Антропологія

Сімнадцятий день народження Ліри настав раніше, ніж вона очікувала. Її сім'я з Кантерлота не знала точної дати, вони просто вгадували, і в підсумку отримали кілька тижнів вихідних. Вперше в житті вона святкувала свій день народження у справжню дату.

Ця вечірка (якщо її можна було так назвати) була набагато тихішою та інтимнішою, ніж попередні. Життя в Понівілі гарантувало, що твій день народження завжди буде грандіозним святом, на яке запрошуватиметься все місто. Пінкі Пай подбала про це. Не те, щоб усі приходили - в середньому двічі на тиждень влаштовували чийсь день народження, тож, очевидно, не всі могли потрапити на кожне свято.

Торт був магазинний, з якоїсь міської пекарні. Він був смачний, але не йшов ні в яке порівняння з Цукровим Куточком , ні за смаком, ні за оздобленням. Навіть близько. Бон-Бон випікала все, що Ліра хотіла на свій день народження. Більшість років вона вважала це достатнім подарунком. Чого б вона не віддала зараз за домашні шоколадні цукерки від Бон-Бон...

Але цього року вона мала їх вдосталь. Це був її перший рік у людській родині, і вони були єдиними на вечірці, не те, щоб вона знала багато інших людей у місті. Кілька подарунків, не дуже великих коробок. Ліра отримала так багато за останні кілька місяців, що не заперечувала. Хоча... їй було цікаво, що люди отримують на сімнадцятиріччя.

Вони всі разом сиділи у вітальні, Ліра - в центрі дивану між батьками. Вона відірвала папір від одного з подарунків - це була прямокутна коробка, що ледве вміщалася в одній руці.

- А... що це? - запитала Ліра, перевертаючи коробку і розглядаючи малюнки на бокових сторонах.

- Це мобільний телефон. Ми подумали, що ти повинна його мати, - сказала її мати. - Щоб ми могли бути на зв'язку, коли ти підеш кудись сама. І таке інше.

Ліра повільно кивнула, розглядаючи фотографію, надруковану на коробці. Вона не була схожа на інші, які вона бачила раніше. Проте це був захоплюючий зразок людської технології, і тепер у неї була своя власна. Як у справжньої, нормальної людини.

З допомогою батьків вона розпакувала його, вони показали їй, як підключити його до мережі - це називалося "зарядка" - а пізніше, як ним користуватися.

Він дуже відрізнявся від інших, які Ліра бачила. Зверху це була просто пласка скляна панель, але вона оживала, якщо натиснути на кнопку, а потім екран реагував на дотик пальців, що ковзали по поверхні. Вона провела кілька хвилин, просто спостерігаючи за різнокольоровими фігурами, що ковзали, коли вона торкалася його.

Мати показала їй, як це працює. Це було набагато більше, ніж вона могла собі уявити. На ньому можна було не лише розмовляти з іншими людьми, там була камера, музичний плеєр, годинник. Вона також могла користуватися інтернетом... якщо навчиться. Це було дивно, оскільки вона була впевнена, що Інтернет знаходиться в комп'ютерах, а не в цьому крихітному телефоні. Що б це не було, це все ще здавалося складним, але вона знала, що це було корисно.

Було ще кілька інших подарунків. Дрібніші речі. Альбоми рок-гуртів, які їй подобалися, і які тато пообіцяв допомогти їй поставити на плеєр телефону. Лірі було цікаво, як саме це спрацює - диски були більші за плеєр. Як би там не було, це, без сумніву, була людська винахідливість у її найкращому прояві.

Хлоя майже заснула на дивані, і після того, як її віднесли до ліжка, Ліра провела кілька хвилин з мамою і татом.

- Це був нелегкий день в останні роки... - сказала її мати. - Ти вже майже доросла.

Майже. Ліра ледь помітно посміхнулася на це. - Я рада, що змогла провести цей день з вами. Дякую за все.

