Забута у пеклі

— На минулих переговорах ми обговорювали можливість взаємного вивчення наших країн, культурний обмін, наукові експедиції. Але у зв'язку із загостренням стосунків між нашими країнами, цього так і не відбулось. Чи можемо ми повернутись до цієї теми? — запитав обережно Білл Уокер.

— Загострення стосунків, це коли армія США напала на Шазарію? — відповів запитанням Керівник соціуму, він явно був роздратований. І Ештон його розумів... Уже дві години мусолять одне і те ж...

— Так, і коли Шазарія знищила майже всіх солдат, отримала компенсації, і відбувся дуже вигідний для Шазарії обмін на наших полонених. — вякнула Деніс Вілдман. Ох, вже вона дратує Ештона. Стара карга, ніби з бухгалтерії вирвалась. Що вона тут робить взагалі? Окей... Може не така стара. Років сорок. Більш приємною від того вона не стає.

— Воєнними трофеями кожна країна розпоряджається по-своєму. — кивнув їй Керівник зовнішніх справ.

— Питання в тому, що ми могли б перегорнути цю сторінку в історії. Або ж хоча б вислухати, як можна згладити кути. — висловився Рік Гарсія. Його теж дратувала ця дама. Чому радів Ештон.

— Не так просто забути повномасштабний напад на свою батьківщину. — зауважив Керівник по інформаційній підтримці і зв'язках. — Звісно ж ми могли б...

Ештон випав. Просто мозок відімкнувся. Він сидів разом з Мерін за ширмою — хоч щось радує. Але для чого він тут — не ясно. Все одно його навіть не видно. Щоб він вніс якусь лепту в переговори — так ні. Тільки дивно виглядає, як Рікон і Ванесса стоять по обидва боки від його порожнього стільчика за столом, де він зазвичай сидить. І йому їх щиро жаль. Вони достатньо комфортно почуваються там, але... Стояти ж важко 2 години...

— Мерін, — тихо звернувся Ештон. — Що я тут роблю?

Дівчина пирснула сміхом тихенько. Відсміявшись вона теж тихо відповіла:

— Ти ж хочеш підготувати світ до нашого відходу. А якщо нова загроза виникне, першим під удар підпаде Зовнішній Світ. З чогось же потрібно починати роботу? Ось... Посли. Зараз дуже поважна професія. Цвіт нації. З чого ж починати, як не з них? — не припиняла усміхатись вона.

Він оторопіло дивився якусь мить на Мерін. А потім усміхнувся. Що ж. Гаразд.

Ештон встав і вийшов з-за ширми. Всі керівники різко замовчали, встали, поклонились. Посли переполошились. Керівники сіли знову, одразу після того, як Ештон зайняв своє місце.

Він стомлено поглянув на всіх присутніх і сказав спокійно і, можливо, занадто тихо:

— Продовжуйте, будь ласка. — просто Ештон уже задовбався слухати все це лайно політичне...

— А Ви хто? — спитала тітка-огидний-бухгалтер.

— Я Серце Шазарії. Пробачте, не представився. — кивнув Ештон і повно сперся спиною об спинку стільчика.

— Це щось означає? — нахмурилась вона.

— Це такий титул. — усміхнувся їй поблажливо Ештон.

Їй це не сподобалось. Вона розізлилась.

— І що ж він означає? — запитала вона досить спокійно, хоча тон Ештону не подобався. Звісно, якщо враховувати, наскільки вона зла, то все ще терпимо. І чого вона на нього зі старту напала? Зачіска дратує, чи що?

— Що я наречений Повелительки. Якщо висловлюватись мовою Зовнішнього Світу. — просто відповів він.

— Наречений? — з сумнівом крякнула вона. І її явно понесло: — Тобто, не міністр, не принц, чи якийсь член керівного органу, а просто наречений? — спитала вона з якоюсь зверхньою інтонацією.

Її супутники напружились.

— Так. — відповів Ештон.

— Отже. Ми можемо привітати Вас з Повелителькою зі скорим шлюбом? — миролюбно запитав Уокер, явно намагаючись відвернути увагу від огидної тітки.

