Антропологія

Було, мабуть, близько другої години ночі. Вулиці Кантерлота були порожні. Ліра знала, що не встигне на потяг до Понівіля, як планувала, але навіть якби встигла, то все одно мусила б повернутися до батьківського дому. Їй треба було про дещо з ними поговорити.

Все ще було важко не думати про них як про своїх батьків.

Це вони надіслали того листа з проханням приїхати. Тоді це не здавалося дивним. Але вони знали. Весь цей час...

- Минуло вже занадто багато часу. Ні магії, ні к'юті-марки. Що, як це все тому, що вона...

Чесно кажучи, Ліра не здивувалася, почувши, що люди вимерли. Просто це сталося так, як вона не очікувала. Але сама думка про те, що існує інший світ, і що вона насправді...

- Звичайний єдиноріг, - пробурмотіла собі під ніс Ліра. - Весь цей час мені казали, щоб я поводилася, як звичайний єдиноріг.

Вона підійшла до свого будинку. Вона підійшла до дверей, нерішуче підняла копито і постукала. Нервово чекаючи, Ліра озирнулася на інші будинки з затемненими вікнами. Вона почула тупіт копит, що наближався, і нарешті двері відчинилися.

- Хартстрінгс? - сказала Циррус. - Я думала, чи зайдеш ти до мене після того гала-вечора. Як пройшов твій вечір?

- Гала-вечір? - Ліра практично забула про те, що сталося. - Мамо, якщо ти не проти... Я б хотіла тепер називатися Лірою. Я маю на увазі... Хартстрінгс - це ім'я поні...

Вираз розуміння в очах Циррус свідчив про те, що вона точно знала, що Ліра мала на увазі. - Ти говорила з принцесою.

- Так.

Циррус зітхнула. - Тоді заходьте всередину.

Ліра пішла за нею до вітальні і поставила свій футляр з інструментами та книжками. Відколи вона востаннє була тут, минув певний час, але мало що змінилося. Циррус попрямувала нагору, щоб знайти Дьюї. Ліра в очікуванні оглянула будинок свого дитинства. На стінах висіло кілька фотографій її батьків, зроблених невдовзі після їхнього знайомства. Було там і кілька фотографій Ліри, коли вона була ще кобилкою. Тепер вона зрозуміла, що ніколи не бачила своєї дитячої фотографії.

Її батьки повернулися і сіли. Вони дивилися на неї через журнальний столик, не знаючи, з чого почати. Єдиним звуком було цокання годинника в коридорі.

Нарешті Циррус зітхнула, порушивши незручну тишу. - Принцеса сказала нам, що буде говорити з тобою. Вона може пояснити, що вона зробила, краще за будь-яку поні.

- Здавалося, що це було неминуче. Ми знали, що не зможемо приховувати це від тебе вічно, - додав Дьюї.

- Незалежно від того, ким ти є, ми все одно вважаємо тебе своєю донькою.

- Єдина причина, чому ми намагалися тримати тебе подалі від усіх цих історій про людей, була в тому, щоб захистити тебе. Якщо ти коли-небудь дізнаєшся правду...

- Послухайте... - перебила їх Ліра. - Я не серджуся на вас, - сказала вона. - Я цілком розумію, чому поні бояться нас. Людей, я маю на увазі. І я дуже ціную, що ви подбали про мене. Я знаю, як це було ризиковано.

- Ми не боїмося тебе, Хартстрінгс, - сказала Циррус, насупившись.

- Тепер я просто Ліра, - сказала вона. - Принцеса Селестія розповіла мені майже все, але... звідки я насправді взялася?

Її батько - вона все ще не могла не називати його так - обмінявся поглядом з дружиною. - Ми якраз прогулювалися замковими садами. Перше, на що ми звернули увагу, були... ну, меблі, розкидані по всьому саду. Звісно, ми не знали, що відбувається. Ми знайшли тебе в ліжечку, але... ти не була поні. Ми не були впевнені, хто ти.

- Єдине, що ми знали, це те, що ти була сама. Відвести тебе до Принцеси здавалося найкращою ідеєю. Вся ситуація була, м'яко кажучи, дивною, - сказала Циррус. - Королівські охоронці оглянули все в садах і теж нічого не змогли зрозуміти. Тож вони впустили нас до принцеси, і, ну... Вона розповіла нам те саме, що й тобі.

