Антропологія

Ліра прокинулася від запаху чогось печеного... Це була кориця? Бон-Бон, мабуть, готує сніданок.

Вона підвелася і потерла очі. Потім подивилася на свої руки. Так... Тепер вона була людиною. Крізь вікно пробивалося сонце, і вона бачила карету, що проїжджала повз неї вулицями Франції.

Трохи пристосувавшись, Ліра перекинула ноги через край ліжка і підвелася, спираючись однією рукою на ліжко. Вона потягнулася, щоб позбутися скутості.

Знизу долинали голоси, яких вона не впізнала. Слова було важко розібрати, але вони не були схожі на голоси людей, з якими вона жила. Вона почухала голову і попрямувала вниз на кухню.

Одрі сиділа за столом, втупившись у срібну скриньку на кухонному столі. Її волосся не було зав'язане, як учора, і спадало на плечі. Вона також була в окулярах, хоча раніше, очевидно, не потребувала їх. Вона повернула голову, коли почула, що Ліра увійшла. - Доброго ранку.

- Доброго ранку... - сказала Ліра, позіхаючи. Вона подивилася на те, на що дивилася Одрі. Здавалося, це було джерело інших голосів.

- Ми повертаємося до висвітлення президентської кампанії... - Здавалося, що він ні до кого конкретно не звертався. Одрі навряд чи звертала на нього увагу. Вона взяла довгий чорний предмет, і ящик раптом замовк.

- Мама і тато вже пішли на роботу, - сказала Одрі, відволікаючи увагу Ліри. - Ти проспала допізна, я вже майже збиралася тебе будити.

- Так. Я люблю спати допізна, - відповіла Ліра.

- До речі, чудова зачіска. Навіть божевільніше, ніж зазвичай, - сказала Одрі. - Я можу позичити тобі гребінець, якщо хочеш. Після того, як поїси, якщо хочеш.

Запахи стали непереборно сильнішими, і це були знайомі запахи. - Ти приготувала сніданок? - запитала Ліра. Вона провела пальцями по волоссю, намагаючись прибрати його, але без особливого успіху.

- Булочки з корицею. Ти ж не проти? - сказала Одрі. - Я все ще відчуваю себе жахливо через вчорашнє.

- Ні, все гаразд, - відповіла Ліра. - Навіть чудово. Моя сусідка по кімнаті постійно їх пекла. Вона професійний пекар.

- Я точно ні, - з посмішкою сказала Одрі. - Це просто "Пілсбері". - Вона помітила, що Ліра знову розгубилася. - Попередньо упаковані. Все, що я зробила, це увімкнула духовку і поставила їх туди.

Ліра була просто рада побачити якусь впізнавану їжу. Вона попрямувала до плити, де на неї чекала сковорідка. Збоку стояла тарілка і столове срібло.

- Я ще й каву зварила, якщо хочеш.

- Ні, дякую, - сказала Ліра. - Я не дуже люблю каву. Занадто гірка.

Навіть коли все інше здавалося таким незнайомим, у людському світі все одно могло бути щось впізнаване. Багато поні любили каву - Поні Джо заробляв на ній більшу частину своїх грошей ще в Кантерлоті. Ліра спробувала кілька років тому. Навіть коли вона намагалася кинути якомога більше цукру, вона так і не змогла звикнути до смаку.

Вона сіла за стіл навпроти свого друга-людини. Це все ще здавалося занадто добре, щоб бути правдою. Ще зовсім недавно Ліра ніколи б не змогла уявити, що буде снідати зі справжньою людиною.

Ліра відкусила шматочок, і хоча булочки з корицею були не такі смачні, як ті, що готував Бон-Бон, вони їй все одно сподобалися.

Срібна скринька стояла позаду неї. Вона повернулася, щоб краще роздивитися, і - як би це не було неможливо - всередині були людські фігури, хоча й у вікні. Навколо фігур були слова, занадто багато, щоб зосередитися на них, і всі вони рухалися. Губи людей ворушилися, але жодного звуку більше не виходило.