— Так, — не приховуючи щастя, широко усміхнувся Ештон. — Зовсім невдовзі.

— Можливо США може припіднести якийсь подарунок? — запитав Уокер, заразившись посмішкою.

— Так, чому б ні. Для мене можна яблучний пиріг, а для Повелительки сто наложників і одного не наслідного принца. Або принцесу. — капосно усміхнувся Ештон. Мерін за ширмою веселилася.

Посмішка Уокера сповзла. І він оніміло поглянув на Ештона. Потім прокашлявся і хотів вже щось відповідати.

— Не хвилюйтесь, я пожартував. — усміхнувся Ештон.

Всі дивились на нього якийсь момент.

— То це правда? У вас тут є наложники? — якось недобре запитала Вілдман, ніби вхопилася за якусь ниточку. У неї було передчуття скорої перемоги. І специфічні хвилі підлості. Вона категорично не подобалася Ештону.

— Є. — вирішив піти у неї на повідку Ештон. Нехай гне вже свою лямку, не заспокоїться ж...

— А Ви сам? Теж були наложником? Чи який у вас порядок підвищення наложників у гаремах? — вона запитувала це тоном дослідника. Її супутники запанікували. Але всередині вона відчувала таку зневагу, що Ештону стало не приємно.

Рікон скипів. Ештон торкнувся його кількома заспокійливими хвилями.

— Так. По суті, Ви права. Я раніше був наложником. Тоді фаворитом, а тепер Серце Шазарії. — кивнув Ештон їй в тон. Ніби і не знає, про те, що робиться в її свідомості.

— То чи входить в Вашу юрисдикцію міжнародні переговори? Можливо, Вам було б зручніше в... більш приємному місці? — вона усміхнулась... Ештону стало бридко.

— В якому, наприклад? — безневинно запитав Ештон.

— Ну, можливо, в більш неформальній обстановці Вам було б зручніше? — Ештон розумів на що натякає ця... стара... бухгалтерка... Але вирішив дати їй останній шанс. Посол все ж таки. Повинна мати межу.

— Ви на щось натякаєте? — запитав він прямо. Скільки можна?

— Наскільки мені відомо, минулого разу переговори проходили в спальні Повелительки. — її так і підмивало сказати щось іще. Що це ще значить? Вона зараз щось вякнула про Мерін? Стало дуже не приємно. І Ештону хотілось її просто розмазати об цей стіл. Він був втомлений, злий і роздратований. Ще й вона хмизу у багаття підкидає.

— Тобто? — запитав Ештон коротко.

— Не знаю. — усміхнулась вона переможно. — Мене тоді не було. Зате мої колеги були. Можливо, варто у них поцікавитись?

Ештон стис губи. Перемінився в обличчі. От тепер Ештон лютий. Він подивився їй в очі так холодно, як вмів. І цій курві стало моторошно. Тепло в його очах розтало, як тепла течія в синьому льодовиковому океані. Тільки спокійно... Ештону тепер потрібно тримати себе під контролем. Може і випадково вбити когось. Спокійно. Він тихо видихнув.

— Я Вас зараз депортую. — сказав він рівним тоном, не природно спокійно для такого погляду. — Думайте трішки, що говорите і на що натякаєте.

Вілдман розгубилась.

Раптом на ноги встав Гарсія і поклонився:

— Приношу свої вибачення за колегу. Вона іще не надто досвідчений дипломат. — випалив він, перше, мабуть, що спало на думку.

— Чому ж Ви берете на подібні переговори недосвідчених колег? — м'якше запитав Ештон, звертаючись до Гарсії.

Той зам'явся. Сів на місце, і, судячи з біохвиль, намірився брехати, а тоді поглянув в очі Ештону і захлопнув рот. Він обдумав ще раз щось. А тоді відповів:

— Ми не мали вибору. Після конфлікту, з дипломатами зазвичай їде ще один член делегації. Як контрольний елемент. — пояснив той.

Вілдман аж задихнулась від обурення.

Ештон оцінив його чуття. Адже брехати йому зараз точно не слід.

— І ми не обирали з ким розділити цю поїздку. — додав посол.

