Антропологія

Знову Ліра відчувала себе дезорієнтованою вранці. Це було пов'язано з тим, що вона прокидалася на новому місці. Принаймні, це був останній раз, коли їй довелося переїхати. Незабаром з'являться результати, і тоді вона зможе заспокоїтися.

Вона піднялася з ліжка і пройшла коридором повз мамину студію до ванної кімнати навпроти кімнати Хлої. За останні дев'ять днів вона встигла навчитися орієнтуватися.

Перше, що вона помітила, коли подивилася в дзеркало, було те, що її волосся було в повному безладі. Вона знайшла гребінець на краю раковини і почала розчісувати його.

Тепер вона дійсно пишалася своєю зовнішністю більше, ніж тоді, коли була поні. Правда, вона все ще виглядала дещо схожою на поні, але це було лише її волосся та колір очей. Ці речі не мали особливого значення.

Щітка зачепилася за клубок зеленого волосся, і вона висмикнула його. Вона потерла очі і сонно моргнула на своє відображення. Вона подумала про те, якби вона виглядала з темним волоссям. Більше схожа на звичайну людину. Це було б добре.

Вона подивилася на свої пальці. Від гри на гітарі на кінчиках утворилося кілька грубих плям. Спочатку це було боляче, але їй сказали, що це добре - так буде легше перебирати струни. Як Рендалл назвав їх? "Мозолі", саме так.

Здебільшого вони були на правій руці, але кілька з'явилося і на лівій. Вона колупала їх, цікавлячись дивною жорсткою текстурою. Вона здригнулася, коли її щітка знову зачепилася за волосся, а потім повернулася до своїх рук.

Вона зупинилася.

Обидві руки були порожні, але вона все ще розчісувала волосся.

Вона знову подивилася в дзеркало і встигла побачити лише мигцем згасаючу ауру навколо щітки, перш ніж вона впала і застукотіла об підлогу.

У паніці вона опустилася на коліна, щоб підняти її, але... її пальці зникли. Натомість з її рукавів стирчали два м'ятно-зелених копитця.

* * *

Ліра сиділа прямо в ліжку.

Надворі все ще було темно, і зовсім тихо, якщо не рахувати цвіркунів, що цвірінькали. Вона повернулася і подивилася на годинник, що стояв на тумбочці. На ньому світилися цифри "2:43 ранку". Просто цифри - її батьки називали його "цифровим".

Вона підняла руки вгору, щоб перевірити, чи вони все ще на місці. Здавалося, все було в порядку. Потім вона підняла руку, щоб перевірити лоб, просто щоб переконатися, що він все ще гладенький. Вона зітхнула з полегшенням.

Чи справді вона очікувала, що знову знайде свій ріг? Звісно, ні. У людей їх не було.

Але... Їй краще переконатися, що вона справді все ще нормальна.

Коли її очі звикли до темряви, вона обвела поглядом кімнату. Там був комод, а та велика фігура, притулена до кута, була її гітарою. Вона ледве могла розрізнити невиразні обриси її ліри в тіні. Вона стояла на комоді, на відстані близько десяти футів від неї. Вона спробувала згадати, як це працює - зосередити свою ментальну силу, впустити її в об'єкт і підняти його.

Але нічого не відбувалося.

Це був лише сон. Вона все ще не володіла магією. Було божевіллям думати, що вона буде.

І хоча це виявилося нічим, вона все одно відчувала, що їй не вистачає повітря. Відчуття, коли вона усвідомила, що знову використовує магію. Перше, що промайнуло в її голові, було те, як вона пояснить це своїй родині.

Останні кілька днів вона просто продовжувала говорити їм, що якимось чином втратила пам'ять. Вона відчувала себе заїждженою платівкою, але що ще вона могла сказати? Особливо після того, що сталося з Одрі. Але... як довго вона могла брехати власній родині?

Вона відкинула голову на подушку і підняла ковдру. Все повинно було налагодитися. Якимось чином...

* * *

Єдине, що не змінилося з тих пір, як вона була поні, - Ліра все ще спала допізна. Принаймні, у більшості днів. Цього ранку вона прокинулася незвично рано, але після того сну не могла спокійно спати.