- Це було ніщо інше, як висвітлення виборів. Я вже втомився від цього. Напевно, мені варто приділяти цьому більше уваги. Адже нам обом доведеться голосувати через рік, - сказала Одрі. - Я припускаю, що ти будеш, принаймні. Ти демократка чи республіканка?

Ліра витріщилася на неї. - Я... не знаю.

- Не визначилися? Гадаю, це не має великого значення. - Одрі знизала плечима. - То, як би там не було, твоя сусідка?

- А? А що з нею?

- Ти сказала, вона була професійним пекарем?

- Так. Скоріше кондитером. Цукерки, солодощі та інше, - сказала Ліра. Вона відкусила ще один шматочок. - Я люблю таку їжу, так що все вийшло добре.

Одрі кивнула. - А скільки їй було років?

- На кілька місяців старша за мене.

- Все ще досить молода, щоб бути професіоналом... - сказала Одрі.

- Не зовсім. Вона працювала багато років, перш ніж її взяли на роботу туди, де вона зараз, - сказала Ліра. - А чим займаються твої батьки? - Вона хотіла перевести розмову на людей. Думати про дім зараз було трохи складно.

- Тато працює на директора, у 801 Гранд. Це висока будівля в центрі міста, - сказала Одрі. - А мама - вчителька. Викладає англійську в середній школі. У неї ще є кілька літніх класів.

Отже, вчителька, і... Ліра не була впевнена, що робити з другим. - Так... що таке англійська? Ти маєш на увазі, як Англія? - Це була одна з людських націй, про яку вона знала з книжок. Вона все ще була незнайома з тим, як працює людське суспільство, з усіма цими різними країнами. Не могло бути, щоб у них були вчителі для всіх інших.

- Знаєш, англійська. Література, письмо. Мовне мистецтво, - сказала Одрі. - Ліро... Те, що ти мені вчора розповіла, мене дуже турбує. Я думаю, що тебе, мабуть, забрали зі школи занадто рано. Що саме сталося?

Вона знизала плечима. - Тоді всі закінчили школу.

Одрі насупилася і підняла брову. - Гаразд... То в яку школу ти ходила?

Ліра завагалася. - Це... ух... - Що вона сказала? Одрі сміялася над ідеєю магії, коли вона вчора заговорила про неї. Магічна Академія Кантерлота була хорошою школою, але, очевидно, людська освіта працювала по-іншому. - А, ну... ти знаєш. Школа.

Одрі відкинулася на спинку стільця і склала руки. - Гаразд... - сказала вона.

- Я просто хочу побачити більше цього місця. Я вчора трохи погуляла, але там є ще більше. Я не хочу зараз думати про дім.

- Ліро... - Одрі завагалася. - Коли я вчора говорила з батьками, вони сказали те саме, про що я думала. Тобі потрібна професійна допомога.

- Ти чудово справляєшся, - сказала Ліра. - Ти робиш дуже багато, просто дозволивши мені залишитися тут. Я тобі дуже вдячна.

- Ну, так, але... я маю на увазі терапію.

Бон-Бон теж казала це кілька разів. Але чому Одрі сказала це? Саме її існування доводило, що Ліра не була божевільною.

- Що ти маєш на увазі? - запитала Ліра.

- Очевидно, що ти не можеш собі цього дозволити в твоєму теперішньому становищі, і ми теж не можемо стільки витрачати... Але, принаймні, нам обом було б корисно, якби ти розповіла мені більше про те, звідки ти приїхала сюди.

- Я ж казала, що це не має значення...

- Це має значення, Ліро. Наприклад, чому ти покинула батьківський дім, коли була такою молодою? Що вони зробили?

- Нічого... Вони просто вирішили, що настав час, щоб я знала правду про себе. Мої батьки завжди робили для мене найкраще, що могли.

Одрі сказала, що їй стільки ж років, скільки й Лірі, але вона все ще жила з батьками. Вони збиралися на роботу, але їй залишалося ще кілька років навчання в школі. Ліра не була впевнена, чи може вона взагалі вважати себе дорослою... Але це все одно здавалося смішним. Вона могла подбати про себе протягом багатьох років.

