Забута у пеклі

На жаль, довелося вилазити з води. Ештон підняв верхню сукню з землі й затулив Мерін від свого ж погляду. Їй стало смішно з його наївної галантності. Але поруч з цією жінкою у нього не виходило нахабніти по-справжньому. Вона скинула з себе мокру сукню, тоді Ештон дбайливо загорнув її у ту, що була в його руках. Потім настала черга всіх наступних суконь.

– Для чого тобі стільки шарів? – запитав Ештон, піднімаючи чергову: – Ні, я розумію, що у нас різні культури... Але... Словом можеш не відповідати...

– Насправді раніше я носила інший одяг. Покажусь тобі завтра. Думаю, тобі сподобається.

Ештону стало приємно, що Мерін одягнеться для нього. Він хотів сказати щось на зразок: "Одягайся, як тобі зручно. Не треба заради мене змінювати свій стиль" – або щось таке, але з модифікацією для Шазарії, але вчасно прикусив язик: він хотів побачити її у тому "іншому".

– Чекатиму завтра з нетерпінням. – видихнув він, змирившись зі своїм егоїзмом. Він швидко зняв мокрі труси, поки був у Мерін за спиною, одягнувся. І вони неспішно рушили назад.

– З твоєю появою я теж чекаю на завтра. Чому для тебе так важливо у що я одягнута? – усміхнулася вона ніжно.

Ештон зробив коротку паузу, замислившись:

– Хм. На моїй батьківщині люди самовиражаються таким чином. Це ніби показник того, в якому ти статусі, яка тобі притаманна поведінка. От у вас люди імена міняють залежно від того, де і з ким знаходяться, а у нас дома – одяг. Насправді для мене це не так важливо. Мені просто цікаво. Такі от дурні стандарти краси і життя в цілому.

– Я розумію, – кивнула Мерін. – Мені кумедно спостерігати за людськими традиціями, що деформуються з кожним поколінням. Люди з часом забувають чому той чи інший обряд з'явився, але мають звичай їх дотримуватись.

– А ти пам'ятаєш з чого все починалося і дивишся на все, як на зіпсований телефон. – посміявся він.

– Зіпсований телефон? Це якийсь вираз?

– Це така дитяча гра. – пояснив Ештон і розповів правила.

– Так, схоже, – засміялась дівчина, отримавши пояснення.

– Наведи якийсь приклад. – попросив Ештон.

– О ну, наприклад, імена. – Мерін вказала рукою на портрети, біля яких вони проходили. – В певний момент я стомилась розширювати особисте кладовище. І не забажала більше знати імен людей, що мене оточували і викарбовувати їх в серці. Люди перейняли мою волю і деформували з поколіннями у те, з чим ти зіткнувся у Шазарії. – посміхнулася вона. Ештон відчував, що їй не болить. Але з собою нічого не міг зробити – в нього стислося серце. І він нарешті відчув цю потребу – вміти закритися, сховатися від Мерін.

– Ти... Любила всіх цих людей?... І алубі?

– Так. Усіх їх.

– Хто це? – запитав Ештон навмання, проте не без цікавості. На нього дивився алубі. У нього була світла життєрадісна посмішка. І глибокий погляд, в якому затаївся біль. Його світле волосся і золоті очі викликали якийсь потойбічні асоціації.

– Бог Ра. – відповіла навіть без тіні сарказму.

Ештон скосив на неї з підозрою очі.

Мерін усміхнулася йому:

– Намьєр. Він став моєю дитиною, хоч спочатку був дитиною Емми, але життя внесло корективи... Та незважаючи ні на що він залишився вірним Шазарії і своєму клану. По суті, він став князем алубі.

– Я думав бог Ра був основним у єгиптян. – намагався Ештон вникнути.

– Так і є. Він був у них верховним Богом. – кивнула вона. І стенула плечима, додавши: – Чомусь людям нас легше було боготворити, аніж вникнути в істинну суть речей.

– А ти вважалася його дочкою. Бастет і Сехмет. Якось навпаки все. – хіхікнув Ештон. І раптом згадав деталі міфології Древнього Єгипту: – Це ж що вже люди втнули, що розсердили тебе так, що це залишилось в історії через тисячоліття?

