Антропологія

Деякий час Ліра могла лише стояти і дивитися. Вона дивилася на свій хвіст. Вниз на свої копита. Краєм зору вона бачила кінчик свого рогу.

Але не можна було гаяти часу. Вона не була впевнена, скільки часу пролежала без свідомості. Ліра скинула черевики із задніх копит. Вони більше не підходили, вони тільки сповільнювали її. Вона спробувала переорієнтуватися, нагадавши собі, в якому напрямку знаходиться дім, і просто побігла - точніше було б сказати, поскакала.

З хвилини на хвилину вона могла прокинутися. Вона мусила прокинутися. Не могло бути, щоб Діскорд був тут, у Філадельфії.

Щось потрапило їй в око, і вона зупинилася, кліпаючи очима.

За нею послідувало ще кілька. Густі коричневі краплі... Незабаром на дорозі почали утворюватися калюжі шоколадного молока. Звісно. Так само, як він робив у Понівілі. Ліра похитала головою і побігла знову.

Її сорочка і штани були вільними і мішкуватими, і вони намокли під дощем. Вони, мабуть, почнуть смердіти від усього цього молока... Ні, чому вона думала про це зараз?

Намисто з ліри, що відповідало її к'юті марці, яка щойно з'явилася на стегні (на боці, виправила вона себе), билося об шию, коли вона галопом мчала узбіччям дороги в напрямку до дому. Вона проскочила повз автомобіль, який зупинився на узбіччі. Вона помітила, що шини тепер квадратні, а не круглі. Той, хто був за кермом, мабуть, залишив її там і пішов далі пішки.

Нарешті Ліра дійшла до свого будинку. Машини на під'їзній доріжці не було. Можливо, її не було не так довго, як вона думала. Її думка знову повернулася до покинутого автомобіля з квадратними колесами. Вона навіть не бачила, як справи в місті, але, мабуть, погано. Як люди реагують на те, що сталося? А головне, як би відреагували її батьки, коли б повернулися додому і побачили її в такому стані? Невідомо, коли саме вони повернуться. Вона розбереться з батьками... і Хлоєю... як тільки вони приїдуть.

Якщо з ними буде все гаразд.

А поки що вона додала останню швидкість і вилетіла на ґанок. Ключ був у неї в кишені. Її першим інстинктом було просто простягнути руку і дістати його, але, очевидно, це не спрацювало б. Потрібно було докласти певних зусиль, щоб спрямувати навіть невелику кількість магічної енергії і витягнути брелок з кишені, вставити його у двері, а потім спробувати відчинити їх. Здавалося, на це пішла ціла вічність. Існувала причина, чому дверні ручки в Еквестрії насправді не поверталися.

Двері нарешті відчинилися, і вона майже ввалилася всередину, радіючи, що сховалася від дощу. Вона зупинилася, щоб перевести подих. Однією задньою ногою вона штовхнула двері за собою.

Все тут виглядало таким великим.

Вона ніколи не була в людському домі, коли була поні. Вона лише пам'ятала, як на кілька миттєвостей опинилася в замку Кантерлот, і як все здавалося меншим, коли вона стала на дві ноги. Тут нічого не було призначене для поні. Без рук вона зараз була майже марна.

Вона підняла одну передню ногу і втупилася в мокру, матову зелену шерсть. Це було дивне відчуття, мати все це на собі. Як вона до цього звикла?

І, що важливіше, що їй тепер робити? Навколо панував Діскорд. Її сім'я, ймовірно, рано чи пізно повернеться. Судячи з годинника, її не було менше години. Це було краще, ніж вона думала. Але коли б вони не повернулися, їй доведеться зізнатися їм у всій брехні, яку вона говорила. Їй дуже не хотілося про це думати.

Але спершу вона розхляпала молоко по всій підлозі. Ліра нічого не могла вдіяти з Діскордом, але це не справляло на нього найкращого враження.

Ліра попрямувала до сходів, спіткнулася на першій сходинці, тихо скрикнула і пішла далі повільніше, ніж раніше. Ці сходи були надто вузькими. Раніше це не було проблемою. Коли вона була людиною.

Тут було дві душові кабіни. Один був вертикальний, інший - з ванною. Вона знала, що у вертикальній їй буде не дуже зручно, тому пішла в іншу.