Одрі зітхнула. - Я знаю, що ти не хочеш про це говорити, але чи все це правда? Те, що ти говориш, не має жодного сенсу.

- Звичайно, це правда, - сказала Ліра. - Я розумію, що ти хвилюєшся - я маю на увазі, що це місце працює інакше, ніж там, звідки я родом. Але там, де я жила раніше, все було нормально.

- Мені просто важко повірити, що ти можеш ось так просто встати і залишити все і всіх позаду.

- Моє життя вдома було цілком нормальним, - сказала Ліра. - Напевно... я просто завжди відчувала, що мені там не місце. Коли я дізналася про свою справжню сім'ю, це пояснило чому. Мені просто потрібно знати, ким я маю бути.

Одрі підняла горнятко і допила холодну каву, яка вже давно перестала парити. - Я б хотіла допомогти тобі знайти твоїх батьків. Я просто не уявляю, як ми зможемо щось зробити, маючи лише фотографію, тим паче таку ж стару, як і я, - сказала вона. - Ти не думала про те, щоб повернутися додому? Здається, у тебе там було багато друзів.

- Це просто... більше неможливо, - сказала Ліра.

- Чому?

- Це дуже важко пояснити. - Ліра втупилася в свою порожню тарілку. - Повір мені. Я дійсно кажу тобі правду.

- Вибач, якщо я здамся тобі нав'язливою. Але поки ти живеш у нас, ми просто хочемо дізнатися трохи більше про те, звідки ти родом, - сказала Одрі. - Так чи інакше... які у тебе плани на сьогодні? Давай просто проживемо один день за один раз.

- Я думала піти пограти ще трохи. Мені все одно потрібно заробити ще трохи грошей, - сказала Ліра.

- А, точно. Ти отримала дозвіл? - сказала Одрі. - Я трохи пошукала в Інтернеті. Місто досить добре ставиться до вуличних музикантів, але тобі потрібен дозвіл.

- Ні, я ніколи не думала про це, - сказала Ліра. Вона здивувалася, як Одрі знайшла час, щоб пошукати цю інформацію тільки сьогодні - як довго вона не спала? - Я постійно грала на публіці. У мене ніколи не було з цим проблем.

- Що ж, тобі просто пощастило, що ніхто не викрив тебе в цьому. Тобі, мабуть, варто зробити це сьогодні, перед тим, як спробувати ще раз. Це лише п'ять доларів. О, і візьміть своє посвідчення особи.

- Га?

- Що нагадало мені... - Пальці Одрі забарабанили по столу. - Ти ніколи не казала мені свого прізвища. Могла б хоча б це зробити, чи не так? - Вона посміхнулася.

Ліра на мить застигла. - Моє... прізвище?

- Так.

Вона подивилася вбік. - Це проблема... Я не знаю, в чому вона полягає, - сказала вона. - Я досі нічого не знаю про своїх батьків.

- Але ж там, звідки ти родом, у тебе мало бути щось подібне, - сказала Одрі. - Як щодо твоєї прийомної сім'ї?

Ліра похитала головою. - Ні, я завжди була просто Лірою. Ну, взагалі-то, Хартстрінгс. Але якщо Твайлайт звучало як дивне ім'я для людини, щоб вона подумала про це ім'я?

- Отже... Без прізвища. І без посвідчення особи.

- Ні.

- Оштрафувати за гру, безумовно, було б контрпродуктивно... - Одрі потерла лоб. - Я справді не знаю, у що я вляпалася, - пробурмотіла вона.

- Вибач, - сказала Ліра. - Я ж казала тобі. Там, де я виросла, все було зовсім по-іншому.

- Я можу це сказати.

Вона знову глянула на коробку на прилавку. Всередині була людська фігура. Позаду нього було заплутане місиво кольорів. Здавалося, він жестами показував на якусь область. Одрі взяла зі столу довгий предмет. - О, погода на дворі. - Вона направила його на ящик, і людський голос почувся знову.

