Забута у пеклі

— Мерін. — сказав тихо Ештон, обіймаючи її так.

— М? — запитала вона в обіймах.

— Я не вибачатимусь за те, що зробив. — Ештона стисла совість. Він... Мав відчуття, що взяв її силою. Але, він і відчував, що зробив би це ще раз, якби був вибір. Він відчував, що це правильно. Мерін не людина. Це було не... насиллям.

Мерін насмішкувато і шумно усміхнулась:

— Хіба ж вибачається Місяць у ночі за те, що розігнав пітьму? Хіба ж вибачається Сонце у землі, що подарувало енергію всьому живому? Ештон, невже тобі є за що вибачатися переді мною?

Ештону якось полегшало. Мерін усміхнулась. Їй було спокійно. Вона обіймала його за талію:

— Прожити стільки часу і зустріти істинну пару, коли життя уже не миле... Ох, доля і жорстока буває...

Ештон обдумував. Він хотів розпитати. Але...

— Пробач, кохана, що тобі довелось чекати на мене так довго. — в Ештона боліла душа. Так, Мерін була потрібною цьому світу. Але чи потрібно було воно їй. Вона несла на своїх плечах таку ношу весь цей час...

Мерін відізвалася, але не словами. Її біохвилі несли жаль, тугу, вона приймала дійсність, яка змусила її бути одинокою і вона приймала Ештона.

Вони сиділи так, на колінах ще деякий час, обмінюючись почуттями, аж поки ноги не почали німіти, тоді Ештон не витримав і підняв їх з підлоги.

— Прогуляємось, ... коханий? — і від цього запитання Мерін, від такого звертання в Ештона серце затріпотіло. Він кивнув.

Він повів її до вуличок навколо Реабілітаційного Центру. І хоч прохожих було не багато, та вони не очікували у своєму буденному житті зустріти Повелительку, тож благоговійно розступалися перед нею. Ештон, як не дивно, не почувався зайвим. Навіть зі своєю кучерявою макітрою, яка так подобалась Мерін. Навіть в буденному одязі та дурнуватих мокасинах. Він почувався на своєму місці. Мерін окутувало умиротворення. Вона йшла серед вуличок, порослих плющем і біохвилі її неспішних думок заколисували Ештона.

Обом не хотілося переривати цю ідилію. Вони йшли і йшли, аж поки не набрели на невеличку кав'ярню, що була обсаджена квітами. Вони були на невеличких клумбах і у висячих вазонах, плющ обплітав літню тераску з усіх боків, а всередину заманювали зручні вуличні диванчики.

Пара розмістилася в цій малесенькій затишній місцинці. Хазяєчка зраділа гостям, принесла кави, й зовсім не обтяжувала їх зайвою компанією.

День перетікав у вечір. Мовчанка була комфортною. Але Мерін зітхнула:

— Ти мене знову дивуєш.

— Чим на цей раз? — посміхнувся Ештон.

— Ти не передбачуваний, як літній дощ.

— Про що це ти? — хмикнув Ештон.

— Я гадала, що вивчила тебе уже достатньо. Зараз ти б мав засипати мене купою питань та розважати припущеннями. — усміхалась вона, жмурячись від задоволення в обіймах.

— Не хочеться псувати прекрасну мить. — відповів і він посмішкою.

— Кожна мить з тобою прекрасна. Питай вже. — Мерін було добре. А Ештону шкода було псувати цю невагому і тендітну павутинку блаженства. І він би стримався, чесно стримався. Але тепер, коли вона сама про це заговорила...

— Розкажи мені, Мерін. А я вже потім допитуватимусь. — прихилив він її до себе.

— Хм... з чого б це почати... — задумалась вона.

— З початку, кохана. — усміхнувся він. І Мерін посміхнулася у відповідь.

Вона замовкла на мить. А потім солодко зітхнула. Настрій був не той.

— Ех... Ну, що ж... Алубі не вдаватися в будову договорів, ти ж вже знаєш. Я досліджувала договори, удосконалювала. І в цьому пошуку відкрила зовсім новий вид зв'язку. Я назвала його контрактом душ. Проте... Можливо варто було б подумати над назвою ще, — хмикнула вона. — Я заключила всього три таких договори. Два підконтрольних і один рівнозначний. Перший я уклала випадково. Тобто я уклала його свідомо, але не усвідомлювала всієї серйозності того, що зробила. І хоч він дав згоду, та не розумів на що погоджується, як і ти зараз. — вона іронічно усміхнулась і її серце стиснув жаль: — Він був людиною. Я дала йому ім'я Сірей.

