Антропологія

- Тож скажи мені ще раз, навіщо я це роблю? - запитала Бон-Бон, коли почала обмотувати тіло Ліри черговим рулоном марлі.

Була Кошмарна Ніч, і сонце тільки починало сідати. Незабаром Понівіль порине у темряву, і навряд чи можна буде впізнати жодного поні - всі вбрані у костюми всього, що тільки можна собі уявити. Щоб замаскуватися від Найтмер Мун, якщо вірити традиційній історії. Мало хто з поні вірив у цю стару легенду до останнього Свята Літнього Сонцестояння, коли з'ясувалося, що Найтмер Мун таки існує.

- Я буду мумією. Я подумала, що з цього вийде класний костюм Кошмарної Ночі. Так єгиптяни ховали своїх померлих, - пояснила Ліра. Її ноги вже були обмотані бинтами, а тепер Бон-Бон піднявся аж до плеча. - Вони були стародавнім народом...

- Людей? - перепитала Бон-Бон.

- Ти чула про них?

- Щаслива здогадка.

- Це захоплююче, справді. Згідно з тим, що я читала, у них були спеціальні хімічні речовини, які вони наносили на тіло мертвеця, але спочатку вони брали ці спеціальні гачки, щоб увійти в ніс тіла і... - Рот Ліри раптом був закритий смужкою бинта.

- Не розумію, як поні могли додуматися до такого, - сказала Бон-Бон. Вона наклала останній шматок, закривши ріг Ліри до самого кінчика. Нічого, крім її очей, не було відкрито. Бон-Бон відійшла, щоб оглянути її. - Хоча, принаймні, цей костюм не... занадто схожий на людину, я гадаю.

Ліра стягнула обгортку, щоб відкрити рот. - У мене було кілька інших ідей для костюмів, але за той час, що у нас залишився, це було єдине, що підійшло. Я так і не зробила тих рукавичок...

- Я навіть не питатиму, що це означає, - відповіла Бон-Бон. - А тепер, якщо ти мене вибачиш, мені треба відпочити. Останні кілька тижнів були виснажливими, і ти, звичайно, не дуже мені допомогла.

З новою роботою Бон-Бон у Цукровому Кутку у неї з'явилося велике робоче навантаження в цю пору року. Вона не лише виготовляла цукерки в магазині, але й їхня власна кухня була захоплена, щоб покрити всі замовлення. Будинок тижнями наповнювався всепоглинаючим, спокусливим запахом шоколаду.

- Я коли-небудь згадувала, що ти найкраща сусідка, яку можна мати в цю пору року? - сказала Ліра. - Краще б ти приготувала для мене трохи більше!

Коли Ліра вийшла за двері, Бон-Бон відчула, що може втратити свідомість будь-якої хвилини. Як би вона не була рада своїй новій роботі, вона забрала у неї багато сил. Принаймні, більше не було ніяких інцидентів з руками. Не кажучи вже про привидів і гоблінів, це був страшніший досвід, ніж все, що могла запропонувати Кошмарна Ніч.

* * *

До заходу сонця міська площа повністю перетворилася. Була встановлена сцена, на якій виступав гурт. Між наметами тягнулися нитки світла, з яких звисали паперові вирізки привидів і зірок.

Епплджек, одягнена в старі мішки з мішковини, з яких вона зробила костюм опудала, цього року знову керувала іграми - стрибала за яблуками, запускала гарбузи і все таке інше. Трохи прикро було бачити, як всі ці чудові гарбузи розлітаються по мішенях, але що з того? Це було весело.

- Привіт, Епплджек. Як справи? - Вона обернулася і побачила поні, повністю обмотаного бинтами.

- Ух... просто чудово, - сказала Епплджек. Вона примружилася, дивлячись на дивно одягненого поні. - А хто це там?

- Це Ліра, - відповіла поні. Тепер Епплджек змогла впізнати голос і посміхнулася.

- Гарний костюм... Ні, зачекай, не кажи мені. Ти... - Вона на мить замислилася. - Пацієнт лікарні, який впав зі сходів?

- Взагалі-то, я мумія, - відповіла Ліра.

