Некромант. Книга друга. Серце мерця.

Прийшовши додому, я насамперед приготував собі яєчню з беконом, відчайдушно намагаючись повернути собі гарний настрій. Частково це вдалося. Другою справою я написав дві заяви. Одне на ім'я короля з проханням звільнити мені з посади таємного радника через втрату магічного здоров'я.

Друга заява була більш докладною, на ім'я гільдмайстра нашої гільдії алхіміків. У якому я пояснював, що отримав магічну травму і не можу більше використовувати магію для виготовлення алхімічних препаратів, тому виходжу з гільдії, через те що не маю можливості сплачувати членські внески.

Обидва листи я поклав у широкі щільні конверти та кинув туди свої жетони. Не бачу сенсу відкладати це до нових віників, у мене на серці лежить прокляття, яке не можна зняти. Я розуміюся на цьому питанні найкраще, принаймні краще ніж хто в Барбусії.

Покінчивши з кореспонденцією, я набив люльку доброго тютюну і вийшов у свій сад. Небо було уже ясним, але на вулиці було прохолодно. Сонечко ще яскраво світило, але вже не гріло. Осінь поступово брала своє. Я кілька разів кашлянув. Необхідно буде переглянути свої шкідливі звички, без магії життя куріння може завдати цілу купу проблем моєму здоров'ю. Не те щоб я різко вирішив зав'язати, але тепер це робитиму якомога рідше.

Отже, я тепер абсолютно безробітний та практично безтурботний. Чи може піти поспати? Вночі нормально так і не вдалось це зробити.

Через дві години я знову підвівся з ліжка, прийняв душ, одягнув чистий одяг і вийшов з дому. Необхідно обійти пару великих міських лікарень, при яких працював морг.

Ходити довго не довелося. Я досить швидко знайшов потрібну мені людину. Звали його Антоніо Руфус, і він був завідувачем моргу при центральній міській лікарні. А ще він був досить сильним темним магом другого рангу. Я навіть здивувався коли зрозумів це. Наша брава служба безпеки не може знайти відповідних людей для Безсмертного Батальйону, а варто мені один раз вийти трохи далі від дому, і ось результат. Втім, вони не мали моїх навичок, а завідувач морга не афішував своїх здібностей. Ми привіталися, я представився, і Антоніо Руфус мене запитав:

- То що у вас за делікатне питання, Олександре?

- Я пишу дипломну роботу, а мій науковий керівник відповідно пише наукову працю. Визначення схильності людини до деяких захворювань за її черепом. І для цієї роботи нам потрібен дослідний матеріал, черепи пацієнтів та їх хвороби.

Антоніо Руфус наморщив чоло, трохи подумав і відповів:

- Думаю, що можу вам допомогти.

Ми домовилися зустрітися завтра після заходу сонця на території моргу. Тут не було нічого дивного, Антоніо і я не хотіли присвячувати сторонніх осіб у деталі нашої угоди. Більшість часу ми обговорювали скільки я можу за це заплатити. Завідувач морга вимагав пристойну суму, але я не хотів вибиватись із образу студента, якому науковий керівник виділив обмежений бюджет. У результаті ми сторгувалися на два черепи. Якщо все пройде гладко, то в майбутньому я зможу прийти сюди ще кілька разів.

Другого дня, я отримав лист-відповідь від мого гільдмайстра. Він просив не пороти гарячку і не приймати поспішних рішень. Він писав, що магічні травми річ, звісно, дуже неприємна, але не смертельна. Крім того, він рекомендував мені залишатися в гільдії, поки на її складах лежить мій товар. З його продажу гільдія матиме свій законний відсоток, а членські внески, за його спеціальним розпорядженням, з мене братися не будуть, доки я не одужаю. Закінчувався лист побажанням якнайшвидшого мого одужання. Крім того, у його конверті лежав мій жетон алхіміка першого рангу.

Ми не були близько знайомі, та й взагалі я мало там із ким спілкувався. Тому його щире ставлення мене зворушило. Напевно, я думаю про людей гірше, ніж вони є насправді.

З королівського секретаріату надійшло повідомлення про те, що моя заява прийнята. Але жодних інших листів більше не надійшло. Це передбачувано, король зараз і без мене має купу проблем. Цікаво, як там справи у нашої армії? Зараз мені і запитати нема в кого.

