Антропологія

Ліра на мить застигла, як вкопана. Помилки не було. Ця людина була такою ж, як і жінка на її фото. Вона дивилася на неї щодня, відколи покинула Еквестрію. Це була її справжня мати. І вона тримала в руках табличку з ім'ям Ліри.

Вона відчула, що починає йти до неї. Це був майже підсвідомий рух.

- Ви... - почала говорити вона.

Жінка витріщилася на неї, ніби не вірячи в те, що бачила. - Ліра?

Ліра могла тільки кивнути у відповідь. Вона згадала, як люди вітаються, і запропонувала потиснути один одному руку, але замість цього її мати міцно обійняла її.

Вони повільно розійшлися, а потім щось промайнуло на маминому обличчі. - Твої очі...

- Що з ними?

- Ні, це... нічого, - сказала вона. - Нема про що турбуватися. Ліра... - Вона похитала головою. - Коли твій батько сказав, що знайшов тебе, і що він говорив з тобою, я просто не могла в це повірити.

Ліра щось помітила. Вона озирнулася на людей, які їх оточували. - Де ж він?

- Він мав забрати Хлою з денного табору, але вони обидві мають бути вдома невдовзі після того, як ми повернемося.

- Моя сестра. - Ліра посміхнулася. - Не можу дочекатися, коли познайомлюся з нею. Знаєте, я дуже добре ладнаю з дітьми. Я дуже хочу з нею познайомитися.

Мама Ліри кивнула. - Але поки ми не знаємо напевно... Ми не хочемо говорити їй, хто ти. Хто ти, як ми думаємо. Якщо є шанс, що це не так...

- Я розумію, - сказала Ліра, але насправді не розуміла. Вона потягнулася до сумки, що висіла на її боці, і витягла звідти рамку для фотографії. - У мене була ця фотографія, і...

- Я бачила її в електронному листі... Я пам'ятаю цю фотографію. Це була одна з речей, які зникли з твоєї кімнати.

- То це все доводить, так? Що вам ще потрібно?

- Ліро, звичайно, ми тобі віримо, але нам усім було так важко. Ми б все віддали, щоб дізнатися, що сталося тієї ночі.

- Так, я теж, - сказала Ліра. Вона ліниво потягнулася і переклала вагу своєї сумки на плече. - Я б хотіла розповісти вам, що сталося, але...

- Ти ж не пам'ятаєш.

- Нічого не пам'ятаю.

- Ти знаєш, як у тебе це опинилося? - Мати вказала на фоторамку, яку Ліра тримала перед собою.

Вночі після її виступу на Великому Гала-вечорі. Ліра не могла заснути після того, як сама принцеса Селестія сказала їй, що все її життя було брехнею. А потім Дьюї, єдиноріг, який усиновив якусь істоту з іншого світу, дав їй цю картину, і здавалося, що все може бути добре. І ось настав той самий момент, на який Ліра чекала і на який сподівалася відтоді, як покинула Еквестрію.

- Я... не пам'ятаю, звідки вона взялася, - почула вона власні слова. - Це було все моє життя. Це все, що я знаю.

Обличчя матері насупилося, і вона зітхнула. - Ну, в будь-якому випадку, нам краще відвезти тебе додому.

- Ох, гм - мені потрібно забрати мої сумки. Вони забрали їх перед тим, як я сіла в літак, - пояснила Ліра.

- Я не забула. - Вона помітила обличчя Ліри. - Не хвилюйся так. Вони будуть на видачі багажу, - сказала її мати. Вона нахилила голову догори, щоб побачити вивіски, що звисали зі стелі. - Цей аеропорт - суцільний кошмар. Нам доводилося проходити через нього кілька разів. Легше ніколи не стає.

- Ви були тут раніше? - запитала Ліра. - Я вперше в житті лечу... У літаку, я маю на увазі.

Мати якось дивно подивилася на неї, але це тривало лише мить. - Йди за мною. Ми постараємося не загубитися.

