Антропологія

Було надто темно, щоб розгледіти, де саме вони опинилися.

- Твайлайт? Реріті? Чи не могли б ви, дівчата, можливо... - Ліра вичікувально подивилася на них.

Твайлайт якусь мить нічого не робила, а потім струснулася. - О, звичайно. - Її ріг засвітився, осяявши все навколо. Світло виблискувало від коштовних каменів у намистах, які носила кожна з них. - Ти дійсно більше не можеш чаклувати, чи не так?

Ліра похитала головою. - Але це не так вже й погано, чесно кажучи. Я вже звикла...

- Що це? - вигукнула Реріті.

Вона кинулася до того, що привернуло її увагу. Коли вона підійшла ближче, вони побачили у світлі її ріжка, що це була вітрина магазину. Навколо них - полиці, стелажі, скрізь одяг.

- Зізнаюся, раніше я не була в тобі впевнена, Ліро, але якщо це людський світ, то я все розумію, - сказала Реріті. - Ти казала, що ви, люди, носите одяг щодня?

- Звичайно, - відповіла Ліра. Вона озирнулася навколо - здавалося, це був звичайний універмаг. Її очі починали звикати до темряви, і все здавалося в порядку, окрім того, що тут було порожньо.

- Щось із цього тобі знайоме? - спитала Рейнбоу Деш. - Ти ж маєш бути нашим гідом.

- Такі магазини є по всьому людському світі. Ми можемо бути де завгодно, - сказала Ліра. - У Філадельфії, де я живу, були такі, але вони також були і в Де-Мойні. І, напевно, скрізь між ними.

- Гм, це чудово, але... Ми могли б вийти з темряви? Мені тут не подобається... - сказала Флаттершай. Вона принишкла, повільно відступаючи назад. Вона вдарилася об щось. Піднявши голову, вона побачила людську фігуру без голови. Вона пискнула і підлетіла ближче до групи.

- Це просто виставка. Ходімо, - сказала Ліра. - Планування таких місць зазвичай досить схоже. Вихід має бути там.

Ріг Твайлайт засвітився ще яскравіше, щоб створити коло світла навколо них сімох. Вони повільно рушили через моторошно тихий магазин.

- Вибач мені, Ліро, але ти казала, що такі магазини є скрізь у людському світі? - запитала Реріті. Її очі бігали по всій крамниці, постійно знаходячи щось нове, на що можна було б поглянути. - Гадаю, тобі знадобиться багато одягу, якщо ти хочеш мати вбрання на кожен день, але... О, це просто чудове!

- Давайте поквапимося. Мені не подобається, що тут так тихо, - сказала Епплджек. - Діскорд може бути де завгодно.

Пінкі Пай, здавалося, була єдиною, кого не бентежило їхнє нове оточення. Вона хіба що підозріло поглядала на Ліру - на її руки, на її поставу, - але здавалося, що вона була схвильована більше, ніж будь-що інше.

- Ти вже бачила його? - запитала вона. - Що він зробив? Знову зробив шоколадний дощ? А як щодо солодкої вати? Гігантські яблука? З тими дивними кроликами?

- Це було так само, як і минулого разу, - з гіркотою сказала Ліра. - Він тільки починав.

- Та годі тобі. Ти ж маєш визнати, що він був трохи кумедний, так?

Коли вони підійшли ближче до вікон, стало трохи легше бачити, але не набагато. Надворі була ніч.

- Я не думала, що мене не було так довго... - сказала Ліра.

Вона очікувала, що вхідні двері будуть замкнені. Як не дивно, вони відчинилися легко. Вона притримала їх для інших. Вони вийшли з темної будівлі на відкриту вулицю.

Епплджек витріщилася на все, що її оточувало. - Схоже, Діскорд вже встиг тут попрацювати...

Їх оточували високі споруди. Якщо поглянути на ту, з якої вони вийшли, то вона являла собою скляну відбивну поверхню, що здіймалася аж до самого неба. Нижче по вулиці було більше будівель, коробчатої форми з нескінченними вікнами. Кілька білбордів - реклама мобільних телефонів, авіакомпаній, кілька логотипів, які Ліра впізнала. До стовпа зі знаком перехрестя був прикріплений велосипед. Були назви вулиць, але це були лише номери.

- Ні... - сказала Ліра, хитаючи головою. - Ні, тут завжди так.

- Ти хочеш сказати, що для тебе це нормально? - запитала Флаттершай. - Тут немає... ні трави, ні дерев... - Повз промчала машина - єдина, що рухалася на вулиці - і вона відсахнулася назад. - Мені тут не подобається.