Ештон перевів погляд на Уокера. Той напружено за всім спостерігав. З готовністю. Цікаво. Прикривають один одного?

— Що ж. Наступного разу докладіть більше зусиль, аби їхати з компетентними колегами. Адже... Це важливо довіряти тому, з ким в одній ситуації знаходишся, вірно? — усміхнувся Гарсії Ештон.

— Так. Дякую за пораду. Обов'язково приймемо на озброєння. — видихнув Гарсія. Заспокоївся.

Ештон вирішив не придиратися до слів і кивнув.

— То... Ми можемо продовжити? — запитав Гарсія.

— А який сенс? — відповів із зітханням Ештон запитанням на запитання. — Шазарія розкривати перед США двері не буде, особливо після нападу. Секрети вивідувати теж ніхто не дозволить. Обмін ресурсами? Ну, можливо. Не знаю. — без найменшої паузи Ештон звернувся до Керівника забезпечення ресурсами: — Шазарії потрібні якісь ресурси?

— Ні, Шазарія не потребує на разі жодних ресурсів. Усе в достатку. — відрапортував той, аж від зубів відскочило.

Ештон кивнув. Опісля перевів погляд на дипломатів.

— Тоді що Вам потрібно? — запитала Вілдман, дратуючись. Ще трішки і Уокер її вирубить. Ештон посміявся всередині з цього. Оце вже делегація...

— Потрібно? Хм… — задумався Ештон. Якби то так їм хоч щось сказати, аби нічого не виляпати випадково? — Цінність Зовнішнього Світу лише в людях, я так думаю. Тут надто комфортні умови. Тепличні, можна сказати. Ззовні люди швидше еволюціонують. — може якось так? Все одно в цьому є частка істини.

— Тобто жарт про наложників — не зовсім жарт. — перепитав Гарсія. Розумний чувак.

— Ні, це був жарт. Раніше просто існувала така традиція. — усміхнувся Ештон. — Питання полягає в тому, що Шазарії від Зовнішнього Світу нічого не потрібно. Натомість Вам від Шазарії дещо може і знадобитися. От тільки... Чи захоче Шазарія цим ділитися? — він уважно поглянув в очі Гарсії.

Мужик нахмурився і задумався.

— Подумайте до наступного разу, — сказав Ештон, відхилившись назад. — А я дозволю собі попрощатись і піти в більш зручну обстановку. — залишив він посмішку і погляд на Вілдман.

Ештон встав. Всі керівники теж піднялись.

Уокер і Гарсія теж піднялись, вслід і Вілдман.

Керівники поклонилися, вслід і дипломати.

Ештон пішов. За ним рушили Ванесса і Рікон.

***

До вечора Ештон просидів в бібліотеці. Сьогодні ще прийшов Архітектор й Акіл. Кожен працював над своїм. Архітектор, згідно зі схемами Ештона робив голограму мозаїки з мінералів, Акіл шукав вирішення конфлікту, що виник в мозаїці, згідно з прорахунками Архітектора, час від часу смикаючи останнього. Ештон відшліфовував саму схему. А Рікон вишукував щось своє, можливо, намагався знайти спосіб зняти печаті без шкоди організму (вони обговорювали це раніше, Рікона тема зачепила).

— Серце Шазарії, пробач що відриваю. — Ванессу Ештон не сподівався зараз побачити.

— Щось трапилось? — чому б вона ще приходила зараз?

— Посли хочуть з тобою поговорити. — "ощасливила" Ванесса.

— Якого біса? — не витримав Ештон.

— Ну, що ж я зроблю! Відмовити? — в серцях розвела руками вона.

— Ти їх попередила, що їм ще в ізоляції сидіти? — поцікавився Ештон.

— Я їх попередила, що графік транспорту дозволить їх вивести з Шазарії пізніше. А про ізолятор їм ніхто не розповідав. В Шазарії на подібні випадки є ізолятор, замаскований під спальню. Вони погодились на затримку. — прорапортувала вона.

Ештон зітхнув.

— Гаразд. Коли зустріч? — приречено запитав він.

