Антропологія

Карета сповільнила хід і зупинилася перед брамою замку. Втупившись у вікно, Ліра глибоко вдихнула.

Її чекали тут. Запрошення надійшло за кілька місяців до того, як Твайлайт з'явилася в її будинку, до того, як вона розпитала принцесу Луну про людей, до того, як її взагалі можна було б запідозрити.

Але це все одно було небезпечно.

Ліра відчинила дверцята і зійшла з карети. Її золоті черевички клацнули по мощеному камінню доріжки. Вона подивилася на футляр для ліри та книги, що висипалися з карети, і підтягнула їх ближче до себе.

- Щасти вам, міс, - сказав жеребець, що тягнув її карету.

- Дякую, - розсіяно відповіла вона.

Вона почула, як колеса карети застукотіли по доріжці, і карета від'їхала. Ліра завагалася перед воротами замку. Зараз, коли вона була тут одна, все було трохи моторошно.

Було ще темно. Музиканти мали приїхати рано. Насправді, це мало чим відрізнялося від будь-якого іншого виступу. Ліра намагалася переконати себе в цьому, але якимось чином вона знала, що сьогодні ввечері щось має статися. Принцеса Селестія, напевно, знала, чим займається Ліра... але чи зможе вона щось зробити на цьому публічному заході?

Стежка, що вела до замку, була довгою, але зараз вона була порожня. Жодної варти. Це було добре.

Вона увійшла до передпокою. До центру вела довга червона килимова доріжка. Ліра озирнулася і знайшла бальну залу - своє місце на ніч. Інші учасники гурту вже готувалися до виступу. Сцена була прямо перед вітражами з абстрактними візерунками. Чудове місце для виступу.

Підійшовши до сцени, Ліра зайняла місце поруч із елегантним сірим поні, який саме налаштовував свою віолончель. Там була ще одна кобила з величезним духовим інструментом - сузафоном, подумала Ліра, - і жеребець за фортепіано.

Дай мені десять пальців, і я зможу грати на ньому навіть краще, ніж він, подумала Ліра.

Пюпітр стояв там сам по собі, чекаючи на неї, тож вона поклала на нього свої ноти. Потім вона поклала футляр для свого інструмента, клацнула і вийняла його.

- Привіт. Ти готова? - запитала Ліра поні, що стояла поруч. - До речі, я Ліра.

- Октавія. - Вона ледве обернулася, щоб подивитися на новачка, і повернулася до налаштування струн. Задоволена, вона підвелася на задні лапи і зіграла довгу, протяжну ноту, щоб прислухатися до тону.

Ліра витріщилася на неї з роззявленим ротом. - То... ти завжди так стоїш, коли граєш? Чому?

- Роки практики, - відповіла Октавія.

- Мабуть, важко тримати рівновагу, - сказала Ліра. Вона подумала, що, можливо, їй самій варто було б докласти більше зусиль, щоб навчитися цієї пози.

- Вчишся тримати поставу, навіть протягом тривалого часу.

Ліра повернулася до свого інструмента. Вона завжди дбала про свою ліру, ще відтоді, як батьки купили її для неї, коли вона була ще кобилкою. Золота оправа все ще сяяла в останніх променях денного світла, що проникало крізь вікно, а струни... Вона чарами висмикнула одну, нахмурилася, натягнула струну і спробувала ще раз. І ось вона зазвучала.

Бальна зала була прикрашена до свята. Столи були розставлені, а офіціанти, одягнені в костюми, розставляли страви на головному буфеті. Гала-вечір тривав до півночі. Ліра пробуде тут кілька годин... Було б добре перекусити, поки ще є можливість.

Це була типова сентиментальна їжа для офіційних заходів. Крихітні бутерброди, не призначені для того, щоб наїстися, маленькі кубики дорогих сирів. У центрі стояли квіткові композиції. Ліра взяла склянку пуншу. Можливо, він їй знадобиться, якщо вона хоче пережити цю ніч.

Повернувшись на сцену, вона закінчила налаштовувати ліру і стала чекати на гостей.

Сонце сідало, і барвисте світло, що падало на сцену, зникало. Ліра намагалася влаштуватися на більш поні, щоб сидіти так, як поні, і протриматись усю ніч. Це було нелегко.

Земний поні, що грав на сусафоні, звернувся до Ліри. - У тебе дуже гарна сукня.

- Дякую! - Вона згадала, що їй сказали сказати. - Це оригінальний дизайн від Реріті.