Вона струсила з голови намисто і дозволила йому впасти на прилавок, потім вивернулася і з деякими труднощами стягнула з себе мокрий одяг. Це було важко, але використовувати магію все ще було занадто громіздко. Чомусь вона згадала, як Бон-Бон запитала її, чи не заважає їй постійно носити одяг. Без рук це справді здавалося так.

Не було іншого вибору, окрім як використати магію, щоб увімкнути воду. Вона деякий час боролася з краном, поки її не обдало холодною водою, а потім їй вдалося повернути його в інший бік. Вона зітхнула з полегшенням і дозволила теплій воді очистити її розум.

Занадто багато відбувалося в швидкому темпі. Діскорд якимось чином знову вирвався на волю. І вона привела його сюди, або, принаймні, відкрила йому шлях. Люди знову збиралися вимерти. Вона нічого не могла з цим вдіяти. Ніхто нічого не міг зробити без Елементів Гармонії.

Очищати свій розум було поганою ідеєю.

Вона штовхнула копитом кран, щоб перекрити воду, і спробувала левітувати рушник до себе. Основи магії повільно поверталися до неї. Її пальто все ще потребувало деякого часу, щоб повністю висохнути, з усім мокрим хутром, але принаймні воно більше не було липким.

Ліра попрямувала до своєї спальні, щоб знайти чистий одяг. Звісно, поні не завжди носять такий одяг, але вона все одно хотіла поводитися як людина. До того ж, вона одягалася щодня ще за кілька місяців до того, як стала людиною. Вона знайшла чисту білу сорочку - вона пишалася собою, коли їй вдалося застібнути ґудзики за допомогою магії. Одяг все ще був завеликий, але їй було байдуже.

Натягуючи сорочку через голову, вона побачила свою ліру на комоді, а поруч - підставку для гітари. Ймовірно, вона більше ніколи не зможе грати на гітарі... Що змусило її замислитися над тим, як її друзі в Де-Мойні справляються з Діскордом. Це було за сотні миль звідти. Їй було цікаво, чи поширився хаос так далеко.

Тепер вона була одягнена, досить чиста, і їй нічого не залишалося, як підготуватися до неминучого.

Вона помітила своє намисто, що виблискувало на тумбочці у ванній, і накинула його назад на шию. На той момент воно було чимось на кшталт талісмана на удачу.

Ще в замку Кантерлоту, коли вона попрощалася зі своєю прийомною сім'єю і запевнила їх, що в людському світі вона буде в безпеці...

Вона крокувала коридором до малярської майстерні своєї справжньої матері. Не те, щоб вона кудись йшла, вона просто не могла всидіти на місці. Там висіла незакінчена картина - це мала бути обкладинка для книги якогось іншого автора. За нею було вікно, що виходило на фасад будинку. Довга під'їзна доріжка, що вела до дороги... де її батько підбігав до дверей, затуляючи очі від шоколадно-молочного дощу.

Ліра запанікувала.

Вона вискочила з кімнати, завернула за ріг через коридор, ледь не спіткнулася, коли спускалася сходами. У неї було достатньо часу, щоб побачити, як двері почали відчинятися. Вона навіть не встигла подумати, як її клаксон засвітився і двері захлопнулися. Вона навалилася на них усією своєю вагою і зупинилася, щоб перевести подих.

Її очі розширилися. - Що я роблю... - пробурмотіла вона. Проте вона не відходила від дверей.

- Ліро? Якщо ти там, відчини двері! Що відбувається? - Це був голос її батька. Якщо він побачив її...

Вона нічого не сказала. Що вона могла сказати?

- Хто там? Ліро, скажи щось! Я не знаю, що тут відбувається, але там... йде дощ, машина зламалася, мені довелося бігти сюди від...

- Тату? Е-е... - Її голос був слабким. - Пам'ятаєш ті історії, які я розповідав Хлое? Про Еквестрію?

- Ліра? Добре, що ти вдома. Просто відкрий двері. - Він зітхнув з полегшенням.

- Це дуже важливо. Мені треба тобі дещо сказати. Негайно.

- Ми можемо поговорити всередині. Я знаю, що тут все дивно, але немає ніяких причин не впускати мене. - По його тону вона зрозуміла, що він втрачає терпіння.