— Зараз. Їм же в ізоляції ще добу бути. Ну може менше — у них ще конгломерати механізмів не сформувалися. — схрестила вона руки під грудьми, явно заявляючи всім своїм виглядом, що відкрутитись не вийде.

— Гаразд. — зітхнув він.

— Куди їх провести? — запитала Ванесса.

— Сюди. — буркнув Ештон.

— Сюди? Це ж посли... — засумнівалася дівчина.

— Це не я їх ввечері смикаю, а вони мене! Ще я бігати буду туди-сюди. У мене ще купа роботи! Після бар'єрів ще в Храм потрібно вживити новий механізм для заміни ємності договору і його діагностики, полювання в цьому місяці організувати, і ще один проєкт слід почати — важливіший ніж усе інше разом взяте! І ще дещо Повелителька просила зробити — з медитації знову місяць не вилізу... Зви сюди. — все ж таки рознервувався Ештон.

— Гаразд. — погодилась Ванесса. Коли він у такому стані, краще не перечити, все одно результату не буде.

— Тільки ту видру сюди не веди. Я її в себе дома бачити не хочу. — серйозно попередив Ештон.

Ванесса з розумінням кивнула.

Буквально за кілька хвилин Ванесса привела дипломатів.

— Доброго вечора. — привітався Ештон, залишивши на них погляд. І негайно повернувся до роботи: — Сестра, принесіть, будь ласка, гостям чаю. — нахмурився Ештон, намагаючись таки довести схему до толку на голограмі.

— Не називайте мене так у присутності гостей! — присіла на мозок Ештону Ванесса. О, Боже!

— Старша Служителько Серця Шазарії, принесіть гостям чаю, будь ласочка. — терпляче попросив Ештон.

— Не треба в мене просити. Достатньо і наказу. — далі продовжувала вона морочити голову.

Ештон не витримав. Ментальним наказом моментально закрив усі голограми і подивився на неї.

Дипломати запанікували.

Ештон поглянув на них — це було навіть кумедно, ніби він всерйоз може їй нашкодити. Він усміхнувся іронічно. І перевів погляд на Ванессу, мовляв "змилуйся, просто принеси уже".

Ванесса пішла.

— Як ти з нею живеш? — запитав він в Акіла.

— З задоволенням, — усміхнувся той.

— Вона мене палицею побила недавно, твоя школа? Прицільно по больовим точкам цілила. — докірливо спитав Ештон, скосивши погляд.

Акіл самовдоволено просміявся:

— Я її вчив різним технікам. А те, в які точки бити — був її свідомий вибір. — Акіл усміхався на всі тридцять два.

Ештон по-доброму усміхнувся і похитав головою.

Так... Куди цих гавриків посадити? Ештон роззирнувся. Всі столи були зайняті.

— О! Туди сядемо. Я зараз тільки механізм перенесу. — Ештон забрав механізм для збереження фоліанта зі столу, скочив по сходах, що склепінням нависли над столом, там на балконі був стелаж з книгами. Дуже там ніхто не топчеться, так що механізм буде в безпеці. Ештон поставив його прямо на підлогу. А Рікон тим часом доставив додаткові стільці до столу.

Якраз прийшла Ванесса з чаєм і всі всілися. Ештон за столом — посли напроти.

— Сестро, допоможете мені з послами поговорити? — спитав Ештон.

— Серце Шазарії, це ж посли іншої країни! Чому Ви...

— Не вмикаю манери і все інше? — перебив Ештон. — Та я ніколи не намагаюсь виглядати інакше, аніж є насправді. І це — Вказав Ештон на послів. — такі ж люди, як ми всі. Ой, вибач Рікон.

Той закотив очі і махнув рукою. Мовляв — "не заморочуйся".

Ештон продовжив думку:

— Нормальні вони.

Паралельно розмові Рікон доставив поруч з Ештоном ще один стільчик для Ванесси. Вона сіла.

Посли слухали і слідкували за всім.

— Отже? Чим завдячую візитом? — усміхнувся Ештон.

