Антропологія

- Єдиноріг, - повторила Одрі. Вона опустилася в крісло.

Ліра кивнула і сіла на ліжко навпроти неї. - Я не знаю, як я опинилася в Еквестрії - саме там я жила - але саме це сталося, коли я зникла з цього світу.

- Отже... те, що ти приховувала весь цей час... це те, що ти єдиноріг.

- Колись була, - поправила її Ліра. - Я навіть не знала, що я насправді людина, поки... менше місяця тому. Я досліджувала людей все своє життя, але принцеса Селестія сказала мені, що вони існують, і що ви все ще живете тут...

Одрі підняла руку, щоб зупинити її. - Ні. Просто... перестань говорити.

Ліра знизала плечима. - Ти хотіла, щоб я сказала правду.

- Звісно. Я хочу правди. Ти згадала кілька речей про те, звідки ти прийшла, і я не думаю, що ти говорила про єдинорогів. - Одрі зробила паузу, щоб щось пригадати. - Наприклад... ти згадував, що твоя мати працювала на метеостанції.

- Ну, вона не єдиноріг. Вона пегас, і вона працювала на метеорологічній фабриці в Клаудсдейлі. Спеціалізувалася на виробництві дощових хмар.

Одрі похитала головою. - Ні, це... смішно. Ти хочеш сказати, що весь цей час відверто брехала мені?

- Я не брехала. Я не сказала тобі всієї правди, але я не брехала тобі. - Ліра подивилася на своє намисто і простягнула його так, щоб Одрі побачила ліроподібний амулет. - Бачиш це? Це подарунок принцеси, який вона подарувала мені ще до того, як я приїхала сюди.

- Що, ти скажеш, що це магія чи щось таке?

- Ні, магія так не працює. Я навіть нічого не можу зробити без рогу, - сказала Ліра. - Я втратила його, коли стала людиною. Не те, щоб я заперечувала, адже у мене є ось це. - Вона підняла руки вгору.

Одрі мало не розсміялася з неї. - Ти зараз говориш, як божевільна. Ти це усвідомлюєш?

- Я знаю, що це важко прийняти. Ось чому я ніколи не згадувала про це раніше. Крім того, я не хочу повертатися до Еквестрії. Я хочу зустрітися зі своїми справжніми батьками. Моїми людськими батьками.

- Отже... Причина, через яку ти мені нічого не розповідала, полягає в тому, що ти єдиноріг, який намагається вписатися в людське суспільство.

- Саме так.

Одрі слабо засміялася. - Ти справді в це віриш?

Ліра витріщилася на неї. - Звісно, вірю. Я не так давно в людському світі. Я все ще звикаю до нього. Коли я вперше приїхала сюди, я була приголомшена. Де-Мойн набагато більший за Понівіль.

- Понівіль? - перепитала Одрі.

- Так, там я раніше жила.

- Це... - Вона навіть не могла підібрати слів. - Неважливо.

- Ти перший друг-людина, який у мене коли-небудь був. До зустрічі з тобою люди здавалися мені такими далекими. Я навіть не думала, що вони схожі на мене. Але ти показала мені, які ми всі. Ти багато чому мене навчила. Я не знаю, що б я робила без твоєї допомоги.

- Ти була єдинорогом, поки я не зустрів тебе?

Ліра кивнула. - Це було в той день, коли я пішла з дому, - сказала вона. - То ти... віриш мені?

- Звісно, ні. Всі ці речі про єдинорогів... Це не має ніякого сенсу! Я навіть не повинна цього казати, але єдинороги не існують, Ліро.

Слова здавалися відлунням, чимось, що вона чула так багато разів раніше - але навпаки. Ліра витріщилася на неї. - Ти схожа на Бон-Бон.

- На кого?

- На мою колишню сусідку. Вона теж ніколи мені не вірила.

- Точно! Якщо вона не повірила тобі про єдинорогів, чому ти думаєш, що я повірю?

- Ні, вона не вірить у людей. Поні думають, що ми просто вигадані істоти зі старих історій. Більшість з них навіть не чули про нас. Навіть тоді, коли навколо нас було стільки доказів того, що люди існують. Навіть до того, як я дізналася, хто я така.

