Забута у пеклі

Ештона забрав не той самий мужик в халатах.

Він йшов за цим служителем і думав.

Що ж, він обіцяв дати відповідь. Погоджуватись? Чорт! Він же так і не спитав, чи зможе проявляти якусь ініціативу, якщо прийме статус! От ідіот! Записувати десь на руці ключові питання? Як в школі? От же...

З іншого боку, він багато дізнався. Треба дати відповідь, але ще було б добре все ж уточнити про функціонал. На нього ж цей щит одягли? Значить, і ця воля може спрацювати, і як це працює взагалі? Королева казала, що люди по-різному трактують її волю, але чи зможе він і далі діяти? Щоб йому не підрізали й так короткі крила... Але Ештон пообіцяв, що дасть відповідь, значить дасть. Він поглянув на служителя, що його супроводжував. Той мав менш напищений вигляд, аніж попередній. Може в нього розпитати?

Ештон ледь дотерпів до кімнати. Він уже помітив, що по дорозі ніхто тут не розмовляє. Не культурно, мабуть. Про це теж треба дізнатися.

Служитель заходити за ним не збирався, очевидно. Тому Ештон вирішив не чекати, поки закриються двері.

– Перепрошую. – звернувся акуратно.

– Так, слухаю Вас? – відсторонено відгукнувся служитель.

– Я мав повідомити про своє рішення з приводу статусу.

– Так, слухаю? – в такому ж непривітному тоні.

– Чи можу я дізнатися, як мій новий статус вплине на мої можливості?

Служитель подивився на нього, як "рубльом одарил", як то кажеться...

– Прошу пробачення, пояснення не входять в мої обов'язки. – оце то гнида. Тяжко два слова сказати?

– Чи можу я поговорити зі Старшим Служителем Гарему? – Ештон сподівався, що він тут один старший.

Цей мудила скривився і відповів:

– Так, звичайно, я передам йому, що Ви хотіли його бачити.

– Буду вдячний. – чітко і холодно промовив Ештон. Він був простим хлопцем. Зайвий раз усміхнутися чи підбадьорити солдата – погони не спадуть, не був зверхнім чи щось таке... Але вмів і показати гонор. Він ніколи не дозволяв себе втоптувати у лайно.

Служитель знову скривився і поклонився. А Ештон з холодним поглядом розвернувся і зайшов у свою кімнату, так ніби це не одиночка, а номер люкс в "Челсі".

Сраний гівнюк весь настрій зіпсував. Хм, тільки тепер Ештон помітив, але йому сподобалось з королевою. Вона… як би це сказати? Неординарна, блін. Ха-ха. Та вона і не людина. Пхах! Це ж треба…

Щось вона якась зажурена. Не з ним, а в загальному... Може, вона одна така? І, за ідеєю, в оточенні іншого виду. Ну, не чув він, щоб ще хтось такий існував. Але Ештон і за неї не чув. І островів у світі багато. Ай... в неї запитає.

***

Головного в гаремі мужика в халатах він дочекався тільки на вечір наступного дня. Та раз хочеш говорити з начальством – будь добрий у чергу, Ештон розумів.

– Здрастуйте. – і звичний поклін. Мужик на цей раз дивився в очі одразу.

– Здрастуйте. – усміхнувся йому у відповідь Ештон. – Вибачте, що Вас покликав. Просто хочу знати деякі деталі. А в обов'язки служителя не входить таке розказувати, й він відмовився... У Ваші обов'язки теж не входить?

Мужик усміхнувся в свою чергу:

– Не входить. Але, якщо всі робитимуть лише те, що вони зобов'язані робити, то й світ розвалиться. – розвів руками, ніби скидаючи з себе образ Старшого Служителя Гарему.

Ештон усміхнувся ширше на такі не зовсім офіційні пояснення мужика, підтримав:

– Так, знаю. Особливо, якщо ти начальник. Тоді мусиш виконувати не лише свої прямі обов'язки, а й те, що ніхто не врахував раніше. Інакше вся місія, покладена на твою команду провалиться, а відповідати все одно тобі.

Мужик в Халатах покивав, погоджуючись.

– Вибачте за незручності. – трохи винувато усміхнувся на бік Ештон.

– Та нічого. Запитуйте. – відповів привітною посмішкою служитель.

– Може сядемо? Чи це супер не культурно тут у вас?

– Якщо хазяїн житла пропонує, то з радістю прийму пропозицію. Насичений був день. – кивнув Мужик в Халатах. І вони розмістилися на ліжку. Все одно інших місць для сидіння не було. – Отже?

– Ем... – Ештон стиснув напруженні губи, збираючи думки в купу. – Отже, мені Покровителька…

– Повелителька. – перебив служитель.

– Що? – Ештон збився з думки.

– Повелителька. Це її звання в Шазарії. – розтовкмачив мужик.