— Кхи-кхим. — прокашлявся Гарсія. — Дякуємо, що погодились на зустріч. І вибачте, що відволікаємо. По-перше, ми хотіли б ще раз принести вибачення за поведінку нашої колеги.

Ештон зітхнув:

— Ну, я ще можу стерпіти, якщо в мій бік щось подібне говорять. Я розумію, як для Зовнішнього Світу подібні титули можуть виглядати. Але що стосується Повелительки — будьте обережні. Я сам цього не стерплю. Не стерпить і вся Шазарія. — серйозно попередив він. — Навіть якщо і був якийсь прийом в покоях Повелительки, сприйміть це як надану Вам честь, або що. Не перекручуйте фактів. Це Вам може обійтись дорожче, аніж повний збройний напад на країну.

Дипломати переглянулись. Вони... Якби Ештон був не певен, що вони не чутливі до біохвиль, подумав би, що вони спілкуються таким чином. Але ні. Ці двоє просто і, справді, напарники. Вони просто розуміють одне одного. Вони оцінювали Ештона. Оцінювали інформацію. І вони... Були готові. Готовність. Взагалі цікавий стан. Для дипломатів переговори — це битва.

Рікон весь напружився, вловивши ці хвилі.

《Спокійно. Вони не загроза. Просто для них найважливіше інформація.》— заспокоїв Ештон.

《Гаразд.》— послухався Рікон.

— Дякуємо, ми візьмемо до уваги. — щиро подякував Уокер.

Ештон кивнув.

— Насправді, Серцю Шазарії теж не варто грубіянити. — втрутилась Ванесса. — Я не зовсім зрозуміла натяків шановної Вілдман, але Серце Шазарії так просто б не зробив зауваження. Він дуже важливий для всієї Шазарії. Ми поважаємо і оберігаємо його. — запевнила вона.

— Так, звісно, ми поважаємо Серце Шазарії, — своєю чергою запевнив Гарсія, в тон Ванессі. — Подібного інциденту більше не трапиться. І якщо ми можемо якимось чином загладити провину, то ми були б щасливі. В межах нашого законодавства. — додав він. Ештон насмішкувато усміхнувся. Очевидно інформація про наложників не одному йому дико виглядає.

— Насправді Ви мені нічого не можете дати. — сказав Ештон.

— Так... Ми тому і навідались... — сказав не впевнено Уокер. — Те про що Ви згадали на переговорах... Ми хотіли б детальніше поговорити про це.

— Про що саме? — потер лоб Ештон. В нього за цей день й так голова кипить...

— Про те...

— Тільки без натяків, будь ласка. Зустріч не офіційна, а в мене був важкий день. — попросив Ештон. — Давайте домовимось, сьогодні Ви прямолінійні зі мною, а я з Вами.

Вони зробили паузу, переглянулись.

Знову обмінялись поглядами.

Ніби говорили: "Як думаєш, так буде окей? Можемо собі дозволити?".

А другий відповів: "Спробуймо."

— Гаразд, — Гарсія перевів обережний погляд на Ванессу. Тоді знову на Ештона: — Ми хотіли б поговорити про те, що нашій країні може знадобитися від Шазарії. Ми хотіли б глибше збагнути суть питання, перед тим, як обдумувати будь-що.

— Хм... — Ештон знову потер лоб. От як їм щось сказати? Вони ні хріна не знають. Половину не зрозуміють, половину приймуть за міфи і культуру закритої дикунської країни. А ще частина — взагалі секретна інформація... Він безсило поглянув на Ванессу: — Як мені хоч щось пояснити, щоб не сказати зайвого?

— Все гаразд. Говоріть все, що вважаєте за потрібне. — підтримала вона його.

Ештон болісно скривився і поглянув на стелю обмірковуючи. Що ж гаразд...

— Справа не лише в США. Справа у всьому світі. В людях. — вимучив врешті відповідь Ештон. Перевів погляд на мужиків: — Я розумію, що ззовні кожен сам за себе... Але так не вийде, якщо є бажання вижити.

— Вижити? — уточнив насторожено Уокер.