Ліра повільно виконувала свій щоденний розпорядок дня. Нічого незвичайного... Ніякої магії. Ні копит. Це вже було добре.

Минуло більше тижня, і Ліра почала звикати до того, як все відбувається в її родині. У них був свій розпорядок дня. Часом їй здавалося, що вона збиває їх з пантелику своєю раптовою появою, але батьки, здавалося, були щасливі, що вона повернулася. Принаймні, більшу частину часу. Здавалося, що час від часу в їхніх поглядах все ще залишався слід сумніву, але він незабаром розвіявся.

Двері до кімнати Хлої все ще були зачинені. Напевно, вона ще спала. Ліра все ще звикала до думки, що в неї є молодша сестра. Останні сім років у неї була сестра. Людська сестра. Хлоя, здавалося, пристосовувалася до того, що Ліра постійно перебуває поруч, але вона не дуже любила з нею розмовляти. І вона ще не знала, хто така Ліра - якщо прийдуть результати аналізів і виявиться, що Ліра була тією, за кого вона себе видавала (а Ліра просто знала, що так воно і буде), тоді вони їй скажуть, але тільки тоді. А поки що Ліра просто "трохи поживе у нас вдома".

Хлоя була майже того ж віку, що й Шукачі К'юті-Марок. Ліра чудово ладнала з ними. Але людські діти... Що вони робили? Вони точно не переймалися тим, щоб отримати к'юті-марку чи щось подібне. І Ліра не дуже багато знала про тих єдинорогів, якими цікавилася Хлоя.

Кімната її батьків була далі по коридору. Мати, швидше за все, теж спала. Вона, мабуть, скоро прокинеться, сяде на задньому ганку, щоб поснідати, а потім попрацювати над картиною. У майстерні висіла напівзакінчена робота, яку Ліра побачила, коли проходила повз неї. Схоже, це мала бути людська фігура з крилами, але це було так само безглуздо, як і те, що людина може використовувати магію.

Ліра знову зупинилася у своїй спальні, щоб взяти книгу в м'якій обкладинці, що лежала на тумбочці. Закладка стирчала приблизно на три чверті. Вона підняла її і взяла з собою.

Внизу ще нікого не було. Її батько, мабуть, не спав. Він прокидався раніше за всіх і працював над текстом. Ну, він називав це писанням, але насправді все це було на комп'ютері, а не на папері. Люди використовували їх майже для всього. Можливо, Ліра колись і сама навчиться користуватися комп'ютером. "Друкування" виглядало так, ніби це було весело.

Вона поклала книгу на кухонний стіл і підійшла до шафи. Вона відкрила її, але це була не та шафа. Ця шафа була заповнена тарілками... Вона перейшла до наступної, а потім до наступної. Вона все ще не могла відстежити, що де лежить. Ось вона була тут.

А де ж ті штуки... Ті тоненькі тістечка з фруктовою начинкою у блискучих обгортках з фольги. Вона обшукала полиці і знайшла синю коробку, в якій вони були. Вона стояла високо. Можливо, вона була ще напівсонною, бо її першим інстинктом було спустити її донизу. Вона здригнулася і потяглася вгору, зімкнувши пальці навколо неї. Вона стояла там деякий час, дивлячись на нього невидящим поглядом.

- Доброго ранку, Ліро. - Вона відсахнулася від звуку батькового голосу.

- Ох... Доброго ранку. - Їй вдалося посміхнутися.

- Ти рано прокинулася. Усе гаразд?

- Так, звичайно... - Її очі повернулися до коробки в її руці. - Я просто... бачила дивний сон минулої ночі. Він досі не дає мені спокою.

- Ти пам'ятаєш, що це було? - запитав він.

- Ні, - відповіла вона. - Я вже забуваю, чому він мене турбував. Мені постійно снилися сни.

- Як давно?

- Це було... Гм... - Вона несвідомо ворушила пальцями, барабанячи ними по коробці. Потім згадала, що робить, і дістала один з пакунків. - Я не знаю. Я... просто колись їх мала.

Він почав варити каву. У них була машина, яка робила це автоматично. З того, що вона бачила, люди були практично залежні від таких речей, і її батьки не були винятком.