Вона повільно відійшла. - Мені... шкода, - сказала Ліра. Вона втупилася в підлогу.

Її батько зайшов всередину. Він озирнувся, шукаючи її. - Ліро? Що... - І тоді він опустив очі. Що б він не збирався сказати далі, він не зміг вимовити це після того, як побачив маленького зеленого поні замість своєї доньки.

Ліра ж, навпаки, почала виплескувати все і одразу. - Пробач мені. Я ніколи тобі нічого не розповідала. Я просто хотіла бути нормальною. Я ніколи не хотіла нічого більшого, ніж звичайного людського життя, і я думала, що ти повіриш мені, якщо я скажу, що все забула, і мені дуже шкода. Мені дуже шкода.

Він не міг нічого сказати. Він просто дивився на неї. Потім йому вдалося вичавити з себе одне-єдине слово. - Ліра?

- Це дійсно я. - Вона підняла на нього очі, відчуваючи себе особливо низькорослою. Вона насупилася. - Ти ж не... сердишся на мене, правда?

- Ти... єдиноріг, - німо сказав він.

- Я справді людина! І я твоя донька. Але я прийшла сюди з Еквестрії. Це все правда, все, про що я розповідав Хлое. Я була єдинорогом більшу частину свого життя. - Вона незграбно вдарила копитом по підлозі. - Пробач мені. Я збрехала тобі. Ти сердишся?

Він опустився перед нею на коліна. - Ти... Ти зробила ті речі... - Він подивився на вулицю, де все ще лив дощ.

Вона похитала головою. - Ні. Моя магія не може цього зробити. Я б цього не зробила. Я просто хочу бути людиною!

- Ти вмієш чаклувати?

- Ну, так, але... - Вона випустила виснажений стогін. - Зараз це не важливо. Це Діскорд. - Все знову почало перевертатися з ніг на голову. - Він пішов за мною сюди, щоб знайти всіх людей, які ще залишилися, ось чому йде дощ з шоколадного молока і чому він перетворив мене назад в...

Батько обірвав її. - У кого? Ти несеш якусь нісенітницю... - Але щось підказувало їй, що він ледве почув її слова. Те, як він дивився на неї, нагадало їй, що єдинорогів у цьому світі нібито вигадали.

Ліра зупинилася. - Це... потребує деяких пояснень. Ти не міг би просто... зачекати хвилину, будь ласка?

Вона повернулася і знову побігла сходами вгору. Вона пішла прямо до своєї спальні і почала ритися в шухлядах, поки не знайшла свій щоденник. Він почав світитися, і вона попрямувала назад вниз, а він плив поряд з нею. Їй здавалося, що для того, щоб підняти його, потрібно більше зусиль, ніж раніше, але принаймні він був у повітрі.

Її батько сидів у вітальні, піднісши руку до чола. Він втомлено підняв очі, коли вона повернулася.

- Ось. Це нотатки, які я робила, коли жила у Еквестрії. Я багато чого прочитала у книжках, але також... - Ліра помітила, що він втупився в книгу, яка плавала перед ним. - Давай, візьми її.

- Як ти це робиш?

- Це лише магія базового рівня... - Її очі опустилися. - Я знаю, про що ти пишеш, але магія насправді не є чимось надто особливим. Більшість єдинорогів не можуть зробити набагато більше, ніж це. - Вона кивнула головою в бік книги.

- Вона парить у повітрі. Як ти це робиш?

Ліра закотила очі. - Я навчилася цьому, коли мені було сім. Я ж казала тобі, що в цьому немає нічого особливого.

- Ти займаєшся магією з віку Хлої? Ліро, як саме ти перетворилася на... - Він жестом вказав на неї однією рукою.

Вона глибоко вдихнула. - Багато років тому, коли я зникла? Я досі не знаю, як, але мене забрали в Еквестрію. Це той інший світ, про який я розповідала Хлої. Я не вигадувала жодної з тих історій. Я справді знала тих поні.

Він повільно кивнув.

- Щодо вивчення магії, то більшість єдинорогів починають набагато раніше, ніж я... Я просто повільно вловлювала її. - Вона знизала плечима. - Люди навіть не повинні вміти творити магію, тож, гадаю, саме тому мені було важко. Я не знала цього до недавнього часу.

