Антропологія

- П'ятнадцять років, - сказала її мати. - Тебе не було п'ятнадцять років.

- Я знаю, але... - Ліра повільно відійшла і побачила, що її батько все ще дивиться на того листа. Вона зрозуміла, що це було. - Це результати? - Вона попрямувала до нього, щоб подивитися на них.

Папір був здебільшого великою таблицею, заповненою цифрами. Ліра примружилася, намагаючись зрозуміти, на що саме вона має дивитися. Вона не очікувала чогось такого складного, як це. Її батько поклав один палець на нижню цифру.

Ймовірність спорідненості - 99,124%

Це не було сформульовано так, як Ліра очікувала, просто "так" або "ні". Все це виглядало так, ніби Твайлайт зрозуміла б це краще, ніж вона, і десяткова крапка була напрочуд точною. Але це все одно було гарне число.

Що це означало, було досить зрозуміло. Це означало, що вона була тією, за кого себе видавала - це справді були її біологічні батьки. Але, можливо, ще важливіше те, що це підтверджувало, що вона була справжньою людиною.

Ліра спробувала прочитати колонки над остаточним результатом. - Що все це означає? - Вона тицьнула пальцем у папір.

- Було лише кілька випадків, коли це знаходили, - пояснив її батько. - Вони сказали, що це, ймовірно, не більше, ніж проста мутація.

- Мутація? - повільно повторила Ліра. Це звучало не дуже добре.

- Це справді дуже поширене явище в цих тестах. Це часто трапляється з віком. Це може бути навіть помилкою в самому процесі. Нічого страшного.

- Так... Напевно, так і було. - Її рука піднялася вгору і несвідомо смикнула за волосся. Воно все ще природно росло зелено-білим. Не каштанове.

Рано чи пізно тобі доведеться скинути це з себе. Тобі стане легше.

Мати поклала руку їй на плече. Ліра подивилася на неї. - Нам шкода, якщо здавалося, що ми тобі не вірили.

- Ні, я розумію, - сказала Ліра. - Якийсь час... я теж не була впевнена.

Але тепер вона була впевнена. Питання більше не стояло - це було те місце, де вона мала бути. Як людина - з цими людьми.

На сходах почулися легкі кроки. Хлоя вийшла з передпокою на кухню. Вона сонно потерла очі, а потім помітила, що всі вони стоять біля столу. - Що відбувається? - запитала вона.

Батько Ліри підійшов до неї і став на коліна. - Люба... У нас дуже хороші новини. Відтепер Ліра буде жити з нами.

- Га? - Хлоя нахилила голову і подивилася на Ліру, а потім повернулася до батька. - Ти маєш на увазі... назавжди? Чому?

- Вона твоя старша сестра. І тепер вона знову буде жити з усіма нами.

- Як вона може бути моєю сестрою? Вона виглядає дивно, - сказала Хлоя, насупившись.

- Ні, це не...

Ліра засміялася. - Це... Це нормально. Справді. Я думала про те, щоб змити це в будь-якому випадку. - Вона простягнула руку і торкнулася білої смуги.

- Я впевнена, що ти звикнеш до того, що вона поруч. Ми з твоїм батьком дуже за нею сумували, - сказала мама Ліри.

- Але звідки вона взялася?

Ліра незручно зсунулася. - Ну...

- Ми не знаємо, де вона була, тільки те, що вона повернулася, - сказав її батько.

- Я ніколи не зустрічала її раніше! - сказала Хлоя. - Чому я не зустрічала її раніше?

Батько почав: - Це дуже важко... - Але Хлоя вибігла з кімнати і повернулася нагору, перш ніж він встиг закінчити. Він зітхнув і повернувся до Ліри, яка стояла біля столу. - Ми поговоримо з нею пізніше. Це важко, примушувати її до цього. Ми ніколи навіть не згадували, що у неї є старша сестра.

Ліра кивнула. - Я знаю. Ви не думали, що я коли-небудь повернуся. Я розумію.

- Саме так.

Дійсно, це було диво, що вона мала. Якби вона не знайшла ті книги про людей багато років тому в архівах Кантерлота, вона, мабуть, досі була б у Еквестрії. Не кажучи вже про те, що знайшла б їх знову, повернувшись до людського світу.

- Ми дуже раді, що ти повернулася, Ліро. Навіть якщо ти не можеш сказати нам, чому, - сказала її мати, знову обіймаючи її за плече.