- Про... про те, хто такі люди, - сказала Ліра. - І що ми робимо.

- Але принцеса сказала, що ви не з Еквестрії. Вона не була впевнена, звідки саме, - сказав Дьюї. - Судячи з того, як розкидано все, що вони знайшли, це схоже на нещасний випадок, що б там не сталося. До того ж, ти була ще немовлям. Було б неправильно покинути тебе тільки через те, що твій рід зробив за тисячі років до твого народження. Втім, інші поні можуть не зрозуміти, тож...

- Перетворити тебе на поні було найкращим варіантом для кожного з нас. Особливо для тебе, - сказала Циррус. - Принцеса Селестія сказала, що люди мали вимерти. Вона не знала, звідки ти прийшла, тому не могла відправити тебе назад. Крім того... ми ніколи не могли мати власну доньку, і поки тобі потрібен був хтось, хто піклувався б про тебе...

Ліра втупилася в підлогу. - Хто ще знає про це?

- Тільки ми. І принцеси. Більше ніхто, - сказав Дьюї.

Ліра кивнула. - Тож Твайлайт ніколи не була частиною цього. - Її власні батьки були останніми, від кого вона могла б очікувати участі в будь-якій змові.

- Принцеса Селестія сказала нам, що не мала наміру розповідати Твайлайт про людей. Ми хвилювалися відтоді, як вона з'явилася у вашому домі, але нічого такого не було, - сказала Циррус.

- То ви весь цей час розмовляли з принцесою? - запитала Ліра.

- Ми мусили. Жодна людина ще ніколи не перетворювалася на поні. Ми повинні були розповісти їй, як у тебе справи - що ти нарешті навчилася користуватися магією, що ти, здається, ростеш, як будь-який інший поні, коли ти... знайшла ті книги про твій вид... - Голос Д'юві обірвався.

- Я все ще думаю, що було б краще, якби ми їй не розповідали, - сказала Циррус. - Це тільки все ускладнить.

- Це нічого не повинно змінити, - відповів Дьюї. Він повернувся до Ліри. - Але тепер, коли ти знаєш, тобі доведеться тримати це в таємниці, коли ти повернешся до Понівіля. Якщо хтось із поні дізнається, що ти людина, ми не знаємо, що станеться, - сказав Дьюї. - Ти ж маєш розуміти.

Принцеса Селестія сказала їй те ж саме, коли йшла. Якщо вона повернеться додому, їй не дозволять нікому про це розповісти. Поні краще забути про це. А тепер... і раніше було досить важко, але чути, як Бон-Бон або Твайлайт кажуть, що люди - нісенітниця, і знати, що вона була однією з них... Ліра не змогла б цього витримати. Але був і другий варіант.

- У тому-то й річ... - сказала Ліра. - Я не повернуся в Понівіль.

Д'юві моргнув. - Що ти маєш на увазі? А як же твоя сусідка по кімнаті?

Вона завагалася, знаючи, що наступна частина розмови їм не сподобається. - Принцеса намагалася з'ясувати, звідки я прийшла, і сказала, що, якщо я захочу... Вона може відправити мене назад у мій власний світ. - Вона примусила себе посміхнутися, хоча вже передбачала реакцію.

Знову запала довга і болісна мовчанка.

- Принцеса Селестія сказала нам, що вона вдосконалила заклинання, - сказав Дьюї. - Вона вивчала артефакти з вашого світу. Ті речі з садів, коли ти з'явилася.

Лірі розповідали про них. Пояснення магії, яку використовувала Селестія, щоб відстежити людський світ, було надто складним для розуміння, і в поєднанні з поточним психічним станом Ліри, вона не могла згадати нічого з цього. Для неї було важливо лише те, що є шанс, що вона зможе повернутися і жити як людина.

- Хартстрінгс, Ліра, я гадаю... - сказала Циррус. Вимова була дивною для неї. - Ти не повинна цього робити. Люди небезпечні. Хіба принцеса не розповідала тобі про війну?

- Не всі люди такі! - наполягала Ліра. - Я маю на увазі, що я не така... І для нас є набагато більше, ніж це. Всі ті речі, які ми винайшли, щоб зробити життя кращим. Поні досі ними користуються. Ми не лише руйнівники, що б там не казала Селестія. Я знаю, що це не так. - Її голос здригнувся.