- Нічия мама так не виглядає, - пробурмотіла собі під ніс Епплджек. Вона подумала, що це ще одна з Ліриних дивацтв. - Що ж, не соромся, побудь тут трохи і розважайся.

- О, я буду. - Ліра озирнулася. - Дивно. Я не бачу тут жодної дитини.

- Пінкі Пай і Зекора повели їх усіх у ліс до статуї Найтмер Мун. Вони скоро повернуться.

- Тоді це все без охорони... - Шукаючи очима найближчого постачальника цукерок, Ліра вирушила на полювання.

Вона обходила міську площу, заглядаючи до кожного місця, де, як їй здавалося, були найкращі цукерки, і їх було багато. Без юрби дітей, які б їй заважали, все йшло як по маслу. Вона продовжувала так кілька хвилин, щасливо забувши про все, окрім гонитви за солодощами, аж поки її не перервав раптовий спалах блискавки і звуки крику поні. Вона інстинктивно впала на землю.

- Громадяни Понівіля! Ми вшанували своєю присутністю ваше крихітне село, щоб ви могли побачити справжню принцесу ночі! - Ліра подивилася вгору. Голос лунав від високої темно-синьої алікорни з хвилястим волоссям... Принцеса Луна? Вона змінилася за останній рік, це точно. Вона продовжила свою промову. - Істоти з Кошмарної Ночі більше не існує, а натомість поні, яка бажає вашої любові та захоплення! Разом ми перетворимо це жахливе святкування на яскраве і славне свято!

Ліра витріщилася на неї. Це була перша осінь відтоді, як Найтмер Мун зазнала поразки. Цілком логічно, що принцеса Луна захотіла б бути присутньою на їхньому святкуванні на її честь, навіть якщо вся традиція була заснована на страху.

Пінкі Пай, одягнена як курча і очолюючи групу молодих лошат і кобил, раптом заговорила. - Ви чули це, поні? Найтмер Мун каже, що збирається нас усіх з'їсти!

Кілька поні підскочили, закричали і побігли з нею. Решта принишкли на землі. Ліра залишилася разом з іншими. Ні, вони не злякалися б принцеси. Може, вони кланялися? Виявляти таку повагу до Селестії було нормально, але це було трохи смішно.

Луна розмовляла з мером, яка так само, як і всі інші поні, втратив дар мови. - Що з вами сталося? - Її величний тон змінився на роздратований. - Дуже добре, нехай так і буде! Ми навіть не будемо обтяжувати себе традиційним королівським прощанням! - Вона зарозуміло пішла геть. Ліра помітила, що Твайлайт рушила слідом за нею.

Коли вони пішли, Ліра озирнулася і однією з перших підвелася. - Так, це було незручно... - пробурмотіла вона.

Але не було часу відволікатися. Це була найбільша ніч для цукерок за весь рік, а вона ще навіть не почала.

Вона повернулася до діжок з яблуками, коли все знову заспокоїлося. Епплджек все ще була там, напоготові, якщо хтось із поні захоче зіграти в гру.

- Тепер усе гаразд, ми можемо продовжувати нашу звичайну Кошмарну Ніч... - вигукнула вона. Вона обвела поглядом принишклу площу і зітхнула. - Це перша Кошмарна Ніч, на яку до нас завітала сама Найтмер Мун. Напевно, я могла цього очікувати.

- Але ж вона просто Принцеса Луна... чи не так? - сказала Ліра.

Епплджек підстрибнула. - Га? Ліра? Боже, я тебе навіть не помітила. - Не лякай мене так.

- Ти та інші перемогли Найтмер Мун. Це ж просто принцеса Луна, - повторила Ліра.

- Тоді ми всі думали, що Найтмер Мун - це просто стара легенда. Я просто не знаю, що мені тепер думати, - сказала Епплджек. - Хех. Змушує замислитися, які ще старі історії можуть почати збуватися, чи не так?

Очі Ліри розширилися. - Знаєш... ти маєш рацію.

- І коли ж хтось збирається знову влаштувати вечірку? - сказала Епплджек. - Поглянь на всі ці яблука, що у нас залишилися.