Мерін подумала хвильку:

— Ми були до цього не готові. Коли такий договір укладаєш з людиною, вона стає твоїм фамільяром. Я прив'язала його душу до своєї. І він став моїм. Спершу все було добре, ми були разом... Тоді я була ще дуже недосвідченою і... так, мабуть, я була щаслива. — та при цих словах Мерін не відчувала нічого, окрім болю: — Але з часом все змінилось. Як виявилось, він не міг покинути цей світ, бувши прив'язаним до мене. Яким би зраненим його тіло не було, всі рани загоювались. Навіть смертельні рани перестали бути такими. Для людини не природно жити довго. І він страждав, його душа не могла знайти рівноваги. В якийсь момент він просто перестав бути собою. Він став... Інакшим. Тоді я зрозуміла, що означає бути жорстоким, зрозуміла, що означає шукати смерті. Він шукав смерті для себе, проте в результаті приносив її іншим, тим, хто жадав жити.

Мерін зітхнула і сіла рівно, вивільнившись із обійм. Не було на її обличчі печалі, не було там страждань. І душа її захолола. І зараз Ештон бачив на ній відбиток часу, бачив і відчував її ношу:

— А я не могла відпустити його. Як виявилось мало хотіти відпустити його тут, — Мерін невагомо торкнулась до свого виска пальчиками. — Чи тут, — торкнулась вона до грудей. — Для того, щоб відпустити прив'язану до себе душу, моя власна душа повинна відторгнути фамільяра, повинна... визначити в ньому чуже... Повинна не прийняти його... Моя власна душа повинна була знищити його душу. І це, можу сказати без сумніву, було найгіршим моїм досвідом за все життя.

Мерін відкрила очі й зробила довгу паузу.

— Другий раз я заключила такий договір з Реєм. Рівнозначний. — Мерін, очевидно, пригадувала ті часи, тому що її серце забилося швидше, а в очах з'явився капосний блиск, який поступово розморозив її душу: — Веселі були часи. Ми були чудовими партнерами. А коли я прокинулась після анабіозу, контракту вже не було. — вона поглянула на Ештона через плече і сумно усміхнулась. Ештон уважно слухав, він закрився від Мерін: не хотів заважати. І раптом вона це помітила і широко усміхнулась: — То ти таки навчився?

— Так, — відповів з усмішкою Ештон: — Лар навчив. З тобою ніяк не виходило. Моя душа прагне бути з тобою. І закриватись від тебе — проти моїх бажань й інстинктів. З ним я легко навчився.

Мерін зворушено звела брови.

— Як щодо третього договору? — повернувся Ештон до попередньої розмови, після того, як встиг насолодитися біохвилями коханої.

— О, хм. — Мерін тепло підсміялася. Це були теплі спогади: — Це був лар. Я дала йому ім'я Нілір. Тоді це означало "нічний хижак". Він був... З характером, — засміялась відкрито Мерін. — Ох і вредний. З ним неможливо було розслабитись. Злючий такий. І до неможливості відважний, вмілий воїн. Його тіло в бою рухалось плавно, чітко і прекрасно, наче в танці.

Ештон здивувався. І порадів, що він закрив почуття від Мерін:

— То... Ти добре ставишся до ларів?

— Добре? — здивувалась Мерін: — Що ти маєш на увазі?

Ні, не зараз. Пізніше. Час не вдалий.

— Нічого, — привітно усміхнувся: — Продовжуй, вибач, що перебив.

— Хм. — Мерін поглянула на нього оцінювально, але оцінивши ситуацію, вирішила не допитуватись — знову занурилась у спогади: — Це були не спокійні часи. Тоді не відомо звідки з'явилась у світі ще одна форма розумного життя. Вони теж були енергозалежними. От тільки на відміну від нас, алубі, вони харчувалися людською енергією, вбиваючи їх. Тоді залишкова енергія, що встигла виділитися за життя сама відділяється від тіла, хоча... зі смертю носія вона стає... специфічною. Равьєри. Так алубі назвали їх. Люди ж називали по-різному, гулі, наприклад. Всього за кілька місяців равьєри настільки знизили популяцію людей, що я вирішила втрутитись. Бої були настільки тяжкі, що навіть я сама вступила в бій. Саме тоді ми і зблизились з моїм ларом. — Мерін широко усміхнулась: — Ну, вже в'їдливий був, зверхній такий. Це часом доходило до такого абсурду, що він сам сміявся над собою. А раз навіть покусав мене, коли я над ним підтрунювала. — Мерін було весело.