- Ти ніколи не зустрічала жодної людини, - сказала Циррус. - Ми виростили тебе так, ніби ти була поні. Я навіть не знаю, що б з тобою сталося, якби ти залишилася там.

- Це одна з причин, чому я хочу піти. Я повинна бути там. - Ліра втупилася в підлогу, на свої копита. Вона не народилася з ними. - Крім того, війна була спричинена Діскордом, і це було в Еквестрії. Люди там, звідки я родом, можуть бути... іншими. - Вона злегка підвела очі.

Циррус збиралася знову заперечити, але Дьюї підняв копито й обірвав її. - Це рішення Ліри. - Здавалося, ніби він намагався переконати і самого себе.

- Принцеса Селестія розповіла мені все про ризики, але мені потрібно знати правду про людей, - сказала Ліра. - Я знаю, що ми не можемо бути такими поганими, як думають поні.

- Ти не можеш ясно мислити, - сказала Циррус. - Ти втомилася. Вранці ти почуватимешся інакше.

Дьюї кивнул. - Можливо, тобі варто поспати.

Ліра похитала головою. - Відтоді, як я дізналася про людей, я хотіла дізнатися про них більше... Або, насправді, я гадаю, я хотіла бути однією з них. Ось чого я хочу.

- Не треба було дозволяти їй зберігати ті книги, - пробурмотіла Циррус.

- Коли я знайшов її з ними, було вже надто пізно, - відповів Дьюї. - Я не думав, що вона сприйме все це так серйозно.

Ліра подивилася на батька, потім на матір. - Я повинна хоча б спробувати. - Вона зробила паузу. - Мені дуже шкода.

- Можливо, нам усім потрібно поговорити про це вранці, - сказав Дьюї. - Що б ти не вирішила, Ліро... Просто переконайся, що це те, чого ти справді хочеш.

Ліра лежала на ліжку у своїй дитячій кімнаті. Вона зняла сукню і намагалася розслабитися, але не було жодного шансу, що їй вдасться заснути сьогодні. Все одно вже був майже ранок.

Вона мала б відчувати себе щасливішою від цього. Вона завжди любила людей.

А її батьки все ще вважали людей небезпечними. Не тільки вони, але й принцеса Селестія. Зазвичай Ліра без проблем сказала б, що вони помиляються, але вона все ще думала про війну. Що, якби це була не провина Діскорда?

Ні... Це було смішно. Селестія визнала, що вони з Луною не змогли перемогти його відразу. У нього просто було більше часу, щоб набратися сили, і він почав з людей. Якби він захотів, то міг би і скрутити поні, якби захотів. Саме це він почав робити минулого року.

Людський світ був би в цілковитій безпеці.

Вона взяла з тумбочки свій щоденник і ще раз переглянула його. Її сни, швидше за все, були з її власного світу, а не з Еквестрії. Це б пояснило, чому все виглядало так інакше, ніж у книжках.

Але наскільки все збігалося? Сни були настільки схожими, що вона щиро думала, що це одне й те саме місце... Це було єдине, що мало сенс. Вона все ще мала проблеми з концепцією окремого "людського світу".

У двері постукали, і вона підняла голову. Дьюї заглядав до неї з коридору.

- Нічого, якщо я зайду? - запитав він.

- Так. Звичайно, - сказала Ліра. Вона відклавши свій щоденник.

Поруч з ним щось плавало в повітрі, світячись синім. Ліра не могла сказати, що це було. Якийсь плаский прямокутний об'єкт.

- Ти все ще хочеш повернутися і жити з іншими людьми, - сказав він.

Ліра кивнула.

- Можливо, це те, що тобі слід зробити. Я справді більше не знаю... - Він подивився на те, що ніс у руках. Він підлетів до Ліри, і вона взяла його за допомогою своєї магії. - Селестія розповіла тобі про те, що вони знайшли. Про речі, які впали через розлом разом з тобою. Вона хотіла їх вивчити. Але цей я залишив собі.

Ліра не могла повірити своїм очам. Це була просто стара фоторамка, але...

- Це... справжні люди? - спитала вона. Двоє з них - чоловік і жінка - стояли перед великим будинком і одним з тих саморушних візків з її снів. У чоловіка було темне волосся і борода, і він обіймав жінку за плече. Вона витріщилася на нього. - Звідки у вас це?

