Забута у пеклі

– Як ти міг? Я не готова! – Ванесса відклала розмову до особистої зустрічі, очевидно не вважаючи, що це можна обговорити в Системі.

– Можливо. Але ти будеш не сама. Разом з тобою на цій посаді дуже досвідчена жінка. Але я не хочу, аби вона перенавантажувалась. Вона уже напрацювалася за життя. А тобі потрібен досвід. Так, вчись у неї. – Ештон говорив спокійно. І одночасно освоював в Ключі нову програмку. Спеціально для нього створили. Він вносить туди наказ для свити. І той, хто має зміну, отримує сповіщення. Схоже на груповий односторонній чат. Ештона повністю влаштовувало – над ним ніхто не висітиме. Він для проби замовив чай. І тепер чекав на результат.

– Ти нестерпний. – зітхнула Ванесса.

– Це ти надто невпевнена в собі. Ти й так знаєш більше за інших, окрім всього, ти дуже самовіддана. Ти заслуговуєш на цю посаду. Так що слухайся начальника. – Ештон хмурився і розбирався у функціях програмки.

Ванесса знову зітхнула.

Зайшов його майбутній Розвідник з чаєм. Нічого собі – 5 хвилин. Він поклонився і розставив чашки.

– Дякую. Можеш мені показати, як виглядало сповіщення? – дочекався Ештон, поки той завершить.

– А, так, звичайно.

Ештон зробив ще один "липовий" наказ. Малому прийшло сповіщення у вигляді віконечка над всіма іншими програмами. Ключ давав сигнали з допомогою ненав'язливої біохвилі. Тому не помітити сповіщень було неможливо. Та це не спричинювало якихось незручностей через відсутність спаму, реклами й іншого інформаційного сміття. В Шазарії з цим було досить суворо.

– Ясно, дякую. – кивнув Ештон.

Хлопець кинув короткий погляд на Ванессу.

– Шановний Фаворит, чи можу я до Вас звернутися? – в поклоні промовив хлопець.

– Так, звичайно, щось трапилось? – затурбувався Ештон.

– Все гаразд, Шановний Фаворит. Просто... Я маю товаришів... Ми разом готувались до вступу. Можливо, я можу розповісти їм про Вас? – а хлопець подав хорошу ідею.

– Скільки хлопців маєш?

– Трьох, Шановний Фаворит.

– Слухай, а можна не вставляти це звертання через кожне слово? Воно мені взагалі не подобається.

– Не можна. Він на службі, Шановний Фаворит. – втрутилась Ванесса.

Ештон зітхнув.

– Чудово приводь їх, не кажи тільки за Фаворита, а то буде не співбесіда, а пародія. Я тоді візьму Вашу групу на окреме заняття. А ти, до речі, вчишся зараз? Чим ти займаєшся помимо підготовки та роботи?

– Шановний Фаворит! Яка ще група? У вас й так графік переповнений! – запротестувала вона.

– Мені ж можна мати скільки завгодно робочих годин, в чому проблема? – підняв брову Ештон.

– Це правило існує, аби Ви не перевтомлювались! Аби Ви мали менше робоче навантаження! Або ж і зовсім не працювали!

– А от я хочу більше. Мені так і сказали – "Ви можете працювати скільки Вам завгодно". – усміхнувся Ештон м'яко, прекрасно розуміючи, що він в черговий раз обходить правила.

– Так не можна! Пошкодуйте себе! Я взагалі не розумію, як Ви ходите! Робота, співбесіди, нові технології, адаптація з договором, ще й постійні побачення з Повелителькою! Як Вам на все вистачає енергії? – бушувала дівчина.

– А якби мені ще й по покоях бігати не доводилось... – підколов він.

– Ви самі відмовились від обслуговування! – скипіла Ванесса.

Ештон посміявся:

– Не зліться, Служителько. Все просто. Я допомагаю хлопцям, вони допомагають мені. На таких умовах я готовий змиритися зі свитою.

Ванесса замовчала.

– Можливо, Ваші учні теж приєднаються до свити, в такому випадку? – після паузи видала вона ідею.

