Некромант. Книга друга. Серце мерця.

У центрі міста височіла висока водонапірна вежа, саме туди я і біг. Використовуючи свій Ляльковик, я застрибнув на неї одним гігантським стрибком. Переді мною, як на долоні, простягалося все місто.

Алісія та Святозар дуже світяться в магічному діапазоні. Використовуючи Магічний Зір, я можу спробувати їх знайти. Цим я й займався цілу годину. Але місто було надто великим, у ньому було багато високих будівель і товстих стін. Поступово у мене почали закрадатися сумніви щодо правильності моїх дій.

Ні, так справа не піде, вирішив я ще через годину. Завдяки несподіваному допиту я пропустив зустріч із резидентом нашої розвідки. Побачитися з ним можна буде завтра, в той же самий час. Але мене мучили невиразні сумніви, чи є в цьому сенс? Чи варто дотримуватися плану, якщо все йде не так, як задумано?

Я міркував, як можна знайти двох сильних магів у цьому місті. Зрештою я вигадав рішення. Я створю прокляття, дуже слабке, яке зовсім не потребує мани. Воно поширюватиметься між людьми, при дотику. А коли прокляття потрапить у тіло сильного мага, воно повідомить мені про це.

Енергію на створення копії в тілі нової жертви прокляття братиме у самої людини, якщо вона має темну ману, інакше це буде моя власна енергія. Щоб не витрати весь свій магічний запас у порожнечу, я встановив обмеження: створювати копію, якщо жертва знаходиться в радіусі двадцяти кілометрів від цієї вежі.

Далі я спустився вниз і пішов вулицями, час від часу намагаючись начебто випадково торкнуться людей і повісити на них моє прокляття. При цьому я не хотів привертати увагу та зійти за кишенькового злодія. А ще мені було цікаво, чи розшукує мене тімерійська розвідка? А може в будівлі митниці згоріли всі сліди мого прибуття до міста?

По вулиці галопом на добрячому коні мчав дебелий вершник. Перехожі в паніці розбігалися і намагалися уникнути цього лихача. В його руці була нагайка, якою він хльостав коня та людей, що не встигли забратися з його шляху.

- Геть з дороги, холопи! – кричав вершник.

Це видовище було для мене настільки диким, що я стояв на шляху вершника до останнього моменту. А потім його кінь зустрівся зі мною очима і почувши в мені темряву, злякано заіржав і рвонув убік, намагаючись уникнути зіткнення зі мною, спіткнувся і перекинувся через голову. Вершник вилетів із сідла, проорав носом землю і упав обличчям в неглибоку калюжу на краю дороги.

Люди, які щойно розбігалися від страху, почали сміятися з нього. Лихач серйозно не постраждав, він одразу скочив на ноги і широким кроком попрямував у мій бік, стискаючи в руках нагайку.

- Зараз ти мені за все відповіси, брудний смерде, – крикнув він мені.

- За що саме? – спокійно поцікавився я.

Моя впевненість похитнула його рішучість відхльостати мене нагаєм, хоча він уже й замахнувся ним.

- Ти хоч знаєш, хто я? - грізно спитав він мене.

- Ні, - сказав я і спитав його у відповідь, - а ти знаєш хто я?

Лихач трохи розгубився.

- Не знаєш? - ще раз спитав я і, дивлячись на його спантеличене обличчя, продовжив, - ну і добре, що не знаєш.

А потім розвернувся і пішов своєю дорогою. Вершник залишився розгублено стояти, але потім передумав і наздогнав мене, схопив мене за плече і грубо повернув до себе.

- Я Степан Чорний, колишній чемпіон Тімерії з кулачного бою та права рука нашого градоначальника. А ти хто такий? - люто спитав він.

Замість свого представлення я хотів дати йому в щелепу. Але стримався. Останнім часом у мене з'явилося стійке відчуття, що я постійно творю якесь безперервне насильство навколо себе.

- Я дуже добрий друг пасії великого паладина Святозара, улюбленого племінника государя Єлисея Третього, - сказав я, чітко вимовляючи кожне слово.

Степан насупив чоло, очевидно, намагаючись збагнути, наскільки високо я стою в місцевій ієрархії. Я не став чекати на його висновки і пішов далі, позначивши Степана своїм прокляттям.