"Багажне відділення" являло собою велику кімнату, крізь яку зміїлася якась рухома доріжка. По ній дрейфували тонни валіз. Багато з них виглядали однаково. Ліра спробувала пригадати, як виглядає її валіза... Вона сподівалася, що вона десь тут. Уся ця система не мала сенсу - навіщо взагалі забирати її речі, якщо вони прибудуть сюди одночасно з нею?

Вона деякий час спостерігала, як інші люди піднімали валізи з колії і котили їх геть. Натовп повільно рідшав.

- Тож... куди ви прилетіли? Ви казали, що були тут раніше, - сказала Ліра. Вона не відводила погляду від стійки видачі багажу більше, ніж на кілька секунд.

- Здебільшого на з'їзди і таке інше, але ми вже кілька разів їздили сюди на сімейні канікули, коли Хлоя підросла.

- Це завжди так? З усією цією охороною та іншими речами? - запитала Ліра. Чоловік ступив прямо перед нею, щоб забрати свою валізу з доріжки.

- Все стало набагато суворіше, ніж було раніше. Важко повірити, що минуло вже більше десяти років. - З тону Ліра здогадалася, що мала б знати, що це означає, але вона була б поні, якби це сталося, що б це не було.

Вона помітила валізу - тепер вона згадала, як вона виглядала. Вона наближалася до неї з-за повороту. Вона приготувалася схопити її - треба було діяти швидко. Ручка була спрямована від неї... Коли валіза проходила повз неї, вона швидко нахилилася, покрутила її обома руками, а потім зімкнула пальці на ручці, щоб підняти її і поставити на землю перед собою.

- Ось так. Готова? - запитала її мати.

- І моя гітара теж, - відповіла Ліра. Їй дуже не хотілося її втрачати. Вона була більш знайома з цим футляром, ніж зі своєю валізою, тому, як тільки він з'явився...

- Я чула, що ти музикант.

Ліра кивнула. - Так. Ну, гітара - це щось нове для мене. Я щойно навчилася.

Її очі все ще були прикуті до багажу, який продовжував пропливати повз. Футляр для гітари було б легко помітити завдяки його довгій, неправильній формі. Не кажучи вже про те, що вона дивилася на нього тижнями, йдучи на репетицію і з неї. Їй цього не вистачатиме.

- Ще один митець у родині. Ти чудово впишешся.

- Сподіваюся, - відповіла Ліра.

Вона помітила гітару Натана - її гітару - і потягнула її з доріжки. На мить вона заспокоїлася, що гітара загубиться. У неї було все, і вона була тут, зі своєю матір'ю. Вона відчула таке сильне почуття полегшення.

- Ну ось і все. Готова їхати додому, Ліро? - запитала її мати.

* * *

- Це... наша машина? - спитала Ліра. Вона обійшла навколо неї, розглядаючи її. Вона мало чим відрізнялася від інших, які вона бачила раніше. Велика. Червона. Не така, як на старій фотографії, але зроблена багато років тому.

- Звичайно, - сказала її мати. Вона відчинила одні з задніх дверей. - Можеш покласти свої речі назад.

Ліра поклала все на заднє сидіння, а потім сіла на переднє. На праве, бо люди завжди їздили, сидячи ліворуч. Вона вчилася. Цей транспортний засіб належав її родині... Інші її батьки навіть не мали власного екіпажу. Не те, щоб у них була якась потреба. Якщо їм не потрібно було виїжджати з міста, все в поні-містах було в межах легкої пішої досяжності.

Вони були в темній будівлі, подібній до тієї, в якій мама Одрі припаркувалася в іншому аеропорту. Такі ж холодні сірі стіни, підлога та стеля. Було дивно, наскільки все тут було схоже. Це було майже як перебувати в тому самому місті. Коли Ліра дізналася, що їде за сотні миль, вона очікувала, що все буде зовсім по-іншому. Просто думаючи про те, наскільки різноманітними були всі поні містечка, які вона відвідала, а вони були відносно близько один від одного.