- Це так добре, що ти тут, Ліро, - сказав її батько.

* * *

Ліра просиділа в ліжку далеко за північ, вивчаючи свій новий телефон. Він випромінював напрочуд яскраве світло, хоча в кімнаті було темно. Здавалося неймовірним, що один предмет може мати стільки різних функцій. А як він працював, як реагував на дотики її пальців. Це було те, що поні ніколи б не змогли зробити, навіть якби вони мали технологію. Крихітні цифрові кнопки на звичайних телефонах були досить вражаючими.

Вона гортала фотографії, зроблені того дня, збережені на екрані, але не роздруковані і навіть не проявлені. Можливо, завтра вона попросить тата показати їй, як записати на нього музику.

А поки що вона відклала його вбік на тумбочку і взяла до рук підручник з історії. Вона повільно прокладала собі шлях крізь неї.

Вона закінчила з іншою книгою про єдинорога. Це не зайняло багато часу. Після всіх цих дурниць вона з радістю розповідала Хлої про справжніх поні та магію. Тепер вони були дуже хорошими подругами. Навіть більше. Сестрами.

Якщо "Останній єдиноріг" був розчаруванням, то людська історія була абсолютними тортурами. Цього було майже достатньо, щоб вбити гарний настрій, в якому вона перебувала з дня народження. Ліра хотіла припинити читати, але не могла просто переконати себе, що люди не роблять таких речей. Вона мусила визнати факти, якщо хотіла стати людиною.

Люди продовжували воювати один з одним. Можливо, це був лише прикрий побічний ефект існування всіх цих різних країн, хоча війна, що сталася в 1860-х роках, здавалося, навіть не потребувала цього, щоб розпалити людську ворожнечу. І кожна з них принесла з собою ще більше геніальної людської винахідливості, витраченої на винайдення нових видів зброї. Чесно кажучи, ставало нудотно від того, як багато вони досягли.

Ліра глянула на свій телефон на тумбочці. Люди здатні придумувати хороші речі, якщо захочуть. Якби поні мали такий телефон, вона могла б дзвонити батькам у Кантерлоті, коли б захотіла. Пошта не була такою швидкою, і вона була набагато більш безособовою, ніж розмова віч-на-віч. Або, як би там не було, телефонні розмови були досить близькими. Їй було цікаво, як давно люди придумали телефони.

Але вона повернулася до більш складної, більш тривожної інформації про "американську історію".

У цій книжці йшлося про те, що війни точилися аж до 1991 року... Ліра щойно сьогодні дізналася, що народилася восени 1995 року.

Як вона могла запитати, чи були ще якісь війни з того часу? Ця книга була явно застарілою. Всі останні події - майже все, що могло статися, поки її не стало, - не були описані в ній.

Але була Моніка...

* * *

Коли наступного ранку Ліра відчинила двері, пролунав дзвінок. Вона одразу помітила Моніку. Вона сподівалася, що та знову працюватиме, але потім помітила, що там стоїть хтось інший і розмовляє з нею. Широка посмішка розпливлася по її обличчю, коли вона впізнала його.

- Пол? - сказала Ліра. Вона попрямувала до прилавка, щоб приєднатися до них.

Він обернувся. - Ого, Ліра? Не очікував тебе тут побачити.

- Я приходжу сюди постійно, - сказала вона.

- Як я вже казала, я бачила її кілька разів за останні кілька тижнів, - сказала Моніка. - Вона багато читає. Зазвичай це або єдинороги, або американська історія.

- Цікаві смаки... - сказав Пол. Він озирнувся на Ліру. - То як ти поживаєш? Давненько ти тут не з'являлася.

- У мене все чудово, правда. Краще не буває, - відповіла Ліра, і вона справді мала це на увазі. - Я просто зайшла отримати додаткові дослідження... ну, тобто, почитати. - Вона нервово посміхнулася.

- Звісно. - Моніка кивнула. - Я думаю, що ти вже досить добре знаєш, що тут до чого. Тобі не потрібна моя допомога, чи не так?