Він нерішуче простягнув руку і торкнувся обкладинки старого журналу, ніби не був упевнений, чи вона тверда. Потім він обхопив його рукою і взяв у неї. З деяким полегшенням вона відпустила його, і аура зникла. Підтримувати це заклинання левітації було важкою роботою.

Ліра підняла голову. - Говорячи про Хлою, де вона? І мама?

- Я вже відвезла Хлою до школи, коли все почалося. Я... не знаю, що сталося далі. Все було надто заплутано.

- Ох...

Здавалося, що її батько починає приходити до тями. Це було добре. - Але, Ліро, перше, що мені потрібно знати, що відбувається зовні. Дощ. Всі ці спущені шини. Часом я був майже впевнений, що бачив вуличні знаки і поштові скриньки, які рухалися самі по собі. Ти щось знаєш про це, чи не так?

- Це гірше, ніж я думала... - пробурмотіла вона сама до себе.

- Що саме?

- Це Діскорд. Він - дух Хаосу, і раніше він був в Еквестрії, але він пішов за мною сюди, і тепер... - Ліра зловила себе на тому, що знову говорить занадто швидко. Вона сповільнилася. - В Еквестрії він спричинив вимирання людей. Це було дуже давно. Я думаю, він намагається зробити це знову. Налаштувавши їх один проти одного.

- Вимерли... - Її батько повторив це слово, вбираючи в себе його значення. - Але... шоколадне молоко? Хіба це не схоже на якийсь дивний жарт?

- Це найгірше. Це і є жарт. Для нього.

- І... цей Діскорд не людина.

- Звісно, ні. Люди не змогли б зробити все це. Ми не можемо використовувати магію. - Вона подивилася на свій ріг. - Принаймні, не зазвичай.

- Тож всі ці роки ти не знала, що ти...

Вона похитала головою. - Мої інші батьки ніколи не говорили мені, що я людина. Ніколи. - Вона подивилася на книгу. - Хоча я досліджувала людей. У глибині душі я знала, хто я. Це мої нотатки.

Ліра заскочила на диван поруч з ним і сіла. Він здивовано подивився на неї.

- Це нормально для єдинорогів так сидіти? - запитав він.

- О. Гм... Я почала так робити, бо бачила фотографії людей, які так сидять. - Вона подивилася вниз на себе. - Це не так зручно, як я пам'ятаю.

Він знову подивився вниз на книгу, потім на неї. - Схоже, ти багато чого хочеш мені розповісти.

- Близько шістнадцяти років, - сказала Ліра. - Але... гадаю, зараз я не можу робити нічого іншого.

Вона розповіла йому про Великий Гала-вечір, часто зупиняючись, щоб пояснити, що це було і що таке Кантерлот. Вона розповіла якомога більше подробиць про Діскорда, які могла пригадати. Звісно, на той час усе, що стосувалося його, було затьмарене тим, що вона сама була людиною. Вона не могла звинувачувати себе в тому, що хотіла відгородитися від усього, що стосувалося їхнього вимирання.

- Принцеса Селестія відправила мене назад у цей світ лише кілька місяців тому. Відтоді я була людиною. До цього часу, я маю на увазі, - сказала Ліра.

Її батько виглядав трохи спокійнішим. Він посміхнувся дивною, тривожною посмішкою. - Ніколи б не подумав, що саме це сталося з тобою, коли ти зникла. Ми думали, що ти померла. Це здавалося більш імовірним, ніж будь-що інше.

- Так, я так і не дізналася, як це сталося. Просто... сталося, мабуть.

- Магія.

- Можливо.

- Та ще й у нашому власному домі... - пробурмотів він. - Це все трохи забагато, щоб прийняти. Але ти тут, і ти єдиноріг. - Він зітхнув. - Я не маю іншого вибору, окрім як повірити в це.

- Єдиною людиною, якій я коли-небудь розповідала, була Одрі, і вона просто подумала, що я збожеволіла. Тоді у мене не було ніяких доказів.

Він знову опустив погляд на щоденник і перегорнув його в руках. Палітурка була старомодною, тверда обкладинка і товсті пергаментні сторінки. Більше схожа на кінську книгу, ніж на людську - тепер Ліра знала, чим вони відрізняються. Він розгорнув її і почав гортати. Повільно, не поспішаючи, щоб прочитати нотатки, написані на полях між малюнками.