Вони трохи покружляли навколо сірої будівлі, а потім виїхали на яскраве сонячне світло. Це було дивно. Здавалося, що вже так пізно, але, мабуть, це було лише тому, що вона прокинулася так рано.

Дорога з аеропорту додому була неблизькою. Дорога пролягала через місто, яке, як би це не здавалося неможливим, було навіть більшим за Де-Мойн. Будинки були набагато вищі, і всі в різних стилях. Одна з них, що відбивала світло, практично гігантське дзеркало, стояла прямо навпроти іншої вежі, зробленої зі світло-сірого каменю. Це було її рідне місто...

Саме так. Це було її рідне місто. Вона бачила це місце раніше, майже рік тому. Уві сні... Але цього разу Бон-Бон не збиралася її будити, бо цього разу вона була тут насправді. Вона нахилилася ближче до вікна, щоб бачити вище.

- Ти жила в Айові? Там не так багато великих міст, чи не так?

Ліра знизала плечима. - Ну, я не жила там... Тобто, я не пам'ятаю, де саме я жила. Я... думаю, що це було маленьке містечко. - Це правда - Філадельфія зробила б Мейнхеттен схожим на глухе село, не кажучи вже про Понівіль.

Вона читала назви будинків, магазинів і ресторанів, коли вони проїжджали повз. Те, що вона спочатку вважала просто дежавю, виявилося чимось більшим, ніж просто дивним відчуттям. Деякі з цих готелів справді мали ті самі назви, що й готелі в околицях Де-Мойна. Ніби їх щойно вивезли з одного міста і пересадили сюди.

Вони їхали містом ще деякий час, поки високі будівлі не почали рідшати. Вони перетнули міст через широку коричневу річку, деякий час їхали вздовж неї, а потім звернули в район серед дерев. Чим далі, тим густішим ставав ліс, а будинки віддалялися один від одного. Зрештою, це був просто ліс, і навряд чи це було село.

А потім з'явився цей будинок.

Ліра бачила цей будинок багато разів, але тільки на фотографії. Раптом він опинився прямо перед нею.

Як тільки машина зупинилася, вона відстебнула ремінь безпеки і відчинила дверцята. Вона вийшла на тротуар і просто стояла там.

За ці п'ятнадцять років мало що змінилося. Зрештою, вона все ще впізнавала його. Але він був таким великим - двоповерховим, досить широким, а під'їзна дорога виявилася довшою, ніж вона могла собі уявити. На фото не було видно всіх дерев, що оточували будинок.

- Ми вдома, Ліро, - почула вона голос матері.

* * *

Цей будинок - її будинок, зрозуміла Ліра - був гарний. Дійсно гарний.

Вона увійшла до холу зі сходами з одного боку. По той бік був балкон, і вона побачила двері в іншу кімнату нагорі. Прямо перед собою вона могла бачити вітальню. Крізь великі вікна лилося світло, яке фільтрувалося крізь листя лісу на вулиці. Вона вже могла сказати, що ця кімната, можливо, вдвічі більша за ту, де жила Одрі.

Пройшовши далі всередину, вона помітила картину на стіні. Великий червоний дракон сидів на вершині гори скарбів. Вона ніколи не бачила його зблизька або в його печері, але він виглядав приблизно так, як вона чула від інших поні. І деталі були досить точними - хоча дракони мали величезне розмаїття форм і розмірів тіла. У кутку стояло ім'я - Селена М.

- Це одна з моїх перших. - Мати Ліри помітила, що вона розглядає її.

- Це ти намалювала? - сказала Ліра, показуючи на неї. Вона повернулася, щоб подивитися ближче. - Звідки ти знала, як виглядає дракон?

- Я взяла за основу Толкіна. Ти читала "Хоббіта"?

- Ні... я не знаю цього. - Ліра похитала головою. Напевно, це людська книга. - Я чула, що ти художник.

- Ми з твоїм батьком любимо фантазувати. Власне, так ми і познайомилися багато років тому, - сказала її мати. - Я малювала обкладинки для його книг, починаючи з "Голосу в темряві". Це була перша.