– Нізащо. – категорично відрізав Ештон.

– Чому?!

– У них своє життя. Вони матимуть сім'ї, професії і йтимуть власним шляхом. Я повинен їх адаптувати до Шазарії, а не прив'язувати до себе. Пам'ятай, у них зовсім інший менталітет, аніж у Шазарійців. Вони не приймуть цей статус "Служитель Фаворита" з радістю. Пам'ятаєш, як я реагував на Наложника?

– Зрозуміло... – Ванесса задумливо насупилась. Ештон усміхнувся.

– Приводь своїх хлопців завтра на тренування. Добре було б встигнути до четверга. У нас кравець, пам'ятаєш? – вже звертаючись до Розвідника, нагадав Ештон.

– Так, завтра приведу. – сказав хлопець, підбираючи слова. Кумедно за ним спостерігати. Після паузи уточнив: – Я піду?

– Так, дякую за чай. – усміхнувся "Шановний Фаворит".

– Можливо, Ви відмовитесь від якоїсь групи? – знову спробувала скоротити Ештонове навантаження Ванесса, не чекаючи, коли вийде хлопець.

– Ні, вони ще не готові. Але, думаю, скоро я зможу перекинути деякі гуртки. Вони й самі скажуть, коли прийде час. А можливо, від екскурсій відмовимось. Це вже й не потрібно. Побачимо.

Розвідник скинув свій графік Ештону на Ключ. У нього було два дні занять. Тепер ще сім днів тренувань кожного ранку. Робота Служителем. Ще й курси на додачу будуть. Що ж. Нехай працює. Йому корисно.

***

Ештон вважав, що мінімальну кількість служителів він набрав. Вісім – вже не погано. Тому за кілька днів призначив зустріч з Архітектором. Він прийшов на зустріч з уже готовим проєктом, але коли почув, що від нього хоче Ештон, просто перед ним зім'яв проєкт відкинув, не дивлячись, кудись в бік, і почав прямо від руки робити схематичний проєкт на папері.

– Отже, підсумуємо. Вам потрібна спальня, – сказав він, моментально на папері з'явилася спальня. Це було схоже, як записуєш за кимось лекцію. Тільки Архітектор не записував, а креслив, не за кимось, а за собою, і не лекцію, а проєкт. Ештон був приємно вражений його майстерністю і креативністю, й гнучкістю позицій. Він дослухався до нього, але не дозволяв робити дурниць: – Вітальня, кабінет, санвузол з душем і туалетом окремо й не велика кухня. Прекрасно. Як я чув від Вашої Старшої служительки, Вам потрібна купальня. Іще ми додамо один гардероб до спальні. Не сперечайтеся! Не повинна Повелителька дивитись на Вашу шафу! А також я запевняю – Вам потрібен гардероб при вході. От свій кардиган Ви носите в спальні? Ні! Тільки на вулиці! А отже його зручно одягти на виході. І це все буде Ваша квартира, як Ви характеризуєте. Двері в Ваші покої виходитимуть в невеличкий хол, а навколо Вашої квартири ми розташуємо по периметру супутні кімнати: спальні свити, комори, й усякі технічні приміщення, які Вас не стосуються. – махнув він рукою на Ештона, щойно він хотів вставити слово. – І цей коридор, що обійматиме Вашу квартиру по периметру, возз'єднає всі супутні кімнати, і приєднається до холу з двох боків від дверей у Ваші покої прекрасними арками. А якщо з'являться додаткові потреби, або ж свита розшириться, ми пустимо ще одне зовнішнє кільце. Ось так. Ну як? І компактно, і Вам не забагато площі, і свита щаслива.

– Гаразд. – зітхнув і усміхнувся Ештон. Насправді проєкт чудовий. А купальня й справді потрібна. Хто його знає, які "енергетичні сюрпризи" його чекають у майбутньому.

***

Ештон сидів у вже звичній позі й дивився у вікно в спальні Мерін.

– Про що задумався? – сіла вона поруч.

– Це ж не справжнє вікно, так?

– Не справжнє. – підтвердила вона.