Ліра сіла за стіл і схрестила ноги, відкинувшись на спинку стільця. Вона розірвала фольгу, дістала одне з тістечок і відкусила маленький шматочок з куточка. Таку випічку можна було б розігріти в так званому "тостері", але сьогодні їй не хотілося. Тістечко все ще було смачним, хоча й трохи черствим. Бон-Бон, напевно, була би в жаху, але фасована їжа була основною частиною людського раціону.

Через кілька хвилин її батько сів за стіл навпроти неї з кавою.

- Тату... - сказала Ліра.

- Так?

- Я читала твою книгу. - Вона лежала на столі перед нею. Вона постукала по ній одним пальцем. - Але є кілька речей, які мене бентежать.

- Що ти маєш на увазі?

- Ну, магія, наприклад. Як вони нею користуються? Ти кажеш, що вони можуть просто навчитися, але... це може зробити будь-хто?

- Це вимагає певного складного ментального зосередження і років практики, але, по суті, будь-який персонаж може цьому навчитися. - Здавалося, він говорив більш відкрито, ніж раніше. Це була легша тема. - Звичайно, Цитадель нікого не впускає. Вони хочуть захистити свою силу і навчають її лише тих, кого вважають гідними. Ти ж читала про це, чи не так?

- Хм... - сказала Ліра. Вона згадала. Перший раз, коли вона використала магію, це сталося випадково. - Напевно, я просто ніколи не думала, що магія працює таким чином.

- У цьому вся суть магії. - Він посміхнувся. - Вона не дуже чітко визначена, тому письменники можуть робити з нею все, що завгодно.

Ліра насупилася. Це було неправильно... Точну природу магії було нелегко отримати, навіть якщо ви могли б її використовувати, але були деякі основи, які були просто незаперечними. По-перше, для того, щоб мати будь-який контроль над нею, вам знадобиться ріг, через який ви зможете її фокусувати. І навчитися цьому було набагато легше, ніж він стверджував, частково тому, що єдиноріг був створений для того, щоб вміти ним користуватися.

- О, і... єдинороги, - сказала вона.

Він витріщився на неї.

- У цій книжці є якісь із них? - сказала Ліра. Вона швидко додала. - Я знаю, що Хлої вони подобаються, але... Ти знаєш.

- У моєму світі не так багато міфічних істот, ні. Лише звичайні коні.

Міфічні істоти, як і всі друзі та рідні Ліри ще трохи більше місяця тому. У книзі час від часу згадується "верхова їзда". Це було так, ніби вони були просто тваринами. Важко пояснити, що саме вона відчувала при цьому. Коні були мало схожі на поні, хіба що зовні.

Багато речей у цій історії були схожі на людей, про яких Ліра читала. Вона нічого не читала про людей, які їздять на конях, але якби принцеса захотіла стерти записи про людей, це була б одна з перших речей, які потрібно було б стерти. Разом з війною... У розповідях її батька теж було багато про це.

- Це... цікава історія, - сказала Ліра. - Я точно не читала нічого подібного раніше.

Він посміхнувся. - І у мене є критики, які стверджують, що вона занадто банальна.

- А такі історії - це нормально для... - Вона вчасно спіймала себе на тому, що запитує. Зробити так, щоб ці питання звучали природно, було важко. - Це звичайна тема для історій?

Він знизав плечима. - Це дуже широкий жанр, але деякі речі ніколи не змінюються.

Вона кивнула і відвернулася до вікон.

- Це все в якійсь мірі засновано на історії, чи не так? Ви просто додали до неї такі речі, як магія, і країни... - Вона чекала на його відповідь, бо зрозуміла, що королівство Ематія та країна Америка звучать однаково незнайомі в її уяві. Наскільки вона знала, це могло бути реальним місцем.

Він кивнув. - Тут є деякі грецькі впливи. Це відрізняє її від...

- Грецькі? Ти маєш на увазі... Ці старі історії та пісні, які вони ніби грали на лірі. Я знаю, я дещо про це чула.

- Половина нашої родини - моя половина, тобто - походить з Греції. Звідти походить прізвище Міхелакос. Мій дідусь жив там, але я був у цій країні лише двічі в житті.

