Некромант. Книга друга. Серце мерця.

Перекусив я в маленькій корчмі, яка була в якомусь миршавому провулку. Під час вечері я відчував, як безперервно зменшується запас моєї мани. Якщо його залишиться менше третини, я зупиню поширення прокляття. І буду шукати шляхи поповнити собі ману. Використовуючи некрозв'язок з Айгором, я прикинув, що він прийде в місто завтра десь після обіду.

Час подумати про ночівлю. Можна, звичайно, десь і в кущах на краю міста, ще досить тепло, і я не замерзну. Але якось не дуже хочеться. Тут недалеко є готель, піду туди. Навіть якщо мене продовжують шукати, то це буде досить несподіваним рішенням, щоб спантеличити моїх переслідувачів.

- Адже так? - запитав я у свого розуму.

- Сумнівно, - відповів він.

Тоді я звернувся до свого серця, намагаючись відчути, що саме чекає на мене в майбутньому. Але чуже серце продовжувало байдуже битися, ніби це нічого не означало, і незабаром я зрозумів чому.

У готелі мене зустріла симпатична дівчина.

- Ваше ім'я? - запитала вона мене, діставши товсту книгу для запису постояльців.

- Юлій Фокс, - сказав я їй.

- Ви аристократ? - запитала вона мене.

- Ні.

- Добре, тоді покажіть вашу приписну грамоту, - попросила дівчина.

- Чого? - розгублено спитав я її.

Дівчина з підозрою подивилася на мене і, зробивши паузу, відповіла:

- У всіх громадян має бути приписна грамота, в якій вказується до якого боярина вони приписані та за якою адресою зараз проживають.

- Зачекайте, але кріпацтво вже давно скасували? - здивувався я.

- Кріпацтво скасували, а приписку ні, - вагомо сказала мені дівчина.

- У мене немає грамоти, я громадянин Риму, - відповів я.

- А мене це не турбує, - сказала дівчина, - без грамоти я не можу заселити вас у готель.

Я ще деякий час продовжував дивитися на неї, а потім пішов геть. Виходить якась нісенітниця, думав я. Готелі потрібні в основному для іноземців, місцеві і так тут живуть. То звідки в іноземців приписна грамота? А потім раптово зрозумів, що їй треба було дати хабаря. Демон тебе забирай, Олександре, чому ти раніше цього не зрозумів? Чи може вернутися? Хоча ні, пошукаю ще щось.

Вечоріло. Я кам'яним мостом перейшов у красивий доглянутий парк розташований на великому острові. Вхід туди був безплатний для аристократів та людей похилого віку. Решта мала платити. Але сам парк мені дуже сподобався. Чистенько, вздовж доріжок стоять магічні ліхтарі, створюючи затишну атмосферу. У глибині була розташована літня естрада, і там хтось виступав граючи на лютні. По краях парку було досить безлюдно, і я сів відпочити на лавці. Коли повернуся, подам ідею королеві Конону зробити так само, у нас і острів є відповідний.

Вдалині я помітив групу людей. Посередині йшов добре одягнений молодик, 18 - 19 років, навряд чи більше. Поряд з ним йшла симпатична дівчина, трохи старша за нього і вища. Хлопець був напідпитку, і його злегка хитало. А дівчина притискалася до нього та підтримувала його, взявши під руку. З боків йшло двоє здорових мужиків у цивільному одязі, але на боці кожного я помітив по одноручній палиці. Напевно, охорона, здогадався я.

Але найбільше мою увагу привернув собака, якого вів хлопець, тримаючи його на повідцю. Більше ніж вісімдесят кілограмів, величезні м'язи перекочувалися під його гладкою шкірою, масивні квадратні щелепи. Я одразу впізнав цю породу, опис якої був у моїй книзі магічних створінь. Вона називалася тімерійський вовкодав, але вовкодавом її називали виключно за традицією, вона легко могла загризти чималого ведмедя.

Це був звір, модифікований магією життя. Спочатку він виводився для військових цілей. Ця порода мала хорошу стійкість до всіх видів магії. Навіть пряме влучення Вогняної Кулі не гарантувало її швидку смерть. Повністю охоплена полум'ям, вона ще могла перегризти будь-кому горло. А попасти в неї було важко, враховуючи її швидкість та спритність.