- Це таке ж місто, як і те, де я живу. Тільки більше... - Ліра озирнулася на околиці. Інші міста, які вона бачила, блідли в порівнянні з цим. Тут було більше всього. Більші будівлі, тонни машин, навіть якщо більшість з них не рухалися. Безумовно, більше реклами.

Єдине, чого не було багато, - це людей. Принаймні не так багато, як Ліра очікувала побачити в місті такого розміру. Вони витріщилися на неї. Зазвичай люди не звертають на Ліру навіть уваги, але тут вони ніби не хотіли наближатися. Один підняв телефон, мабуть, фотографував.

Реріті почухала носа. - Тут не завадило б зробити ремонт. Ці будівлі здаються трохи похмурими...

- Нагадує мені Мейнхеттен, - сказала Епплджек. Вона дивилася, як повз неї проїжджає інша машина. - А це що в біса таке? Вони повинні так рухатися?

- Занадто багато треба пояснювати, - сказала Ліра. - Перш за все, нам потрібно з'ясувати, де ми знаходимося. Принцеса сказала, що спробує висадити нас десь недалеко від Діскорда. Принаймні, це не якась глушина, як минулого разу.

Твайлайт швидко інвентаризувала все, що її оточувало. Зараз вона була зосереджена на світлофорі, що світився червоним. - Це теж має бути тут? - Вона подивилася на Ліру за підтвердженням. - Ти казала, що людський світ не зовсім схожий на те, що ми вивчали, але це зовсім не схоже на те, що ми вивчали. Це все не має жодного сенсу!

- Будь ласка, Твайлайт, у мене справді немає часу все пояснювати. - Коли Ліра вперше потрапила у цей світ, відбувся поступовий перехід до міста, яке ще не було таким приголомшливим. Вона могла лише уявити, яким перевантаженням це може бути для поні, які ніколи не були тут раніше. - Якщо хочеш, я можу знайти тобі якісь книжки, щоб ти взяла їх з собою. Але зараз на це немає часу.

- Але ж це ті самі істоти, яких ти вивчала... - сказала Твайлайт. Вона спостерігала за людьми, що переходили вулицю. - Я думаю, що принаймні багато з них такі ж самі. Чи не так?

- Ти впевнена, що ніхто з них не збирається нас з'їсти? - Пінкі підняла брову.

- Люди не їдять поні. Повірте мені, я живу тут вже деякий час, - сказала Ліра. - Насправді, ми їмо багато з того, що їсте ви. - Що не було брехнею. Просто не вся правда.

- Досить балачок, - сказала Рейнбоу Деш. - Ми прийшли сюди, щоб знову перемогти Діскорда, тож де він?

- Ліра, ти ж казала, що тут все нормально? - Твайлайт нахилила голову. - Визнаю, мені так не здається, але не схоже, що Діскорд взявся за свої звичні витівки.

Ліра подивилася на небо. Воно було темним, абсолютно беззоряним. Землю тьмяно освітлювало розсіяне світло у вікнах, але вуличні ліхтарі були темні. Їй стало цікаво, котра година. Її телефон був у кишені. Тепер, коли її пальці повернулися до нормального стану, було легко увімкнути його. Він повідомив, що зв'язок відновився.

А ще було трохи більше п'ятої пополудні.

Вона почухала голову. - Це... Я маю на увазі, що це має бути правильно, приблизно стільки часу я була в Еквестрії, але не повинно бути так темно.

Немов у відповідь, небо одразу ж посвітлішало. Схід сонця зайняв лише частку секунди, а потім небо стало чистим і блакитним. На мить воно засліпило їх, поки очі не звикли.

- Ліро, ще одне питання. Хто керує сонцем у цьому світі? - запитала Твайлайт. - Очевидно, що це не принцеса Селестія... чи не так?

Ліра похитала головою. - Це повинно відбуватися саме по собі. Але так неправильно.

- Само собою? Це просто смішно, - сказала Реріті.

- Слухай, у мене дійсно немає часу пояснювати тобі все про цей світ. Просто відпусти його. Це надто складно. Вам просто треба братися до роботи, - сказала Ліра.

Ліра подивилася на сигнал переходу. На ньому блимала червона людська рука - символ "стоп", як вона встигла вивчити. Але потім її замінила шестикутна рожева зірка. Вона блимала кілька разів, потім змінилася на три червоні яблука, різнокольорову блискавку, скупчення синіх діамантів...

Її зосередженість на цьому порушив глухий удар. Вона підскочила і, озирнувшись, помітила, що один з манекенів у вітрині впав. Вона полегшено зітхнула, аж поки той, що стояв поруч, не ступив крок уперед і не почав бити в скло.