– Ааа... Ясно. Без імені, так. Ну, добре. Отже, ваша Повелителька розповіла про волю. Там ментальний вплив... А ще цей щит, – Ештон влупив себе по руці, і з'явилося поле. – Ну, і технології ці. – покрутив пальцем в напрямку стелі: вимкнув та ввімкнув світло для наглядності. – Ну, і ви ж якось непомітно на мене цей щит натягли.... То що я, власне, хочу спитати. Якщо я прийму цей сраний статус, – він вже почав нервуватися через те, як важко йому дається формульовка питання. – То ця її воля ввімкнеться на мені автоматично? Чи як? Вона мені пояснила, що у вас немає чітких законів і правил через те, що ця воля вас скеровує. То виходить, як я стану частиною вашої системи, то і мене це все обмежуватиме?

Тільки тепер він перевів погляд на Мужика в Халатах. Той ошаліло на нього дивився. Просто таки очі по 50 центів. А потім притишеним тоном, обережно, навіть нахилившись, ніби каже щось сокровенне спитав:

– Повелителька з Вами розмовляла? – а-а-а, тут же не прийнято про це говорити. Ештон закусив губу. Він може зрозуміти. По-перше, може, вона захоче щось принизливе чи непристойне? Звісно, ти можеш відмовитись. А якщо погодишся – значить, шлюха, так? Осуду ніхто не хоче. По-друге, з одним королівна, може, поговорить, а іншого, може, і в щічку чмокне. І перший вже буде заздрити другому і всякі підлянки робити, ну, як у фільмах про гареми. А так: тиша та порядок.

– Я зайве ляпнув? – кинув він на мужика швидкий погляд.

Служитель прикрив рот кулаком, закрив очі і покашляв.

– Якщо Ви бажаєте поділитися якоюсь інформацією про свої візити – Ви можете. Це імовірно допоможе в подальшому всій Шазарії. – він надав своєму вигляду поважності.

Та Ештон уже не вівся на цю показуху. Вже пронюхав, що мужик нормальний. Так що навіть тону не змінив:

– А чому тоді питаєте?

Мужик явно завагався, але зняв свою маску ідеального монаха і сказав довірливо:

– Повелителька не багатослівна, зазвичай.

Ештон на нього подивився уважно. Обдумав, і вирішив, що краще він прикусить язик. Не його це справа, чому ця дівчина ні з ким не говорить. І краще йому не патякати про це. І не хоче він її підставляти. І хай самі розбираються у своїй кухні, а він краще хай не лізе.

– Ясно. Ну, може, настрій був. Чи конференція нудна трапилась. – відмазатись не вийшло, це було очевидно з виразу обличчя Мужика в Халатах. Ештон нахмурився, роздумуючи, як звернути з цієї слизької теми.

Але Мужик в Халатах, очевидно, зрозумів, що співрозмовник не поділиться більшим, тож сам підіграв:

– Мабуть, що так воно і є. Отже, Ви хотіли дізнатися щодо волі. Це працює не таким чином, як Ви описали. Ментальні зв'язки – значно складніші структури, й значно тонші, аніж наші технології. Тому Вам не вдасться з такою легкістю перейняти волю Повелительки. Окрім того, в цьому немає нічого страшного. Це схоже... На почуття. До когось Ви ж відчуваєте симпатію, до когось – ні? Бажання щось робити чи не бажання. Воля – щось подібне. Це ніби інтуїтивна підказка, відчуття світоустрою. Що ж до Вашого статусу. Я вже порадився з іншими Служителями Гарему, й ми спільно складемо для трофейних наложників звід правил, який допоможе орієнтуватися на початку. А також для кожного з Вас виділять окремого супроводжуючого, що допоможе Вам усім адаптуватися до нових умов і гарему зокрема. А також я передав дані про проблеми, котрі виникли, у відділ соціальних зв'язків. І для Ваших побратимів, які були направленні у міське життя, теж буде створено окремий перелік правил.

Ештон обдумував сказане. Хоч би до нього не приставили ту гниду.

– А Ви, звісно ж, моїм супроводжуючим бути не можете? – уточнив з надією він, хоч і розумів, що йому швидше за все відмовлять: нема коли начальству з кожним цивілом вошкатись...

– Ні, на жаль. – усміхнувся Мужик в Халатах. – Але мені приємно, що Ви оцінили мою компетентність.

– А хто буде моїм супроводжуючим? – акуратно поцікавився Ештон. Хоч би не та гнида.

– Не знаю, ми ще не встигли зайнятися цим питанням. Але за кілька днів ми сформуємо пари.

– Ясно.