- Ні, думаю, я впораюся, - відповіла Ліра.

Можливо, причина, чому їй сподобався цей магазин, полягала в тому, що він був схожий на дім. Вона увійшла, і її привітав хтось із знайомих - цього разу їх було двоє. Інші книгарні у Філадельфії не були настільки особистими. Одного разу вона прийшла до книгарні ввечері, і там працювала інша людина - старший чоловік, який мало розмовляв, але якщо вона приходила вранці, Моніка майже завжди була тут.

- Зачекай, то ти справді не жартувала про свого батька, - сказав Пол, тицьнувши в неї пальцем у недбалому жесті. - Я був майже впевнений, що ти все це вигадала, про те, що цей відомий письменник - твій давно втрачений батько і все таке. Мабуть, це божевілля - жити з таким хлопцем, як він. Скільки у нього, шість? Сім книг? І всі вони величезні.

- Думаю, він готується випустити восьму, - сказала Моніка. - Чекай, Ліро, ти маєш це знати. Коли він її випускає?

- Насправді, я не впевнена, що він зараз пише... - зізналася вона. - По правді кажучи, я вважаю, що ці книги трохи дивні. Я маю на увазі, всі ці люди, що використовують магію, і битви.

- Це традиційне фентезі. Я б сказала, що загальна тема є майже частиною привабливості - вона дуже проста, але добре написана. До того ж, досить стабільної якості, - сказала Моніка. - І круто, що він місцевий.

- Я згідний з Лірою. Я не читаю фентезі. Хіба що Террі Пратчетта де-ні-де. Якщо він рахується, - сказав Пол.

- Точно. Гадаю, я просто не люблю такі речі, - сказала Ліра. - Цей світ достатньо хороший для мене. Мені не потрібен інший. - Вона насупилася. - А в татових розповідях ці люди завжди воюють один з одним... - Це змусило її згадати свою початкову мету. - Я читала підручник з історії, який ти мені дала, і там було написано, що Америка брала участь у війнах. Насправді багато війн.

- Новина дня, - сказав Пол. - Я ніколи не чув цього раніше.

- То... це була неправда? - сказала Ліра. - Я маю на увазі, якби їх дійсно було так багато, ти б про це чув...

- Це був сарказм, Ліро.

- Ох... - Її обличчя почервоніло. Вона ненавиділа, коли їй вказували на брак людських знань.

Моніка злегка підняла брову. - Ну, якщо ти справді хочеш дізнатися більше про це, там повинні бути позначені полиці. Ти можеш знайти книги про конкретні конфлікти, які тебе цікавлять.

- Ну, це більше схоже на загальну ідею. Я не розумію, - сказала Ліра. Вона завагалася. - Я знаю, що зараз це звучить нерозумно, але я ніколи не розуміла, що таке війна.

- Я ж казав, що вона хіпі, - пробурмотів собі під ніс Пол.

- Тепер я думаю, що ти більше захоплюєшся... філософією, можливо. - Моніка притулилася до стійки, підперши підборіддя рукою. - Але ти запитуєш про дуже важкі речі. Ніхто цього не розуміє.

- То це нормально для людей не розуміти, що означає бути людиною?

- Я... гадаю? Як я вже казала, філософія закінчується...

- Припустимо, що... гіпотетично, я маю на увазі... людина виросла, не знаючи, що вона є людиною. Чи була б вона такою ж, як інші?

Пол підняв руку в зневажливому жесті. - Говорячи про нерозуміння, я повністю загубився в цьому пункті.

- Так... - тихо сказала Ліра. Вона нервово засміялася. - Напевно, останнім часом у мене просто були якісь дивні думки. Речі були дивними.

Він кивнув. - А що для тебе було б нормальним?

- Це... нелегко пояснити. - Ліра втупилася в свої туфлі.

Пол знизав плечима. - Зрозуміло.