Це насправді розсмішило Одрі, хоча й прозвучало різко. - Ліро, я визнаю, що це дуже цікава історія. Це майже має сенс, що твій тато був письменником. Ти, безумовно, добре вмієш вигадувати. За винятком... - Її вираз обличчя став тверезим. - Ти все ще віриш у все, що говориш, чи не так?

- Звичайно, - сказала Ліра.

Проблема полягала лише в тому, що у неї не було жодних доказів. Та й чи мало б це якесь значення? Бон-Бон так і не змінила своєї думки, незалежно від того, скільки доказів знайшла Ліра - і вона була права. Принцеса Селестія визнала всі підозри Ліри, і тепер вона була тут, з живою людиною.

- Ніколи не думала, що мені доведеться переконувати людину в тому, що єдинороги існують... - пробурмотіла Ліра.

- Повір, я теж не очікувала цієї розмови, - сказала Одрі. - Будь ласка... Не згадуй про це при моїх батьках.

- Я не планувала цього. Я просто хочу бути людиною. Я взагалі не хотіла тобі нічого про це розповідати...

- Добре. Тому що ти їм подобаєшся, Ліро. Вони дозволили тобі залишитися тут набагато довше, ніж я очікувала. Якщо ти почнеш розповідати про те, що ти єдиноріг, про Поніленд чи ще щось...

- Понівіль.

- Неважливо. Справа в тому, що вони подумають, що ти збожеволіла. І вони будуть праві.

Ліра дивувалася, чому вона взагалі щось сказала. Вона повинна була знати, що це станеться. Людський світ не так вже й відрізнявся від Еквестрії, чи не так? - Гаразд... - пробурмотіла вона.

- Ми зв'яжемося з твоїми батьками. З'ясуємо, чи вони справді твої батьки. Думаю, для тебе буде краще, якщо ти просто матимеш постійне місце проживання, щоб повернутися до реальності.

- Тільки одна річ, - сказала Ліра, піднявши вгору палець. - Ти ж знаєш, хто такі єдинороги?

- Звичайно, але я не бачу...

- Звідки ти знаєш, хто вони такі?

- Ну... Є історії про них. Але це все вигадки. Вони просто вигадані, - сказала Одрі. - Ліро, якщо це про те, про що пише твій тато, то він, напевно, був би першим, хто сказав би тобі, що це все...

- У нас було кілька історій про людей в Еквестрії. Не дуже багато, але вони були, якщо їх шукати. І це тому, що люди існують, і всі ці історії були засновані на фактах.

Одрі піднесла руку до обличчя. - Це, напевно, звучить як логічний аргумент для тебе, але насправді він не має під собою жодного підґрунтя.

- Я не дуже багато знаю про те, що спільного між нашими світами, але я помітила, що є багато речей, які збігаються. Ми навіть знаємо, що таке Франція в Еквестрії, хоча більшість поні навіть не здогадуються, що це реальне місце, - сказала Ліра. - Вони навряд чи повірять, що я там була.

- Коли ти їздила до Франції? Ти ж з Пенсильванії. Принаймні, ми так думаємо, - сказала Одрі.

Ліра нахилила голову. - Але ти казала... Ти казала, що Де-Мойн - це Франція.

- Ми в Америці. Тут багато іноземних слів.

- Зачекай, ми... - Ліра втупилася під ноги. - Але я ніколи раніше не чула про Америку. Цього не було в жодній з історій про поні, які я читала.

- Ти ніколи не чула про Америку? - перепитала Одрі. Вона похитала головою і встала. - Ліро... Тобі справді потрібна допомога. Слухай, я придумаю, як зв'язатися з твоїм батьком. Ти просто... Я не знаю. Дозволь мені розібратися з цим.

* * *

Ліра повернулася до гостьової спальні, впала на ліжко і втупилася в стелю. Спочатку вона не планувала розповідати про Еквестрію нікому з людей. На це було кілька причин. Вона хотіла пристосуватися, ніби завжди була частиною цього світу, а не була висмикнута з нього багато років тому. Вона також не хотіла пояснювати, що там, звідки вона походить, види, які населяли цей світ, самі спричинили його вимирання.

А ще вона не мала жодних доказів існування іншого світу, і люди, швидше за все, назвали б її божевільною, якби вона припустила, що він існує. Звісно, так воно і було. Одрі навіть не вірила в єдинорогів.