- Це дивовижно! - очі Ліри розширилися. Греція була однією з тих країн, які по-справжньому зачарували її відтоді, як вона побачила кілька сторінок у книзі Твайлайт. Мало того, що вони винайшли ліру, яка була дуже популярним інструментом в Еквестрії, вона була однією з них.

- Я так розумію, ти цікавишся своєю спадщиною, як і я.

- Зовсім недавно, якщо чесно. - Дізнавшись, що вона не народилася в Кантерлоті, вона значно підвищила свій інтерес до себе. - Раніше я...

- Що?

- Гм... - Ліра нервово сіпнулася. - Нічого. Я забула, що хотіла сказати. - Вона закінчила сніданок і знову втупилася у вікно, подалі від нього.

- Ліра... - Він погладив себе по підборіддю. - Лікар сказав мені, що з тобою нібито все гаразд.

- З чого б це? Я нормальна, - сказала вона.

Він зітхнув. - Коли ми втратили тебе, багато років тому... Ми з твоєю матір'ю нічого не чули. Все зникло, але не було ніяких ознак злому, всі двері були замкнені. Ти просто розчинилася в повітрі. А тепер з'явилася так само несподівано, і кажеш, що нічого не пам'ятаєш.

Ліра опустила голову. Це було занадто схоже на те, що говорила Одрі, коли ухилялася від відповідей на запитання.

- Я справді не пам'ятаю. Ти маєш мені повірити. - Вона підняла на нього очі. - Ти ж мені віриш, правда?

Він підійшов і поклав свої руки на її руки. - Якщо є щось, про що ти не хочеш говорити...

- Я справді нічого не пам'ятаю, - наполягала вона. - Мені дуже шкода.

Ліра хотіла б вигадати переконливу брехню. Але як багато вона знала про людський світ насправді? Вона знала Де-Мойн, трохи бачила Чикаго... Вона згадала список міст, який переписала у свій щоденник в аеропорту, але не знала, що з себе представляє жодне з них. Будь-яка відповідь була б кращою, ніж мовчання.

Вона піднесла руку до чола і потерла його. - Мені... мені потрібно трохи свіжого повітря. Гадаю, я піду пройдуся.

Перш ніж батько встиг щось сказати, Ліра підвелася, взулася і вийшла за двері.

* * *

Ліра не планувала затримуватися надовго - їй просто потрібно було прогулятися. Тут, у лісі, було гарно і тихо. Це було далеко від машин, тому запах був не таким помітним. Насправді, здавалося, що це майже як у лісі Еквестрії. Вона кілька разів брала там участь у Осінньому Змаганні... Ще коли була поні.

Вона майже дозволила собі помилитися.

Звісно, це були дрібниці. Але вона не могла сказати, що завжди любила читати, бо це сталося через те, що вона так багато часу проводила в бібліотеці Кантерлота, коли була кобилкою зі своїм другим батьком. Чому вона "тільки зараз" зацікавилася своєю спадщиною? Тому що вона завжди думала, що вона просто напівкровна суміш єдинорога і пегаса, з ослабленою магією, але тепер виявилося, що вона походить від стародавньої раси людей. Вона не могла сказати про себе жодного слова своїй родині, і це ставало неможливим.

Можливо, вона справді не відчувала себе тут як вдома. Брехня, безумовно, все ускладнювала. Але вона не була впевнена, чи справді вона сумує за Еквестрією, чи їй бракує того відчуття, коли вона виступала на сцені з Рендалом у Де-Мойні... І все ж вона нізащо не проміняла б шанс жити зі своєю людською сім'єю.

Вона йшла узбіччям дороги, бо тротуару тут не було. Одного разу з іншого боку проїхала людина, яка сиділа на якійсь дивній машині, що їхала на двох тоненьких колесах. Ліра зупинилася на своєму шляху і дивилася. Здавалося, що вони рухалися вперед, відштовхуючись ногами, і їхали на цій машині набагато швидше, ніж просто пішки. Люди дійсно ніколи не переставали дивувати її.

Вона звертала пильну увагу на вуличні вивіски і будинки, повз які проходила. Вона не планувала йти далеко, але останнє, що їй було потрібно, це загубитися. Зрештою дерева порідшали, поступившись місцем району, де будинки стояли ближче один до одного. Здавалося, що вона не так далеко від'їхала від Де-Мойна, настільки це місце було схоже.

