Некромант. Книга друга. Серце мерця.

Вранці розбираючи свою пошту, я знайшов листа від Єлизавети фон Стронг. У листі вона просила якнайшвидше з'явитися до служби безпеки. Формулювання "якнайшвидше" мені дуже не сподобалося. Якщо час ще щось міг вирішити, то за мною б надіслали карету. А так це дуже схоже на те, що лайно вже сталося, а мені треба буде розгрібати наслідки.

Чому я був певен, що це саме погані події, а не приємні звістки? Мені про це одразу сказало моє серце, коли я взяв конверт у руки. Виходячи зі своїх передчуттів, я вирішив не бігти туди стрімголов, але й не затягувати. Вмився, поголився, прийняв душ, зробив собі сніданок, і тільки після цього пішов до служби безпеки.

Айгора залишив на господарстві. Він мав два важливі завдання. Перше - не відчиняти двері стороннім, а друга - як зголодніє, сходити в корчму. Я хотів донести до нього важливу ідею, що треба їсти, коли голодний, а не весь час поки є їжа. Айгор уже почав запливати жирком, навіть попри те, що майже щоночі розвантажував баржу вагою у двісті тонн.

З КПП мене одразу відвели до Єлизавети, і мені не довелося чекати. Вона люб'язно запропонувала сісти на стілець, а сама застрибнула на стіл поруч і вмостилася там схрестивши ноги. За великого бажання я вільно міг заглядати їй під спідницю. Але я вирішив це не робити. А то завжди при наших зустрічах я не можу зосередитися і постійно думаю про жіночу білизну.

- Як проходять ваші заняття з Джоном Блеком? - запитала мене Єлизавета, - я чула, ви досягли хорошого результату, і він вже може воскрешати мертвих.

- Так, Джон робить успіхи та вже уміє підіймати мертвих, - відповів я.

- Дуже добре, а чи зможе він навчити цьому іншу людину?

- Безперечно, - відповів я.

Я хотів додати, що якби існували мавпи із достатнім запасом темної мани, то їх також можна було б видресувати воскрешати мертвих. Але не став робити цього. Навіщо зменшувати мої заслуги та заслуги Джона?

- Це справді хороші новини, шкода, що я не можу вас порадувати тим же, - сказала Єлизавета.

Щось подібне я й припускав. Тож зосередився на її подальших словах.

- Тімерійський паладин Святозар втік, - продовжила Єлизавета.

Що? Я трохи розгубився. Що в цьому поганого?

- Ну і скатертю йому доріжка, - обережно сказав я.

- Річ у тім, що разом із ним втекла й Алісія фон Брейн.

Ось гидота, відчувало моє серце, не все так просто. Від слів Єлизавети по всьому тілу розійшлася неприємна хвиля.

- Але ж це просто безглуздо? - сказав я, - навіщо їй це робити?

Я схопився зі стільця і почав ходити з кута в кут, а потім знову повторив це питання, адресуючи його Єлизаветі:

- Навіщо їй це робити?

- На перший погляд, може здатися, що вона шалено закохалася і втратила голову від своїх почуттів.

- Але ви у цьому сумніваєтеся?

- Так, дуже сумніваюся.

Я трохи заспокоївся і сів на стілець.

- Чому ви не вірите в це? Адже кажуть: кохання зле, покохаєш і козла... тобто тімерійського паладина, - спитав я.

- Є багато причин. Перша. Я добре знаю вподобання Алісії. Величезні накачані чоловіки зовсім не на її смак.

З цими словами Єлизавета дістала та поклала на стіл товсту теку з купою якихось документів у середині.

- Це досьє на всіх її коханців, тих, про кого ми знаємо. Бажаєте ознайомитись? - запитала мене начальниця служби безпеки.

Я тупо глянув на це добро. А потім заперечливо замахав рукою.

- Ні, навіщо мені це щастя треба.

- Як бажаєте, тоді я коротко резюмую. Якщо підсумувати інформацію з цього досьє, їй подобаються стрункі юнаки з виразними очима. Щоб зрозуміти про кого я говорю, вам достатньо подивитися на себе в дзеркало, Олександре.

Я певний час міркував.

- Але ж смаки можуть змінюватися. Раптом вона відкрила для себе щось нове, - сказав я і відчув, що це звучить як якесь лайно.

- Звичайно, можуть. Одна ця обставина не виглядає дивною, але є ще й інші.

- Які?

- Алісія та Святозар втекли до Тімерії. Зараз Святозар там ворог народу, але він впевнений, що йому це вибачать. Невже тому, що він привіз із собою Алісію? Логічно було якби би вони втекли до іншої країни. А Алісія, схоже, взагалі перестала думати.