- Реріті? - перепитала поні, нахиливши голову.

- Я впевнена, що це точно не торішнє... катастрофічне... побачення принца Блублад, - сказала Октавія, піднявши брову.

- Ні. Інша Реріті, - сказала Ліра, переводячи погляд. Вона дивилася в інший бік, до дверей.

- О, так. Я не був упевнений, чи захочу повернутися після цього, - жеребець за піаніно повернувся, щоб приєднатися до розмови. - Надерман точно не хотів. Хоча я впевнений, що наша подруга Ліра чудово його замінить. - Він кивнув у її бік.

З вежі пролунав передзвін, який вибивав годину.

- Здається, вечірка починається, - сказала Октавія. - За моїм рахунком.

Коли з'явилися перші гості, оркестр почав грати перший твір - повільну сонату, яка тривала цілих п'ятнадцять хвилин. Ліра вже нудьгувала.

У Кантерлоті Ліра завжди відчувала себе відчуженою від інших поні. Тут нікого не хвилювало нічого цікавого чи важливого, лише мода, вищий світ і найнудніша з усіх нудних класичних музик, які коли-небудь були написані. Чому вона погодилася на цей концерт?

Правильно. Щоб вона могла просуватися по кар'єрних сходах. До ще більш нудних вечірок і концертів.

І ось пісня добігала кінця, і вони почали ще одну пісню, і ще одну, на наступні дві нескінченні години.

Ліра задрімала. Вона намагалася не заснути, її розум прокручував кожну пісню, яку вона грала, не задумуючись над нею. Після того, як вона стільки репетирувала пісню, це стало несвідомою дією. Зазвичай їй навіть не потрібно було багато практики, щоб опанувати твір. Вона завжди швидко вчилася. Вундеркінд. Як би там не було.

Ніч була розмитою: поні танцювали, розмовляли, входили і виходили з бальної зали з садів ззовні. Важко було уявити, що вона хвилювалася, коли приїхала сюди. Абсолютно нічого не повинно було статися сьогодні ввечері, якщо він взагалі коли-небудь закінчиться.

Вона зіграла коду однієї пісні, а інші музиканти, здавалося, готувалися до антракту. Єдиного антракту за весь вечір. Але потім вони почали новий вальс, і Ліра знову підняла свій інструмент, щоб грати.

Нарешті вальс закінчився. Була коротка перерва - близько десяти хвилин, але це вже було щось - перед тим, як вони продовжили з рештою музики. Вона відклала ліру і з вдячністю зійшла зі сцени, щоб трохи розім'яти ноги.

- Перепрошую. Хто з вас може бути Хартстрінгс? - Один з офіціантів, білий єдиноріг, одягнений у смокінг, піднявся на сцену і розмовляв з групою.

Ліра обернулася. - Це, мабуть, я. - Вона була здивована, почувши це ім'я.

- А, так. Принцеса попросила про аудієнцію з вами після завершення сьогоднішніх урочистостей, - сказав він.

Очі Ліри розширилися. - Що? Принцеса... Селестія?

Офіціант кивнув. - Вона чекатиме на вас одразу після опівночі. - Не кажучи більше ні слова, він пішов геть.

Це, безумовно, був тривожний дзвінок. У голові Ліри з'явилося безліч запитань. Це ніяк не могло бути пов'язано з Гала-вечором. Вона була тут просто музикантом, нічого особливого. Тут діяли інші сюжети. Вона мала рацію. Принцеса Селестія, безсумнівно, стояла на чолі всієї цієї змови.

- Принцеса хоче поговорити з тобою? - сказала Октавія. Її рот був відкритий.

Ліра нервово посміхнулася. - Що я можу сказати? Я, мабуть, дуже важлива поні.

Вона швидко побігла в натовп, нахиливши голову. Голоси в бальній залі злилися воєдино. Жеребець десь підвищив голос, виголошуючи кульмінацію жарту, після чого з одного кутка пролунав вибух ввічливого сміху. Ліра глянула вбік і впізнала Спітфайр, одного з Вондерболтів, який розмовляв з фанатом. Все здавалося таким звичайним. Жоден з цих поні не знав, що відбувається насправді.

Шведський стіл був просто попереду. Вона взяла ще одну склянку пуншу і випила її.

- Ти з оркестром? - запитала пегаска з гривою, закрученою у вигадливу кучеряву зачіску.

Ліра була захоплена зненацька. - Т-так, це я... - Їй довелося заспокоїтися, взяти себе в руки. Нема чого підозрювати всіх підряд.