- Повинні бути хмари і невелика ймовірність дощу в другій половині дня... - Кольори за його спиною зникли, натомість з'явилися цифри та маленькі піктограми сонця і дощових хмар.

- Раніше говорили, що дощ може піти о третій або четвертій годині, - сказала Одрі, показуючи на ящик. - Якщо ви все ще збираєтеся повертатися, постарайтеся бути вдома до того часу.

Ліра повернула голову, її очі були приклеєні до коробки, але вона кивнула. - Так. - Потім, після хвилини роздумів, вона додала. - Моя мама працювала в метеорологічній службі.

- О, справді? Як ведуча, чи...?

- Продюсером, - сказала Ліра, насупившись. Вона нічого не говорила про човни.

Одрі кивнула. - Але я не думаю, що ти скажеш мені назву станції.

- Це не має значення.

- Гадаю, це вже початок... Якщо ти захочеш розповісти мені щось ще, ти можеш мені довіряти. Ти ж знаєш це, так?

- Так, звичайно... - сказала Ліра. Вона недбало взяла виделку, хоча вже закінчила їсти. Вона тримала її між пальцями і з цікавістю розглядала. За мить вона знову підняла очі. - Власне, одне питання.

- Валяй.

- Чи можу я десь купити більше одягу? Я мало що взяла з собою, коли їхала.

- Так, у центрі міста є кілька комісійних магазинів. Це не так далеко, якщо ти захочеш піти туди пізніше сьогодні.

- Думаю, так і зроблю.

Вони разом прибрали посуд зі сніданку, і Ліра пішла

нагору збиратися.

* * *

Ліра стояла у ванній кімнаті перед дзеркалом, а з нього на неї дивилася людина із зеленим волоссям. Вона майже здивувалася, коли побачила, що її відображення рухається одночасно з нею, коли вона бере щітку для волосся. Вона все ще не могла повірити, що це була вона.

Рукоятка ідеально лягла в її долоню. Вона була майже такою ж, як та, якою вона розчісувала свою гриву, коли ще була поні, але тепер вона використовувала її правильно.

Здавалося, що в такі моменти все стає на свої місця. Навіть така проста річ, як гребінець, була створена людьми. Минуле цього світу, мабуть, було дуже схожим на минуле іншого, якщо повернутися на кілька століть назад. Але як далеко?

Вона провела щіткою по волоссю, намагаючись вичесати якомога більше волосся. Воно все ще трохи стирчало зверху, але це не мало значення.

Озирнувшись на своє відображення, вона вирішила, що цього достатньо. Вона зупинилась на мить, щоб помилуватися своїм новим "я". Вона справді виглядала напрочуд схожою на ту картину, яку намалювала кілька місяців тому... Частина її завжди знала, що їй судилося бути людиною.

Ліра повернулася до своєї кімнати і стала перед вікном. У прогнозі погоди обіцяли дощ між третьою та четвертою годинами, тож вона вирішила зачекати, доки він закінчиться, а тоді вже йти до магазину. Хмари вже розійшлися, і небо було сірим.

Наразі вона перевірила книжкові полиці у своїй кімнаті, як і планувала зробити напередодні ввечері. Тут було так багато книг, що вона навіть не знала, з чого почати. Це був, буквально, цілий світ інформації, який вона тільки починала освоювати.

Тут була серія книг у великих твердих обкладинках, що збільшувалися в товщину, під назвою "Гаррі Поттер". Це виглядало як художня література - надто вже назви нагадували їй пригоди про відважних хлопців, якими вона зачитувалася ще кобилкою. Власне, багато з цих книжок були схожі на вигадку. Там була ціла полиця книг якогось Вільяма Шекспіра, які здавалися п'єсами, коли Ліра зазирнула всередину.

Ліра віддала б перевагу історії людського світу, але... тут було дещо. "Розуміння людської природи". Це було ідеально.

Вона взяла її з собою і сіла на ліжко, почавши зі вступу. Здавалося, вона була зосереджена більше на психології, ніж на чомусь іншому... Але це теж було добре. У передмові було сказано, що вона призначена для покращення стосунків з "нашими ближніми". Практичне застосування було саме тим, що вона хотіла зрозуміти.

