Некромант. Книга друга. Серце мерця.

Дорогою до нас їхав невеликий загін озброєних вершників. Чоловік дванадцять. Магічним зором я оглянув їхні аури, основні емоції були настороженість і нудьга, нудьга лідирувала з великим відривом. Сумнівно, що вони їдуть по наші душі. На чолі загону їхав високий воїн з оголеними м'язистими руками, на його грудях висів амулет, наповнений до країв темною енергією. Напевно, в ньому було закляття призову якогось демона.

Але цей загін був примітним зовсім не воїном з амулетом, а тим, що вони везли, чи скоріше кого вони везли. Цей хтось сидів на великому дерев'яному помості, встановленому на восьми конях. Він був величезного зросту, близько трьох метрів і був горою дурних м'язів. Колись величезні руки та ноги зараз здавалися непропорційно маленькими в порівнянні з тілом, що розрослося.

Раніше я вже читав про такі випадки. Цьому створінню має бути понад сто років, і раніше воно було сильним світлим магом. Але згодом маг життя став обростати зайвою плоттю, і це вийшло з-під контролю. Зараз майже вся сила мага йшла на підтримку життєвих процесів у його організмі. Як тільки мани, що виробляється, стане недостатньо, ця купа м'язів помре від численних порушень, що утворилися в його тілі.

Коли ми зблизилися, я подумки звелів Айгору зійти з дороги та пропустити більш численний загін. Але істота на дерев'яному помості зробила жест рукою, і його загін зупинився поряд з нами. Воно повернуло свою голову розміром із величезний казан і уважно оглянуло нас своїми непропорційно маленькими очима.

Його погляд оцінно пройшовся по м'язистій фігурі мого брата, зневажливо ковзнув по мені й зацікавлено зупинився на Алісії та наручниках на її руках. Потім він знову повернувся до мене. Попри те, що я сидів на плечі у високого Айгора, істота продовжувала дивитись на мене зверху вниз.

- Гей ти, я забираю цю дівку, - сказала вона мені голосом, як з пивної бочки.

Підкоряючись його жесту, один з охоронців відчепив гаманець зі свого пояса і кинув його під ноги Айгору. Я легко зіскочив із плеча зомбі і ліниво глянув на цю подачку.

- Є речі, які не можна купити за гроші, - сказав я, - і ця дівчнина також не продається.

Я краєм ока відстежив реакцію Алісії, вона стомлено зітхнула і злегка скривилася.

- Ти хоч знаєш, хто я? - грізно спитала істота.

Так, почалися стандартні розмови, хто яке місце займає в місцевій ієрархії.

- Я боярин Коловрат, колишній великий паладин та господар цих земель.

- Мені однаково хто ти. Я вже сказав, що ця молодиця не продається, - відповів я.

Очі колишнього великого паладина налилися кров'ю.

- Не хочеш продати, тоді віддай і збережи собі своє жалюгідне життя, - погрозливо сказав мені Коловрат.

Якийсь час ми дивилися один одному в очі.

- Ти кажеш, що ти боярин, а поводишся як розбійник, може ти самозванець? - уточнив я, коли мені набридло витріщатися на цю гору м'яса.

- Та як ти смієш, холопе! - вигукнув боярин.

З цими словами він вихопив із-за пояса ніж, який перевершував за розміром будь-який римський гладіус вдвічі, і спритно метнув його мені прямо в груди. Я трохи одвернувся, і ніж пролетів повз. Він врізався в землю і ввійшов в неї повністю по саме руків'я.

- Цих двох вбити, а дівку схопити, - крикнув Коловрат своїй охороні.

Я підхопив ножа і кинув його прямо в серце колишнього великого паладина і колишнього господаря цих земель. Промазати по такій туші було практично неможливо. Коловрат завалився на свій піддон, і його кров полилася струмками на землю. Коні злякано захрипіли, зірвалися з дороги та помчали галопом разом із тушею паладина на дерев'яній таці.