- Нам краще забиратися звідси, - сказала вона.

- Зачекай. Ми ще навіть не знаємо, де знаходиться Діскорд, - сказала Твайлайт. - Ми просто загубимося.

Ліра знову вказала на сигнал перехрестя, який повернувся до рожевої зірки. - Думаю, він уже знайшов нас.

Епплджек спостерігала за миготливими вогниками, які знову повернулися до трьох яблук. - Тепер я впевнена, що так не повинно бути.

- Залишайся тут, Ліро. Ми подбаємо про Діскорда. Ми знайдемо тебе, коли закінчимо, - сказала Твайлайт. Вона подивилася на амулет, що висів на шиї Ліри. - Зрештою, ти - наш єдиний спосіб повернутися назад.

- Так. Я повинна повідомити батькам, що зі мною все гаразд... - сказала Ліра.

Ліра дивилася, як вони поскакали в туманну, барвисту пляму вдалині. Небо знову потемніло, і після цього їх було неможливо розгледіти. Вона здригнулася і потягнулася до кишені за телефоном.

Було дещо заспокійливо знову користуватися ним своїми нормальними пальцями. Вона по-справжньому оцінила їхню тонкість і гнучкість після того, як кілька годин тому користувалася своїми грубо сформованими копитними руками. Тут був список контактів, лише кілька імен, і те, що вона хотіла, був...

Дім.

Можливо, це все ще працювало б. Діскорд не знав би, як зруйнувати телефонну систему, чи не так? Навіть Ліра не була впевнена, як саме вони працюють.

Як казала Твайлайт, краще не блукати далеко. Вона сподівалася, що вони тут не заблукають. Вона сподівалася, що не заблукає тут. Навколо було кілька магазинів зі знайомими назвами - "Волгрінс" чи "Офіс Макс", але це були не ті самі магазини, що були у Філадельфії. Такі ж магазини були скрізь у людському світі. Вона могла бути де завгодно. Можливо, це була столиця Америки, вона точно була досить великою.

Вона втупилася в телефон, який тримала в руці, згадала його призначення і набрала домашній номер. Все скоро закінчиться, чи не так?

Він задзвонив кілька разів. Вона знала цей звук. Якщо він продовжувався, це означало, що людина на іншому кінці дроту не встигла вчасно підняти слухавку. Вона насупилася, коли він задзвонив знову, майже хвилюючись, що ніхто не відповість...

* * *

Твайлайт опустила голову, дивлячись на дивні жовті смуги на дорозі. Вона була зроблена з якогось дивного чорного каменю. Смуги повинні були бути там, чи це був Діскорд? Важко було сказати.

Зліва від неї почувся пронизливий шум і вереск. Одна з тих колісних машин щойно зупинилася, коли вони пробігали повз.

Рейнбоу Деш злетіла вище, щоб ухилитися. - Дивись, куди їдеш! - крикнула вона їй.

- Як ти думаєш, що це за штуки? - запитала Епплджек. Вона озирнулася, але продовжила мчати разом з іншими.

- Я не знаю. Але зараз немає часу про це турбуватися. Просто тримайтеся разом, - сказала Твайлайт. - Він може знову спробувати нас розлучити. Ми не можемо цього допустити.

- Ем, Твайлайт? Ти хоч знаєш... - голос Флаттершай стих, бо її відволікла велика кількість людей. - Ти знаєш, куди ми йдемо?

- Ну... ні, - зізналася вона. Дорога, якою вони йшли, продовжувала вести їх далі вниз, тож вона продовжувала йти нею.

Позаду почувся гуркіт, розбилося скло. Інша машина їхала вздовж стіни будівлі, за кілька поверхів над їхніми головами. Вона продовжувала їхати, поки не завернула за ріг на іншу сторону.

- Я не знала, що вони так можуть! - сказала Пінкі Пай. - Це виглядає весело!

- Як ти думаєш, вона повинна вміти це робити? - сказала Рейнбоу Деш.

- Гадаю, що ні, - відповіла Твайлайт.

Вони ледве зупинилися, щоб подивитися на це, коли перетинали ще одне перехрестя під червоними та зеленими миготливими вогнями. Це було майже як той лабіринт у живоплоті - просто нескінченний лабіринт сірих будівель. Принаймні, вони не були розділені. Все і так було досить заплутано.

Але вони були разом. Діскорд не встиг погратися з їхніми умами, він навіть не сподівався, що вони з'являться, і Стихії спрацюють.

Можливо.