Після заходу сонця я пішов у морг на зустріч до Антоніо Руфуса. Морг знаходився поряд з лікарнею. Це була окрема одноповерхова будівля, що нагадувала велику і дуже довгу сільську хату. Вона була обгороджена цегляним парканом та мала окремий дворик. Я подзвонив у дзвіночок біля залізних дверей і почав чекати. Невдовзі мені відкрив особисто завідувач морга.

- Проходьте вільно, тут крім нас нікого більше немає, - пояснив Антоніо і помітивши мій здивований погляд, пояснив, - я ще й сторожем підробляю, іноді.

Ми пройшли до невеликої кімнати. Там Антоніо показав мені товар. Я ретельно оглянув два черепи, що лежали переді мною, і побіжно переглянув історії хвороби їх колишніх власників.

- Все добре? - запитав мене Антоніо Руфус.

- Так, все чудово, - відповів я і віддав йому гроші.

Історії хвороб були старими, по одній пацієнт помер п'ять років тому, а по другій сім років, а от черепи були свіжими, ще вчора це були живі люди.

Ми розпрощалися, і я покинув територію моргу. У мене було дуже дивне почуття, і справа не в тому, що Антоніо Руфус мене обдурив. Мені на це було начхати. Для мене були важливі самі черепи, а не їхні фальшиві діагнози. Справа була в тому, що я тут постійно щось відчуваю, але не можу зрозуміти що саме. Це щось було в будівлі моргу, і я вирішив повернутись.

Простеживши магічним зором, поки завідувач зайде усередину будівлі, я накинув Вуаль Темряви, легко перемахнув через паркан і прокрався до одного з вікон. Магічним щупом зсунув клямку і заліз усередину. Пройшовши коротким коридором, увійшов до кімнати, де знаходилося те, що я шукав.

На вигляд це була велика довгаста дерев'яна скриня, а по суті - звичайна труна, в якій лежав живий мрець. І не просто зомбі, а щось, що вже давно було піднято і при цьому постійно збільшувало свою силу, пожираючи живих людей. Його переповнювала темна енергія, вона навіть створювала ефект Вуалі Темряви. З цієї причини мерця важко було розгледіти Магічним Зором крізь стіни. За рівнем сили він був схожий на моїх зомбі, коли я накачував їх енергією по саму маківку, і вони ставали лютими. А від цих тварин неможливо було втекти навіть на коні.

Раніше я міг перетворити на порох усе що завгодно, навіть сотню лютих мерців, одним клацанням пальців. Але зараз, без мого природного магічного резерву, я почував себе беззахисним, майже голим. Легкий озноб пройшовся по моїй шкірі. Зомбі відчув мою присутність. Деякий час ми дивилися один на одного магічним чином, прямо крізь кришку його труни.

Якимось способом я відчував не лише його присутність, а ще й відлуння його нелюдських емоцій. Це було німе питання та ще якась готовність. Раптом він відкинув кришку труни і став на повний зріст, а коридором пролунали швидкі кроки, і в кімнату увірвався Антоніо Руфус.

- Так, так, містере Олександре, здається ми вже з вами про все домовилися, то навіщо ви повернулися? - запитав мене завідувач морга.

- Мені стало цікаво. Я відчув щось незвичайне, - похмуро відповів я.

- Дуже марно.

- Ви ж некромант і це ваша робота? - запитав я очевидну річ.

- Так, абсолютно вірно, а ви дійсно допитливі, та це не приведе вас до добра.

- Хм, а в мене з'явилося так багато запитань. Наприклад, про черепи, які ви мені продали. Ще вчора це були живі люди. Невже ви їх навмисне вбили? Заради моїх жалюгідних монет?

Він похмуро мовчав і дивився мені у вічі. Я байдуже чекав на його відповідь, останнім часом я дуже спокійно реагую на все. Нарешті Антоніо Руфус зволив мені відповісти:

- Звичайно ні, це були брудні, паршиві сутенери! Я просто роблю наше місто чистішим.

- Ага, а разом з цим відгодовуєте свого зомбі та продаєте всім охочим їхні голови. Скрізь одна суцільна вигода.