- Я знаю. Нічого страшного. Вона ж колись прийде до тями, правда? - Ліра подивилася на матір, потім на батька. - Зазвичай я краще ладнаю з дітьми, хоча... - Вона помітила їхні погляди, а потім повісила голову. - Я маю на увазі, я думаю, що я була...

* * *

Ліра відкрила свій щоденник і знайшла відірваний клаптик паперу, який вона заховала між сторінками. Малюнки, між якими він опинився, були старі - якісь дослідження, які вона проводила, порівнюючи розміри людини та поні. Вони були досить точними - вона оцінила зріст поні як трохи менший за половину людського, тоді як насправді він був ближчим до двох третин.

Вона посміхнулася, згадавши, коли намалювала його. Тоді, коли люди здавалися абсолютно дивними і загадковими. Потім вона дістала те, що шукала, і знову закрила щоденник, сховавши його назад у шухляду комода. Вона перечитала його. Просто цифровий код з ім'ям Одрі над ним. Вона взяла його вниз, щоб знайти телефон.

Хоча вона ніколи не зізнавалася в цьому своїй родині, вона відчувала прилив сил щоразу, коли користувалася чимось подібним. Неймовірний людський винахід, про який вона навіть не мріяла, був можливий, і ось він був, і вона ним користувалася.

Вона натискала пальцем на кожну цифру. Коли вона піднесла телефон до вуха і нахилила голову, щоб притиснути його до плеча, почулося знайоме дзижчання. Вона чекала на голос. Усе відбувалося по черзі.

- Агов? - Важко було сказати, але це був жіночий голос.

- Одрі? - спитала Ліра.

- Ні, це її мати. Можу я запитати, хто дзвонить?

- О, вибачте, - заїкнулася Ліра. Вона представила себе. - Це Ліра. Одрі вдома?

- Ліро? Рада тебе чути! Як справи?

Ліра посміхнулася. - Все чудово. Абсолютно ідеально.

- Зачекай хвилинку. Я знайду тобі Одрі.

На іншому кінці дроту затихло, і Ліра притулилася спиною до стіни в очікуванні. Вона чула слабкі голоси. Потім почула - Ліро?

- Одрі! Привіт, я просто хотіла тобі дещо сказати.

- Як справи? - запитала Одрі. Тепер Ліра могла відрізнити голос Одрі від голосу своєї матері, навіть якщо телефон ускладнював це. У цьому й полягала проблема з цими штуками - ви не могли бачити іншу людину, вони ледь-ледь звучали правильно. Тим не менш, це був корисний інструмент. Нічого подібного в Еквестрії не існувало.

- Мої батьки змусили мене пройти якийсь тест. Щоб довести, чи справді я їхня донька, - сказала Ліра.

- А, так. Твій тато згадував про це...

- Прийшли результати. Я мала рацію. Я справді Ліра Міхелакос. - Їй подобалося, як звучить це ім'я - безсумнівно, це було людське ім'я, яке вона успадкувала від своїх грецьких предків. Тих, хто винайшов ліру.

- Це... Це фантастична новина! - сказала Одрі.

- Так, - відповіла Ліра.

- Я досі не можу повірити, як ми їх знайшли... Це було просто божевільне везіння, чи щось таке.

- До речі, про везіння, ти говорила з Рендалом останнім часом? - запитала Ліра.

- Він був твоїм другом, а не моїм, - сказала Одрі. - Я поняття не маю, чим він зараз займається.

- Хм... Знаєш, я тут подумала, що хочу знайти інший гурт. Повернутися до гри на гітарі, - сказала Ліра. - Я дуже за цим сумую.

- Так. Але, Ліро... - голос Одрі знизився. - З тобою все було... гаразд, так? Ти більше... Я маю на увазі, ти розповіла своїй родині...

Про Еквестрію? Ліра знала, що вона мала на увазі саме це. - Ні, я ж казала тобі. Я просто... пожартувала. Це все. Я не повинна була нічого говорити, - сказала Ліра. - Ми просто будемо працювати над цим... Не знаючи, що сталося, я маю на увазі. Я досі не можу згадати.

- Це мене і турбує. Втрата пам'яті зазвичай не є добрим знаком.

- Все гаразд. Все добре, - сказала Ліра. - Я дійсно не хочу про це говорити.

Вона почула, як Одрі зітхнула. - Ну... Як там все інше?

Настрій Ліри знову покращився. - Чудово! Я сьогодні знайшла класну книжкову крамницю...