— А що було потім? — спитав, посміхаючись Ештон.

— Ти маєш на увазі як все закінчилось? Ніяких змін наш договір не приніс в природу його довговіччя, хоч він і став моїм фамільяром. Він прожив стільки, скільки йому доля відвела. Й пішов так само, як і жив — сварячись з усіма довкола. Він помер в останньому своєму бою з посмішкою на устах і кров'ю на руках. — Мерін усміхнулась: — Він пішов достойно, так як і хотів.

Ештон дивився на кохану і радів, що в її житті були й інші часи, а не лише гірка самотність. Він з радістю це слухав. Дивно, мабуть, слухати за колишніх і радіти разом з дівчиною. Але коли це було?! Чесне слово...

— То... Виходить, що мені не бажано заключати з тобою підконтрольний договір? Краще рівнозначний?

— Ну... Можна і підконтрольний, якщо мою душу прив'язати до тебе, а не навпаки. — усміхнулась Мерін. І за цією посмішкою було надто багато… Всього.

— Але... — Ештон задумався. Якщо скласти два у два... То чи не виходить, що контракт Мерін з ларом не спрацював, через долю енергії алубі в обох... А, якщо зі смертю людини, помирає і лар, чи не виходить, що й алубі помре вслід за людиною? — Ти що хочеш вчинити подвійне самогубство? — спитав Ештон майже спокійно.

— Ну, чому ж так? Ти проживеш кілька століть, або більше, черпаючи силу з моєї душі, а потім ми разом підемо. Здається не погано. — усміхнулась Мерін так, ніби вони обговорювали похід в кафе.

Ештон не осягнув іще до кінця.

— А якщо буде рівнозначний договір?

— Не знаю що тоді нас чекає. — розвела вона з легкістю руками. Ештон задумався.

***

Незважаючи на важку розмову, Ештон був у чудовому настрої, коли повернувся додому. Він провів з Мерін рекордну кількість часу разом: якщо не враховувати того ранку, коли він з хлопцями потренувався, то разом вони провели три доби (одне тренування він все ж пропустив). Та в реальність його швидко повернув Рікон. Він лежав в його ліжку у дрібно тремтів.

— Чорт! — Ештон кинув все і просто влетів до нього в ліжко. У Рікона енергія не виділялася, біоритм збився — це м'яко сказано. Здається в цьому хаотичному потоці біохвиль ритму не було зовсім. Здається він був без свідомості. У Ештона гупало серце. Він обняв малого притис до себе і почав вирівнювати ритм звичним способом — вливав ритмічно свою енергію малесенькими порціями, та малому легше не ставало. Ештон панікував. А тоді настав штиль.