Ештон задумався. Короче. Ясно все. Треба жити далі. А що робити? З ним тут возяться, правила міняють для нього. Та й видно, що прислухаються. Може, він і більше користі принесе своїм, якщо буде з ними на одному рівні й житиме одним життям з ними. Так він зможе виділити якусь хрінь, донести думку начальству, тобто Мужику в Халатах (це за умови, що він зможе з ним бачитись); у повелительки виканючити, врешті-решт (що, раніше перед начальством не скакав на задніх лапках, випрошуючи додаткове спорядження чи ще щось?..). Якщо ж сидітиме тут, то буде відірваний від своїх. А гордість... Кому вона потрібна? Та й тепер, коли більш-менш розібрався, не почувається він особливо приниженим.

– Згоден. – рішуче поглянув в очі Мужика в Халатах.

Мужик, видно, не очікував, що йому прямо зараз відповідь дадуть чи що – трохи розгубився.

– От і прекрасно. – усміхнувся він. – Найближчим часом ми виділимо для Вас супроводжуючого, і Ви зможете поступово вливатись в життя гарему. Також Ви отримаєте право змінити кімнату і користуватись усіма пільгами для наложників. Детальніше про це розповість Служитель, що супроводжуватиме Вас.

– Змінити кімнату? – зацікавився Ештон. Заманливо. За місяць ці чотири стіни йому в печінках сидять.

– Так. Але, якщо чесно, я б не рекомендував. Всі кімнати в гаремі однакові всередині, різниця полягає лише в розташуванні. І хоч це місце не вважається престижним, але воно досить тихе. Звичайно, в кімнатах відмінна звукоізоляція, але кожного разу виходити з дому прямісінько у натовп – втомливо. Я й сам недалеко живу. – поділився служитель.

– Ясно. Значить не мінятиму. Дякую. – з усмішкою прийняв пораду.

Мужик теж усміхнувся у відповідь:

– Ще чимось можу бути корисним?

Ештон розумів: Мужик – теж людина. Вечеря вже була, а значить вже вечір, і хочеться піти додому.

– Ні, це все. Я дуже вдячний. – встав, показуючи, що натяк зрозумів і готовий прощатися. – Я знаю, тут свої правила. Але... Я – Ештон. Своє ім'я можете не називати. – він простягнув руку для рукостискання. І привітно усміхнувся.

Мужик теж встав. Поглянув нерозуміюче на руку, шукаючи відповіді в очах навпроти.

– Моє ім'я Акіл. – і невпевнено, явно не розуміючи, що робить, витягнув руку, копіюючи співрозмовника. Акіл... Круте ім'я в чувака.

Ештон взяв його за руку і несильно потиснув. Мужик з інтересом спостерігав за дійством. Але ніяк не коментував.

– Радий познайомитись. – відказав Ештон, намагаючись таким чином пояснити місцевому значення рукостискання.

– У такому випадку, до зустрічі. – поклонився Акіл.

– До зустрічі. А може, Ви знаєте коли моя наступна зустріч з Повелителькою? – спитав наостанок.

– Ваша наступна зустріч призначена через місяць після попередньої.

– Чому аж через місяць? – обурився Ештон, не стримавшись. Він же казав, що можна і раніше!

– Це мінімальний термін. – здивувався з його реакції Акіл. – Більшість наложників мають зустрічі значно рідше. – він явно хотів щось запитати. Але не спитав.

Ну і добре. Ештон запропонував, а чи скористатись пропозицією – її діло. З чого йому ображатися? Та й в принципі... Рідше, кажеш? Під нього й так тут правила підлаштували. Ще й графіки мають міняти чи що? Ясно, що ні. Так що... Губу закатай, Ештон.

– Ясно, ну, то значить через місяць. А з Вами коли я зможу побачитись? – питання дуже прям важливе. Акіл знову здивувався.

– Якщо Вам щось потрібно буде, Ви завжди зможете сказати будь-якому Служителю, як і цього разу. І я завітаю. А також я супроводжую всіх наложників на зустрічі з Повелителькою. – ясно. Ну, не на пиво ж його звати...

Ештон щось трохи засмутився. Він би хотів на пиво з цим мужиком. Класний мужик... Дивні думки, звісно, для солдата, що нападав на його ж країну. Але... Цивіли – то тут при чому? Насправді, Ештон завжди відділяв ці поняття. Він ніколи не воював проти цивілів. І це ж втовкмачував своїм хлопцям. Мало просто прийти та завоювати країну. Потрібно ще показати, що нова влада – не зло. Що вони люди. Такі ж люди. А інакше бійся і їсти, і спати. Та й не тільки в цьому діло. Треба пам'ятати, що ці прості жителі – люди, для самих себе. Ну, принципи в Ештона неординарні. Але дієві. І вони не раз допомагали йому вижити, на відміну від гонору й свинства інших офіцерів. Так що...

– Ну, то значить до зустрічі через місяць. – усміхнувся Ештон.

– До зустрічі. – знову поклонився Акіл.