Вона прочитала перші кілька розділів, але це було не те, чого вона очікувала. Всі ці речі про свідомість і психіку... Шкода, що тут не було Твайлайт, щоб пояснити, що означають усі ці слова. І вона, звичайно, не дуже добре пояснювала людський світ.

Ліра подивилася на вікно. Дощу ще не було. Вона подумала, чи не помилилася з часом, але була майже впевнена, що дощ мав би вже початися. Було хмарно, але сухо.

Вона закрила книгу і поклала її на тумбочку. Було вже пізно, тож їй, мабуть, скоро треба було йти. До того ж, вона все життя читала про людей. Чого вона справді хотіла, так це вийти на вулицю і стати частиною цього місця. Практичне застосування, як говориться в книжці.

Пачка людських грошей лежала там, тож вона взяла її і поклала собі в кишеню. Зрештою, вони в неї закінчилися... Важко було сказати, чи багато вона заробила на своєму вчорашньому виступі. І їй потрібен був дозвіл? Це ставало занадто складно...

Спустившись донизу, вона побачила Одрі, яка ставила посуд назад у шафки. Вона деякий час спостерігала за нею, як вона брала в руки кілька тарілок, складала їх у стопку і переносила до шафи по чотири чи п'ять за раз.

Одрі зупинилася, помітивши, що на неї дивляться. - Тобі чимось допомогти?

- Ні, я просто... Думаю, я піду в магазин, - сказала Ліра. - Ти зі мною?

- У мене ще є кілька справ. У центрі міста є кілька комісійних магазинів - просто пройди повз парк, в якому ми зустрілися, і це за кілька кварталів від Капітолію. Ти впізнаєш його, коли побачиш.

Ліра мала рацію - це було столичне місто. Можливо, більш типове людське місто було б меншим, схожим на Понівіль чи принаймні на Мейнхеттен. Але з усіх місць, де вона могла б почати своє життя як людина, саме тут було так захоплююче.

- Думаю, я зможу його знайти. Дякую!"'

- Так. Будь обережна там, - сказала Одрі.

- Я постараюся повернутися якнайшвидше.

Ліра попрямувала до вхідних дверей і повернулася до людського кварталу. Вона трохи зорієнтувалася, намагаючись пригадати, як вони потрапили сюди напередодні. Вони поверталися з того... ресторану. Вона здригнулася, коли згадала це. Але парк був вниз по вулиці від нього. Вона пішла тротуаром у тому напрямку, насолоджуючись прохолодним вітерцем.

Вона пройшла повз пару людей, які вигулювали собаку на повідку. Це був маленький чорний песик, не зовсім до коліна. Він виляв хвостом, дивлячись на неї. Чоловік, що тримав собаку на повідку, кивнув їй, і вона посміхнулася йому у відповідь. Навіть незважаючи на те, що це був великий район, на вулиці рідко гуляло стільки людей, скільки було поні в Понівілі. Це було трохи дивно.

Через кілька хвилин парк було досить легко знайти. А далі, вниз по вулиці, та будівля з куполоподібними вежами, мабуть, і є Капітолій. Це мало сенс. Вона не була такою високою, як замок Кантерлот, але все одно це була дуже вражаюча споруда зі схожим відчуттям величі. Лірі стало цікаво, чи влаштовували там коли-небудь вечірки, на кшталт Гала-вечора.

У центрі міста будинки починали зближуватися один до одного. Тепер тут проїжджало більше екіпажів, а на тротуарах було більше людей. Ліра майже звикла їх бачити - майже.

Зайшовши в одну з крамниць, Ліра ще раз подивилася вгору. Хмари ще не розійшлися, хоча дощ відмінили. Навіщо було розсилати прогноз погоди, якщо вони не збиралися його дотримуватися? Вона похитала головою і зайшла всередину.