- Просто чудова робота. Я дуже люблю хороші концерти.

- Дякую. - Ліра кивнула, допиваючи другу склянку пуншу, не усвідомлюючи, що взяла її, і поспішила геть, ледь не перечепившись через хвіст своєї сукні, коли поверталася.

У натовпі було легко загубитися. Можливо, їй вдасться вислизнути непоміченою. Але не до кінця гала-вечора. Вони б точно помітили, якби їхній музичний квартет раптом став тріо. Але після сьогоднішнього вечора, що далі? Як вона могла сховатися від самої Принцеси Еквестрії?

Через арку вона могла її бачити. Принцеса Селестія - прямо там, особисто вітається з кожним поні в черзі гостей, посміхаючись і пропонуючи ввічливі привітання. Так близько. Що ж станеться сьогодні ввечері?

Ліра мусила готуватися до найгіршого. Луна гостро відреагувала на згадку про людей. Селестія замовила цей звіт у Твайлайт, але що це означало? Одне було ясно - якщо Селестія питала саме про неї, значить, вона знала.

Спостерігаючи за нею здалеку, Ліра вивчала її вигадливі манери. Вона говорила щось кожному поні, з яким віталася, лише кілька слів, хоча Ліра не могла їх вловити, а потім - коли пара гостей відходила після привітання - голова Селестії повернулася до неї, і вона ненадовго зустрілася з Лірою поглядом.

Вона застигла. Це тривало лише секунду, але вона точно спостерігала за нею. Вона швидко кинулася геть, пробираючись крізь натовп, прямуючи до сцени, щоб приєднатися до інших музикантів

Залишилося ще кілька годин. Октавія дивилася на неї дивним поглядом, без сумніву, заздрячи, що Ліру запросили з такою честю.

Ліра перебирала ноти, намагаючись знайти наступний твір. Щось випало зі стопки книжок. Але це був не один з творів для Гала-концерту, це був...

Ні. Як вона примудрилася забрати свій щоденник? Вона застрягла на Гала-вечорі, Принцеса знала, що вона тут, знала, що вона робить, і на додачу до всього іншого вона принесла всі свої викривальні дослідження.

Що ще вона могла зробити? Ліра поклала свій щоденник посеред нот, які вона вже зіграла. Його було досить легко не помітити. Вона точно не змогла б його помітити. Сподіваюся, їй вдасться витягти його так, щоб ніхто не помітив.

Жеребець за фортепіано почав вступ, і вони почали грати інший твір.

Тут, на одному з найбільших світських заходів у Кантерлоті. Навіть у всій Еквестрії! Невже принцеса Селестія вирішила протистояти Лірі тут? Знову ж таки, вона була верховною правителькою. Хіба вона не могла б зробити все, що завгодно, якби захотіла? А якщо Ліра вже була тут як музикант, то це був ідеальний привід.

Ліра почала грати не в ритмі з рештою гурту. Вона випередила всіх щонайменше на три такти, і Октавія кинула на неї погляд. Ліра швидко опанувала себе. Їй треба було зосередитися. Ситуація стала ще більш напруженою. Вона не могла дозволити своїм думкам впливати на магію.

Ліра з усіх сил намагалася зосередитися на музиці, що звучала перед нею. Вона практикувала ці пісні сотні разів. Грати їх не становило жодних труднощів. Одна нота за одною, не відстаючи від інших учасників гурту. Вона була професіоналом.

Як вона могла зосередитися на цій нудній класичній музиці, коли їй, по суті, щойно сказали, що уряд дійсно шпигував за нею?

Її сприйняття часу стало розмитим. Чи грала вона п'ять хвилин, чи п'ять годин? Ліра чесно не могла сказати. Її ріжок світився, звучала наступна пісня, а ліра продовжувала грати.

Минула ще година... або їй здалося, що минула година, Ліра не могла сказати. Вона на мить відірвалася від музики, щоб подивитися на натовп. Котра зараз була година? Це тільки їй здалося, чи танцювальна зала почала порожніти?

Ні, вечірка точно добігала кінця. До кінця наступної пісні практично всі розійшлися. Її шанси втекти впали до нуля.

Вона перегорнула ще одну сторінку нот. За нею не було нічого, окрім блискучого латунного пюпітра. Це була остання пісня вечора.

Коли вона закінчилася, залишилося лише кілька розкиданих кіл поні, які перемовлялися між собою. Тиша була несподіваною і тривожною. Октавія почала прибирати свою віолончель, жеребець підвівся з-за рояля.