— Так. Все вірно. Скажімо так... Раз на кілька тисячоліть виникає... певна загроза. Ніхто не знає, коли це може трапитись знову. І шість останніх раз на варті стояла Шазарія. Та ми зацікавлені в тому, щоб Зовнішній Світ справлявся сам. — от. Ніби нічого зайвого. Фух...

Мужики уважно дивилися на Ештона.

— І... Якого ж характеру ця... загроза? — запитав обережно Гарсія.

Ештон зітхнув. Потер лоб:

— Суть в тому, що Ви надто мало знаєте, аби Ви змогли б щось зрозуміти... А я розповісти багато теж не можу... Загроза... Біологічна. Якось так. Напад. Ось так. Приблизно так.

Мужики переглянулись.

— Отже. Нам потрібно готуватися до нападу, але не з боку Шазарії. А Шазарія не хоче допомагати. І хоче, щоб ми боролися самі. — підсумував Гарсія.

— Так. Приблизно так. — кивнув Ештон.

— Ну... Ніхто не просив у Шазарії воєнної підтримки... — задумався Уокер.

— Угу. — мугикнув Ештон. — А як припече, до кого побіжите?

Мужики поглянули на Ештона здивовано і обеззброєно. Він не вписувався в рамки політики. Він і сам розумів. Та він і не гнався за ораторською майстерністю.

Ештон зітхнув і сперся на стіл ліктями:

— Давайте складемо два у два. — сказав він, дивлячись відкрито в очі дипломатам. — В Шазарії є технології. Альтернативні джерела енергії, зброя і захист. Усе це у нас на високому рівні, порівняно з усім іншим світом. США відчуло це на собі. Ваша зброя і проти Шазарії спрацювала не краще, аніж бутафорський ніж. А що буде, коли Ви зіткнетесь із справжньою загрозою?

Ештон зробив паузу, даючи їм можливість відповісти. Та мужики розуміли, що сказати нічого. Тож він продовжив:

— Залежно від того, який буде ворог, звісно, можливо, людям вдасться вижити, ховаючись в несприятливих для ворога умовах, наприклад. А якщо не вийде? Що тоді? Шазарії знову доведеться рятувати людей. От що. Та на цей раз, можливо, ми не захочемо. Тому Шазарія і веде переговори з Вами. Ми хочемо зрозуміти чи Ви готові себе захистити. Та, по правді... Ні.

Всі присутні уважно слухали Ештона.

— То... Що ж тоді робити? — запитав Гарсія.

— Я ж казав уже. — підняв брови Ештон. — Єдина цінність Зовнішнього Світу — це люди. Вам потрібно розвиватися. І тоді, можливо, Зовнішній Світ впорається.

— І як же нам розвиватися? — запитав Гарсія.

Ештон почухав голову. Як?

— Не знаю. — поглянув він на Рікона. — Припустимо можна комусь здібному встановити договори... Але це ж технології Шазарії. Як інакше розкрити здібності?

Рікон нахмурився, задумався.

— Можна дати захист просто. — підійшов до столу Акіл.

— А що ідея. — похвалив Ештон. — Можна, забезпечити їх амулетами, наприклад. Так вони хоч відсіч зможуть дати.

— Ну, вже ні! — скипів Рікон неочікувано. — Завелика їм честь твої амулети отримати! — аж почервонів з люті. — Вони будуть щось проти тебе на переговорах говорити і отрутою бризкати, а ти їм амулети? Не заслужили! Лари Хранителя тисячоліттями чекали. От і вони перетопчуться!

Ештон подивився на Рікона уважно. Хм...

— Тоді що пропонуєш? — запитав Ештон.

Рікон видихнув люто. Втихомирився:

— Ну, можливо бар'єри? Це, звичайно, теж щедро з твого боку... Але з цим можна змиритися. Це все ж для захисту...

— А хіба це не технології? Ділитися з Зовнішнім Світом... — здивувався з рішення Акіл.

Рікон фиркнув і закотив очі:

— Та вони не зможуть розібратися у винаходах Ештона. Не доросли. — явно розфуфирював свого вожака Рікон. Скоро лусне від гордості.