Вона ще трохи поговорила з Одрі. Ще в аеропорту їй здавалося, що вона знову залишає все позаду, але... не зовсім. Завдяки людським технологіям вона все ще могла спілкуватися зі своїми друзями в Де-Мойні. Це було зовсім не так, як покидати Еквестрію, знаючи, що її зв'язок з тамтешніми друзями втрачено...

* * *

Дивним чином Ліра відчувала себе так, ніби повернулася в Понівіль, де допізна вивчає історію людства.

Книга про американську історію, яку вона отримала, була лише однією з незліченної кількості інших, доступних їй у цьому світі. Закінчивши з цією, вона могла повернутися і знайти ще багато іншої інформації. Відчуття розкриття давніх таємниць вже не було таким, як раніше - не було ніякого полювання на архіви, книга була досить свіжою, з чистими білими сторінками. Не кажучи вже про те, що вона перегортала кожну сторінку власними руками. Але це все одно було хвилююче. Її руки практично тремтіли від передчуття, коли вона почала читати.

Цій країні, Америці, було трохи менше двох з половиною століть. У порівнянні з тим, як довго проіснувала Еквестрія, це було ніщо. Саме по собі вигнання принцеси Луни тривало в чотири рази довше. І подумати тільки - перший захопливий погляд Ліри на Де-Мойн наштовхнув її на думку, що місто, мабуть, простояло тисячоліття.

Ця книга починається з основ. Насправді в цій країні не було ні принцеси, ні короля, ні королеви. У них було щось, що називалося "президент". Хто це зараз, Ліра не мала жодного уявлення. Термін їхніх повноважень становив чотири роки, а книга була написана не так давно, тож хто б не був на чолі країни у 2012 році, він мав би вже змінитися.

У вісімнадцять років люди могли, серед іншого, голосувати за нового президента.

І це змусило Ліру усвідомити, що її власний день народження незабаром наближається. Літо добігає кінця, незабаром настане осінь. Можливо, за кілька тижнів їй виповниться сімнадцять років. Вона не була впевнена в точній даті, оскільки її колишня сім'я не знала точного дня, але її день народження завжди припадав на осінь, тож це могло бути близько.

Вона ще не була достатньо дорослою, щоб брати участь в уряді своєї людської країни. І вона була недостатньо дорослою, щоб пити. Або навіть просто жити самостійно, хоча вона не поспішала з цим. Вона посміхнулася до себе. Недарма Бон-Бон завжди сварила її за інфантильність.

Останнім часом Ліра мало думала про Бон-Бон. Хоча це було й на краще. Їхні шляхи розійшлися. Бон-Бон проживе решту своїх днів як звичайна поні, заробляючи собі на життя в Понівілі, а Ліра, можливо, отримала шанс прожити "звичайне" людське життя. У цьому місці під назвою "Америка".

Вона повернулася до книги, що лежала перед нею, щоб дізнатися більше про те, що це означає.

Тепер вона дивилася на ранню історію країни. Там було кілька згадок про країни, з якими вона була знайома. Англія, Португалія і, так, навіть Франція. Америка відокремилася від Англії, тож це пояснювало, чому вони називали цю мову "англійською". Але це не пояснювало, чим вона відрізняється від еквестрійського діалекту, яким Ліра завжди розмовляла. Вона не знала, чи знайде колись відповіді на ці запитання.

Але для того, щоб стати країною, ті перші американські люди мали...

- Ні... - прошепотіла Ліра.

Отже, люди воювали один з одним, і їм навіть не потрібен був Діскорд, щоб почати це. Вона подивилася вперед, і - так, їх було ще більше. Було схоже на те, що люди визначали свою історію, виходячи з того, які війни відбувалися.

Ліра мусила припинити читати.

Після Бенкету, коли принцеса Селестія розповідала їй про людей, вона сказала, що війна - неминуча частина людської природи. Ще до Діскорду вони воювали між собою з будь-яких причин, які тільки могли придумати. Ліра провела дві безсонні ночі, роздумуючи над тим, чи справді люди - її рід - так чинять.

Вона прийшла сюди, щоб запевнити себе, що люди кращі за це.

Але тут, у цьому світі, вони ніколи повністю не знищували свій вид. І книга, здавалося, знала, що війни були жахливими, це було зрозуміло з того, як вона їх описувала. Перегортаючи сторінки, здавалося, що деякі з недавніх війн призвели до протестів. Люди знали, що це неправильно... Вони мусили.

В історії Америки було достатньо війн, щоб вони класифікували періоди часу за ними, і все ж Ліра не розуміла, як вони взагалі могли початися. Що могло спонукати людей думати, що таким чином можна вирішити конфлікт?