- Я читала її... - сказала Ліра. Вона пам'ятала, якою була обкладинка. - Тож, гм... я пам'ятаю малюнок на цій обкладинці. Я хотіла запитати про це. Ти коли-небудь... каталася на поні?

Її мати засміялася. - Я трохи каталася верхи. Це було дуже давно

Ліра кивнула. Вона не знала, що на це відповісти.

- Чому ти питаєш? Ти займаєшся верховою їздою?

- Н-ні. Звичайно, ні, - сказала Ліра. - Це просто... ну... неважливо.

Вона поспішно пройшла повз картину до наступної кімнати.

Вітальня була просторою, як і хол, відчуття відкритості посилювали великі вікна на задній стіні. Там був камін, викладений бруківкою, і Ліра була трохи шокована, побачивши меч, встановлений над ним. Вона хотіла запитати про нього, але помітила на журнальному столику перед диваном щось ще більш дивне.

- Що це таке? - запитала Ліра, невпевнено простягаючи руку, щоб узяти одну з маленьких фігурок, але не дотягнулася.

- Це твоєї сестри. Вони належать Хлої.

- О... Справді? - Голос Ліри затремтів.

Спочатку вона подумала, що це просто маленькі фігурки коней. Білі коні, з певною граціозністю, як у принцеси Селестії, але все ще не схожі на кінних поні. Вони не були такими кремезними. Обличчя були іншими. Але вона помітила роги.

- Ти ж знаєш, якими бувають маленькі дівчатка. Майже кожна з них проходить через фазу єдинорога, принаймні на деякий час, - сказала її мати. Вона засміялася. - Може, я так і не переросла свою.

- Гм... так. - Ліра нервово посміхнулася. - Я... думаю, можна сказати, що я покінчила з єдинорогами, хоча... І з магією.

Її мати просто кивнула. - Ліра... Ми справді пропустили стільки часу разом. Ми ніколи не знали тебе в такому віці... - Посмішка зникла з її обличчя.

У цьому віці Ліра була єдинорогом, вивчала магію і вперше побачила людей. Наскільки ж відрізнялися ці два місця? Вона стояла тут з людиною, яка говорила про те, що дракони та єдинороги - це лише історії, вигадані, щоб розважати дітей. Це було майже як розмова з Твайлайт, але навпаки.

- Після того, як ми втратили тебе... Ніхто з нас не хотів пройти через це знову. Але ми знали, що все ще хочемо дитину...

- Я не думаю, що те, що сталося зі мною, було нормальним.

- Мабуть, ти маєш рацію.

Вони обоє почули, як відчинилися вхідні двері, і кроки, що швидко бігли через передпокій. Потім до вітальні вбігла маленька людська дівчинка... і зупинилася, як тільки побачила Ліру. Вони обидві втупилися одна в одну, нічого не кажучи.

- Хто ти?

- Гм... Я... - Ліра не могла підібрати слів.

- Хлоє, ми ж казали тобі, що у нас буде гість, хіба ні? - сказала мати Ліри.

З холу за дівчинкою вийшов чоловік. Він був високий, з невеликою борідкою, такою ж сріблясто-сірою, як і його акуратно підстрижене волосся, що обрамляло рот. Він одразу помітив Ліру.

- Ти тут...

Ліра кивнула. Вона не знала, що сказати. Хоча вона ніколи раніше не зустрічала жодного з цих людей - а вони були людьми, це все ще було найдивніше - щось у них здавалося таким знайомим. Привітним.

- Хлоє... - Чоловік знову знайшов свій голос. - Це Ліра. Вона поживе з нами деякий час.

- Чому у неї така зачіска?

Ліра мусила визнати, що задавалася тим самим питанням. І її мати, і сестра мали темно-каштанове волосся. - Це тому, що... мені подобається цей колір, тому я його фарбую. - Вона нервово посміхнулася. У глибині душі вона подумала, що, можливо, варто навчитися користуватися фарбою для волосся і змінити його на свій початковий колір.