Жіночий голос промовив до неї зі сцени. - Хартстрінгс?

- Я віддаю перевагу Лірі, - машинально відповіла вона, а потім озирнулася і побачила, що до неї звертається принцеса Селестія. Її очі широко розплющилися.

- О, звичайно. Я помилилася. - Принцеса посміхнулася до неї.

Ліра відчула запаморочення. Що ж їй тепер робити? Чи був у неї взагалі вибір, окрім як погодитися?

- Можливо, ти хотіла б приєднатися до мене для приватної розмови, - сказала Селестія. - У мене є важлива справа, яку я хочу обговорити з тобою.

- Т-так... - сказала Ліра. Вона кивнула. - Звичайно.

Її голова повернулася до футляра з інструментами, нотами (в середині якого, як вона пам'ятала, був захований її щоденник).

- Ти можеш поки що залишити свої речі, - сказала принцеса. - Ну що, підемо?

Ліра мовчки кивнула. Її шлунок робив сальто назад. Добре, що вона нічого не їла.

Вона вийшла слідом за Селестією з бальної зали. Її ноги тремтіли, коли вона йшла, і, мабуть, не через весь цей пунш. Вони піднялися сходами і пішли далі коридорами замку. Тиша, що панувала тут після галасливого бенкету, надзвичайно нервувала.

Ліра і Селестія продовжили свій шлях через замок до тронної зали. Довга зала була вкрита вітражами. Востаннє Ліра була тут, коли вона була відкрита для публіки під час п'єси "Напередодні Свята Вогнища". Зараз величезна кімната була абсолютно порожня.

Селестия звернулася до охоронця, що стояв біля дверей. - Ви можете залишити нас. Зачекайте назовні.

- Так, Ваша Величносте. - Він швидко вийшов, і двері зачинилися.

Вони залишилися наодинці. Серце Ліри калатало. У тихій кімнаті вона майже чула його.

Селестія нарешті заговорила. - Це був твій перший Гала-вечір, чи не так? Навіть через тисячу років вони завжди здаються такими, що тягнуться вічно. - Вона посміхнулася.

- Т-так... - Ліра запнулась.

- Шкода, що Твайлайт і її друзі не змогли прийти, але ми не можемо повторити цю виставу. - Принцеса тихо засміялася. - А як пройшла твоя ніч?

- Взагалі-то, досить нудно. - Ліра розгублено витріщилася на неї. Це було зовсім не те, чого вона очікувала.

- Ах, так. Мушу з тобою погодитися. - Селестія кивнула. - Краще не стає, скільки б їх не було.

- Так в чому справа? - Ліра насупилася. - Навіщо ви покликали мене сюди?

- Думаю, я повинна перейти до суті, чи не так? - сказала Селестія. - Твайлайт сказала мені, що ти допомагаєш їй з її дослідницьким проектом. Повинна сказати, я була здивована, побачивши твоє ім'я в її звіті.

- А... так, - сказала Ліра. Значить, мова йшла про людей. Її побоювання підтвердилися. Заперечувати щось зараз, мабуть, було марно, але що ще вона могла зробити? - О, але... Ми переглянули все, що знайшли, і, схоже, людей взагалі не існує. - Вона примусила себе посміхнутися, хоча слова давалися їй важко.

- Невже? - Селестія підняла брову.

Ліра завагалася. - Звичайно.

- Просто складна серія міфів і легенд, вигаданих поні давним-давно, без жодного підґрунтя, - сказала принцеса. Ліра майже чула, як її батьки говорять те саме.

- Безумовно. - Ліра зціпила зуби.

Вираз обличчя Селестії став більш серйозним. - Так, з того, що я чула, ти знайшла досить багато інформації, - сказала вона. - За останні роки стало очевидно, що люди не зможуть залишитися забутими.

Вона більше не могла цього терпіти. - Не брешіть мені! Я знаю, що люди існують! - Вигук Ліри відлунював у великій порожній залі. Лише тоді вона зрозуміла... - Зачекайте... Ви хочете сказати... Ох

Селестія зупинилася. Вона стояла, відвернувшись від Ліри, і мовчала, здавалося, цілу вічність. Ліра нервово зробила крок назад, хоча чомусь більше не відчувала загрози.

- Я... не наважувалася навіть говорити про людей, - нарешті сказала Селестія. - Останніми роками вони знову почали тиснути на мою свідомість. А кілька місяців тому моя сестра повернулася з візиту до Понівіля, стверджуючи, що дехто все ще пам'ятає про них.