– Відмовились виконувати договір. Люди забули, що не варто грати на інстинктах алубі. Зате опісля того справно виконували всі договори. – якось байдуже мовила Мерін.

– А чому дочка? – Не припиняв він допит.

Мерін поглянула на нього і усміхнулась:

– Цю релігію створили люди так, як їм було зручно. Мабуть, вони кілька раз побачили нас разом і зробили свої якісь висновки. От і все.

Ештон кивнув. На людей схоже.

– Як він помер?

– Я вбила його. – усміхнулась ніжно Мерін і поглянула на портрет з любов'ю. Якщо сказати, що це вибивало Ештона з колії – це не сказати нічого.

– За що? – він був шокованим.

– Намьєр прожив довге повне життя. І в один момент вирішив піти. Він кинув мені виклик, і я прийняла його, поважаючи цей вибір. – схилила Мерін голову набік.

Ештон обдумував. З кожною розмовою він починав глибше розуміти алубі. І Мерін. Вбивство для неї – це природно. Це частина її життя, частина її природи. Для неї це не гріх і не зло. Це... Дещо правильне. Тут вони відрізняються. Та Ештон може прийняти це без проблем. Це навіть легко прийняти. Він поглянув ще раз на Мерін. Вона була прекрасна. Хоч й інакша. Він не міг уявити як це – вбити тому що любиш. Але... Це значно легше прийняти у коханій, аніж, допустимо, пристрасть до вбивства, як чогось порочного, у друзях на війні. Це інше. Ештон знову подивився на портрет. Вона допомогла йому піти. Але сама була змушена залишитись.

– Ти не шкодуєш, що не піддалася, наприклад.

Мерін перевела здивований і обурений погляд на Ештона. А потім її погляд змінився на поблажливий, ніби пригадала з ким розмовляє, і вона схилила голову вже на інший бік.

– Це не в природі алубі. Ми б'ємося лише з наміром вбити. Тільки так. Я шкодую лиш, що не померла до того, як стала надто сильною, аби програти будь-кому. А от за те, що мій друг, що залишився життєрадісним і вірним мені до кінця, пішов достойно – я не шкодую. – гордо дала відповідь Мерін. І пройшла мимо Ештона далі по коридору. Він обдумав її слова. І швидко наздогнав опісля.

– Покажи мені Рея. – чомусь це здавалося важливим.

Мерін уважно поглянула йому в очі. І Ештон відчув, як вона закрилася від нього на мить. Стало трішки не приємно. Але... Ештон не відступив. Він нічого не казав. Просто дивився на Мерін. Показав їй свої почуття: він хоче йти поруч, не просто скласти їй компанію – хоче знати її. Її душу, її біль, її минуле, її бажання, її волю, її рідних. Він хоче розділити з нею шлях. Він поруч. Він тут. Він прийме, якщо вона відмовиться. Але він хоче знати. Він чекатиме, якщо їй потрібен час, аби відкритися йому, або ж прийме, якщо вона не захоче відкриватися йому зовсім. Ештон був не певен, що йому вдалося передати все лише почуттями, лише біохвилями. Але це була мова Мерін. Вона привідкрила уста, зітхнула і відвернулася. Пішла по коридору далі на крок вперед. Але він відчував, як переливалися її емоції від легкого збентеження, несміливої довіри до ноток обурення, впереміш з глибинним страхом і бажанням піти назустріч.

Вона йшла, поглинута думками, а Ештон "слухав" її. Аж доки вона не зупинилась перед портретом.

– Нор, Емма і Рей. Мої перші діти. – вказала вона по черзі на три перших портрети. Нор випромінював спокій, врівноважену тиху добродушність, витримку, і затаєну жорстокість. Емма була надзвичайно сонячна. Її широка зубата посмішка сяяла, наче літнє проміння, а світле коротке волосся, що стирчало на всі боки, доповнювало картину. Її неприродно яскраві зелені очі випромінювали рішучість і твердість. Вона чимось нагадувала Мерін – у ній відчувалась певна небезпека. Та за нею швидше ховатимешся, аніж тікатимеш від неї. Серце Ештона забилось швидше – він всім серцем відчув, що тоді Мерін була щаслива. А от і Рей. Холодний і відсторонений. Надійний. Неймовірно розумний і зібраний. В ньому не було жорстокості. Зовсім. Для алубі це було навіть дивним. Його очі були настільки чорними, що не було видно хижої зіниці. І тим не більше, сплутати його з людиною було неможливо – він був надзвичайно... Сильним? Величним? Ні... швидше недосяжним.