Вона вказала на одну з діжок з водою, де на поверхні плавали яблука. Ліру завжди цікавила ця гра. Пегаси та земні поні завжди брали щось до рота, і навіть єдинороги час від часу це робили. Який сенс робити з цього гру?

- Ти випадково не знаєш, куди пішла Луна? - запитала Ліра.

- Га? Здається, вона прямувала до лісу, але... Навіщо тобі це знати?

- Вона одна з найстаріших живих поні... Минула тисяча років відтоді, як вона була в Еквестрії. Хто знає, про які речі вона може знати?

- Я... гадаю, ти маєш рацію... - сказала Епплджек. - Але про що ти хочеш з нею поговорити?

- Знаєш, Кошмарна Ніч може бути старішою, ніж ми думаємо. Я читала про давнє свято врожаю, дуже схоже на наше. Щоправда, це було не зовсім свято поні. - Важко було сказати, бо більша частина її обличчя була закрита, але здавалося, що на її обличчі з'явилася дивна посмішка. Епплджек це насторожило.

- То ти хочеш спитаєш її про... - питання Епплджек обірвалося, коли Ліра раптово злетіла. Епплджек дивилася, як біла фігура пробігла повз усі намети і зникла в Вічновільному лісі. - Я просто не розумію цю поні...

* * *

Лісова галявина, де статуя Найтмер Мун спостерігала за мовчазними деревами, була безлюдною. Перед нею лежала купа цукерок, але той, хто їх туди поклав, уже давно пішов. Ліра взяла шматочок шоколаду, розгорнула його і з'їла. Ніхто не помітив би зникнення шматочка... або дванадцяти.

Проте залишалося питання, куди поділася принцеса Луна - справжня Найтмер Мун. Лірі здалося, що вона чула когось у цій частині лісу, але хто б це не був, коли вона прийшла, його вже не було.

У цій частині Вічновільного лісу було тихо. Нічого, крім шелесту вітру в деревах. І вже починало ставати прохолодно.

Десь вдалині почувся звук крику. Ліра не могла розібрати слів. Та й гучність така... Це міг бути лише один поні. Після тієї виставки на міській площі сумнівів не залишилося.

Вона побігла до лісу, прямуючи на голос. Це був вихід з лісу. Якщо Ліра мала рацію, то вона вела до будиночка Флаттершай. Це було дивно. Флаттершай ніколи не святкувала Кошмарну Ніч; вона надто боялася темряви. Зазвичай усі дозволяли їй перечекати її на самоті.

Дерева порідшали, коли вона дійшла до узлісся, і вже майже дійшла до котеджу, коли її ледь не переїхала юрба крихітних лошат і кобилок на чолі з велетенською куркою.

- Ліра? - сказала Пінкі Пай. - Тобі треба тікати! Найтмер Мун збирається з'їсти Флаттершай!

- Пінкі, це смішно, - сказала Ліра, хитаючи головою. - Це принцеса Луна, вона нікого не з'їсть, а мені дуже потрібно знайти її і дещо запитати. Це дуже важливо.

Переляканий вираз обличчя Пінкі змінився на посмішку. Вона заговорила тихим голосом, щоб молодші поні не почули. - Дурненька Ліра, я знаю, що вона нас не з'їсть. Просто підіграй їй, добре? Це ж весело!

Ліра теж не могла не посміхнутися. - Ну, ти грайся... Але це може бути моїм шансом нарешті дізнатися щось про людей, тож я все одно піду її шукати.

- Людей?! - сказала Пінкі Пай, витріщивши очі. - Боже мій, моя бабуся розповідала мені про них! Вони ще гірші! - Цього разу страх здавався майже справжнім.

- Га?

Пінкі заговорила гучнішим, драматичнішим голосом, щоб кожна поні могла її почути. - Люди - це жахливі істоти, які їдять м'ясо! Корів, і свиней, і курей, - останнє вона вимовила пронизливим вереском, а потім стишила голос, - і, можливо, навіть поні!

Уся юрба молодих поні закричала, і вони кинулися до вогнів у Понівілі. Ліра стояла на самоті, насупившись. - У цьому й проблема! - кричала вона, але вони були надто далеко, щоб її почути.