Ештон вирівняв своє серцебиття. Вдих-видих. Ештон дослухався до біохвиль Рікона. Настроїтись на них було не можливо. Ештон притисся всім тілом до малого, обійняв його. Втис обличчя в шию, вдихаючи запах його холодної шкіри. Його серце билося надто швидко, але з однаковим ритмом і Ештон сковзнув у сприйняття. Глибше. Глибше. Ще глибше. А ось і медитація. Ештон зосередився на серцебитті Рікона. Але вже зараз він відчував його збитий біоритм. Він пішов по сліду його біохвиль. Ловив їх одну за одною і насильно втисся в джерело його енергії. У нього було два джерела, які конфліктували один з одним, кожне з них старалось взяти верх. І рвало його тіло на частини. Ештон рикнув на них, попереджаючи, та вони не чули його, б'ючись між собою. Мунлайт вибігла і рявкнула на них. Вони сполошено завмерли. Мунлайт владно пройшлася між ними, обігнула знайомого звіра. Ештон і є Мунлайт. Його очі дивляться, з його вологого вискалу зривається тепле дихання при кожній вібрації його рику. Він наблизився до другої сполошеної грудочки сяючої енергії, що раптово здобула форму і виявилась тремтячим хлопцем. Вовчиця наблизилась. Рікон стисся ще щільніше. Він так боявся. Та Мунлайт не нашкодить. Вона обігнула його, скрутилася навколо нього, огорнула теплом, захистом. Рікон підняв величезні очі на неї. Вони нарешті зустрілися поглядом. Він дивився на Мунлайт. І все затопило світлом, лишилися лише очі — жовті і яскраво-зелені. А потім світло затопило і їх. Ештон і Рікон висковзнули з медитації. Біохвилі Рікона нарешті підлаштувалися під ритм Ештона, та він все ще не випускав малого з хватки. Серце Рікона все ще заполошено билося. Ештон сковзнув у сприйняття і акуратно огладив серце енергією, а потім все тіло малого. Акуратно. Давай, вирівнюй біоритми. Ештон відчув енергію, що застрягла у ньому і делікатно підштовхнув її, вона почала виливатись з усього тіла, тепер він став гарячим, як і має бути при такій кількості енергії. Ештон поглинав її, таке було враження, що його кинули з розгону в гарячу ванну. Надто жарко. Проте він не зупинився, аж поки серце малого, дихання, температура тіла не вирівнялась. Ештон висковзнув зі сприйняття. Відпустив Рікона. І сказав хриплим голосом, від перенапруги.

— Ще раз доведеш себе до ручки — покараю. — Ештон дивився в очі Рікону. Це не жарти. На цей раз все обійшлося. А на наступний?..

— Ти був з Повелителькою. — знітився під поглядом Ештона малий, і якби у нього були вовчі вуха, зараз він би їх притис.

Та Ештон був злий:

— Я тобі що казав? — спокійно спитав він. І було у цьому тоні більше загрози, ніж в сильних емоціях.

— Я не хотів заважати... Я спершу справлявся з допомогою Храму...

— Ментальний зв'язок тобі нащо?

Рікон прямо таки підповз до нього і втиснувся лобом в плече.

— Вибач. Більше не повториться.

Ештон накрив долонею його потилицю. Рікон підняв очі і наткнувся на незвичний, глибокий погляд.

— Рікон, ще б кілька днів назад я б навряд тебе витягнув. Ти розумієш? Що б я тоді мав робити? — він стиснув руку на потилиці: — На моїх руках достатньо крові, твою я там бачити не хочу. Якби я знав, що ти таке витворятимеш, я б вплів у наш договір умову, що відслідковувала б твій стан. А раз такої умови немає, будь добрий, слідкуй за цим сам.

— Так, — Рікон тихо сказав це, навіть зблід: — Я зрозумів, Ештон.

Ештон відпустив його. Уважно подивився йому в очі. Тоді встав з ліжка:

— І ще одне. Як успіхи з медитацією? — Ештон скоса спостерігав за малим.

— Все без змін. Я глибше занурююсь у свої відчуття. Але немає особливого сприйняття і мені не вдається пробитись до свого я.

— Я допоможу тобі, так як сьогодні. Можливо вповні. Ти тоді стабільніший. Ти мусиш порозумітися зі своїм звіром. Тоді твій стан вирівняється. Вся твоя проблема в Вашій взаємній впертості. Знайдіть компроміс між собою. Бо інакше постраждаєте обидва.

Рікон заворожено слухав свого вожака:

— Це... Це була твоя вовчиця? — тихо запитав він.

— Моя вовчиця це і є я. Просто всередині я набув таку форму. Це ніби ще одна грань моєї душі. У тебе інакше. У твоєму тілі дві душі, які являються одним цілим, насправді. Але ти не приймаєш свого звіра, сприймаючи його за щось чужорідне. — Ештон зрозумів це, коли був в душі Рікона. — Я не думаю, що це нормально — вриватись у твою душу. Тому постарайся все зробити за один раз, це по-перше. А по-друге, ніколи більше не доводь себе до того, аби я змушений був робити це знову.

Рікон кивнув. Ештон обернувся, взяв речі з шафи.

— Я в душ. Сьогодні тренування пропускаєш. Поспи і сходи в Храм. У тебе вихідний. — Ештон досі був злий. Та незважаючи на сталь в голосі, наказ і досі не був наповнений волею.