Ліра дуже шкодувала, що відкрила рота.

- На жаль, моя сестра не змогла описати, хто питав її про них. Мабуть, вони були повністю приховані своїм костюмом, - сказала Селестія. Вона обернулася і злегка посміхнулася. - Це ж Кошмарна Ніч.

- Т-так... - сказала Ліра, киваючи.

Селестія продовжила. - Тоді я зрозуміла, що забула розповісти їй про останні події, адже це сталося незадовго до її повернення в Еквестрію... Наші стосунки з людьми стали складнішими, ніж моя сестра могла собі уявити. Але правда в тому, Ліро, що люди колись існували у світі, який ми зараз називаємо Еквестрією.

У Ліри відкрився рот. - Ви... просто скажете мені? - Чесно кажучи, вона очікувала більших труднощів, ніж це. Принцеса була напрочуд відвертою і набагато спокійнішою, ніж Луна. - Я вивчала їх усе своє життя. Але всі кажуть, що вони вигадані. Чому ніхто їх не пам'ятає? - Тоді вона повністю зрозуміла, що сказала Селестия. - Останні події?

Вони почали повільно йти вздовж кімнати. - Ну, умовно кажучи, недавні... Але краще почати з самого початку. Понад тисячу років в Еквестрії не залишилося людей. Я сама була дуже молодою, коли люди ще були живі. Але після того, що з ними сталося... ми з сестрою присвятили себе тому, щоб знищити всі сліди їхнього існування. Поступово поні забули, хто такі люди. А ті, хто пам'ятав, думали, що їх вигадали.

- Навіщо ви це зробили? Я провела дослідження. Ми майже всім завдячуємо людям, - сказала Ліра. - Вся наша цивілізація базується на тому, що вони створили.

- Це правда... - сказала Селестія. - Те, чого людям не вистачало в магічній силі, вони компенсували своїм інтелектом. Всі поні мають вроджену магічну силу. Не тільки єдинороги, але й земні поні мають зв'язок із землею, а пегаси можуть регулювати погоду. Люди, з іншого боку, мають лише свій розум. Вони винайшли власні рішення, щоб компенсувати те, чого їм бракує. Ми досі користуємося дечим із того, що вони створили, настільки корисними є ці інструменти. Понівіль виглядає майже так само, як виглядало б людське село багато років тому. Але потім...

Ліра прискорила крок, щоб підійти ще ближче. - Що з ними сталося?

Селестия підійшла до одного з вітражів. Там було викарбувано зображення драконекуса, майже на всю висоту вікна і самої кімнати. - Настільки амбітними, наскільки вони були, люди також були природно схильні до конфліктів і безладу.

Діскорд... Лише минулого року він знову прокинувся. Всі в Понівілі пам'ятали його. Він був духом хаосу. Більшість з того, що насправді сталося, поки його не було, було лише плутаною плямою, але Ліра пам'ятала шоколадно-молочний дощ, будівлі, що переверталися догори дном, і поні, які раптово обернулися проти своїх найкращих друзів.

- Навіть найменші відмінності між людьми можуть призвести до того, що вони почнуть воювати між собою, - сказала Селестія. Вона втупилася в нерухоме обличчя, жовті очі, викривлене тіло, що складалося з безлічі непоєднуваних частин. - Коли Діскорд прийшов до влади, він посилив напругу, яка вже існувала. Дисгармонія між людьми дала йому ще більшу владу.

- Я ніколи не читала про те, що люди воюють один з одним, - сказала Ліра. Вона відірвала погляд від вікна і подивилася на Селестію. - Про це навіть не згадувалося в жодній книзі.

- Це саме те, що ми з Луною хотіли приховати. Війни між людьми ставали дедалі жорстокішими. Вони почали винаходити нову зброю, а не інструменти творення. Зрештою... - Селестія заплющила очі. - Жодна цивілізація не може довго проіснувати, якщо вона присвячує себе руйнуванню.

Ці слова сильно вразили Ліру. Вона навіть не могла собі цього уявити. Люди... Вони знищили себе? Як будь-яка істота могла таке зробити?

- Але ж у всьому винен Діскорд, так? - сказала Ліра, нарешті перервавши довге мовчання. Селестія подивилася на неї зверху вниз. - Люди не могли зробити це самостійно. Не змогли б.

- Вони вже були вразливі, - відповіла Селестія. - Я знаю, що це, мабуть, шокує тебе, але ти повинна зрозуміти.