* * *

- Алло?

- Мамо? - Обличчя Ліри одразу ж розпливлося в полегшеній усмішці. - Слава Богу. Я повернулася.

- Де ти була? Твій батько... - Її мати на мить завагалася. - Він сказав, що ти...

- Так. Я знову людина. Все буде добре.

Вона зітхнула з полегшенням. - Приємно це чути.

- Зачекай, ти... Ти мені віриш? - сказала Ліра. Вона щойно закінчила пояснювати все татові, Бон-Бон, Твайлайт... Найменше вона очікувала, що у мами не виникне жодних запитань.

- Він говорив щось про "дух хаосу", щось таке. Зараз у нас все гаразд, але кілька годин тому я не впевнена, що відбувалося. Не важко повірити, що ти перетворилася на єдинорога. - Настала пауза. - І ти залишила на сходах відбитки шоколадно-молочних копит.

- Вибач.

- Все гаразд, Ліро, але де ти? Ти сказала, що повернулася, але звідки?

- З Еквестрії, - сказала Ліра. Вона почала прискорювати крок. - Послухай, я принесла з собою Елементи Гармонії. Я думаю, що Діскорд знаходиться в цьому місті. Ми швидко про нього подбаємо.

- У місті? Ти в Нью-Йорку?

- Я не знаю, - відповіла Ліра. Біля неї стояв металевий візок із зеленою парасолькою. Парасолька почала обертатися, піднімаючи її в повітря, і врешті-решт піднялася над верхівками будівель. - Ого! Ми щойно опинилися посеред усього цього. Поняття не маю, де ми.

- Після того, як тут перестали відбуватися події, почали з'являтися історії про те, що що б це не було, воно переїхало до Нью-Йорка. Це було у всіх новинах.

- Вже? Це здається швидко, - сказала Ліра. - Напевно, саме так подорожують людські новини, чи не так?

- Ти справді виросла в іншому світі, чи не так? - сказала її мати. - Ліро, просто скажи нам, де ти. Ми, мабуть, зможемо приїхати за кілька годин і забрати тебе додому.

- Ні, не приїжджайте поки що! Це небезпечно. Ми швидко розберемося з Діскордом, просто... тримайся подалі від нього до тих пір. Я подзвоню тобі пізніше. - Вона подивилася вгору, щоб побачити, куди поїхав візок, але не побачила його.

- Ти впевнена?

- Повір мені. Він уже зробив це з Понівілем... але вони зупинили його тоді, і вони можуть зупинити його зараз.

Настала пауза. - Просто будь обережна, Ліро.

- Добре, - сказала вона. - Скоро поговоримо... Бувай. - Вона завершила розмову, вимкнула телефон і сховала його назад у кишеню. Тепер чекати, поки інші покладуть цьому край.

Хтось штовхнув її ззаду. Вона обернулася і побачила, що це був молодий чоловік з великою камерою на шиї.

- Вибачте, - тихо сказала вона.

Він зупинився на мить, а потім розвернувся. - Гей, ти бачиш що-небудь навколо?

- Га?

- Хлопець на 43-й вулиці сказав, що бачив стадо єдинорогів, яке промчало повз нього. Прямо через рух. - Він зробив розмашистий жест руками. - Ти бачила щось подібне?

Ліра насупилася. - Не всі вони були єдинорогами... - пробурмотіла вона.

- Ти їх бачила? Куди вони пішли?

- Я маю на увазі... - Вона почухала потилицю. - Єдинороги? Це неможливо.

- Озирнись навколо. Навколо повно божевільних речей. Мій приятель казав, що бачив, як Статуя Свободи змінила руку, ніби їй просто набридло тримати факел після стількох років. Ти принаймні бачила цю штуку з сонцем, так?

- Ох. - Вона подивилася на небо так, ніби воно мало змінитися в цю мить. - Це все скоро закінчиться.

Він дивно подивився на неї. - Я не знаю, але я повинен побачити, що там внизу. - Він продовжив бігти вулицею.

Ліра стояла ошелешена. Людський світ був приречений на знищення, а вони просто хотіли спостерігати.

Вона похитала головою і продовжила йти швидким кроком. Невідомо, що ще може ожити. Вона перейшла вулицю. Кілька людей розмовляли між собою, дивлячись на неї, коли вона проходила повз. Вона пройшла повз магазин з вибитими вікнами. Машину, яка якимось чином перевернулася догори дном.