Це було надто схоже на те, що сталося протягом її останнього тижня в Понівілі. Бон-Бон думала, що вона збожеволіла, і хотіла, щоб вона кинула всі ці "людські" штучки, тож Ліра замовкла про це. Це заспокоїло ситуацію, але це було важко.

Докази були повсюди в Еквестрії. Звісно, так і було - люди колись жили там, вони залишили свої винаходи. А потім вони вимерли. Вона все ще не згадувала про це Одрі. Про ту війну було ще важче думати тепер, коли вона вважала себе більше людиною, ніж поні.

З іншого боку... Її життя в Еквестрії було схоже на інше життя, і в той же час здавалося, що вона була там лише вчора. Ліра звикла щовечора вечеряти з Одрі та її родиною, але коли вона подумала про те, що залишиться в цьому будинку з істотами, над чиїм існування вона так багато працювала, це все одно її вражало.

Вони всі прожили все своє життя, так і не побачивши єдинорогів. І ким би не були ті поні, яких вона бачила кілька тижнів тому, вони були зовсім не схожі на тих, що водилися в Еквестрії. Вони навіть не заговорили до неї.

Ліра байдуже оглянула свої пальці. Вона завжди могла зробити те, що зробила з Бон-Бон за останній тиждень. Якщо вона не згадає про єдинорогів, можливо, їй вдасться переконати Одрі, що вона пережила це. Що вона не божевільна.

Вона знала про цей світ ще менше, ніж думала. Весь цей час вона була в якомусь місці під назвою "Америка". Судячи з реакції Одрі, Франція все ще була реальною, але Ліра не мала жодного уявлення, наскільки вона далеко. Не схоже було, що вона була десь близько.

Вона зітхнула. Що вона мала сказати своїй справжній

родині?

* * *

Одрі застала батька за роботою у вітальні за ноутбуком. Вона повільно підійшла до нього. З цим треба було поводитися делікатно...

- Привіт, тату?

- Так? - Він не підняв очей.

- Я знаю, що це несподівано, але... ми знайшли батьків Ліри, - сказала вона.

Він негайно припинив друкувати і повернув голову. - Ти впевнена?

Одрі кивнула. Вона продовжила пояснювати все про те, як один з друзів Ліри з гурту впізнав її батька, про статті в новинах, які вони знайшли. Усю історію, за винятком розмови, яку вона щойно мала з Лірою. Історія була досить божевільною і без її допомоги. - Я не знаю, як ніхто не здогадався про це раніше. Томас Міхелакос. Коли-небудь чув про нього? Гадаю, він досить популярний.

- Я не впізнаю це ім'я. Але ви впевнені, що це він? Я не розумію, як ніхто не міг...

- Чому вони його не впізнали? - запитала Одрі. Ну, Ліра мала на це чудове пояснення... - Я теж не знаю. Але фотографія збігається, і були новини про її зникнення, які відповідали її віку... Я не думаю, що ми можемо сказати щось напевно, але це здається дуже ймовірним.

- Дозвольте мені побачити її, перш ніж ми приймемо будь-яке рішення, - сказав він. - І вона нічого не сказала про те, де була?

Так. Її зовсім не викрадали. Вона жила в чарівній країні з єдинорогами. Там не було ніяких турбот, все було в сонячних променях і веселках. Але натомість Одрі сказала йому - Ні... Все ще нічого. Я все ще думаю, що з нею щось могло статися. Наприклад...

Він кивнув. Нічого не треба було казати, вони обговорювали цю можливість багато разів.

- А Ліра досі нічого не каже. Ти ж показала їй, що знайшла, так?

- Звісно. Вона сказала... Вона сказала, що нічого про це не пам'ятає.

Вони обоє деякий час мовчали. - Але, Одрі...

- Так?

- Якщо це не виявиться її сім'єю, нам потрібно буде щось зробити з Лірою. Вона хороша дитина, але їй не можна тут більше залишатися.

- Я знаю це...

- Мені просто потрібно закінчити з роботою, і я піднімуся нагору, щоб подивитися, що ти знайшла.

Вона повернулася нагору і стала чекати.

* * *

Світло від екрану комп'ютера світило Одрі в обличчя в темній кімнаті. Була пізня ніч. Її мама теж перевірила те, що вони знайшли. Вона чула про серію книг, які написав батько Ліри, хоча сама ніколи не читала жодної з них. Високе фентезі не було її улюбленим жанром. Але все в цій історії зі зникненням Ліри Міхелакос п'ятнадцять років тому, здавалося, збігалося. Тепер залишалося лише вийти на зв'язок. Ліра попросила її розібратися з цим, оскільки вона не мала жодного уявлення про електронну пошту.