Охорона вихопила мечі та луки. Айгор стрімко обійшов Алісію і закрив її своїм тілом. У його груди відразу ж встромилися три стріли. Передній вершник налетів на нього і мечем полоснув по обличчю Айгора, зламавши йому окуляри. Мій брат ухопив нападника за ногу і силою вирвав його з сідла, обірвавши стремена. А після чого почав молотити їм як палицею по решті вершників. Два удари, та відразу мінус три людини. Ще два замахи, і ще мінус два охоронці.

Тим часом я застосував закляття Погляд Василіска, і ще чотири вершники, які були на проти мене, впали на землю разом із їхніми кіньми. У мій бік полетіло дві стріли, і я миттєво відбив їх Магічним Щупом, а стрільців вразив закляттям Міні Стріла Темряви. На ногах залишився лише командир охорони. Він зірвав свій амулет, активував його і кинув на землю, після чого помер від удару Айгора, який міцним кулаком розтрощив йому череп.

Від кинутого амулету вгору піднявся непевний стовп пітьми, який почав шалено обертатися. Майже одразу він ущільнився і розкрився в портал. З порталу нас обдало жаром, і повітрі запахло сіркою, а навколо почав крутиться вихор із дорожньої пилюки, яка всмоктувалася туди. Крізь портал повільно вийшов чотириметровий демон.

Цей демон був схожий на гігантську прямоходячу горилу з гладкою, червоною шкірою та великими рогами на лобі. Я був знайомий з працями астронома Клавдія Птолемея, який стверджував, що всі людиноподібні демони живуть на Венері і є розумними живими істотами.

З тим, що вони живуть на Венері, можна сперечатися, а решта була очевидною. На шиї демона висіло намисто з різних черепів, серед яких були й людські, а в його руках була здоровенна кам'яна палиця. Демони мають величезну силу і дуже високу стійкість до вогненної стихії, мають хороший опір до темряви, але вразливі перед магією світла, хоча й набагато менше, ніж живі мерці.

Саме така істота вийшла з порталу та уважно оглянула влаштовану тут бійню. Його погляд затримався на вбитому хазяїні амулета. Підкоряючись моїй волі, Айгор став потихеньку відходити від демона, а я вийшов уперед і закрив собою мого названого брата.

Під час нашою сутички Алісія нерухомо стояла і спостерігала за боєм. Мої наручники повністю позбавляли її можливості чаклувати, і вона мала почуватися абсолютно беззахисною. Але цього не було видно, хіба що сильно стислі губи та трохи примружені очі видавали її напругу. Побачивши демона, вона мимоволі позадкувала.

- Олександре, зніміть з мене ці кляті наручники, або ми всі тут загинемо! - відчайдушно зашепотіла магеса мені.

- Не турбуйтесь, Алісія, у цьому немає жодної потреби, - так само пошепки, але спокійно відповів я.

Увагу демона привернули наші слова, він розвернувся, і ми зустрілися поглядами. А потім це створіння з іншого світу довело, що воно не тільки розумне, але ще й дуже кмітливе.

Демон почав потихеньку здавати назад, не відриваючи від мене погляду, та зайшов у портал, який одразу зачинився. На землі залишилося випалене місце і розряджений амулет, що лежав у середині чорного кола.

Аура демона була аурою живої істоти, а отже мені б вистачило лише одного пострілу МСТ, щоб убити його. Звідки це створення могло знати про це? Незрозуміло, разюча інтуїція.

Я глянув на поле нашої битви, на повалених ворогів. Знизав плечима і почав потрошити кишені вбитих. Сплячих не чіпав, це було схоже на крадіжку, а добивати я їх не збирався.

- Олександре, а навіщо ви постійно тягаєте чарівну паличку, якщо не користуєтеся нею? - раптом запитала Алісія і вказала на руків'я моєї зброї, що стирчала у мене з-за пояса.

Хм, цікаве питання.

- Щоб усі бачили, що я озброєний та небезпечний. І не намагалися пограбувати мене посеред білого дня, - сказав я.

- Ну і як? Це допомагає? - запитала мене Алісія.