що?» А він з суворим поглядом відповідав: «Щоб знала своє місце…»