- О, до речі, заціни! - Ліра дістала свій телефон. Її батьки запропонували їй брати його з собою всюди. - Я записала туди кілька номерів моїх друзів. Батьки показали мені, як це працює. У вас є номери телефонів?

- Звичайно. Я просто введу їх для тебе, - сказала Моніка. Ліра передала їй телефон, а коли вона закінчила, передала його Полу.

- У мене таке відчуття, що я про це пошкодую, але... добре, - сказав він, швидко постукуючи по екрану одним пальцем. Здавалося, він був навіть більш вправним у цьому, ніж Ліра, і вона подумала, що в неї це виходить досить добре.

Закінчивши, вона взяла телефон назад і поклала його в кишеню. - Вибач, якщо я ставила дивні запитання. Мені просто цікаво.

- Ні, все гаразд, - відповіла Моніка.

- Дякую. Думаю, я знайду те, за чим прийшла. Я сказала татові, що не буду довго.

Ліра попрямувала в глибину крамниці, де знаходилася велика історична секція. Люди, безумовно, краще зберігали записи про своє минуле, ніж поні... добре це чи погано. Вона усвідомила, що, як не дивно, готова прийняти все, що написано в цих книжках, навіть більше, ніж історію в Еквестрії. Але якби вони збиралися вигадати брехню, вони б не говорили таких речей.

Кілька хвилин вона роздивлялася книжки, витягала їх і читала по кілька сторінок з кожної, і в неї вийшов непоганий асортимент. Не всі вони були про війну - вона знайшла кілька інших про винахідників і популярну культуру. Тому що ці речі були такими ж людськими, як і все інше.

Коли вона несла свій стос книжок назад до прилавка, то думала про те, що б подумала Твайлайт про те, що в її розпорядженні стільки нечуваних знань. Що подумав би її інший батько - Д'юві. Він, напевно, хвилювався б за неї...

- Ого. Думаєш, тобі вистачить, Ліро? - сказав Пол, дивлячись на стопку в її руках. Ліра поклала їх на стіл з глухим стуком.

- Поки що, - просто сказала Ліра.

- Хто б говорив. Ти майже не читаєш науково-популярну літературу, якщо її не задають, - зауважила Моніка.

- Ну, так... - Він почухав потилицю. - До речі, до якої школи ти ходиш, Ліро? Я не знаю, в якому районі ти будеш вчитися.

- Школа...? - сказала вона. - Ну... поки що ні. Мої батьки не були впевнені, що я готова. Вони говорили про домашнє навчання.

- Гадаю, це має сенс. Різні обставини і все таке.

Вона кивнула, але це була ще одна сфера, в якій їй було некомфортно. Вона вважала, що п'ять років тому отримала всю необхідну освіту. Звичайно, уроки магії зараз не знадобляться, але все інше, напевно, ще можна застосувати. Чи вчили людей користуватися руками, чи їхня поведінка була надто інстинктивною, щоб цього вимагати?

Ліра заплатила за книгу, попрощалася і попрямувала додому. Пол почекав, поки вона вийшла за двері, а потім повернувся до Моніки.

- Подорож у часі, - раптом сказав він.

- Що?

- Я називаю це зараз. Подорож у часі. Вона наздоганяє всю історію, яка сталася з того часу, коли вона жила. - Він на мить замислився. - Але я не впевнений, що єдинороги мають до цього відношення.

- Ти, хто не читає фентезі... - пробурмотіла Моніка.

- Це, мабуть, наукова фантастика. Не те, щоб я читав її надто багато. Але хіба вона не схожа на щось з фільму? Як у Тіма Бертона, якби дивакуватий аутсайдер, якого грає Джонні Депп, був дівчиною-підлітком.

Вона зітхнула. - Ми говоримо про реальну людину...