На цих словах зайшла Сірін. Вона була вимордувана. Підійшла, вмостилася на стільчику Ештона, одразу за його спиною, не питаючи, і приклеїлась усім тілом, тяжко зітхнувши.

Посли охрініли.

Ештон удав, що нічого не сталося. Всі інші так само.

— Хм... Можна було б. Це хороший варіант. Встановити захисні бар'єри на ключових позиціях. Типу, як останнє укриття мирних жителів міст, наприклад. — потер Ештон підборіддя.

— А як вони користуватимуться ними, якщо нічого не вміють? — запитала Ванесса.

Ештон зітхнув.

— Ну, я можу настроїти чутливість на певні біологічні види. І чутливість біохвиль. Таким чином бар'єр працюватиме автоматично.

— Кошмар! Скільки ти ці схеми робитимеш? Це ж дуже багато роботи! — запротестував Рікон. — Краще вже навчити елементарного, нехай самі розбираються.

— Повертаємося до проблеми секретності. — зітхнув Ештон, розвівши руками.

— Можна вчити якусь здібну групу людей. Але лише базовим принципам. — припустив Акіл.

— Ну, припустимо. Як? Пустити їх сюди? І як потім випустити? Їхати до них? Так чи будуть Шазарійці там в безпеці? Я б своїми не ризикував. — засумнівався Ештон. — У Зовнішньому Світі є досить жорстокі методи аби роздобути інформацію.

— Можна на нейтральній території. — підійшов Архітектор. — Навіть на штучному острові, десь не далеко від Шазарії.

Ештон критично поглянув на Архітектора.

— Ви просто хочете новий проєкт. — з підозрою звузив очі Ештон.

Архітектор почервонів:

— Ну, можна і на звичайному острові, — розвів руками. — Але про безпеку все одно слід буде думати. Тому я за штучний острів — його можна буде перевезти куди завгодно і він буде невловним.

— Погана ідея, — скептично заявив Ештон. — Так можна створити зброю проти себе ж.

— Поки тут є Ви і Повелителька — ніяка зброя не страшна. — впевнено відказав Архітектор.

Ештон перемінився в лиці:

— Ми про що сьогодні говоримо? Потрібно розраховувати на свої сили. Шазарія мусить жити так, щоб не розраховувати на Повелительку. А Зовнішній Світ — не повинен розраховувати на Шазарію.

Архітектор задумався.

Всі замовкли.

— Ну, тоді звичайний острів. З захистом, без зайвих технологій. — стенув плечима Архітектор.

— Якщо чесно, я не впевнений. Це може призвести до різних наслідків, це потрібно обдумати. — потер Ештон лоб. Реально голова болить. — Все потрібно так чи інак обговорити з Повелителькою. Я, звісно, можу й сам цим займатись... Але за її спиною нічого не робитиму. — попередив Ештон дипломатів, поглянувши з-під лоба.

— Так, звісно. — не очікував, що його так раптово смикнуть, Уокер, тому що дипломати вже були ввійшли в режим спостереження.

Ештон кивнув і знову став перебирати в голові варіанти.

Сірін встала.

— Легше? — підняв на неї погляд Ештон

— Так. — зітхнула вона.

— Це де вже ти?

— Перепрацювала сьогодні… — винувато сказала вона. — Лекції. Тренування, ти ж не зміг сьогодні, а діти на вулицю рвалися... Ще й сама тренувалась...

— Обережніше. — застеріг Ештон.

Сірін закивала. І, щойно Ештон відвернув увагу від неї, встала поруч з Ріконом.

— Отже. Є ще щось, що мені узгоджувати? — запитав Ештон у дипломатів.

Ті завагались.

— Ми не знаємо. — чесно зізнався Гарсія.

— Але захист Вас влаштує? — уточнив Ештон.

— А що ми повинні дати в обмін? — запитав Уокер.

— Білл Уокер, я ж уже казав. Ви нічого не можете дати. — зітхнув Ештон.

— Що ж. Подарунками не нехтують. — усміхнувся Гарсія.