Інформації про людей було так мало, що поні - ті нечисленні, хто чув про людей - вигадували про них все, що завгодно. Навіть такі безглузді речі, як люди, що їдять інших тварин. Ліра роздивилася достатньо малюнків, щоб зрозуміти, що люди просто не створені для того, щоб бути хижаками. У них не було ні кігтів, ні іклів, ні чогось подібного.

Не дивно, що після таких історій її мати була в паніці, коли Ліра принесла ті книжки додому з бібліотеки. Її батько намагався запевнити її, що немає ніякої реальної шкоди в тому, що їхня дочка читає про людей, але її мати завжди була категорично проти цього. Напевно, вона чула ту саму брехню, в яку вірила Пінкі.

Ліра зітхнула і попрямувала до котеджу Флаттершай. У вікнах було темно, але вона жила в Понівілі досить довго, щоб знати, що Флаттершай досі вдома. Навіть безкоштовні цукерки не могли виманити цю поні з її будинку в Кошмарну Ніч. Ліра підійшла до дверей і кілька разів постукала.

- Будь ласка, більше ніяких відвідувачів! - почувся зсередини тоненький голосок. - Просто йдіть геть...

- Флаттершай? - покликала Ліра. - Принцеса Луна була тут? Куди вона пішла?

- Вона... - Голос Флаттершай був ледь чутний, і Ліра притиснула вухо до дверей, щоб почути. - Вона повернулася в місто з Твайлайт... Будь ласка, залиште мене в спокої... - Її голос перетворився на писк.

- Вони повернулися в Понівіль? Дякую! - сказала Ліра.

У відповідь пролунав ще один писк, але Ліра вже бігла до Понівіля. Цього разу вона не збиралася запізнюватися.

* * *

Мабуть, дія цукру закінчилася. Темп Ліри сповільнився, і їй довелося зупинитися, щоб перевести подих. Вона подивилася вниз на смужку марлі, яка розмотувалася від бігу, і її ріг світився, коли вона зав'язувала його назад навколо ноги.

Витримати такий темп було неможливо. Їй довелося сповільнитися, але було вже пізно, і якщо принцеса Луна вирішила повернутися до Кантерлота... Хто знав, коли Лірі ще випаде нагода поспілкуватися з кимось, кому понад тисячу років?

Вона пройшла повз Біг Макінтоша, який тягнув візок назад до Солодких Яблуневих Акрів. На ньому був особливо вражаючий костюм, доповнений капелюхом. Ліра втупилася в зображення на його плащі - раніше вона його не помічала. Це був череп, стилізований під яблуко, але вона не могла позбутися думки, що він чимось схожий на людський. Вона похитала головою. Немає часу зосереджуватися на дрібницях. Де була Луна?

Це було трохи дивно, бо навіть незважаючи на пізній час, з Понівіля не було чутно багато шуму. Здавалося, що світло все ще горіло. Але сьогодні багато чого було дивним.

Ліра випадково глянула вгору і помітила фігуру, що стояла біля мосту на околиці міста. Вона зробила два кроки, майже впевнена, що помилилася, але це була саме вона. Принцеса Луна стояла зовсім одна, дивлячись у небо.

Глибоко вдихнувши, Ліра приготувалася. Їй потрібна була лише мить. Вона повинна була перейти відразу до суті. Можливо, вона навіть не отримує відповіді, але... якщо Луна не розбирається в людях, то хто розбереться?

- Принцесо? - Ліра повільно підійшла до неї, її серце калатало.

Луна повернулася до неї обличчям, і Ліра могла знепритомніти. - Нас не цікавлять твої лошачі святкування. - Вона повернула обличчя догори.

- Гм, т-так... Справа не в цьому, - заїкнулася Ліра. Вона намагалася опанувати себе. - Я... взагалі-то хотіла запитати вас про дещо, оскільки ви тут вже так довго, я подумала, що ви знаєте...

- Ти... хочеш поговорити з нами? Ти не боїшся? - Голос Луни став набагато тихішим, і вона посміхнулася. - Звичайно. Ми були б дуже раді надати тобі аудієнцію.

Не будемо гаяти часу. Ліра запитала її прямо. - Ну... Що ви знаєте про... людей?