* * *

Ліра сиділа на дивані перед телевізором, хоча він був вимкнений. Її увага була зосереджена на крихітному екрані, який вона тримала в руці. Вона знайшла функцію Інтернету, але насправді користуватися ним було зовсім іншою історією. Це було основне джерело інформації для людей, воно навіть допомогло їй знайти свою сім'ю - але що саме це було?

Хлоя сіла поруч. - Розкажи мені більше про Флаттершай, - попросила вона. - Будь ласка?

Почувши це ім'я, Ліра здригнулася, але все було гаразд. Вона розповіла Хлое кілька історій про своїх старих друзів. - Про Флаттершай? Дай подумати... - Як не дивно, але, чесно кажучи, вона з нетерпінням чекала на цю зустріч, так само як і Хлоя. Ставало легше розслабитися, маючи все це у відкритому доступі. А для людини повсякденне життя в Еквестрії, мабуть, звучало захоплююче. Воно було іншим, це точно... Але Ліра була впевнена, що людський світ все одно кращий. - Я коли-небудь розповідала тобі про дракона?

- Про Спайка?

Ліра похитала головою. - Це був набагато більший дракон. Він спав у горах неподалік від Понівіля і здіймав хмари диму. Флаттершай була першою, хто його побачив, і вона побігла до парку, щоб розповісти всім - тобто, всім іншим поні.

До вживання цих займенників все ще було важко звикнути. І Ліра думала, що ніколи більше не почує їх після того, як приїхала сюди. Але Хлої, схоже, здавалося, що це було круто.

Вона продовжувала. - Але Флаттершай не дуже гучна. Тож коли вона прийшла до парку, ніхто... - Ліра зітхнула і виправила себе вдруге. - Ніхто її не почув, і ми... тобто, всі були надто зайняті, щоб підняти голову і побачити все на власні очі.

- Що сталося?

Добре, що вона не помітила маленького промаху Ліри. Того дня вона була в парку. Вправлялася на лірі, а потім вирішила трохи відпочити, щоб насолодитися гарною погодою та поспілкуватися з іншими поні. Це була ще одна відмінність Понівіля - там було так легко познайомитися з іншими поні, а після кількох тижнів у Філадельфії у неї було лише кілька друзів.

- Саме тоді з'явилася Твайлайт і розповіла всім, що принцеса Селестія покликала її, щоб прогнати дракона, - продовжила Ліра. - Флаттершай дуже хвилювалася, адже вона насправді дуже боїться драконів.

- Я думала, вона любить тварин.

- Так, але дракони зовсім інші... - сказала Ліра. - Пам'ятаєш ту картину в передпокої? Яку намалювала мама?

- Так.

- Ось на що був схожий цей. Величезний. Мабуть, більший за наш будинок. - Це була приблизна оцінка - Ліра ніколи не бачила цього дракона, але Рейнбоу Деш говорила про нього ще кілька тижнів потому.

- Звідки у нього стільки золота? Що дракони з ним роблять?

- Це те, з чого вони будують свої гнізда. І вони їдять дорогоцінні камені. Пам'ятаєш, я казала тобі, що Спайк їх обожнює.

- Цікаво, які вони на смак - сказала Хлоя.

Ліра посміхнулася. - Напевно, вони більше смакують дракону, ніж комусь із нас. Поні не можуть їх їсти, - сказала вона. - І люди теж.

Увійшов батько Ліри. - Вже пізно. Хлої, ти не думаєш, що тобі пора спати? Тобі завтра в школу, не забувай.

- Але я хочу почути продовження історії Ліри!

Ліра посміхнулася. - Тато має рацію. Вже темніє. Я розповім тобі решту завтра. - Насправді вона відчула невелике полегшення - вона дійшла до кінця свого особистого досвіду з цією історією. Їй довелося б добряче покопатися в пам'яті, щоб згадати, що їй розповідали про саму поїздку. Деш, безумовно, зробила з цього велику справу.

- Обіцяєш?

Ліра кивнула, і Хлоя пішла нагору спати. Потім її батько приєднався до Ліри на дивані.