– А екран збоку, щоб в порівнянні з гіршими технологіями, ця виглядала ще натуральніше? – спитав Ештон, усміхнувшись.

– Так. Нічого цікавого.

– Ліси на даху? – вирішив він перевірити свою теорію.

Мерін зробила малесеньку паузу, а потім розсміялася:

– Ахаха! Ти, звичайно, як завжди, не далеко від істини. Але ні, не на даху. – аж заливалась сміхом.

Ештону було трішки образливо, але загалом він радів, що Мерін весело.

– Тоді як же ви приховали міста від супутників? Й з моря не було видно. Лише якісь маленькі селища на деревах.

– Все просто. Шазарія під землею. – відповіла Мерін, відсміявшись.

– Під землею? Як в бункері? – вкладав він інформацію у свідомість.

– Так. У глибокому бункері.

– В наскільки глибокому? – Ештон зрозумів, що наближається до ще одного секрету, який, можливо, не був готовий почути.

– Не фантазуй занадто. – усміхнулася Мерін. – Від одного кілометра до чотирьох з половиною.

Ештон не зрозумів:

– Це як?

– Всі міста й структури Шазарії розмістилися на різній глибині. Можеш уявити багатоповерховий будинок вглибину. Тільки... не один під одним, звичайно. Хм... Якщо коротко, все залежить від тектонічних структур, розташувань природних пустот у корі Землі. – Мерін стало раптово так нудно, що Ештону стало аж боляче. – Наші геологи розвідують геологічні структури, та, відповідно до них, відбувається розширення Шазарії... – схоже Мерін могла продовжувати. Але Ештон не бажав її мучити. Він накрив її долоню своєю, підсунувся і накрив її губи своїми. Відсторонився злегка. Він добився, чого хотів – Мерін не розуміла, що він робить, нудьга відступила.

– Покажи мені, Мерін. Розповідатимеш свої лекції міністрам. – Ештон нахабно і хитро усміхнувся.

Мерін прекрасно розуміла, його маленьку капость і підіграла.

– А що взамін? – хмикнула вона.

– А що ти хочеш, моє серце? – м’яко запитав Ештон, все ще усміхаючись, тільки тепер з ніжністю. Їй стало приємно.

Вона розпливлася в капосній усмішці:

– Скупайся зі мною.

– Хоч в лаві. – без роздумів погодився він і поцілував Мерін знову.

Ештон тепер зрозумів, чому добиратися між містами так швидко. Спустився на сто метрів вглиб – і ти в іншому місті. Плюс кількасот метрів вліво-вправо. А капсули, очевидно, такі собі 3D ліфти. Окей... усе це не настільки дивовижне, як сама Мерін. Тож він просто це прийме.

Вони з Мерін вийшли з покоїв. Ештон думав, що вони зараз на цих капсулах кудись поїдуть. Але вони просто неспішно попрямували вглиб коридорів. Стало темно. Але, для Мерін це не спричиняло незручностей. Вони йшли, тримаючись за руки, і Ештон просто довірився їй. Зрештою, коридори були рівні, без сходинок й іншого, тож...

Вони звернули та пройшли під кутом вниз. Стіни широкого коридору були з вологого необробленого каменю, і тепер Ештон розумів, що це не дизайн, а просто не оброблена порода. Під високою стелею мерехкотіли якісь специфічні "ліхтарики" й нагадували зоряне небо.

– Це синтетичні копії Arachnocampa Luminosa. – спіймала Мерін його погляд. – Такі хижаки живуть під склепіннями печер у Вайтомо. "Грибні Комарики". – з усмішкою хмикнула Мерін. – Наші дизайнери інколи теж нудьгують.

– Так, знаю одного такого. Архітектор. Жвавий чоловік. Він мені з покоями допомагає.

– Все ж вирішив переселитись? – поцікавилась вона.

– Так. Якщо є можливість, хотілось би жити... вдома. – Ештон не хотів вдаватись в подробиці своєї мотивації. Мерін не наполягала.