Проте в армії ця порода не прижилася, надто тупа, важко піддається дресуванню, її постійно клине, і в ній прокидаються мисливські інстинкти, від яких найчастіше страждають свої. Та й економічно вона не вигідна, жере як п'ятеро солдатів. Але якщо бійців можна годувати гречкою чи перловкою, то цьому звірові треба давати виключно м'ясо.

Нині її держать лише аристократи чи заможні купці. В основному тримають у міцних вольєрах, а на ніч випускають на територію, що охороняється. Додуматися вийти з такої на прогулянку міг лише дебіл, чи п'яний дебіл.

По аурі собаки я зрозумів, що вона вже на межі і будь-якої миті може розірвати хазяїна-дурня разом з його охороною. Невідомо, як вона поведеться, коли почує в мені пітьму. Про всяк випадок я щільніше огорнув себе Вуаллю Темряви.

Недалеко, через кущі, вибігли дві маленькі дівчинки, одягнені в біленькі сукні. Вони грали в наздоганялки і бігали одна за одною. Вовкодав на мить завмер, але потім рвонув у їхній бік, вирвавши повідець з руки нетверезого господаря.

Я не хотів демонструвати навколишнім людям закляття МСТ, а Погляд Василіска працює тільки на ближній дистанції, та й собака, крім своєї цілі, вже нічого не бачив.

- Якого демона, ти сидиш? Не думай, дій! - наказав мені мій розум.

Я рвонув навперейми вовкодаву. Наздогнав, схопив його за задні лапи і широко розмахнувшись, вдарив їм о найближче дерево. Дерево розлетілося на тріски, проте й череп вовкодава не пережив це зіткнення. Я відкинув убік тіло, що ще билося в агонії. На мене здивовано дивилися хлопець із дівчиною та два охоронці. Маленькі дівчатка з криками злякано втекли геть.

Нарешті хлопець пішов у мій бік, а решта бригади рушила слідом за ним.

- Ти що твориш, козел? - сказав мені мажор трохи нетверезим голосом.

Це я козел? Я уявив, що його собака міг би зробити з дитиною. У цей момент я відчув, що сам хочу перегризти йому горло. Бажання було таким наполегливим, що я провів язиком по верхніх зубах. Та ні, там все нормально, у мене не виросли ікла як у вампіра. Але зі мною напевно щось не так. Давай домовимось, сказав я собі, не більше одного акта насильства на день. Щоб він не говорив, я спробую зараз вирішити цю справу миром.

- Я можу заплатити гроші, - сказав я.

- Гроші? Та до дідька мені твої гроші, що я скажу своєму батькові? - продовжував напирати на мене хлопець.

Його охорона дивилася на мене з легким побоюванням. Ага, вони ж були тверезими, і чудово розуміли, що людина, яка розправилася за одну секунду з тімерійським вовкодавом, може так само упоратися і з усіма іншими. Вони навіть намагалися ненав'язливо утримувати цього мажора.

Раптом із-за кущів вискочила жінка. Добре одягнена, красива та доглянута, від неї віяло впевненістю у своїх діях. Вона пильно подивилася на нас, оцінюючи ситуацію. При цьому її чіпкий погляд мазнув по мені, і в мене по спині пішли мурашки.

- Це чий собака? - спокійно та владно спитала жінка.

- А це що за обскубана курка? - розв'язно спитав мажор.

- Зараз сюди прибуде патруль, і ми розберемося хто із нас обскубана курка, - спокійно відповіла жінка, але в її очах блиснула сталь.

- Та ти хоч знаєш, хто мій батько? – продовжував нахабно говорити п'яний дебіл.

Але я раптом відчув, що відплата вже ніяк не пройде мимо цього дурника. А ще мені не сподобалися слова жінки про патруль та її чіпкий погляд. Я обернув себе Вуаллю Темряви і непомітно, здаючи задом, зайшов у кущі.

Поки вони розбиралися, у кого там який тато, я спустився до річки і пішов берегом. Невдовзі я натрапив на досить відокремлене місце на краю острова. За моєю спиною був розташований парк, освітлений ліхтарями, та ледве чулося приглушена музика з літньої естради. Тут було добре і самотньо, а я вже втомився постійно перебувати в оточенні людей.