Вона була в таких гарних районах, подружилася з найрізноманітнішими людьми. Важко було визнати, що вони були зовсім не такими, якими їх малювала принцеса Селестія.

У неї боліла голова. Вона розбереться з цим пізніше.

Вона відклала підручник з історії вбік і взяла інший. Вона була впевнена, що це буде менш напружено. Це був просто роман - "Останній єдиноріг". Єдиноріг, про якого йшлося, був чисто білим і з порожніми боками. Він (або вона) був дуже схожий на тих коней, яких Ліра бачила в Айові. Їй було цікаво, чи може цей єдиноріг навіть розмовляти.

Ліра вже мала сумніви щодо цього, але їй потрібно було дізнатися, що люди думають про єдинорогів. Можливо, вони були так само дезінформовані, як і поні про них.

Як виявилося, так воно і було. Єдиноріг був настільки граціозним, красивим і дурнуватим, що був практично позбавлений індивідуальності, і жив у лісі, а не в цивілізованому місті... Але рядок на початку про цього єдинорога і про те, що "вона більше не була безтурботного кольору морської піни", змусив Ліру здригнутися. Це був лише збіг... Такого кольору було багато єдинорогів. Була вона, а потім були... Інші. Вона просто не могла зараз пригадати імена.

Ліра не очікувала, що ця книга так розчарує її. Яке їй було діло до єдинорогів? Це була просто цікавість. Більше до того, чим захоплювалася її молодша сестра, ніж до її власних інтересів... Вона позіхнула і поклала книгу на тумбочку разом з іншою, коли її очі заплющилися...

* * *

Задзвонив телефон - дивним чином, він майже мав музичну якість, але це швидко почало дратувати.

- Ліро, можеш взяти трубку? - покликав її батько з іншої кімнати.

Ліра встала, перетнула кімнату, де стояв телефон, і взяла слухавку. - Алло? - Вона дала стандартне привітання.

- Ліро? О, слава Богу. Я намагаюся зв'язатися з тобою вже цілу вічність...

Вона насупилася. - Хто це? - Голос знову було важко впізнати. Він звучав дивно знайомо.

- Ну ж бо, Ліро. Тебе не було так довго. Не кажи мені, що ти вже забула свою стару сусідку по кімнаті!

Її очі розширилися. Вона підняла руку, щоб притиснути телефон ближче до обличчя. - Боже мій, Бон-Бон? Це справді...

- О, ти пам'ятаєш! Мені дуже приємно.

- Не можу повірити, що це справді ти! Як ти поживаєш?

- Так само, як і завжди, хоча в будинку стало помітно тихіше... А ти? Ти просто взяла і зникла, не сказавши ні слова. Хотіла би я знати, що такого важливого сталося?

- Тут фантастично, Бон-Бон! - сказала Ліра. - Я б хотіла, щоб ти побачила це місце. Філадельфія - величезне місто. І таких міст дуже багато. Скрізь є люди.

- Звучить так, ніби ти насолоджуєшся собою. - Голос Бон-Бон був рівним. Ліра могла лише уявити, як вона насупилася.

- Ще б пак! Раніше ти казала, що ми навіть не існуємо, - сказала Ліра. Вона зробила паузу і піднесла телефон до вуха. - Зачекай. Бон-Бон, звідки ти знаєш, як...

Ліра сіла в ліжку, подивилася на свою темну спальню і миттєво застогнала та впала назад. Вона провела пальцями по волоссю. Що з нею сталося? Думає, що Бон-Бон змогла би взяти телефон і просто подзвонити, щоб дізнатися, як у неї справи?

Вона глибоко вдихнула. Це пройде. Рано чи пізно це все закінчиться. Зрештою, вони це довели. Вона була людиною... Навіть якщо їй не завжди так здавалося.

* * *

Одного дня Ліра винесла книгу на задній ганок і вмостилася в одному з дерев'яних крісел, приготувавшись до чергової болючої дезінформації. Чесно кажучи, цей "Пітер С. Біґл", мабуть, ніколи не очікував, що хтось, хто насправді був єдинорогом, прочитає його книгу. Так само, як її батько говорив про свої книги - магія була "вигадана", щоб письменники могли робити з нею все, що їм заманеться.