- Я ніколи не знав напевно, але вони можуть бути твоїми батьками.

Вона втратила дар мови. Вона поклала фотографію на тумбочку, але ледве змогла відірвати від неї погляд. Будь-яке фотографічне свідчення людей було б захоплюючим, але це... Ну, звичайно, її біологічні батьки були б людьми, але те, що вона побачила їх на власні очі, раптом зробило все це набагато реальнішим.

- У тебе це було всі ці роки? - запитала Ліра.

Дьюї кивнув. - Твоя мама не знає, що я зберігаю це, але це наш єдиний ключ до того, ким ти була раніше. Я збрехав би, якби сказав, що не цікавився вашим видом. Я цікавився цими людьми відтоді, як ми знайшли тебе.

Ліра озирнулася на фото, потім підняла на нього очі. - Я не можу повірити, що у тебе є це...

- Я не намагаюся вказувати тобі, який вибір ти маєш зробити. Але перш ніж ти приймеш будь-яке рішення про те, що збираєшся робити... просто переконайся, що ти абсолютно впевнена. Якщо ти покинеш Еквестрію, то можеш більше ніколи не повернутися.

- Я це знаю... - сказала Ліра.

- Я розумію, чому ти хочеш піти, - сказав він. - Зрештою, це все одно твій вибір. Розвернувшись і попрямувавши до дверей, Дьюї зібрався вийти з кімнати.

- Зачекай.

Він повернув голову, щоб подивитися на неї. Він виглядав дуже втомленим.

- Тату, ти ж не думаєш, що... всі люди злі, правда? - запитала Ліра.

Він посміхнувся. - Я знав лише одну.

Вона озирнулася на фотографію на тумбочці, фотографію, яка все ще здавалася такою неможливою, а потім повернулася до нього. - Добраніч.

- Добраніч, Ліро. - Він пішов, і двері за ним зачинилися.

Ліра пролежала в ліжку всю ніч, але так і не змогла заснути. Вона вдивлялася в обличчя тих людей. Кожне зображення людей, яке вона бачила раніше, було малюнком. Або уві сні. Але ці люди... її батьки, можливо... Вони були справжніми. Вони все ще були десь там.

* * *

Наступного ранку Ліра вийшла на прогулянку.

Кантерлот був їй добре знайомий. Вона прожила тут більшу частину свого життя, і навіть після переїзду до Бон-Бон в Понівіль кілька разів приїжджала сюди в гості. То чому ж вона раптом відчула, що їй тут не місце?

Принцеса Селестія пояснила їй, поки вона приголомшено мовчала, що вона все ще громадянка Еквестрії, незважаючи на своє походження. Вона може залишитися тут. Це навіть Селестія порекомендувала. І, звичайно, її батьки не хотіли, щоб вона їхала.

Проходячи повз залізничну станцію, вона побачила, як під'їхав локомотив. Ліра могла б легко повернутися до Понівіля сьогодні ввечері, якби захотіла. Повернутися і спакувати всі свої книжки, сказати Бон-Бон, що вона назавжди покінчила з людьми. Забути про те, що вона бачила, хто її справжні батьки, і що вона ніколи не була поні...

Ні, це було неможливо.

Вона проходила повз стадіон, де відбувалися дербі Вондерболтів. Там висіли афіші з датою, в яких повідомлялося, що за кілька днів там відбудуться перегони. Лірі подобалося дивитися на них...

Її пегаська спадщина була брехнею. Вона думала, що це пояснює, чому магія давалася їй так важко. А тепер вона зрозуміла, що коли вперше використала магію для гри на лірі, то уявляла, як пальці перебирають струни. А коли вона почала грати руками, це виявилося набагато легше.

Поні, вбрані у свої вигадливі капелюхи за модою Кантерлота, проминали, не замислюючись, повз неї. Вони й гадки не мали, що вона була чимось, що може існувати лише в міфах.

Нічого не змінилося. Вона насправді не змінилася. Вона завжди була людиною. Єдина різниця полягала в тому, що тепер вона про це знала. Усі ті рази, коли Бон-Бон дивилася їй у вічі і казала, щоб вона перестала зациклюватися на тих "божевільних мріях"...