Але навіщо їй було йти і все так ускладнювати?

Адже до цього часу їй ставало дедалі краще. Коли Одрі вперше зустріла її, Ліра була абсолютно безнадійною. Цілковита руїна. Це була лише спроба Одрі зробити добру справу, дозволивши їй залишитися на кілька днів... які перетворилися на тижні. Але така дівчина, як вона - очевидно, втікачка - сама в (в міру) великому місті. Вона напрошувалася на неприємності. Хто знав, де б зараз була Ліра, якби Одрі не втрутилася? І чи була б вона взагалі жива. Це може бути перебільшенням, насправді... Але не виключено.

Було досить важко переконати її батьків, що ця випадкова зеленокоса незнайомка, яка час від часу намагалася їсти квіти, не була повною божевільною. Про єдинорогів вони б нічого не хотіли чути. Одрі мала про це подбати. Чим більше їй вдасться переконати їх, щоб вони дозволили їй розібратися з цим самостійно, тим краще.

Пряме запитання про минуле Ліри спочатку не просунуло її далеко. Одрі подумала, що, можливо, побудувавши довірливі стосунки, вона зможе розговоритися. Так і сталося.

Отже, Ліра думала, що вона походить з "Понівіля" - творча назва, напевно, довго над нею працювала - і що вона була єдинорогом. А тепер чарівна принцеса перетворила її на людину і вона намагається вписатися в людське суспільство. Були й гірші марення, напевно, небезпечніші, але це було найстрашніше.

Перші підозри Одрі щодо жорстокого поводження з дітьми не можна було повністю відкидати. Якщо вже на те пішло, вони здавалися більш вірогідними. Якщо припустити, що вона була Лірою Міхелакос - на це вказувало достатньо фактів - і її викрали ще немовлям, хто знав, де вона була? Вона блокувала спогади. Мабуть. Щось у її поведінці, коли вона відкрила свою маленьку "таємницю", говорило про те, що вона вірила кожному слову, яке виходило з її вуст.

Коли вони вперше зустрілися, вона подумала, що Ліра цікава. І так, вона була цікавою, все вірно. Одрі опустила голову на руки і застогнала. Чим швидше вона покінчить з цим, тим краще.

Одрі нетерпляче натиснула пробіл, щоб розбудити комп'ютер. Вона відкрила браузер і повернулася на офіційний сайт Томаса Міхелакоса. Сторінка була просто яскравою рекламою його книжкової серії. Хлопець побудував свій статок на фантастичних світах, і Ліра думала, що вона походить з одного з них. Чи варто було відправляти її саме сюди, навіть якщо це була її справжня сім'я?

З одного боку, вона поводилася так, ніби не хотіла бути єдинорогом. Зважаючи на те, якими насправді були ці роки в "Понівілі", цілком зрозуміло, що вона хотіла б звідти втекти. Її метою було знайти батьків і стати нормальною людиною. Це не звучало надто шкідливо.

А з іншого боку... Вона вважала себе єдинорогом. З усіх речей, єдинорогом. Яка була правильна реакція на це?

Лірі потрібна була допомога. Поки її марення не були небезпечними... Терапія, ліки. Напевно, дорогі. Відправляти її на інший кінець країни, можливо, було не найкращим рішенням, але не схоже, що сім'я Одрі могла надати якусь допомогу. А тепер у Ліри була власна сім'я, яка могла подбати про неї, за умови, що вона зможе до них додзвонитися.

Довелося довго копатися на сайті, але Одрі нарешті знайшла на сторінці посилання на електронну пошту автора. Ймовірно, вона призначалася лише для листів від шанувальників і подібних речей, але іншого способу зв'язатися не було. Її батьки обговорили це з нею - що вона має робити, що вона має йому сказати.

Вона витратила кілька хвилин, щоб надрукувати повідомлення, і перечитала його кілька разів. Вона не хотіла, щоб воно звучало як шкільна газета. Чи не було воно занадто формальним? Недостатньо? Вона намагалася сформулювати частину про проблеми Ліри м'яко. Якби вона звучала надто божевільно, це могло б поставити під загрозу ту частину історії, яка насправді могла бути правдивою.