Вона зрозуміла, що це її рідне місто. Вона тут народилася. Але чи відчувала вона себе тут як вдома? Її батьки могли сумніватися щодо неї, але... Ліра була впевнена, що має рацію. Вона мусила мати рацію.

Деякий час вона просто йшла далі, занурена в роздуми, поки врешті-решт не дійшла до, мабуть, центральної частини міста.

Тут було кілька маленьких крамничок. Це було зовсім не схоже на велике місто - ці будівлі були ледь більші за будинки. Насправді, Ліра зрозуміла, що її власний будинок був більшим за багато з них.

До тротуару була прикріплена металева стійка, а до неї - ще один двоколісний пристрій, прикутий ланцюгом. Ліра зупинилася, щоб придивитися ближче. Вона стала на коліна, злегка натиснувши однією рукою на педаль. Пристрій клацнув, обертаючись. Коли вона штовхнула в інший бік, то відчула певний опір, і - так, колесо зрушило з місця. Їй треба було навчитися, як це працює.

Повз неї пройшла інша людина. Він дивно подивився на неї, і вона швидко встала і пішла далі.

Озирнувшись, вона побачила, що тут є кілька ресторанів. Піцерії, китайські, мексиканські. Вона була майже впевнена, що це були різні країни. В одній темній крамничці висіла вивіска "Здається в оренду" у порожньому вікні. Але потім вона підійшла до однієї, яка дійсно здалася їй цікавою - "Потримані книги Белфілда".

Коли вона відчинила двері, пролунав дзвінок. У неї раптово промайнув спогад про ту крамницю, до якої вона зайшла в Де-Мойні через кілька годин після прибуття у світ людей, але цього разу вона могла дозволити собі роззирнутися довкола. І вона зовсім не хвилювалася через розмову з тією людиною за касою.

Це була жінка, старша за неї, але ще досить молода. Вона здавалася зануреною в книгу, хоча перед нею на прилавку стояло щось, що могло бути комп'ютером. На стороні, зверненій до Ліри, було зображення яблука, що світилося.

- Я шукаю книгу з історії людства, - сказала Ліра, кинувши погляд у бік того, що могло б бути комп'ютером.

Дівчина підняла на неї очі. - Якийсь конкретний період?

- За весь

Вона почала сміятися, але потім зрозуміла, що Ліра була абсолютно незворушна. Вона кинула погляд на стелажі. - Ну, ось тут - нон-фікшн. Ви шукаєте американську історію, чи... Гадаю, ви шукаєте світову історію, чи не так?

Америка. Ліра знала, що зараз живе саме там, але не більше того. - Взагалі-то, я знаю про деякі інші країни, але про Америку небагато. У вас є книжки про неї?

- Звичайно. - Людина за касою зробила паузу. - Ви з-за кордону? У вас, здається, немає акценту, але...

- Я з Америки. Я просто... Я тільки починаю досліджувати історію. Мені потрібен хороший огляд.

- Гаразд... - Вона повільно кивнула. - Ви не вивчали її в школі?

- Моя школа була... іншою.

Дівчина вийшла з-за прилавка. - Я подивлюся, що я можу допомогти вам знайти. Схоже, що це буде нелегкий день у будь-якому випадку.

Щойно вона вийшла, Ліра простягнула їй руку. - Мене звуть Ліра. Я новенька в місті.

- Моніка... - Власник магазину відповів на рукостискання. - Зачекайте, це волосся... - Чомусь вона розсміялася. - Ти справді існуєш.

- Що? Звичайно, існую, - сказала Ліра. - Що ти маєш на увазі?

- Я розмовляла зі своїм другом. Він розповів, що зустрів у літаку якусь дівчину із зеленим волоссям, яка стверджувала, що вона давно втрачена дочка Томаса Міхелакоса. І я сумніваюся, що в цьому місті так багато зеленоволосих Лір.

Ліра була захоплена зненацька. - Ти знаєш Пола?

- Він заходить сюди час від часу, - сказала Моніка. - Світ тісний, чи не так?