- Хлое, чому б тобі не піти нагору на деякий час? - сказав її батько, злегка нахилившись і поклавши руку їй на плече.

Хлоя кивнула, кинула останній погляд на Ліру і попрямувала до сходів.

Ліра повернула голову на звук кроків, що піднімалися сходами. Вони зникли. Вона озирнулася на батька, потім на матір. Обличчя були такими ж, як на її фотографії. Перші справжні людські обличчя, які вона коли-небудь бачила. Нарешті її батько заговорив. - Твій політ пройшов добре?

Вона почухала потилицю. - Нормально.

Він подивився на диван позаду неї і показав на нього. - Будь ласка, сідай. Влаштовуйся зручніше.

Вона зробила, як він сказав. Вона відчувала втому, незважаючи на те, що сиділа годинами в літаках. Навряд чи це можна було назвати розслабленням, з усім цим шумом і пострілами на висоті тисячі футів у повітрі.

- Минуло стільки років... - сказав її батько. Він перетнув кімнату і сів поруч з нею. - Ми думали, що ніколи не дізнаємося, що з тобою сталося.

Якщо пощастить, вони ніколи цього не зроблять. Вона кинула ще один погляд на іграшкових єдинорогів Хлої, що стояли на столі. - Я теж хотіла б знати, що сталося... Як я вже казала тобі по телефону. До того, як я опинилася в сім'ї Одрі, я нічого не пам'ятаю.

- Як ти нас знайшла?

- У мене був... друг. Рендалл. Я грала з ним у групі, - сказала Ліра. - Я показала йому вашу фотографію, і він впізнав вас. З книжок. А потім Одрі скористалася своїм комп'ютером і знайшла якусь статтю в новинах...

Її батько кивнув. - Цього разу ми не будемо розмовляти з жодними ЗМІ. Коли ти зникла, вони тільки все ускладнили.

- Ми просто раді, що ти зараз вдома, - сказала її мати, обійнявши її за плечі.

Ліра посміхнулася. - Я теж рада. - Потім додала. - Одна річ...

- Так?

- Я не їла цілий день. У вас є що-небудь на обід?

* * *

Її батьки були здивовані, коли вона сказала їм, що вона вегетаріанка. Лірі було важко вирішити, що вона може з'їсти, тому вона просто схопила яблуко з кошика з фруктами на кухні. Вона давно їх не їла. Напевно, з тих пір, як вони доїли гігантський пакет, який змусили купити Бон-Бон.

Вони розмовляли за обідом. Здавалося, що ніяковість так і не зникла повністю, хоча минуло лише кілька хвилин, перш ніж усі розговорилися. Вона розповіла їм усе про Де-Мойн. Це було все, про що вона хотіла їм розповісти. Вона перевела питання на них. Їй, безумовно, було досить.

- Той меч над каміном... - сказала вона.

- Це цікава історія... - На його обличчі з'явилася легка посмішка. - Це подарунок від шанувальника. У мене є десятки історій, які я міг би розповісти... Я вже давно пишу. Ще до того, як ти народилася.

- Але це зброя...

- Лезо затупилене. Хлопець, який дав мені його, насправді володіє кузнею, і хотів відтворити для мене клинок Ерріана. Я познайомився з ним на з'їзді.

Ліра кивнула. - Я читала твою книгу. Здається, ти справді цікавишся... магією. Я цього не розумію.

- Це те, що приваблює людей у фентезі. Усім хочеться іноді втекти у світ, цікавіший за власний. Думаю, саме це нам і допомогло. - Він подивився через стіл на дружину, потім знову на Ліру.

Вона втупилася в яблуко і відзначила, як воно, здавалося, ідеально поміщається в одній руці. - Можливо, ти маєш рацію.

* * *

Після цього їй показали, де знаходиться її кімната. Та сама, в якій вона спала немовлям, за словами її батьків. З того часу в ній був зроблений ремонт, і вони не часто нею користувалися.