Вздовж стін висіли портрети. Ештон не був любителем мистецтва. Та проти волі замилувався. Це було по-справжньому прекрасно. Він міг з точністю описати кожну людину, якою вона була в житті. І всі ці люди, життєва мить яких застрягла в цих картинах, були різними. Добрими і теплими, холодними і відстороненими, звичайними, а дехто і не людьми зовсім.

Вони йшли, і раптом з одного із останніх на нього дивилося уже знайоме високомірне, горде, величне обличчя. Вайнут.

Ештон зупинився і намагався скласти два у два.

– Він присвятив життя наукам. – продовжувала Мерін задовольняти Ештонову цікавість. – Всього за п'ятдесят років він наздогнав технології віком тисячі людських поколінь. Завдяки йому Шазарія здобула багато нових технологій. Включно з тим, що Шазарійці називають договорами. А також... Також він показав мені зорі вдень. Ідейним він був.

– Він не кохав тебе. – зронив Ештон. І одразу пожалкував. Чорт, вирвалось...

– Ні. Він народився аби належати своєму народу. І він кохав лише його. І залишився вірним своєму коханню до смерті. Але він віддав мені все своє не коротке життя, заключив зі мною договір і збагатив мій народ. Він повністю оплатив свій борг. Мені немає за що на нього ображатись.

Ештону стало боляче за Мерін. В цих словах не було тепла. Зовсім.

– Скільки ж він прожив?

– Триста двадцять років.

– Це через договір? – раптово Ештону стало страшно.

– Так. – лукаво усміхнулася Мерін.

– А я... Мій договір...

– Вірно мислиш, Еш. Твій договір потужніший. Значно потужніший. Ти розкрив для мене душу навстіж просто. Навіть Рей не уклав зі мною такий договір. Я навіть із замиранням серця уявляю яким би був контракт душі з тобою...

Ештон ковтнув. А потім глибоко вдихнув і зітхнув. Що ж сам обрав таку жінку. Нічого тепер жалітися.

– Я навряд стану науковцем. Та я дам Шазарії дещо інше. І тобі. – обернувся Ештон до Мерін.

Вона дивилась на нього, усміхаючись:

– Так. Можливо, тобі видасться подарувати мені спокій нарешті.

Обличчя Ештона застигло. Вона ж не має на увазі те... Як це прозвучало... Мерін усміхнулася йому ширше, обернулася й пішла у напрямку своєї початкової цілі.

Коридор розширився, і попереду світло заливало все.

Вони стояли посеред широкої великої печери. Грибні світлячки освітлювали всю стелю. І це було прекрасно.

– Це зробив Вайнут? – запитав Ештон.

– Що?

– "Зорі вдень"? – процитував він.

Мерін притисла кулак до вуст і, майже давлячись, тихо засміялась:

– Ні, Вайнут збудував для мене деякі піраміди, в яких можливі глибокі медитації через зв'язок з небесними світилами та місяцем. А ця стеля – це мій подарунок від Шазарії на ювілей.

Ештон покосився на Мерін:

– Скільки тобі років?

Мерін знову посміялася в кулак:

– Близько тридцяти тисячоліть. У бібліотекарів спитай. Я не рахую. – глибоко зітхаючи, і намагаючись не сміятись, відповіла Мерін. Ештон не дивувався вже. Він був готовий до цієї інформації.

– Ти знаєш яка особливість грибних комариків? – перевела вона тему.

– Ні. – усміхнувся Ештон.

– Якщо зробити голосний різкий звук вони злякаються і "погаснуть". – Мерін піднесла долоні в жесті, що явно давав зрозуміти – вона зараз плесне у долоні. Ештон заінтриговано подивився на неї. А вона мала надзвичайно самовдоволений вигляд. Плеснула. Світлячки погасли. І мить все здавалося чорним, як глибини Землі, власне. Але наступної миті вздовж стіни пропливло щось велетенське з "ліхтариком" перед носом.