– Як пішов він? – можливо, це не те, що варто питати весь час, проте Ештон не знав що питати. А це він міг зрозуміти.

Він перевів погляд на кохану. Мерін обняла себе за плечі і опустила голову. Жаль затопив її серце.

– Не знаю. – здавлено відповіла вона.

Ештон підійшов і притис її до себе. Його душа завмерла в готовності:

– Розкажи, як це сталося, чому ти не знаєш?

Мерін поглянула на нього, не приховуючи суму.

– Я спала. – зронила. Так, ніби це йому щось мало сказати.

– Спала? – Ештон хмурився, намагаючись зрозуміти.

– Так. Я з дітьми знайшла спосіб вводити алубі в анабіоз. Надзвичайно... жахливі відчуття. Та воно того варто. Але це потребує... певних умов. Для того, аби ввести мене в анабіоз зібралися всі дванадцять князів, пожертвувавши своїм сном. Планувалося, що я засну на п'ятсот років, після чого настане черга інших. Проте... замість моїх дітей мене розбудив Намьєр. Я проспала більше, аніж повинна була і прокинулась серед апокаліпсиса, як люди зараз це називають. Я й досі шкодую, що прокинулась тоді... Ми з Намьєром й ще кількома алубі, що залишились, повернули світ у попередню колію. Проте ціна тому була – мій сон. – Мерін зітхнула. – А поки я спала, то втратила не лише свій світ, свій дім, а й усіх своїх дітей. Намьєр розумів тоді, що просить забагато. Але... Він не міг впоратись сам. І йому не вистачало сили, аби стати Повелителем замість мене. Тож я простила його.

Чому запитань, як завжди більше, аніж відповідей? Ештон зітхнув. Не час зараз.

– Розкажи за нього. – поглянув він на Рея.

– Хм. – усміхнулась тепло Мерін. – Він був першим, з ким я уклала контракт душі. Інколи мені здавалось, що він і зовсім не вміє жити для себе, а потім я згадувала, що він алубі. Він розумів інших, як ніхто. Допомагав іншим. Він був серцем Шазарії довгі тисячоліття. – після короткої паузи історія знову полилась, наповнена тепер не лише теплом, а й веселощами: – Пам'ятаю, як він зненацька вирішив влаштувати для людей у селищі концерт, мабуть, найдоречніше назвати це так. – Мерін коротко розсміялася: – Це треба було бачити. Ми відтворили музичні інструменти алубі. Грали й співали, а інші танцювали в парах. Люди тоді дивились на нас як на... Ну, важко сказати. – переливалась посмішка на її обличчі: – Їм дуже подобалось. – Мерін сумно усміхнулась, а тоді знову розсміялась з радістю: – А одного разу він притягнув живого вепра на Центральну площу і заявив, що це тепер "тотемна тварина". Ахахах. Ох, і намучилися тоді люди з тим вепром. Коли я поцікавилася в Рея для чого він це зробив, він сказав, що людям не вистачало проблем, от він їм і створив розвагу. Дивно, але тоді люди й справді пашіли життям і щастям.

– Може й нам створити людям проблему в Шазарії? – підтримав веселощі Ештон.

– Ахахах. Так ти і є Подія Тисячоліття. Весь Гарем не знає куди подітися від щастя. І проблем ти їм створюєш вдосталь. Всі щасливі. – веселилася Мерін.

– Радий бути корисним. – самоіронічно посміявся Ештон: – З роллю дикого вепра я впорався.

– Ахах. Ну, можливо трішки не дотягуєш. – Мерін подобалось. І Ештону теж.

Вони сміялися і сумували. В той вечір вони так і не потрапили додому, заснувши посеред оранжереї.