Містер Міхелакос

Мене звуть Одрі Лорен. Мені шістнадцять років і я живу в Де-Мойні, штат Айова. Кілька тижнів тому я познайомилася з дівчиною мого віку, яка проїжджала через місто і назвалася Лірою. Зараз вона живе в моєму домі і працює музикантом-аматором. Вона не знає свого прізвища і сказала, що шукає своїх біологічних батьків після того, як дізналася, що її вдочерили.

Лише нещодавно ми впізнали вас і вашу дружину на фотографії, яку Ліра носила з собою. Вона ніколи не чула про вас, але її ім'я та вік збігаються з ім'ям та віком вашої зниклої доньки.

Ліра відмовляється розповідати мені що-небудь правдиве про своє минуле або про те, хто були її колишні опікуни. Здається, вона страждає на марення і може потребувати медикаментозного лікування або професійної допомоги.

На цьому місці Одрі зробила паузу. Наразі краще не згадувати, наскільки сильними були ці марення. Дочка цього хлопця була викрадена, і він не бачив її роками. Не було жодного способу сказати "до речі, вона сказала мені, що вона єдиноріг", щоб це не прозвучало як жорстокий жарт.

Я розумію, що коли ваша донька зникла п'ятнадцять років тому, було викрадено кілька речей. Якщо ця фотографія - одна з них, то я не бачу іншого способу, як вона могла її отримати.

Будь ласка, дайте відповідь.

До повідомлення було прикріплено фотографію фоторамки Ліри, яку вона зробила. У Одрі не було сканера, а крім того - рамка могла допомогти ідентифікувати її. Довести, що фотографія не була скопійована. Вона також додала фотографію самої Ліри.

- Сподіваюся на Бога, що ти справді перевіриш це - пробурмотіла Одрі і натиснула "відправити".

* * *

Минуло кілька днів відтоді, як вони знайшли її батьків. Ліра почала відчувати себе незатишно в цьому будинку. Наразі вона просто сиділа на ліжку з гітарою - не грала на ній, навіть не ввімкнула її в розетку. Вона почала проводити багато часу на самоті, просто думаючи.

Батьки Одрі почали розпитувати її, що вона пам'ятає про свою прийомну сім'ю, і Ліра помічала вираз обличчя Одрі, коли вони про це говорили. Після їхньої розмови вона нічого не сказала про "Еквестрію". Одрі майже благала її цього не робити.

Вони все ще були досить гостинними, але питання почалися знову. Ліра просто хотіла повернутися до Філідельфії - Філадельфії, виправила вона себе - і жити нормальним людським життям, про яке вона мріяла. Вона вдавала, що це те, що вона мала тут, але насправді, останні кілька тижнів вона була аутсайдером. Тепер вона нарешті мала міцні зв'язки з людським світом.

Ну... можливо. Вони все ще не отримали...

- Я отримала відповідь.

Вона витріщилася на Одрі, яка щойно ступила на поріг. Щось у виразі її обличчя говорило про те, що все йде не за планом.

- Від мого тата? Що він сказав? - запитала Ліра, насупившись. Вона відклала свій інструмент убік.

Одрі сіла поруч з нею. Її руки були складені, і вона втупилася в свої коліна. - Ну, по-перше... Він не зовсім переконаний, що ти його дочка.

Ліра нахилилася вперед. - Що? Але ж на твоєму комп'ютері було написано...

- Вони шукали тебе роками після твого зникнення. Очевидно, вони хотіли повернути свою доньку, але врешті-решт вони втратили будь-яку надію на те, що ти все ще жива, - сказала Одрі. - Але... ти не перша людина, яка видає себе за Ліру Міхелакос.

- Ти маєш на увазі... хтось видавав себе за мене? Навіщо?

- У нього зникла дочка і в нього багато грошей. Сама порахуй, - сказала Одрі. - Він не хоче піддавати свою сім'ю надто великому напруженню. Але його зацікавила картина. Після твого зникнення нічого не було знайдено, але він сказав, що картина була однією з речей, яких не вистачало.

Ліра полегшено зітхнула. - Бачиш? Я ж тобі казала. Це має все довести, чи не так?

- Нічого не можна вважати достовірним, поки вони не отримають тест ДНК, але спочатку він хоче поговорити з тобою. Він дав мені номер телефону, - сказала Одрі.