Антоніо Руфус хижо і водночас завзято посміхнувся на це. Здається, він уже вирішив як вчинити зі мною. Але я запропонував йому альтернативну ідею.

З одного боку я нічого не знав про загиблих та їхні стосунки з темним магом, а з іншого боку, у мене зараз був дуже скромний запас мани. Звичайно, його вистачить, щоб нейтралізувати некроманта або навіть убити його. Стріли Темряви багато енергії не вимагають. Але залишався ще лютий зомбі, якому було начхати на темні закляття.

Щоб знищити мерця, довелося б скористатися закляттям Ляльковик і роздерти його на шматки. Але цей засіб вимагає пристойної кількості енергії. Запасу мого Чорного Серця могло просто не вистачити.

Крім того, існувала велика ймовірність, що я залишуся біля розбитого корита, навіть у разі моєї перемоги. Залишків мани не вистачить на воскресіння навіть жодного черепа.

З огляду на все це я зробив деяку спробу вирішити справу мирно:

- Давайте так, ви пообіцяєте мені, що більше не вбиватимете людей. А я вдаю, що нічого не знаю, і ми просто розійдемося.

- Та ти, виявляється, гуморист, - сказав Антоніо Руфус і по-справжньому весело засміявся.

Ем, я цілком серйозно, загиблих людей уже не повернути, а я повністю відкритий для переговорів, подумав я невесело.

- Пробач за сміх, не зміг утриматися, - сказав Антоніо і переставши посміхатися, жорстко додав, - нічого особистого, але я не можу відпустити тебе живим. Ти дуже багато знаєш.

Підкоряючись його мовчазному наказу, зомбі рушив у мій бік, але тут же зупинився. На обличчі темного мага відбилося здивування.

- Убий його! - він повторив наказ уголос.

Але зомбі йому вже не підкорявся.

- Ось лайно, - вигукнув Антоніо Руфус і судомно спробував витягти від кудись із-за пазухи свою чарівну паличку.

І він встиг це зробити, навіть прицілитися встиг, а ось вистрілити не вдалося. Мій зомбі звернув йому шию.

Я не тільки відчував присутність мерців, а ще міг наказувати їм без жодного некрозв'язку! Залишилося зрозуміти, коли в мене з'явилися ці надздібності? А думати тут нічого, схоже з того самого моменту, як я вдягнув прокляту корону. Втім, із цим ще доведеться розбиратися.

Зомбі стояв над тілом свого колишнього господаря. У його емоціях, як і раніше, відчувалася готовність. Готовність служити мені.

Отже, я спробував подумки передати йому свою волю. Взяти тіло і покинути місто. Швидко, але непомітно. Відійти на десять кілометрів. Закопатись у землю в найближчому лісі. Лежати там і за будь-яких обставин зображати з себе мертвого. Виконувати!

Зомбі миттєво підхопив тіло Антоніо Руфуса, безшумно вистрибнув у відчинене вікно і швидко розчинився в темряві. Ого, який він спритний, похмуро здивувався я. На кахлі морга залишилася сиротливо лежати магічна паличка мого ворога.

Не кваплячись я підібрав її та оглянув. Стріляла вона Іскрою Темряви, закляттям схожим на Вогняну Іскру. Але в основі лежить темна енергія. За силою це закляття вже доступне дуже слабкому магу другого рангу. Цілком смертоносна штука для звичайних людей. Але Щит Стихій таким закляттям замучишся колупати. Та й у магів високих рангів сама по собі зростала стійкість до ушкоджень будь-якого типу магії. Алісію фон Брейн таким закляттям не вб'єш, навіть якщо магеса не чинитиме опір. Тільки розлютиш чи розсмішиш.

Ще більше у магів зростала стійкість до своєї рідної стихії. Коли я прийшов на дуель з Алісією маючи при собі паличку, що стріляла Вогняною Іскрою, то для інших це виглядало так, наче я приперся туди з бузиновою трубкою, через яку збирався плюватися горобиною.

Чарівна паличка зручно лежала в моїй руці, і я вирішив її залишити. Аж раптом ще хтось викличе мене на дуель, а мені й людям показати нічого.