На вивісці над головою була зображена гітара, майже така ж, як та, на якій вона грала. Ця була червона, ймовірно, іншої моделі. Музичний магазин? Чи концертний зал? Придивившись уважніше, вона побачила напис "Хард-рок кафе". Наче це був ресторан чи щось таке. Що б це не було, щось у тому, що вона побачила цю вивіску, змусило її відчути себе трохи краще. Скоро все повернеться на круги своя, і вона зможе знову грати свою музику.

Вона уважніше придивилася до вікон. Чим би не було це місце, воно її зацікавило.

- Ліра? - Голос позаду неї був знайомий. - Не може бути... Я б тебе де завгодно впізнав. Що ти тут робиш?

* * *

- Може, сповільнимось, будь ласка? - Флаттершай перестала бігти і почала летіти, але навіть тоді вона почала відставати.

- Мабуть, так і треба. Стільки бігаємо, а нічого не знайшли, - сказала Реріті. Сміттєвий бак підвівся і втік, коли вони наблизилися. - Окрім... цього, мабуть.

Сітка рівних вулиць і холодних кам'яних та металевих будівель, здавалося, закінчилася. Кілька з тих колісних машин сиділи навколо. Посеред площі стирчали два флагштоки з незнайомими прапорами. З величезних плакатів дивилися велетенські людські обличчя. Кілька панелей були темними.

- Ти думаєш, це буде тривати вічно? - запитала Флаттершай.

- Звичайно, ні. Не може, - відповіла Епплджек. Вона озирнулася навколо. - Я так думаю.

Вони зупинилися. Дороги розходилися в різні боки. Це справді був ще один лабіринт. Не дивно, що Діскорд прийшов сюди.

Раптом все потемніло. Сонце знову зайшло так само швидко, як і зійшло. Їхнім очам знадобився деякий час, щоб пристосуватися до місячного світла.

- А, Елементи Гармонії. Я здивований, що бачу вас тут, справді здивований.

Голова Твайлайт смикнулася вгору. - Діскорд!

Він був на одному з плакатів, його кіготь обвивав плече жінки-людини. - Отже, Селестія вирішила, що людський світ вартий порятунку, і послала вас сюди. Це, безумовно, несподівано.

Рейнбоу Деш злетіла прямо перед його обличчям. - Досить жартувати і виходь сюди! - Вона розвернулася і штовхнула його ногою, але він швидко відійшов і закружляв навколо однієї з темних панелей на іншій стороні.

- Давай не будемо надто поспішати, Рейнбоу Деш. Насолоджуйся своїм візитом. Це Нью-Йорк, де живе близько восьми мільйонів чудових людей, плюс-мінус кілька сотень тисяч, - сказав він. Потім знизав плечима. - Або, принаймні, було так. Легкий шторм з кока-колою і кілька трюків з їх гігантською статуєю, і вони всі пакують речі і їдуть з міста. Принаймні деякі з них. Але, схоже, буде більше тих, хто приїде просто подивитися на шоу. Що тут скажеш? Люди цінують хаос так само, як і я!

- Досить, - сказала Твайлайт. - Ми прийшли сюди не для того, щоб грати у твої ігри. Я не знаю, що це за місце, але я знаю, що ми повинні тебе зупинити.

Діскорд зітхнув, а потім вийшов з плоскої панелі. Його форма стала тривимірною, коли він відірвався від неї. Він ковзнув униз і поплив перед ними.

- Гаразд, дівчатка. Давайте просто покінчимо з цим, добре? - Він склав руки на грудях і чекав, поки вони зроблять перший крок.

Твайлайт на мить відступила назад. Потім повернулася до інших. - Готові?

- Давайте закінчимо тут, щоб я могла піти додому, - сказала Реріті.

- Як на мене, звучить непогано, - сказала Епплджек.

Підвіски на шиї кожного поні почали світитися. Вони відчули знайомий приплив сили - хоча до цього вони використовували Елементи лише двічі, це було безпомилково. І повільно їхні копита відірвалися від землі, поки не зависли перед Діскордом.

Щось змінилося в його нудьгуючому виразі обличчя - погляд усвідомлення.

Він ледве встиг помітити сплеск кольору, що виходив з кожного кулона, складаючись у яскраву веселку на сірому тлі міста. Він пронісся повітрям, злетівши високо вгору, а потім опустився вниз і попрямував прямо до драконеквуса.

Приплив енергії, здавалося, тривав вічність, хоча це не могло тривати довше, ніж пару секунд. Поволі кулони потемніли, повернулися до нормального стану, і кожен з поні опустився назад і поставив копита на тверду землю.

Світло прояснилося.

Діскорд байдуже оглядав кігті на своїй лівій руці. - Знаєте, на секунду навіть я був упевнений, що це спрацює.