Батько поставив її валізу біля дверей. - Тобі допомогти розпакувати речі?

Вона похитала головою. - Я впораюся. У мене не так багато речей.

- Тоді я дозволю тобі влаштуватися, Ліро. - Він кинув на неї останній погляд, потім розвернувся і вийшов.

Ліра не була впевнена, чого вона очікувала. Зрештою, це була просто кімната.

Вона була просто обставлена, з ліжком, комодом і тумбочкою, все з темного полірованого дерева. Нічого надто вигадливого, хоча це було приємно. Її вікно виходило на задній двір, який здебільшого був просто лісом. Якщо згадати її гостьову кімнату в будинку Одрі, і те, як вона звикла засинати під звуки проїжджаючої машини чи сирени, то це було б більше схоже на Еквестрію, ніж будь-коли.

П'ятнадцять років тому - а зараз їй майже шістнадцять - вона була тут, коли щось відкрилося і викинуло її посеред Кантерлота. Людське дитя, перше, яке побачили в Еквестрії за понад тисячу років. Щось значуще, навіть попри те, що в кінцевому підсумку вона була лише одним обличчям у натовпі в Понівілі.

Але припустимо, що цього не сталося. Уявімо, що вона залишилася б тут. Виросла б зі своїми батьками-людьми, ходила б до школи - вона, мабуть, і зараз ходила б до школи - і прожила б усе своє життя як людина у Філадельфії.

Вона, мабуть, закінчила б так само, як і решта її родини. Захоплена магією, драконами і... єдинорогами. Зовсім не підозрюючи, наскільки чудовим був цей світ у порівнянні з нею. Більшість єдинорогів, яких знала Ліра, були не надто цікавими. У неї було кілька друзів в Еквестрії... Але не так, як тут. Навіть якщо вона залишила своїх друзів-людей у Де-Мойні, тут, у Філадельфії, вона легко могла б знайти ще більше.

Ліра опустилася на коліна перед комодом і почала перекладати своє вбрання з валізи до шухляд. Покінчивши з цим, вона притулила гітару в кутку кімнати. Її менша сумка все ще лежала на ліжку. Вона дістала фотографію і поклала її на комод. Трохи поміркувавши, вона дістала свою ліру і поклала її поруч з фотографією.

Коли все було розпаковано, Ліра простяглася на ліжку, закинувши руки за голову, і втупилася в стелю.

Вона була тут. Це був її дім. Вона повернулася.

Її батько писав книги про магію... і війну. Її мати була художницею, яка малювала картини, що виглядали майже як Еквестрія. А її молодша сестра, очевидно, була одержима єдинорогами.

Сьогоднішній день дійсно був виснажливим. Вона навіть не помітила, як заснула.

* * *

Лікар-людина світив їй в одне з очей яскравим світлом. Ліра примружилася і почала сльозитися. Потім він закінчив і вимкнув світло.

Це був лише другий день її перебування у Філадельфії. Ліра йшла на свій перший візит до лікаря як людина. Вона сиділа на незвично незручній, але м'якій лавці. Все було майже так само, як і у лікаря поні. Кабінет навіть виглядав так само - за винятком деяких анатомічних схем, які вона з цікавістю роздивлялася при кожній нагоді. Детальні схеми людського тіла. Що б вона віддала, щоб побачити це роки тому...

Лікар, молодий чоловік з акуратно зачесаним темним волоссям і тонкими окулярами в квадратній оправі, запитав про кілька вакцин від хвороб, про які вона не чула. Очевидно, люди можуть підхопити "вітрянку". Вона ледь не зізналася, що вже перехворіла на вітрянку, коли була кобилкою, але зупинилася, перш ніж щось сказати. Досі було невідомо, до скількох хвороб коней сприйнятливі люди. У м'яку шкіру обох рук встромили кілька голок. Це було навіть болючіше, ніж коли вона була поні.

Але вона знала справжню причину, чому вони привезли її сюди. Ну, типу того. Вона не розуміла, як вони збираються це зробити, але...