Коли вона була кобилкою, вона завжди вірила, що люди все ще можуть бути десь у Еквестрії. Лише подорослішавши, вона змирилася з тим, що вони, ймовірно, вимерли. Пропозиція принцеси була майже занадто гарною, щоб бути правдою.

І це було добре. Тому що всі ці страхи щодо людей були абсолютно безпідставними. Чи не так?

Люди насправді не вимерли. Те, що сталося з ними в Еквестрії, було прикро, але це не означало, що Ліра повинна нервувати через повернення додому.

Ліра зупинилася і на мить завмерла. Вона зітхнула. Легше від цього не ставало. Їй просто треба було прийняти остаточне рішення.

Розвернувшись, вона попрямувала додому, щоб зробити останні приготування.

* * *

Вдень замок Кантерлот виглядав інакше, ніж під час гала-вечора двома днями раніше. Він був яскравішим, але таким тихим. Дорогою до покоїв принцеси вони пройшли повз кількох охоронців, що стояли біля воріт. Дьюї впізнали як головного бібліотекаря, тож він без проблем потрапив всередину.

Коли вони прибули, ніхто особливо не розмовляв. Принцеса Селестія миттєво зрозуміла, навіщо вони прийшли. Циррус здавалася неспокійною, Дьюї то починав щось говорити, то змовкав.

Цілий світ за межами Еквестрії, подумала Ліра. З живими людьми.

Ліра взяла з собою небагато речей. Звісно, вона мала свою ліру у великій сідельній сумці при боці. А ще щоденник - вона записувала туди свої сни, і вони були її єдиним записом про її власний світ, а не про минуле Еквестрії. І фотографія її людських батьків. Вона збиралася знайти їх... якось.

Тепер Ліра і Селестія стояли наодинці в одній з гостьових кімнат.

- Ти абсолютно впевнена в цьому, - сказала принцеса. Це було не стільки питання, скільки повторення твердження.

- Я впевнена, - сказала Ліра. - Мені потрібно знати, хто я є насправді.

- Моя пропозиція залишається в силі. Я буду рада, якщо ти залишишся в Еквестрії, - сказала Селестія. - Я змогла побачити лише обмежений погляд на світ, з якого ти прийшла. Він дуже відрізняється від людського суспільства, яке ми знали. Ваш вид вижив набагато довше... Їхні технології набагато досконаліші.

- Я бачила це уві сні. Так воно і було, чи не так?

- Можливо... - сказала Селестія. - Я думала, що ти ще занадто мала, щоб щось пам'ятати.

Ліра відчувала, як калатає її серце. Досить скоро вона більше не буде поні. У неї більше ніколи не буде копит. Принцеса Селестія була єдиною достатньо сильною, щоб накласти таке закляття перетворення... Ні, все було навпаки. Вона знімала закляття, ось і все.

- Тоді не будемо більше зволікати. - Селестія опустила голову, направивши кінчик свого рогу в бік Ліри. - Розслабся. Це займе лише мить.

Її ріг засяяв м'яким, чисто білим світлом. Ліра зціпила зуби, очікуючи, що процес буде болючим, як тоді, коли вона накладала собі на руки, тільки помноженим на тисячу, але... зараз вона перетворювалася і майже нічого не відчувала.

* * *

Ліра ще не повернулася з гала-вечора. Вона казала, що повернеться два дні тому.

Бон-Бон почала хвилюватися. Але, чесно кажучи, що з нею могло статися? Незважаючи на всі марення Ліри про урядові змови та людей, про те, що принцеса Селестія "полює на неї" і таке інше, в Кантерлоті не було чого боятися. Бон-Бон було трохи соромно, що вона так хвилюється.

У двері постукали. Бон-Бон підвела голову і пішла відчиняти. Вона штовхнула двері. На порозі стояв сірий пегас, витріщивши очі в різні боки.

- У мене для вас лист, міс Бон-Бон! - весело промовив він.

Бон-Бон взяла конверт і побачила на лицьовій стороні ім'я "Рейнбоу Деш". Вона насупилася.

- О, дякую... - сказала вона. Напевно, був би час забрати його перед роботою.

Але в цьому не було потреби, бо Рейнбоу Деш з'явилася одразу за поштовою кобилою, що несла в зубах ще одного листа.

- Привіт, Бон-Бон, - сказала вона рівним голосом. - Я принесла твою пошту.