- Я так не думаю... - сказала Ліра. Подорож літаком це довела.

- То ти тепер живеш у містера Міхелакоса? Я бачила його кілька разів, він приїжджає сюди час від часу. Знаю, що у нього є молодша донька, але про вас ніколи не чула. Мабуть, тому ти і є його "давно втрачена" донька.

- Так... Його книги досить популярні, чи не так?

- Можна й так сказати, - сказала Моніка.

Ліра подивилася на всі полиці, вишикувані вздовж задньої стіни. Вони були поділені на секції - художня література, історія, подорожі. Вона навіть не знала, з чого почати. І їй було важко ставити запитання прямо, не отримуючи у відповідь дивні погляди та ще більше запитань.

- Так чи інакше, ти казала, що хочеш американську історію.

Ліра кивнула. Вона майже забула про це. - Вірно.

Моніка провела її через кілька рядів полиць до секції в глибині магазину. - Ось що у нас є. Не соромся... - Ліра вже витягла том, який привернув її увагу, і гортала його, розглядаючи випадкові діаграми та ілюстрації. - Озирнися навколо, - закінчила Моніка.

- Швидке запитання. Це прозвучить дивно, але зараз... 2012 рік, чи не так? - сказала Ліра, її очі все ще були прикуті до книги.

- Так, вже деякий час.

- А Америка була заснована в 1776 році. - Вона підняла голову. - Ця країна не дуже стара.

Моніка підняла брову. - Ти справді нічого не знаєш, чи не так? Я починаю розуміти, чому Пол вважав тебе такою цікавою...

Ліра проігнорувала її. - Я думаю, що ця книга виглядає добре. Я візьму її.

- Чудово. Рада, що змогла допомогти.

- О, і, гм... - Ліра почухала потилицю і пробурмотіла - Єдинороги.

- Вибач?

- Ну, це... моя сестра, - швидко сказала Ліра. Частково це була правда, Хлоя була головною причиною, чому вона хотіла займатися цим дослідженням. - Вона любить єдинорогів. У вас є якісь книжки про них?

- Ти маєш на увазі дитячі книжки?

- Все, що є. - Якби єдинороги справді були лише дитячими історіями... Що ж, це просто те, чим вони були б у цьому світі. Це не мало б ніякого значення.

Ліра ніколи не замислювалася над цим, доки не почала розповідати Одрі, але люди справді дещо знали про єдинорогів. Це було справді дивно - звідки вони знали про єдинорогів, хоча жодного з них не було навколо. З іншого боку, в Еквестрії було так само. Відколи вона повернулася додому, все здавалося таким відсталим. Але тепер вона почала отримувати деякі відповіді.

Моніка обвела поглядом магазин. - Я подивлюся, що зможу знайти для тебе.

Ліра пішла за нею до секції полиць з написом "Фентезі". Очевидно. Вони обидві відсканували назви, надруковані на барвистих корінцях.

- Ось одна з татових, - сказала Ліра.

- Ага, - сказала Моніка. Вона глянула на неї. - Як це було, коли ти дізналася, хто ти є? Ти чула про його книги раніше?

- Ні... Не можу сказати, що читала. Але зараз я їх читаю.

- Розумію... - Моніка нахилилася, щоб подивитися на одну з нижніх полиць, потім витягла книгу. Вона подивилася на неї якусь мить, потім підвелася і передала її Лірі. - Думаю, це найкраще, що я можу зробити.

Ліра втупилася в обкладинку книги. Звичайний білий єдиноріг - порожній фланг, хоча він (чи вона, важко було сказати) був дорослим - стояв у лісі. П'є прямо з річки. Це було просто огидно, абсолютно нецивілізовано. Вона підняла брову. - То це... роман?

- Так. Досить популярний. Існує також фільм за ним, але я не впевнена, чи є він у нас в наявності.

- Ти маєш на увазі те, що показують по телевізору? - спитала. - Думаю, я просто почитаю це... Тобто, мені подобається ідея фільмів. Це як дивитися п'єсу, коли захочеш. Я просто не можу довго витріщатися на такий ящик.

- Справді, зараз? Ти вимираюча порода, - з посмішкою сказала Моніка. - Здається, люди сьогодні не читають стільки, скільки повинні.