Вона перевірила гроші, які взяла з собою. Людська валюта все ще була складною для розуміння, але вона починала пробиратися крізь неї. Паперові гроші називалися доларами, і здавалося, що вони коштують більше, ніж монети. Між п'ятидоларовими та однодоларовими купюрами не було буквально ніякої різниці, окрім того, що на них було надруковано. Проте люди вважали це нормальним.

Легко було збитися на манівці, коли було так багато людського одягу на продаж. Тут було набагато більше повсякденного вбрання, ніж у Еквестрії. Можливо, це частково пояснювалося тим, що вона виросла в Кантерлоті, але також і тим, що люди постійно носили одяг. Ще вчора вона помітила, що різні кольори та фасони компенсували брак різноманітності у їхній власній зовнішності.

Ліра знала, що має зосередитися на тому, що саме вона збирається купити. Вона перерахувала гроші, які принесла з собою, і спробувала розібратися в цінниках на одязі. Вона могла б купити кілька вбрань, але поспіх вичерпав би решту коштів... Принаймні, їй не треба було турбуватися про їжу чи місце для ночівлі. Принаймні, поки вона була в місті.

Лише коли вона вийшла з дому, то зрозуміла, що більшість сорочок, які вона вибрала, були зеленого кольору. Вона просто вибрала те, що, на її думку, буде добре виглядати на ній. Можливо, зелений був просто її кольором.

Передаючи кожну річ касиру, вона подивилася на вулицю. На вікнах стікали краплі. Дощ?

- Перепрошую. Котра година? - сказала Ліра. Можливо, її відчуття часу було вимкнене.

Людина, що працювала на касі, перевірила свій годинник. - Майже п'ята.

- Серйозно? - сказала Ліра. У прогнозі погоди було сказано, що дощ має йти сьогодні між третьою та четвертою годинами. Вони повністю вибилися з графіка. Ліра похитала головою. Її мати ніколи б такого не дозволила. Навіть Рейнбоу Деш не дозволила б так розслабитися.

- Ти кудись поспішаєш? Обережніше там.

Ліра віддала гроші за одяг. Як вона й очікувала, вони майже закінчилися. Незабаром їй доведеться заробити ще трохи. Якимось чином.

Людина подала їй мішки з одягом, і вона взяла їх. Ці мотузочки зверху... Більшість поні подумали б, що їх треба тримати в роті. Можливо, так вони і стали для поні, але набагато розумніше тримати їх у руках. Якщо тобі пощастило їх мати.

Ліра вже збиралася вийти на вулицю, але зупинилася. Вона вирішила, що зараз їй зовсім не хочеться йти під зливу, яку люди влаштували так невчасно. Вони, напевно, припинять його через годину або близько того, як і було заплановано. Ліра не знала, як вони це роблять, якщо люди не вміють літати, але вони роблять багато інших неможливих речей. Вони, напевно, могли б досягти хмар, якби дуже захотіли.

Вона стояла біля виходу, дивлячись на бризки води, коли вагони проїжджали крізь дощ. Повернувшись до магазину, вона вирішила ще трохи роззирнутися довкола. Очевидно, що вона більше нічого не могла купити, але людська мода і товари були досить цікавими, щоб зазирнути сюди вдруге.

Біля виходу була дошка оголошень, на якій висіло кілька рекламних листівок. Ліра прочитала деякі з них. Її погляд зупинився на одному - якесь слово привернуло її увагу. Вона прочитала його ще раз. Зірвала листівку зі шпильок, якими вона була прикріплена. Можливо, це була саме та відповідь, якої вона потребувала.

* * *

Як тільки все прояснилося, Ліра з усмішкою на обличчі поспішила назад до будинку. Вона не могла згадати, коли востаннє була такою схвильованою. Ну, можливо, коли вона вперше приїхала до Де-Мойна, але це було ще краще.

Вона відчинила вхідні двері і гукнула. - Одрі?

- Я тут. - Голос пролунав з вітальні.

Ліра попрямувала туди і побачила, що відеореєстратор увімкнений. Так само, як і менша на кухні, скляна панель тепер показувала зображення людей і різних місць. Одрі сиділа в кріслі перед ним.