При згадці цього слова вираз обличчя Луни змінився, ставши значно менш добродушним і набагато більш грізним. - Не говори про нечистих істот!

Ліра відскочила назад. - Га? Що не так з...

- Скажи мені, звідки ти знаєш про такі речі?

- Лише кілька книжок, нічого особливого, - відповіла Ліра. - Але, будь ласка, якщо вони існують, ви повинні розповісти мені про...

- Геть від мене! Більше ніяких розмов про звірів! - Блискавка спалахнула позаду принцеси, підкреслюючи її слова. - Наше королівство залишиться мирним без їхнього впливу!

Незважаючи ні на що, Ліра посміхалася - насправді посміхалася, просто знаючи, що люди - це більше, ніж просто легенди, і вона почула це безпосередньо від однієї з принцес Еквестрії, не менше. - Гм... дуже вам дякую!

- А тепер йди! - Здавалося, що її голос створив сильний порив вітру.

Ліра так і зробила. Вона побігла прямо додому, і навіть не помітила, як пробігла повз Твайлайт Спаркл. Це був розвиток подій, на який вона так чекала.

* * *

- Бон-Бон? Бон-Бон! Прокинься!

Коли Бон-Бон розплющила очі, вона побачила величезні золоті очі, що дивилися прямо на неї. Вона не пам'ятала, як заснула на дивані, але останні кілька неспокійних днів, коли вона виконувала всі ці замовлення на цукерки, були як у тумані в її пам'яті.

- Ліро...? Дозволь мені знову заснути... - Бон-Бон застогнала.

- Ні, це дуже важливо, - сказала Ліра. Вона відступила від дивана, але не могла перестати підстрибувати. - Ти продовжував говорити мені, що людей не існує. Так само, як і всі інші завжди говорили.

- Я справді не в настрої для цього, - потягнулася Бон-Бон, роздумуючи, чи зможе вона докласти зусиль, щоб повернутися до своєї спальні, де їй було зручніше.

- Принцеса Луна сказала, що вони справжні.

Бон-Бон сіла. - Принцеса? Коли ти з нею познайомилася?

- Вона приїхала до Понівіля на Кошмарну Ніч. Довга історія. У всякому разі, вона знає про людей.

- Принцеса Луна була тут? - Бон-Бон потерла очі. - Чому ти питала її про людей?

- Луні тисячі років! Якщо хтось і знає про людей, то я знала, що це буде вона, і я мала рацію! - Ліра ляснула копитами. Потім зупинилася і насупилася. - От тільки вона не хотіла мені багато розповідати... Чесно кажучи, вона здавалася трохи божевільною.

- Ти втягнула принцесу Луну у свої божевільні теорії, і вона розсердилася на тебе, - сказав Бон-Бон рівним голосом.

- Знаєш, я точно думаю, що вона була розлючена... - повторила Ліра, погладжуючи підборіддя. - Але це не "божевільні теорії"! Луна сказала, що люди існували в Еквестрії дуже давно.

- Принцеса Луна... - повторила Бон-Бон. - Вона насправді приїхала до Понівіля в гості - королівська особа, в Понівілі! - а все, що тебе хвилює, це ці люди і... - Вона похитала головою. - Наскільки сильно ти її розлютила? У цьому костюмі вона, принаймні, не зможе тебе впізнати, але чи варто мені хвилюватися, що королівська гвардія прийде до наших дверей?

Ліра відвернулася. - Ти ігноруєш найважливішу частину цього. Люди існують, або... були... і є щось, що уряд не хоче, щоб ми про них знали.

- Ні. Не втягуй в це уряд. Я б не хотіла, щоб нас обох заарештували.

Вже прямуючи до свого кабінету, Ліра сказала - Мені потрібно записати все, що сказала Луна, поки я не забула. Там можуть бути зачіпки. Це величезна подія!

Бон-Бон зітхнула і знову впала на диван. Ні... Мають бути якісь межі того, як далеко Ліра може зайти з цим. Сьогодні Бон-Бон нізащо не збиралася сперечатися з нею, тож вона залишила це на потім. За кілька хвилин вона знову спала і хропіла.