— Гаразд. Я поспілкуюся з Повелителькою. Коли Ви приїдете наступного разу, я буду готовий сказати щось конкретніше. В будь-якому випадку, на розробку таких бар'єрів у мене піде певний час... Можливо, навіть, роки. Хоча, я вже маю основу, але... Це зовсім інший масштаб. А в мене й так роботи вистачає. І цей проєкт точно не перший в черзі. — попередив Ештон.

Дипломати чомусь усміхнулись. Тепло. Ештон не зрозумів чому.

— Ми розуміємо, — запевнив Гарсія. — Ви науковець?

Ештон саркастично усміхнувся. А потім завмер, обдумуючи цю ідею. А чим він зараз займається? Цим і займається. Смикнув головою вбік. Зажирно себе так величати. Але... Ну, так і є...

— Я вже не впевнений, що я не науковець. — пробубнів Ештон. — Це, з рештою, не важливо.

— Він геній, — втрутився безцеремонно Рікон.

— Не перебільшуй, — глянув Ештон на нього.

— Це правда, — підтакнула Ванесса. Ештон закотив очі.

— А Ви сестра Серця Шазарії? — запитав Уокер. Чомусь це запитання дуже вписалося в загальну атмосферу.

— Ну... — засміялася Ванесса. — Не кровна.

— Це моя названа сестра. — вказав Ештон на Ванессу. Тоді на Акіла: — А це мій названий брат. А це моя... — вказав він на Рікона і Сірін, зробивши секундну паузу, намагаючись підібрати найточніше визначення, — сім'я, так би мовити,

— Це Ваші діти? — здивувався Гарсія.

— Ні-і-і. — заусміхався Ештон. — Хоча... Як за якими показниками дивитись. Біологічно ми не рідні. Але ми дуже близькі, вони мені дуже дорогі. Я їх люблю. — впевнено пояснив Ештон.

Рікон і Сірін прямо розцвіли від цих слів.

Посли уважно слухали, переварюючи інформацію.

— А Ви? — запитав Гарсія в Архітектора.

— Оо... — зам'явся він.

— Він мій друг. — тепло усміхнувся Ештон послу. Й Перевів він погляд на Архітектора: — Якщо Ви не проти?

Чоловік явно не очікував.

— Вважатиму за честь. — багатозначно усміхнувся він.

Посли спостерігали за цим кожен зі своїми емоціями. Біллу Уокеру все навколо подобалось, але насторожувало. Викликало позитивні емоції, але йому було у весь цей кавардак важко повірити. Рік Гарсія ж дивився на все, ніби це все несподіванка, ніби він вперше в житті бачить людей.

— Це у всіх коронованих осіб Шазарії така... сім'я? — запитав Уокер.

Ештон розсміявся:

— Я не коронована особа.

— У Вас є трон. — заперечила Ванесса.

— Ви Серце Шазарії. Повелителька власноруч дарувала Вам цей титул. — додав Акіл.

— І ти Хранитель Храму Місяця і ларів. У тебе є власні піддані та території. — додав Рікон.

— І повна свобода дій. З Повелителькою у тебе рівнозначний договір. — покивала Сірін.

— Воля Повелительки дуже однозначна. — усміхнувся Архітектор.

— Все вказує на те, що Ви — коронована особа. — заусміхалась Ванесса.

Ештон дивився на них. І скрушно зітхнув.

Всі засміялися.

— Серцю Шазарії дуже тяжко прийняти свій титул. — сміючись, пояснила Ванесса послам, що дивуючись за всім спостерігали. — Але, натомість відповідальності він не боїться. І склавши руки не сидить. Він дуже хороший правитель.

Ештон почервонів.

— Ну, годі. Питання було не про те. Сім'я у кожного своя. Так склалося. — спробував Ештон панічно перевести тему.

— Просто Серце Шазарії дуже достойна людина. І він притягує інших. — пояснив Акіл свій погляд.

— Ох, ну, годі мене хвалити! — запротестував Ештон.

Так вони і розмовляли. Шазарія злегка привідкрили послам своє серце, аби показати, якою вона може бути, якщо йти до них з дружбою, а не зі зброєю.

— Дякуємо, за приємне знайомство. — вклонився Ештону Уокер і Гарсія. — Цікавий був вечір.