Шок? Це ще м'яко сказано. Ліра ледве могла переконати себе прийняти це, навіть коли їй говорила про це сама принцеса Еквестрії. Це здавалося неправильним.

- Після того, як люди були знищені, влада Діскорду ставала дедалі слабшою. Він довів їх до такого хаосу, що той переповнив їх, і коли люди пішли, він більше не мав цього джерела сили. - Селестія відійшла від вікна і перетнула залу. - Саме тоді ми з сестрою вперше використали Елементи Гармонії. Він був остаточно переможений і запечатаний... хоча було вже занадто пізно, щоб врятувати людей.

Тепер вони стояли перед одним з нових вікон. Тут були увічнені Твайлайт Спаркл та її друзі, які, використовуючи Елементи Гармонії, перемогли Найтмер Мун.

- Доброта, сміх, щедрість, чесність і вірність. Це те, на чому була заснована Еквестрія. - Вони обоє подивилися у вікно. - Ми з Луною створили нове суспільство, засноване на гармонії та дружбі, щоб те, що сталося з людьми, більше ніколи не повторилося.

Ліра втупилася в підлогу. Здавалося, це суперечило всьому, що вона коли-небудь думала про людей.

Це все було помилкою, сказала собі Ліра. Вони не такі, якими були насправді.

- Ви казали, що намагалися знищити всі записи. Я знайшла книги про людей у бібліотеці Кантерлота, коли була ще кобилкою, - сказала вона. - Вони ніколи не згадували про війну, але...

- Від війни в Еквестрії не могло залишитися нічого. Це було безсумнівно. Ми намагалися знайти всі сліди людей, що залишилися, але... Вони були дуже поширені. Не все вдалося зловити, - сказала Селестія. - Я здивована, що ти змогла знайти хоч щось, коли була такою молодою... і саме тут, у Кантерлоті, з усіх можливих місць. Думаю, люди завжди були наполегливою расою.

Ліра навіть не знала, що відповісти. - Тож весь наш спосіб життя... Вся причина, по якій у нас навіть є Елементи Гармонії, це все для того, щоб приховати... війну?

- Звичайно, важко зрозуміти, наскільки важлива дружба, якщо ти не бачив її відсутності, - сказала Селестія. - Ми не могли дозволити розповісти жодної правди, але поні повинні були знати. Ось чому ми придумали виставу "Напередодні Свята Вогнища". Вона не йде ні в яке порівняння з тим, що насправді сталося з людьми, але вона слугує попередженням.

- Отже, ця п'єса справді вигадана.

- Чанцелор Пудинхед був моїм власним творінням. Я ним особливо пишаюся, - сказала Селестія. - Я чула, що Пінкі Пай цього року чудово зіграла свою роль.

Можливо, це було пов'язано з тим, що вона провела цілу ніч, граючи музику на нудній вечірці, але Ліра відчувала себе виснаженою. - Ви так важко працювали над тим, щоб тримати це в таємниці. Чому ви розповідаєте мені? - Вона втупилася в одну з прозорих шибок на темну територію замку з кам'яними статуями та лабіринтом живоплоту, що простягався до самого горизонту.

- Твої... батьки... говорили зі мною нещодавно. Вони були стурбовані, - сказала Селестія. - Вони сказали, що ти дізналася про людей, що ти продовжуєш вивчати їх все своє життя.

- Мої батьки говорили з вами? Навіщо їм... Ні, вони б не стали... - Ліра нервово засміялася і похитала головою. - Мої батьки ненавидять людей. Вони завжди намагалися тримати мене подалі від усього цього.

- Я б не сказала, що вони "ненавидять" людей, - сказала Селестія. - Як і більшість поні, вони ніколи раніше не чули про людей. Так було... поки не сталося те, що сталося. Років п'ятнадцять тому, якщо я правильно пам'ятаю. - Вона зробила паузу. - Лише кілька місяців тому вони говорили зі мною, і ми погодилися, що тобі треба про це розповісти. Будь ласка, ти маєш зрозуміти, чому ми, поні, вживали таких заходів, щоб дистанціюватися від людей...

- Га? - сказала Ліра.

Селестія завагалася.

- Коли Циррус і Дьюї Децимал знайшли тебе немовлям і принесли до мене, вони й гадки не мали, що ти таке. Я й сама не розуміла, як таке можливо. Все, що ми знали напевно... ти народилася не тут, в Еквестрії, Ліро.