- Це всі дослідження, які я робила про людей. Кілька книжок я знайшла у бібліотеці - мій другий батько був там головним бібліотекарем. - Ліра дивилася через його плече. - Ці ще з тих часів, коли я жила у Понівілі з Бон-Бон.

Він підняв очі. - З ким?

- З моєю сусідкою по кімнаті. Вона була земною поні. Їй не дуже подобалося, що я весь час говорив про людей... - Вона дивилася, як він перегорнув ще кілька сторінок.

Він зупинився на грубому начерку міської вулиці. - Це схоже на центр міста. Звідки ти про це знаєш?

- Це з моїх снів. Таких міст, як Філадельфія, ніколи не було в книгах, оскільки люди еквестрії ніколи не заходили так далеко, але я все одно знала про цей світ, - сказала вона. - Я, мабуть, згадувала, як жила тут раніше. Хоча це було так давно.

- Це... безумовно цікаво. - Він переглянув ще кілька малюнків. Ліра помітила, що дощ перестав бити у вікно. - Ти, здається, справді зациклилася на руках.

Вона сумно опустила очі. - Так. Ти, мабуть, не зрозумієш, бо вони в тебе завжди були... Але це була найкраща частина мого становлення людиною! Отримувати власні пальці. Я могла грати на лірі так, як це було задумано. Її винайшли греки, так? Наші предки. - Вона посміхнулася. - Я завжди хотіла бути просто людиною. І я була нею, принаймні, кілька місяців.

Він уважно вивчав її нотатки. - Ліра... Еквестрія явно не частина цього світу.

- Ні. Звичайно, ні. - Вона нахилила голову, дивно дивлячись на нього.

- Ти знала про Грецію?

- Це дивно. Багато країн, про які я читала, були однаковими. Я не усвідомлювала цього, поки не опинилася тут, тож було запізно питати принцесу Селестію... - Її голос обірвався. - Я не розумію цього. Це просто сталося.

Він кивнув і знову подивився на її щоденник. Вона помітила, на якій сторінці він був. Це був дуже детальний ескіз пари рук - по одній на кожній сторінці розвороту.

- Саме тоді я почала робити нотатки від руки. Бачиш, як покращився мій почерк? І було легше переносити ці деталі в малюнки. Я з'ясувала, що насправді можу керувати пером краще за допомогою пальців, ніж за допомогою магії. - Дивним чином, було захоплююче ділитися цим з людиною. З її батьком.

- Саме тоді ти стала людиною, - сказав він.

- Ну, ні, це було трохи пізніше... - Вона втупилася в стелю. - Я... трохи поекспериментувала з магією...

Він витріщився на неї. - Що ти маєш на увазі?

- Я ж казала тобі. Руки тоді були досить захоплюючою концепцією. Та й зараз теж.

- Що ти зробила?

Вона уникала його погляду. - Я б не хотіла говорити.

Він закрив журнал і відклав його вбік. Якусь мить він дивився у вікно на задній двір. - Знаєш, здається, все заспокоїлося.

- Що? - Ліра підвела голову. - Це не може бути правдою. Діскорд не міг просто так зникнути.

- Але ти все ще єдиноріг.

Вона підвелася, підійшла до вікна і втупилася у задній двір. Там було моторошно тихо. - Я не знаю, чому це могло припинитися. Я не можу допомогти, але думаю, що, можливо... - Вона затамувала подих.

- Що? Що сталося?

- Діскорд сказав щось про велике місто, до якого він прямує... Можливо, він не мав на увазі Філадельфію. Тут є якісь більші міста?

- Філадельфія не таке вже й велике місто. Він міг прямувати куди завгодно. До Нью-Йорка чи Вашингтона... - Він довго сидів, опустивши голову на руки. Ліра нахилилася вперед, але нічого не сказала. Та й що тут було казати?

- Якщо Діскорд такий небезпечний, як ти кажеш...

- Так, - сказала Ліра. - Я ж тобі казала. Одного разу він вже довів нас до вимирання.

- Так. Але ти була у Еквестрії. Ти знаєш про нього більше, ніж будь-хто інший. - Він на мить замислився, а потім запитав - Хіба ти не казала, що він втік рік тому?

