Некромант. Книга друга. Серце мерця.

Повертаючись із полігону я проходив мимо стадіону, на якому зазвичай тренувалися вояки. Біля турніків робила вправи знайома мені трійця кадетів. Я пройшов повз них, а вони здивовано провели мене поглядами. Але їхній подив тривав не довго.

- Стій! - крикнув недороблений альфа-кадет.

Я зупинився, не бігати ж мені все життя від цих хлопців? Вони швидко наздогнали мене і оточили з усіх боків, ставши до мене практично впритул. Не люблю, коли люди так близько до мене підходять.

- Ти! - Альфа-кадет тицьнув своїм вказівним пальцем мені в груди, - підеш з нами.

Я знизав плечима мовчки, у мене повно вільного часу, можу і сходити. Вони привели мене в невеликий глухий кут, утворений сусідством двох будівель.

- Значить так, ти зараз битимешся зі мною, - сказав альфа-кадет. - Якщо відмовишся, то ми тебе втрьох відлупцюємо прямо тут, зрозумів?

- Зрозумів, - спокійно погодився я.

- Той, хто програє, залишить пані Алісію!

Ти дивися, як гарно вони все вигадали, подумав я.

- Помиляєшся, - відповів я, - незалежно від того, хто ту виграє, остаточне рішення буде приймати пані Алісія.

- Подивимося, - похмуро пообіцяв мені альфа-кадет.

Він зняв піджак і почав закочувати рукави.

- Є якісь правила? - поцікавився я.

Вони здивовано переглянулись. Тоді почав говорити найвищий з усієї трійці:

- Лежачого не б'ють, бійка йде до першої крові.

До першої крові здивовано подумав я. Звучить якось по-дитячому, а втім, чого я ще чекав від цього дитячого садка?

- Почали, - скомандував високий.

Альфа-кадет не роздумуючи, підстрибнув до мене і спробував завдати розгонистого удару мені в голову. Під Магічною Концентрацією його рухи для мене були дуже млявими. Я зробив короткий півкрок назустріч і завдав швидкого прямого удару лівою рукою точно йому в підборіддя. Удар був дуже слабкий, але несподіваний для кадета. Він став завалюватися на дупу, а погляд його на мить згас, та вже на середині падіння він прийшов до тями.

Кадет сидів на землі, а з його нижньої губи побіг маленький струмок крові.

- Перша кров, - сказав я, звертаючись до високого.

Той розгублено глянув на свого бійця.

- Це не рахується, - сказав альфа-кадет, сплюнув кров на землю і піднявся на ноги.

Чудово, якщо учасники дуже хочуть, то правила поєдинку можуть змінюватися в процесі самого поєдинку, що може бути краще, з сарказмом подумав я.

Кадет стояв навпроти мене, але вже не поспішав бездумно атакувати, він пішов по колу, намагаючись розробити якусь тактику. Я зробив швидкий крок назустріч і знову вдарив лівим прямим у голову. Цього разу удар вийшов трохи сильнішим, і я смачно заїхав гонористому хлопцю прямо в шнобель.

- Сука! - сказав кадет сідаючи навпочіпки та закриваючи свій ніс руками. З нього полився впевнений струмок крові та став бруднити сорочку кадета.

Його напарники похмуро дивилися, переводячи погляди то мене, то на свого друга. Я спокійно стояв і чекав. Все, бій закінчено? ...Ні, я помилився.

Кадет твердо підвівся на ноги, не звертаючи уваги на свій зламаний ніс та кров, яка продовжувала литися.

- Продовжимо! - сказав він із відчайдушною рішучістю.

Треба віддати йому належне, хоробрий хлопчина. Ось тільки якщо йому себе не шкода, то чому я маю його жаліти? Моє серце прокинулось, і злість побігла моїми жилами, я відчув, як мої кулаки стиснулися.

Раптом із-за рогу вискочила Алісія фон Брейн, ми зустрілися з нею поглядами, її зіниці розширилися, і вона навіть трохи відсахнулася, а потім вона перевела погляд на кадета, який стояв з розбитим обличчям та закривавленою сорочкою.

- Міша, що з вами? - вигукнула Алісія і підбігла до нього, - давайте, я відведу вас до цілителя.

Алісія схопила його за руку. Із-за рогу вибігла Маргарита фон Пауа і почала розглядати всіх нас, намагаючись оцінити ситуацію.

- Не чіпайте мене! - зло й істерично вигукнув Міша, намагаючись вирватися з рук Алісії.

- Не дуріть, Михаїле, подумайте про те, що ви скажете своїм наставникам, - продовжувала переконувати його Алісія, - а цілитель усе виправить, навіть сліду не залишиться.

Вона з силою потягла Мішу. Той якийсь час намагався вирватися, але потім здався і дозволив себе відвести. Його друзі здивовано переглянулися і пішли слідом за цією парочкою. Залишилися ми з Маргаритою.

- Олександре, як вам не соромно, - суворо сказала Маргарита, - ви ж б'єте дітей.

О, та ці діти самі за мною два дні бігали з наміром побити.

- Дивлячись на вас можна подумати, що все, що говорять про темних чаклунів, є правдою, - продовжувала корити мене Маргарита.

Я здивовано глянув на Маргариту. Що ж там таке говорять про темних чаклунів? Що вони дітей б'ють у підворіттях? Хоча так. Тепер можна йти та сміливо про це розповідати. Зараз це справжнісінька правда.

Я намагався зрозуміти, чи є якийсь сенс, щось пояснювати Маргариті, чи це виглядатиме так, наче я виправдовуюсь?

Але Маргарита не дала мені жодного шансу, вона різко розвернулася і пішла за іншими. Я залишився сам, і в мене виникло відчуття, що я зазнав нищівної поразки в цьому бою.

А потім мені стало начхати, і я неквапливо пішов додому.