- Знаєш, останнім часом я багато чув від Хлої про Еквестрію. Щоразу, коли я відвожу її до школи, вона завжди розповідає мені щось нове.

- Так, я якраз розповідала їй чергову історію... - сказала Ліра. Це було дивно, бути такою відкритою про своє минуле зараз. Але всі думали, що вона все вигадала, як той інший письменник вигадав свій шалено неточний роман про єдинорога. - Що вона тобі розповіла?

- О, все про поні, магію, принцес. - Він посміхнувся. - Це, безумовно, звучить як щось, що їй би сподобалося. Ти сама все це придумала?

- Звичайно, - сказала Ліра, відводячи очі.

- Ти дуже талановита. Може, колись ти навіть зможеш писати - дитячі книжки, щось таке.

Ліра похитала головою. - Думаю, я просто хочу займатися музикою. Це мій особливий талант. - Вона зрозуміла, що говорила про це так, ніби це була її к'юті-марка. Як багато Хлоя знала про них? Чи говорила вона про них їхньому батькові? - Я маю на увазі, мені завжди казали...

- Казали що?

- Ох... - Ліра сказала. - Мені казали... Ну... - Її розум працював несамовито. Вона не могла сказати, що її інша сім'я - і Бон-Бон - хотіли, щоб вона продовжувала музичну кар'єру. - Одрі... сказала, що я дуже добре граю на гітарі. Вона сказала, що я можу мати майбутнє, займаючись цим. Колись я приєднаюся до справжнього гурту. - Частково це було правдою - Одрі була вражена талантом Ліри, але вона ніколи не заохочувала її до кар'єри.

Він важко зітхнув. - Я думав, може, до тебе щось повернулося.

- Вибач... Може, і повернулося, хоч трохи, але я не можу сказати, що саме. - Ліра опустила очі. - То ти думаєш, що Еквестрія підійде для дитячих історій? - Вона прагнула змінити тему. Та й татову думку про справжню магію було б цікаво почути, навіть якщо він не усвідомлював, що це саме вона.

- Звичайно, це не зовсім мій смак, але Хлої, здається, подобається. Я постійно чую про одного персонажа... Флаттершай?

Ліра кивнула. Хлої більше подобалося слухати про Флаттершай, ніж про Хартстрінгс, і це було великим полегшенням. Розповідати про власні переживання було б важко. Це був кращий спосіб почати. - Так. Я бачила малюнок, який намалювала Хлоя. Вона дуже схожа на неї. - Вона швидко додала. - Я маю на увазі, як я її собі уявляла. Гадаю, я досить добре вмію описувати.

Він розсміявся. - Можливо, твоя мама могла б щось зробити з усім цим. Вона шукає матеріал.

Ліра посміхнулася. - Можливо.

Вони ще трохи поговорили. Від розповідей Ліри розмова відійшла до більш серйозних речей - починався навчальний рік, і треба було приймати якісь рішення. Чи приєднається Ліра до інших людей її віку в державній школі, чи матиме вона свої власні спеціальні уроки вдома.

Вона все ще думала про те, що її батько сказав про Еквестрію. Отже, для людей Еквестрія була лише казкою для маленьких дітей. Принаймні, Ліра говорила про неї саме так. Вона опускала більшість справді жахливих речей. Лише кілька скупих подробиць про драконів, а параспритів зробила чимось, з чого можна посміятися. Відбудовувати те, що залишилося від будинку після того, що вони пережили, було зовсім не смішно. Лірі пощастило, що вони не забрали нічого справді цінного.

Але є одна річ, про яку вона ніколи не згадувала... Діскорд. Останнім часом він не давав Лірі спокою. Читаючи про війни в минулому Америки, вона думала про нього. Але він був замурований у камені в Еквестрії. Не було причин хвилюватися за нього. Люди повністю контролювали цей світ. Навіть якщо він привів їх до вимирання в іншому... Але нікому не потрібно було про це знати.