Ліра опустила погляд на книгу в своїх руках. - І це все, що ти знайшла про єдинорогів? Я думала про щось більш... інформативне. Факти.

- Не знаю, можеш пошукати в розділі міфології. Хоча я сумніваюся, що хтось написав польовий путівник.

- Точно... Тому що єдинорогів не існує, - сказала Ліра. - А магія повністю вигадана.

- Е-е... так, - сказала Моніка, дивно глянувши на неї. - То це все? Я можу записати тебе на вході. - Вона показала великий палець через плече.

- Цього має бути достатньо. Дякую, що допомогла мені їх знайти, - сказала Ліра.

- Нема за що. - Вони повернулися до прилавка. Моніка обійшла з іншого боку за касою. Вона ще раз пробіглася поглядом по назвах, коли Ліра передала їх їй. - Цікава добірка тем, однак. - Вона поклала обидві книги в немаркований коричневий паперовий пакет.

- Гадаю, можна сказати, що у мене широке коло інтересів. Я завжди багато читала, - знизала плечима Ліра.

Моніка кивнула. - Це хороша звичка. Крім того, вона допомагає цьому місцю залишатися в бізнесі. І твоєиу батькові, якщо вже на те пішло, - сказала вона. - Передавай йому привіт від мене.

- Так. Я... передам.

- Я знаю, що це не зовсім моє місце, щоб втручатися, але... я можу сказати. Тебе щось турбує, чи не так? Щось важливе на думці, і ти не хочеш ні з ким про це говорити.

- Що? Ні, нічого, я нічого не приховую, - сказала Ліра. - З чого б мені...

- Ось бачиш. Це саме те, про що я говорю. Ти поводишся так дивно. - Голос Моніки вирівнявся, і Ліра замовкла. - Я не питатиму тебе, що це, але... Якщо це справді так важливо, то ти не зможеш приховувати це вічно.

- У мене немає вибору.

- Повір мені. Рано чи пізно тобі доведеться виговоритися. І тобі стане легше. Це все, що я хочу сказати. - Вона передала сумку через прилавок, і Ліра взяла її трохи тремтячими руками. - Просто безкоштовна порада.

- Дякую... мабуть.

- Нема за що. - Моніка посміхнулася їй. - То ми ще побачимося?

- Можливо.

- Приємно було познайомитися, Ліро.

- Так... Взаємно. - Ліра розвернулася і попрямувала за двері, не сказавши більше ні слова.

* * *

Ліра досить легко знайшла дорогу назад через околиці до свого будинку. Вона заблукала лише одного разу. Минуло не більше години-двох відтоді, як вона вийшла з дому. Може, їй варто вибачитися. Її батько, напевно, хвилювався.

Якась частина її все ще не хотіла, щоб її вважали дитиною. Вона сама платила за оренду - ну, половину - протягом кількох років. Але, можливо, краще було жити з батьками. Не схоже було на те, що вона могла подбати про себе в цьому світі. Їй потрібно було почати вчитися цьому.

Вона подумала про те, що сказала Моніка. Чи помітили її батьки, що вона поводиться дивно? Якщо Моніка помітила, то так, вони, мабуть, теж. Але... вона не могла просто сказати правду.

Вона пройшла повз поштову скриньку на узбіччі дороги і по довгій під'їзній доріжці до будинку, повз обидві машини своєї сім'ї - одну велику червону, на якій вона повернулася з аеропорту, іншу - меншу чорну.

Її рука вхопилася за ручку дверей і штовхнула їх щоб відчинити. З тривожною посмішкою на обличчі, намагаючись створити враження, що нічого не сталося, вона зайшла на кухню.

Її батьки сиділи там разом. На кухонному столі лежав стос листів. Вони читали одного з них - аркуш паперу, складений у кілька разів. На їхніх обличчях було щось...

- Я повернулася, - сказала Ліра, розкладаючи нові книжки на столі.

Її мати підняла очі від листа. - Ліро?

- Щось... Щось не так? - запитала Ліра. Вони якось дивно поводилися...

Не кажучи більше ні слова, мати підвелася і міцно обійняла її. Ліра помітила, що на її щоках з'явилися сльози.