Ага, це справді дивно, виходить Святозар не зовсім щирий, а може й зовсім нещирий, думав я.

- Тоді яке пояснення усьому цьому? - запитав я.

- Алісія перебуває під впливом любовних чар, - відповіла мені Єлизавета.

- Ви у цьому впевнені?

Начальниця служби безпеки переклала свої довгі доглянуті ноги. Трусики вона мала білі, непогано, подумав я. Звичайно, краще їх взагалі не було б. Але й так непогано.

- Є ще одна обставина, Олександре. Пам'ятаєте зраду коменданта фортеці Горішок? Коли наша неприступна фортеця раптово опинилась у руках ворога. А її гарнізон був повністю знищений на навчаннях, які організував цей ренегат?

- Так я пам'ятаю.

- Так ось, ми провели розслідування та з'ясували низку цікавих обставин.

Я уважно слухав Єлизавету.

- У коменданта була донька, вона навчається у магічній академії, на літо донька приїхала додому разом із подружкою. Ми встановили особу цієї подружки, і виявилася що це тімерійська шпигунка, магеса життя другого рангу. За два тижні вона так закрутила голову комендантові, що він втратив всякий розум і пішов на безпрецедентну зраду.

Я знову підвівся зі свого стільця і почав міряти кроками кабінет Єлизавети.

- Ми припускаємо, що тімерійські маги життя володіють спеціальними приворотними чарами, - сказала начальниця служби безпеки та додала: - а Святозар, як маг вищого рангу, теж може їх знати.

Ось гидота, хоча це набагато краще, ніж свідомий вибір Алісії.

- Хочете знати, що трапилося далі з комендантом, - раптово спитала Єлизавета.

- І що з ним сталося?

- Він утік до Тімерії зі своєю подружкою. А там його повісили як зрадника, - посміхнулася вона.

- Що? Але навіщо?

- Думаю, було кілька причин. Очевидно, любовні чари не діють вічно, їх треба постійно підтримувати, а комендант вже став марним для тімерійців. І остання причина – це своєрідне почуття гумору наших ворогів.

Жартівники хрінові, зло подумав я. Перебуваючи в Тімерії, Алісія знаходиться у стані постійної небезпеки. Її можуть стратити будь-якої миті.

- Що ви хочете від мене? - запитав я у Єлизавети.

- Нічого, - відповіла начальниця служби безпеки.

Так? А навіщо вона тоді мене викликала і все це розповідає? Єлизавета, схоже, здогадалася про мої думки.

- Розповісти все вам мені наказав король, - сказала вона, - я була категорично проти розкриття цієї інформації.

Я дивився на Єлизавету, намагаючись усвідомити, що все це означає. Чому король наказав їй це зробити?

І в цей момент до нашого кабінету зайшов сам Конон Яросний. Єлизавета відразу зіскочила зі столу, а я встав зі стільця, і ми вітали нашого монарха.

- Я залишу вас, - сказала начальниця служби безпеки.

І вийшла зі свого кабінету.

- Я так розумію, Єлизавета вже ввела вас у курс справи, Олександре? - запитав мене король.

- Так, вона розповіла мені, що сталося.

- І що ви вирішили?

Я ще нічого не вирішив, і король це зрозумів. Він уважно подивився на мене і почав говорити:

- Щоб ви не вирішили, я підтримаю будь-який ваш вибір. Як король, я не хотів би втрачати ще одну цінну людину для нашої держави. Але я чудово розумію, що навіть якщо ми приховаємо від вас інформацію про Алісію, рано чи пізно ви все дізнаєтесь. І тоді, можливо, ви почнете робити дурниці. Тому, якщо ви вирішите щось робити, нехай це буде зараз, коли ще не пізно, і під нашим контролем.

Потім він зробив паузу і додав:

- Я був на вашому місці та ухвалив дуже безглузде рішення. Дуже безглузде для монарха цілої держави, але непогане рішення для варвара. Тільки ви знаєте, що означає для вас Алісія і чи варто тут щось робити. Не поспішайте зі своєю відповіддю.

Я думав. А щоб краще думати, я наклав на себе Магічну Концентрацію.

Припустимо, ми всі помиляємось і тут немає жодних любовних чарів. Ну, буває так. Тоді я зроблю величезну дурість, поїду рятувати дівчину, яку рятувати зовсім не потрібно. А тімерійська розвідка надірве животи від сміху, їм таке щастя й не снилося.

Але, якщо любовні чари все ж таки існують? Тоді Алісія фон Брейн ні в чому не винна, і її справді треба рятувати.

- Гаразд, я вирішив. Що ми можемо вдіяти?