– Один з різновидів риби-чорта. Наразі вже відома людству під назвою Морський Чорт. На відміну від своїх родичів проживає у підземних ріках глибиною не менше трьох тисяч метрів. – продовжувала Мерін свою дивовижну екскурсію глибинами Землі. Ештон збагнув, що з підземною рікою їх розділяє товстелезне скло. Він заворожено підійшов ближче. Поруч пропливло щось текуче флуоресцентне. – Глибоководний молюск. В Шазарії отримав назву Клеоніс. В Зовнішньому Світі ще невідомий. – Їй подобалось розповідати про цих тварин.

Ештон відчув, як Мерін віддала подумки наказ. І в воді ненав'язливо підсвітилось кілька джерел світла, вихопивши з темряви зграйку зубатих риб. – Кістляві Піраньї. Канібали по своїй природі. Достатньо слабкі. Не нападають, доки не відчують пошкоджень. Поруч з ними не наважуються полювати навіть сильні хижаки. Ось там поглянь. Бачиш маленька флюоресцентна хмарка? Це особливий планктон. Їх приваблює кальмар, годує їх. А вони приваблюють для нього поживніших жертв, натомість.

Вони провели в цьому підземному океанаріумі досить тривалий час.

А потім прогулянка закінчилась чимось казковим.

Біля їхніх ніг опинилося сяюче зеленувате озеро.

– Скупаєшся зі мною?

– Я вже пообіцяв. – усміхнувся Ештон.

Мерін повільно потягнулася до зав'язок на халатах. Ештон завмер весь. Навіть біохвилі, здається, зупинились. Її верхній халат впав на землю. Ештон видихнув. Підійшов і ніжно торкнувся її руки. Вона дозволила роздягати себе. Ештон не знав де в ньому взялося стільки сміливості. І весь його попередній досвід, вся впевненість у собі розбилась на мільйони порошинок поруч з Мерін. Шар за шаром сукні падали додолу. Ештон не стримався, наблизився і залишив поцілунок на її ключиці, що раптом стала доступна для його погляду. Мерін дивилися на нього з ніжністю, і він не знав раніше, що Мерін володіє цією рисою. На її обличчі не залишилось хижості. Там була лише... Ештон прислухався до її почуттів. Це не може бути любов. Вона не може кохати його. Він відчув ніжний, невагомий трепет. Вона дивилася в його очі і її душа тремтіла. Ештон не вірив, що це кохання, але він вірив, що це щось близьке. Щось невагоме і прекрасне. І Ештон був переповнений тихим мерехтливим щастям. Він не зняв з неї останній шар. Обійшов її ззаду. Акуратно торкнувся до її волосся і вийняв кілька заколок. Нахилився й занурив обличчя в цю розкіш. А потім затягнув жіноче багатство у тугий високий вузол, аби не намочити його у воді. Тоді скинув з себе кардиган і футболку, взуття, штани. Й холод обласкав його шкіру. Він нахилився і обійняв Мерін.

Вона підняла долоні і ковзнула по його оголеним рукам. Її ледь тепле тіло тендітно помістилося в його обіймах. Він нахилив голову і торкнувся вустами її шиї, й завмер так.

– У твоїх руках я почуваюсь крихітною. – прошепотіла Мерін.

– Ти найбільше щастя, що я мав. – відповів Ештон. І не лукавив. Йому не потрібні були роки аби усвідомити це. Він пестив її душу. Він тримав її серце. Не потрібно нічого більше. Ештон підхопив її на руки і ступив у бік озера. Вода виявилась, на здивування Ештона, теплою.

– Я думав вона буде крижаною.

– Ти ж казав, що готовий купатися в лаві. – підсміялася Мерін.

– Це правда. Якщо ти скажеш мені. – усміхнувся Ештон.

– Так ти вже. Поруч жила. Вона і гріє воду.

– Ахах. Я не пошкодував ще жодного разу, давши обіцянку тобі. Хоча мені страшно жити надто довго. – щиро поділився він.

– Не бійся. Ти будеш не сам. – Мерін підплила до нього і поцілувала. Озеро було не глибоким. Він підтримував її за талію. І вони плавали серед мільярдів флюоресцентних бактерій, серед зоряної стелі і в компанії глибоководних монстрів по сусідству.