Але це було просто смішно. Мало того, що у цього єдинорога не було к'юті-марки (про неї жодного разу не згадувалося в історії, але вона бачила її на обкладинці), у нього навіть не було імені. До того ж він просто жив в лісі, а не в належному будинку, як цивілізовані поні. Ліра подивилася на дерева навколо. Що ж, тепер вона жила в лісі. У Понівілі всі жили далеко від лісів. Це було майже іронічно.

Це не мало сенсу, як цей єдиноріг міг жити сам по собі і не усвідомлювати, що він "останній в своєму роді". Або як в одному світі з єдинорогами могли існувати люди, і ніхто не вважав це дивним. І ще дивніше, що єдиноріг не міг користуватися магією, а його супутник-людина міг. Він подобався Лірі більше. Він був трохи незграбний, але, здавалося, все робив правильно. Чого не можна було сказати про цього єдинорога.

Її пальці повільно гортали сторінки, і вона думала про те, щоб знову відкласти книгу вбік і зайти всередину. Але потім - саме в той момент, коли за безіменним єдинорогом гнався злий бик, або що б це не було, - щось сталося.

Той людський маг, з яким вона подорожувала, перетворив її на людину.

Ліра посміхнулася. Нарешті, цей єдиноріг мав трохи порозумнішати. Ліра пам'ятала точну мить, коли з нею сталося те ж саме - початкова розгубленість, і як вона швидко змінилася полегшенням і чистою радістю, коли вона вперше поворушила пальцями і встала на власні ноги.

Але... щось було не так.

Єдиноріг поводився так, ніби ставати людиною було чимось жахливим. У чому була його проблема? Люди могли робити набагато більше, вони виглядали набагато краще. І це навіть не було схоже на те, що цей єдиноріг ніколи не використовував магію. Він був шокований тим, що зараз перебуває в "смертному тілі", чи щось таке. І з тих пір, як Ліра приїхала сюди і переїхала до своїх батьків, вона насправді відчувала себе молодшою.

Лірі довелося боротися, щоб не викинути книгу на подвір'я. Але вона підняла голову на звук задніх дверей, що відчинилися, і помітила, що Хлоя вийшла на вулицю.

- Що це за книга? - запитала вона. Вона все ще трималася на відстані з іншого боку палуби.

Ліра закрила книгу і підняла її, щоб вона побачила обкладинку. - Вона називається "Останній єдиноріг".

- Тобі теж подобаються єдинороги? - сказала Хлоя. Вона присунулася трохи ближче, зосередивши погляд на книзі.

- Ну... - Обличчя Ліри скривилося. - Типу того. Я просто хотіла дізнатися, про що ця книга, ось і все.

Хлоя кивнула і відвернулася. Ліра знову подивилася на ілюстрацію на обкладинці. Можливо, вона надто гостро реагувала на все, про що йшлося в книжці - зрештою, вона ніколи не була єдинорогом. Технічно вона завжди була людиною.

Її осяяла ідея. - Хлоє, ти, здається, багато знаєш про єдинорогів, - сказала Ліра. Вона проковтнула клубок у горлі, а потім запитала - Ти коли-небудь... чула про Еквестрію?

Було дивно вимовляти це слово вголос. Лірі практично довелося вичавити його з себе. І все ж, тепер, коли вона вимовила його, їй стало легше. Можливо, Моніка мала рацію. Їй просто потрібно було виговоритися.

- Ні. Що це? - запитала Хлоя. - Це те, про що твоя книга? - Вона вказала на нього.

Ліра посміхнулася. - Ні, ця книга нічого не знає про справжніх єдинорогів.

- А що ж ти про них знаєш?

- Усі єдинороги живуть у Еквестрії. Але є ще пегаси та земні поні. Тільки єдинороги можуть використовувати магію, але всі поні все одно важливі.

Хлоя, здавалося, зацікавилася. - Звідки ти про це дізналась?

- Ну... Це просто історія, яку я чула, - відповіла Ліра.

Хлоя сіла на інший стілець, що стояв поруч з Лірою, і присунула його ближче. - Розкажи мені.

Ліра посміхнулася. - З чого мені почати...

Вона розповіла їй усе про Кантерлот, столицю, де жила принцеса. І про Клаудсдейл, де пегаси робили погоду у всій Еквестрії. І про поні, які жили в Понівілі - Твайлайт Спаркл, експерта з магії; Флаттершай, з усіма її тваринами, якими вона опікувалася; Пінкі Пай, яка працювала в Цукровому Куточку і щодня вганяла свою колегу Бон-Бон на стіну...

І, звичайно ж, про єдинорога-музиканта на ім'я Хартстрінгс.