- Номер телефону... - Ліра згадала, що це було. Той самий, який вона використовувала, щоб поговорити з Рендалом першого разу. - Тож я можу поговорити з ним по ньому, так?

- Типу того, для чого він і призначений, так. Тільки не кажи йому нічого божевільного, добре?

- Ти маєш на увазі про поні?

- Так, про це. Нічого про це.

Ліра нервово засміялася. - Ні, звісно, ні. Я знаю, що я не єдиноріг. Я просто... пожартувала, от і все.

- То ти збираєшся розповісти своїй родині, де ти була останні п'ятнадцять років? Впевнена, вони хотіли б знати.

- Ну...

Одрі похитала головою. - Що б ти не вирішила їм сказати, просто пам'ятай, що ти все ще ходиш по тонкому льоду. Останнє, що тобі потрібно, це щоб вони подумали, що ти просто намагаєшся їх використати.

- Я б ніколи цього не зробила.

- Ліро... Незважаючи ні на що, я все ще довіряю тобі. Може, не варто. Може, ти божевільна. - Одрі простягнула їй маленький папірець. - Це номер, який він мені надіслав. Все, що ти можеш зробити зараз - це поговорити з ним.

* * *

Телефон був в одній руці, а папірець - в іншій. Лірі здалося, що вона пам'ятає, як ввести код на пристрої. Операція була досить простою. Втім, це був лише другий раз, коли вона розмовляла по телефону, і востаннє це було дуже давно. Не кажучи вже про те, що вона вперше розмовлятиме з батьком.

Вона глибоко вдихнула. Вона спостерігала за сімейними стосунками між Одрі та її батьками. Здебільшого вони добре ладнали. Але Одрі завжди була людиною і знала їх усе своє життя. Ця людина - і це було частиною цього, він був людиною - була для неї зовсім незнайомою. Вона не відчувала нічого подібного під час розмови з людиною відтоді, як уперше зустріла її.

Ліра зціпила зуби і набрала кожну цифру.

- Гм... привіт... - Відповіді не було, лише періодичні гудки. - Алло? Хто-небудь...

- Алло? Хто це? - Несподівано з маленького пристрою пролунав чоловічий голос.

Вона завмерла, але нарешті знову знайшла свій голос. - Мене звуть Ліра. - Вона сказала це тихо і чекала на відповідь. Він теж нічого не відповів. За мить вона продовжила - Ви... Томас Міхелакос?

- Так... - Його голос раптом стих. Можливо, він так само нервував, як і вона зараз. Він деякий час мовчав, а потім сказав. - Я прочитав лист про тебе.

- О, ви... читали? - Їй так само важко було щось сказати.

- Твоя... подруга розповіла мені...

- Одрі? Так, вона надіслала листа. Я не вмію користуватися комп'ютером. - Вона коротко, нервово засміялася.

Ще одна довга пауза. - Як давно ти зберігаєш цю фотографію?

- Відколи... Відколи я була молодою. Я ніколи не знала, хто ви. Один мій друг читав ваші книги. Він розповів мені про ваші книги. Про магію.

- Ліра... - Було щось дивне в тому, як він вимовив її ім'я, ніби він більше не звик його вимовляти. - Де ти була всі ці роки?

Це питання було неминучим. Він мав право хотіти це знати. І все ж, він, напевно, не повірив би їй. І якщо її сім'я - її єдиний міцний зв'язок з цим світом, її єдиний постійний дім - покине її, вона залишиться ні з чим.

Вона згадала ніч, коли Дьюї показав їй ту фотографію. Це була одна з її останніх ночей в Еквестрії. Після того, як вона побачила тих людей, навіть не знаючи, хто вони, залишатися в Еквестрії не здавалося можливим. А тепер вона розмовляла з чоловіком зі своєї фотографії.

Якщо вона хотіла жити там, у Пенсильванії, то найкраще було б залишити Еквестрію в минулому. Назавжди.

- По правді кажучи... - Вона почухала голову. - Я не пам'ятаю, що зі мною сталося.

- В електронному листі було сказано, що ти була... збентежена цим.

- Так. - Голос Ліри затремтів. - Все як в тумані.

Телефон знову замовк, потім голос сказав. - З тобою все гаразд?