- Мама вдома. Ми чекали на твоє повернення. Ти потрапила під дощ?

Ліра простягнула їй листівку. - Гей. Поглянь на це.

- Га? - Одрі деякий час дивилася на нього, а потім прочитала. - Ліро, ти ж знаєш, що треба просто взяти одну з цих вкладок внизу, так? А не красти цілу. - Вона вказала на клаптики паперу, що звисали з дна.

- Це були просто цифри. Я не була впевнена, що вони означають, - сказала Ліра. - Насправді, я не знаю, що багато з них означають, але їм потрібні музиканти, а це означає, що їм потрібна я!

- Це номер телефону, - сказала Одрі. Вона підняла на неї очі. - Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не знаєш, що він означає?

Ліра проігнорувала питання. - Ми обидві знаємо, що мені потрібен спосіб заробляти гроші, і я заробляю набагато більше, якщо виступаю на сцені. Виступи на публіці - це лише побічний ефект.

Одрі почала читати листівку.

ШУКАЮ МУЗИКАНТІВ ДЛЯ ХАРД-РОК ГУРТУ

СОЛО-ГІТАРА, БАРАБАНИ

ВПЛИВ: GNR, AEROSMITH, AC/DC, DEEP PURPLE

- Ліра... Це рок-гурт. - Вона озирнулася.

- Га? - Ліра насупилася. - Ну, я маю на увазі, я чула про це. У нас вони не дуже популярні, але я майже знаю, що це таке.

- Гра на лірі - це що? Класична? Народна? Я не знаю. Справа в тому, що в такому гурті, як цей, вона не дуже потрібна, - каже Одрі. - Схоже, їм потрібен гітарист.

- Гітари? - Ліра кивнула. Ще один інструмент, створений людиною. - Я чула про них раніше.

- Чула про них? - сказала Одрі. - Звучить так, ніби у тебе все готово.

- Так! Я чула, що на них буває важко грати, але, думаю, я впораюся. - Ліра розглядала свої пальці.

Приклавши руку до чола, Одрі сказала - Ні, я маю на увазі... - Вона зітхнула. - Я думаю, що це може бути корисно для навчання. На це точно є більший попит, ніж на ліру.

- Якщо це та музика, яка популярна серед людей, то я хочу її вивчити, - сказала Ліра.

- Гм... що?

- Я думаю, що зможу це зробити. Музика - це мій особливий талант.

Одрі потерла чоло. - А я вже думала, що починаю тебе розуміти...

- Гаразд, піду віднесу це нагору. - Ліра забрала у Одрі флаєр і взяла його з собою.

- Ми якраз збиралися вечеряти! - гукнула їй услід Одрі. Ліра ледь не спіткнулася на несподівано вузьких сходах, але вчасно опанувала себе і поспішила.

Ліра попрямувала до кімнати для гостей і залишила там свої сумки з покупками. Листівку, яку вона залишила, вона заховала між сторінками свого щоденника. Вона зупинилася на мить, коли побачила футляр своєї ліри. Потім вона повернулася вниз, щоб поїсти.

На вечерю того вечора була лазанья, яка, як запевнили Ліру, складалася здебільшого з сиру і томатного соусу і не містила абсолютно ніякого м'яса. Її приготувала мати Одрі. Вони сказали, що вона італійська - ще одне посилання на людську націю. Ліра не усвідомлювала, наскільки вони всі були взаємопов'язані.

Після того, як вони закінчили і надворі знову стемніло, Ліра повернулася до своєї спальні, щоб ще раз переглянути книги. Вона була на середині однієї з них, коли Одрі зайшла до неї.

- Гей, Ліро, щодо тієї листівки... - Вона притулилася до дверної рами, тримаючи цю маленьку річ в одній руці. Якщо пам'ять Ліри не зраджувала, вчора вона назвала його "Натан". Її зап'ястя рухалося вхолосту.

- Так?

- Ну, я не знаю, як буде з приєднанням до групи... Але якщо ти справді хочеш почати грати на гітарі, то, виявляється, я знаю декого, хто міг би тобі в цьому допомогти.