- Так, але про це подбали Твайлайт та її друзі. Вони використали Елементи Гармонії, - пояснила Ліра. - Хлоя коли-небудь розповідала тобі про Найтмер Мун?

- Ця назва мені щось нагадує.

- Тоді було те ж саме.

Він задумливо кивнув. - Як саме ти використовуєш ці Елементи?

- Я? Ні, я не можу ... - Ліра зітхнула. - Елементи Гармонії - єдине, що може його зупинити, а це все Твайлайт і її друзі. Я ніколи не мала до цього ніякого відношення. Я була звичайним єдинорогом. Більшість з нас ніколи не робили нічого подібного.

- Отже, ці артефакти - єдина сила, яка може його зупинити... - Він здавався замисленим. - Це... здається досить поширеним, в історіях. І тільки певні герої можуть ними володіти.

- Це не одна з твоїх книжок. Це реальне життя, - сказала Ліра. - Навіть якщо це так і працює, - визнала вона.

- Це те, що робить його складним... Я так розумію, що іншого способу боротися з ним немає.

- Якщо ти говориш про використання людської зброї, то це найгірше, що ми можемо зробити! Люди не можуть просто взяти всі ці армії і бомби і просто віддати їх йому.

- І все ж... Це, мабуть, те, що незабаром станеться.

- Що ти маєш на увазі?

- Він - загроза. Як інакше ми можемо з ним впоратися? Ти кажеш, що це погана ідея, але ніхто більше не знає, чим ти займаєшся.

Ліра зітхнула. - Так, але... Що я знаю, так це те, що люди не можуть його зупинити. Ми лише робимо його сильнішим.

Більше не було що сказати. Найгірше було те, що Ліра знала, що слова Діскорда були правдою. Повернення до людського світу було тим, що змусило його перейти сюди. Це дійсно була її провина.

Увімкнувся телевізор. Її батько взяв пульт і перемкнув його на новини. Людина-репортер стояла посеред залитої молоком вулиці перед тим, що залишилося від будівлі. Стіни зникли, а кімнати всередині стояли неушкодженими посеред майданчика.

Вона подивилася вниз на своє намисто. Все, про що вона могла думати - це останній день у Кантерлоті. Її ріг засяяв, коли вона потягнулася до нього, а батько з цікавістю спостерігав за нею. Магія цікавила його - це було зрозуміло, він писав про неї роками і ніколи не бачив її до сьогоднішнього дня. Тоді вона відчула щось дивне. Вона здивовано скрикнула, і намисто впало назад.

- Що сталося? - запитав її батько.

- Я... не знаю, - зізналася вона. - Такого зі мною ще ніколи не траплялося. - Одним копитом вона обережно підштовхнула намисто, але тепер воно здавалося нешкідливим.

- Ти завжди його носила... Звідки воно взялося? - запитав її батько. - Ланцюжок не схожий на правильний розмір для... поні.

Вона похитала головою. - Це подарунок від Принцеси, одразу після того, як вона зробила мене людиною.

- Принцеса Селестія. - Він вловлював, але було зрозуміло, що досі він ніколи не надавав розповідям Ліри серйозного значення. - Вона наймогутніший єдиноріг в Еквестрії, а також її правитель...

Ліра нахилила голову. - Ну, не зовсім єдиноріг. У неї теж є крила. Вона приблизно такого ж зросту, як ти. Не кажучи вже про те, що їй тисячі років... - Ліра нахилилася, щоб уважніше розглянути намисто. Відчуття, коли вона підняла його до себе... Цього не було, коли вона вперше зняла його, але...

- Ти справді розмовляла з єдинорогом, якому більше тисячі років, - розмірковував він.

- Так. Людські правителі не живуть так довго, чи не так?

Він знову засміявся тремтливим, нервовим сміхом. - Тут все інакше. Але, як я вже казав... Прикраса, подарована тобі могутньою магічною істотою... Не схоже, щоб це був простий подарунок.

- Про що ти говориш? - Ліра подивилася на нього. - Гадаю, я ніколи раніше не використовував магію з ним, але в Еквестрії все влаштовано інакше. Тут не скрізь є зачаровані предмети, як у твоїх книжках. - Нерішуче вона знову почала піднімати його на шию, щоб краще роздивитися. - Крім того, я навіть не впевнена, що це може...