- Звісно. Нічого поганого зі мною не сталося. Але я мало що пам'ятаю з того, що було до мого приїзду в Де-Мойн. Одрі та її сім'я прихистили мене на деякий час. А до того... Я не пам'ятаю, як я сюди потрапила.

Це прозвучало слабко, вона зрозуміла це. Вона просто не знала достатньо про людський світ, щоб придумати переконливу брехню, хоча й обмірковувала її протягом останніх кількох днів. Вона навіть не знала, що таке "Америка", хоча була в самому її центрі.

- Ти нічого не пам'ятаєш? - запитав він.

- Хотіла б, щоб пам'ятала.

Її ноги неспокійно ворушилися. Найдивнішим у розмові по телефону було те, що ти не міг бачити співрозмовника. Що вона робить, як виглядає. Це тільки ускладнювало розмову з батьком.

- Отже... Зелене волосся, так?

- Що? - Ліра озирнулася, але в кімнаті була сама. Як він дізнався?

- Твоя подруга Одрі надіслала мені твою фотографію. Ти не така, як я очікував, м'яко кажучи. - Добрий гумор у його голосі звучав вимушено. Це було зрозуміло, навіть не маючи змоги бачити його.

- Е-е... так, мабуть, ні. - Ліра слабо посміхнулася. Всі інші люди думали, що вона пофарбувала волосся. Насправді вона не знала, який колір волосся у неї має бути - зелений явно не був тим, з яким вона народилася. Її батьки знали б, але не вона сама.

- А ти музикант? Я правильно пам'ятаю?

- Так. Здебільшого на гітарі.

Запала ще одна довга мовчанка. - Я бачила, що ти пишеш книги про магію.

- Так... Можна і так сказати, але зараз у фентезі набагато більше, ніж просто магія.

- Мене це не дуже цікавить... - сказала Ліра.

- Тоді ти, мабуть, дивачка. Моя дружина малює ілюстрації, багато з них для моїх книг, і... твоя сестра... Ну, вона...

Відтоді, як Одрі згадала про неї, читаючи інформацію з комп'ютера, Ліра зацікавилася своєю сестрою. - Як її звати? - Ліра нахилилася вперед.

- Хлоя.

- Я б хотіла з нею познайомитися. - Ліра посміхнулася. Вона завжди звикла бути єдиною дитиною, але добре ладнала з молодшими кобилками. Її сестра, мабуть, була приблизно того ж віку, що й Шукачі К'юті-Марок.

- Я ще нікому з них не розповідав про тебе. Просто... - Вона почула, як він зітхнув. - Ліро, я б дуже хотів тобі довіряти, але ми маємо бути обережними. Ти ж не брешеш про те, звідки у тебе ця фотографія?

- Звісно, ні! Вона справді у мене відтоді, як... відколи я себе пам'ятаю.

- Ти ж казала, що нічого не пам'ятаєш.

- Ну, не все... Але ця фотографія, вона точно була у мене... - Кілька тижнів. - Роками, - сказала вона замість цього.

Що ж, Дьюї зберігав її роками, а де б іще він міг дістати фотографію людей? До того ж, не схоже, що вони збиралися сказати їй правду. До самого кінця вони просто хотіли, щоб вона була звичайним єдинорогом. Невже вони не розуміли, що це неможливо?

- Якби ти могла розповісти мені, що сталося, куди ти пішла після... ну...

- Я не можу. Вибач.

Ніхто з них нічого не сказав. Тоді він заговорив знову. - Ти могла б приїхати сюди? У Пенсильванію?

- Га? Я маю на увазі... Я думаю, що так... - Ліра не мала жодного уявлення, де це відносно Де-Мойна, але, мабуть, туди можна було б якось дістатися. - Ти хочеш сказати, що довіряєш мені?

- Можливо, я даремно сподіваюся.

- Мені справді більше нікуди йти. Дуже вам дякую... - прошепотіла вона.

- І останнє питання. Чи зможу я поговорити з сім'єю, в якій ти зупинилася?

- Так, звичайно... Я зараз когось знайду... Мені просто передати їм телефон? Вибачте, я в цьому новачок.

- Нічого страшного.

Вона опустила телефон від вуха. Вона припустила, що може ходити з ним, поки не знайде когось із батьків Одрі. Здавалося, існував певний етикет, якого люди дотримувалися при використанні таких телефонів, який вона спостерігала, але ніколи не розуміла.

Але, що важливіше... Вона нарешті їхала додому.