- Дякую, Рейнбоу Деш. А в мене твоя. - Вони помінялися конвертами. На її листі було надряпано "Бон-Бон" знайомим Ліріним почерком. Він чомусь здавався важким. У ньому було щось зайве.

Рейнбоу Деш обернулася до іншого пегаса, який стояв, понуро дивлячись на неї. - Ну... принаймні, ти вже ближче. Цього разу мені довелося зайти лише в один будинок. - Поштарка дурнувато посміхнулася і змахнула крилами.

Бон-Бон забрала листа до хати, гадаючи, що б це могло бути. Можливо, якесь пояснення, чому вона запізнюється. Принаймні, Ліра могла написати відповідь, якщо з якихось причин затримувалася.

Коли вона відкрила конверт, з нього випало кілька золотих монет, які дзенькнули на столі. Насправді, після того, як вона витрусила його, там виявилася значна сума грошей. Насупившись, Бон-Бон дістала листа і почала читати.

Дорога Бон-Бон,

вибач за таке коротке повідомлення. Дещо сталося в Кантерлоті, і я переїжджаю. Це має покрити мою орендну плату за наступні кілька місяців. Може, ти знайдеш когось іншого, щоб зняти кімнату. Приємно було познайомитися. Дякую, що була такою терплячою зі мною.

Ліра.

Вона здивовано втупилася в нашвидкуруч написану записку. Ліра справді з'їжджала, ось так просто? Бон-Бон не могла позбутися відчуття, що, можливо, вона сама винна в цьому. Може, вона була надто сувора з нею через той випадок з візком?

Бон-Бон насупилась. Це було так схоже на поні - зробити щось таке імпульсивне. Вона справді не повинна була здивуватися. Та все ж, це було різко. Що саме вона мала на увазі, коли казала, що щось "наближається"? І всі ці гроші... - очі Бон-Бон розширилися.

Гала-вечір... звісно!

Ліру, мабуть, помітили на Гала-вечорі і найняли для участі в симфонії. Там були присутні знаменитості з усієї Еквестрії, тож ніхто не знав, де вона могла опинитися. Можливо, вона переїхала б до великого міста, де проходив симфонічний концерт. Додаткові гроші, ймовірно, були лише частиною того, що вони їй запропонували.

Але вона просто встала і пішла. Навіть не попрощавшись, окрім цього листа. Вона залишила все, що мала - одяг, меблі, книги...

Всі свої божевільні теорії про людей...

Незважаючи на все інше, на обличчі Бон-Бона з'явилася посмішка.

Невже це було можливо? Ліра нарешті зрозуміла, хто вона така. Їй судилося стати успішною, можна сказати, навіть знаменитим музикантом. Її дні полювання на людей нарешті закінчилися.

* * *

Ліра стояла в окремій опочивальні, розглядаючи себе в дзеркалі. Вона щойно закінчила перевдягатися в одяг, який їй надала принцеса. Піднісши руку до чола, вона намацала гладеньку шкіру під чубчиком. Ніякого рогу. Якби вона спробувала дотягнутися за допомогою магії, щоб щось зрушити, нічого не сталося б.

Але її це влаштовувало.

Піднявши руки, вона оглянула пальці. Вони все ще зачаровували її, навіть незважаючи на те, що вона змогла зробити їх сама, будучи поні. Однак, порівняно з цими, її минулі спроби були грубими - пальці були надто товстими, не такими гнучкими. Це були справжні людські руки. Тонкі, витончені та абсолютно дивовижні. Здавалося, що це справедливий обмін на її магію.

Її очі все ще були золотими, а грива - ні, волосся - м'ятно-зеленою з білою смужкою, як тоді, коли вона була поні. Наскільки вона знала, це були не звичайні людські кольори. Але у неї була така ж світла шкіра, як і у більшості людей з її снів. Було дивно бути майже повністю безволосою, але Ліра не була повністю проти цього. Насправді, їй це навіть подобалося.

Вона була одягнена в просту зелену сорочку і коричневі штани, а також туфлі - вони були дещо новими для неї. Єдині туфлі, які вона носила, були вишукані, які Реріті зробила до її урочистої сукні, але ці нові туфлі були простими і призначалися для практичності. Тепер, коли шкіра її ніг стала такою м'якою, замість копит їй знадобилися б черевики.