- Ви намагаєтеся з'ясувати, чи справді я Ліра Міхелакос, чи не так?

Лікар кивнув. - Ми вже взяли зразки. Їх відправили в лабораторію, і результати будуть через пару тижнів.

Він, напевно, говорив про мазки, які вони брали з її рота. Вона поняття не мала, навіщо вони це робили. Можливо, люди використовували зілля, як Зекора. Вони могли замінити магію в деяких випадках. Інакше навіщо б вони це робили?

Він знову замовк, просто занотовуючи щось у своєму блокноті. Ліра сиділа на лавці, згорнувши пальці по нижньому краю.

- Це мій справжній колір очей, - сказала вона йому.

- У вашій родині багато карих очей.

- Ну, гм...

- Бурштиновий - не дуже поширений колір. Це не є чимось незвичайним, коли колір очей змінюється в перші роки після народження, хоча це також дуже рідкісне явище.

- Це... завжди було так. Наскільки я знаю. - Вона обвела поглядом усіх присутніх у кімнаті, окрім нього.

- Ліро, ти пам'ятаєш...

- Я говорила вам, і я говорила татові багато разів. Я нічого не пам'ятаю до того, як поїхала в Де-Мойн, - сказала Ліра.

- Ти там жила?

- Так. Ну, типу того. Кілька тижнів я гостювала в іншій родині.

Він кивнув, роблячи ще кілька нотаток. Ліру турбувало те, що вона не могла бачити, що він пише. - Як ти потрапила до міста?

- Я... - Ліра завагалася. - Я прийшла туди пішки.

- А звідки ти прийшла?

Вона зітхнула. - Це все, що я знаю. Більше нічого не можу розповісти.

Лікар записав кілька речей у своєму блокноті. Він нічого не сказав. Ліра заворушилася і повернулася до однієї зі схем на стіні. Внутрішня частина людського вуха. Вона відчула, що її власне вухо було трохи жорстким. Набагато менш гнучке, ніж вуха поні. Вона ніколи не помічала значної різниці в чутливості, лише те, що їм було важче ворушити самостійно.

- Ви говорили зі своїми... батьками про терапію? - Він подивився на неї поверх окулярів.

Вона повернула голову, щоб подивитися прямо на нього. - Я не божевільна.

Він посміхнувся. - Ніхто не називає вас божевільною. Ми лише стурбовані вашим емоційним станом. Як ви пристосовується до свого нового життя.

Останні три слова привернули її увагу. - Що ви маєте на увазі?

- Особисто я не маю великого досвіду в таких справах, як ваша, але адаптація, коли діти возз'єднуються зі своїми втраченими сім'ями, може бути важкою. Не тільки для вас, але й для ваших батьків. І особливо для вашої молодшої сестри.

- Мабуть, ви маєте рацію.

- Ви відчуваєте себе як вдома, коли ви з ними?

Вона раптом згадала ті білі фігурки єдинорогів, які бачила на столі. Вони не були схожі ні на кого з її знайомих, але були надто схожі, щоб їх можна було ігнорувати. - Мабуть, можна і так сказати.

- Приємно це чути, - сказав він. - Хоча я все одно дам вашому батькові номер знайомого психіатра.

Вона зітхнула. У тому, як він сказав "ваш батько", було щось таке, ніби він не був повністю переконаний. Вона помічала це і у своїх батьків - ніби вони хотіли вірити в те, ким вона була, але мусили повторювати це собі знову і знову, але все одно не вірили в це до кінця.

- Я просто хочу знати про цей тест. Коли ми дізнаємося, чи я справді Ліра Міхелакос? - А ще вона хотіла б зрозуміти, що саме вони роблять, хоча всім іншим здавалося, що простого слова "тест на батьківство" достатньо.

- Результати будуть приблизно за тиждень.

Вона відкинулася назад, притулившись спиною до настінного дзеркала. Ще один тиждень.

Тоді вони всі матимуть відповіді.