Разом з одягом вона знайшла золоте намисто з маленьким золотим талісманом у формі її к'юті-марки. Яка зникла, так само, як і її ріг. Вона перевірила все своє тіло. Вона припустила, що намисто слугувало нагадуванням про Еквестрію.

Бути людиною було сюрреалістичним досвідом, але все ж якимось чином знайомим. Можливо, це був її інстинкт, а можливо, просто всі ті сни, де вона виглядала саме так, як зараз. Ліра провела руками по гладенькій, безволосій шкірі своїх рук. Цього разу все це було реальністю, а не сном. Вона була людиною.

Вона повернулася і підійшла до дверей. Все в кімнаті було зроблено для поні, і тепер все здавалося мініатюрним. Вона була близько чотирьох футів заввишки, як поні, а тепер вона була десь п'ять чи шість футів. У кімнаті стояла нова сумка, в яку вона переклала свої речі. Довгий ремінь був перекинутий через плече. Щось на кшталт сідельної сумки, але для ходіння на двох ногах. Вона взяла дверну ручку в руку - вона не поверталася, як і більшість в Еквестрії - і штовхнула двері.

Ліра пройшла порожніми залами замку Кантерлот. Підлога здавалася такою далекою, коли вона дивилася собі під ноги. Її руки були схрещені перед собою. Це було трохи дивно, мати ці дві додаткові кінцівки, які їй не потрібно було використовувати під час ходьби. Не те, щоб вона не могла до цього звикнути.

Врешті-решт вона дійшла до тронної зали, де її прийомні батьки чекали на неї з принцесою Селестією. Вони обернулися, щоб подивитися на неї

Замислившись на мить, Ліра нарешті заговорила. - Я готова.

Циррус відступила назад, шокована появою Ліри. - Ще не пізно передумати, - сказала Циррус. - Ти... абсолютно впевнена?

Пальці Ліри неспокійно постукували по руках. - Я впевнена. Я досить довго вивчала людей. Думаю, я зможу впоратися.

- Коли ти потрапиш у свій світ, ти, швидше за все, не зможеш повернутися сюди, - сказала Селестія. Ліра тепер була майже на рівні очей принцеси, хоча її розміри все ще вражали. - Ти будеш сама по собі.

Ліра подумала про фотографію в сумці, що висіла у неї на талії. Не зовсім сама... Їй просто потрібно було їх знайти.

- Гадаю, це твоє рішення... - сказав Дьюї. Він підняв на неї очі і слабко посміхнувся. - Я не уявляв, якого ти зросту.

- Думаю, це приблизно нормальний зріст для людини, - відповіла Ліра. Вона не могла не посміхнутися. - Я маю на увазі, вау. Не можу повірити, що я справді... - Вона піднесла руку до чола.

- Це закляття схоже на телепортацію, але набагато складніша варіація, - сказала Селестія. Ліра обернулася, щоб подивитися на неї. - Як тільки ти будеш готова. Я дам тобі час.

Ліра повернулася і стала на коліна перед батьками. - Я дійсно буду сумувати за вами, хлопці. Я просто думаю... що так буде краще для мене.

- Ми не можемо відмовити тебе від цього, чи не так? - сказала Циррус.

Похитавши головою, Ліра відповіла - Зі мною все буде гаразд.

- Просто будь обережна, - сказав Дьюї. - Ми лише хочемо, щоб ти була в безпеці.

- Я буду. I... Я точно знаю, що роблю...

Вона міцно обійняла його, а потім повернулася до Циррус. Вона була трохи збентежена справжнім виглядом Ліри, але повернула обійми. Ліра відчула, як по її щоці котиться сльоза.

Нарешті Ліра підвелася. Вона повернулася і подивилася на принцесу Селестію. - Думаю, я вже готова.

Селестія подивилася на людину, що стояла перед нею, бажаючи побачити щось інше, окрім зіпсованих істот тих сотень років тому. Ліра все ще мала деякі риси поні - колір волосся, очі. Але попри це, Ліра була такою ж людиною, як і того дня, коли народилася.

- Заради твого ж блага... Сподіваюся, ти маєш рацію, що люди у твоєму світі відрізняються, - сказала Селестія.

Вона знову опустила ріг, і він почав світитися.

Ліра стояла і дивилася, як замок Кантерлот, принцеса Селестія, її батьки, уся Еквестрія зникли.