Антропологія

Вона перестала грати, коли не змогла більше терпіти гризучий голод. Ліра не їла відтоді, як... від сьогоднішнього ранку, вдома в Кантерлоті. Невже це було сьогодні? Здавалося, Де-Мойн був так далеко від дому, як вона могла дістатися.

Вона опустилася на коліна перед футляром своєї ліри і роздивилася, що туди вкинули люди. Вона зраділа, побачивши кілька монет - срібних і бронзових, без золота, - але здебільшого це були лише зелені папірці. Вона підняла один з них. На ньому було зображено людське обличчя і цифра "1" по всіх кутах. Це щось означало? Багато людей давали їй такі папірці, тож, можливо, так.

- Я ніколи раніше не бачила такого інструменту.

Ліра підскочила на голос. Вона підвелася і закружляла навколо, все ще тримаючи ліру в обох руках.

Це була дівчинка - ймовірно, приблизно такого ж віку, як і вона. Ліра впізнала її, ця людина спостерігала за нею вже деякий час. У неї було темне волосся, зав'язане назад і звисало трохи нижче коміра червоної картатої сорочки. Лірі перехопило подих. Отже, людина знову розмовляла з нею. Нічого страшного. Просто треба було зберігати спокій.

- Так... - сказала Ліра. - Зачекай, ти... ніколи не бачила жодної.. - Цього не могло бути. Це був людський інструмент - повинен був бути. Хіба люди не грали на них теж?

- Це ліра, так? - запитала дівчина.

- Так. - Ліра тихо зітхнула з полегшенням. - Ти ж казала, що ніколи не бачила її раніше.

- Ну, не в реальному житті. - Посміхаючись, дівчина запитала, - він має якусь магічну силу?

Ліра була приголомшена. - Магія? Ні, звичайно, ні...

Дівчина розсміялася і похитала головою. - Заспокойся, я просто пожартувала. Це просто наштовхнуло мене на думку... - Вона помітила розгублений погляд Ліри. - Нічого страшного. Ти не повинна грати "Легенду про Зельду.

- Я взагалі-то не приймаю замовлень, - сказала Ліра. Вона не знала, як грати цю пісню, але, можливо, це одна з тих легенд, які, за переказами, люди розповідали на лірі. Може, вона зможе навчитися. Вона зачерпнула гроші та зелені папірці і розклала їх по кишенях, а потім відклала інструмент. - Я, власне, вже збиралася йти. - Вона зупинилася і повернула голову. - Зачекай, ти тут живеш, так? Куди я можу піти поїсти?

Людина знизала плечима. - Не схоже, що тут є щось особливе.

- Я з'їм майже все, що завгодно. - Ліра зачинила засувки на кейсі і підвелася. Її шлунок забурчав.

- Ти, мабуть, захочеш чогось дешевого в будь-якому випадку. Не думаю, що ти багато заробила, граючи. Але ти дуже добре грала, - сказала дівчина. - До речі, я Одрі. - Вона простягнула руку.

Напевно, вона пропонувала рукостискання. Ліра знала про це. У поні був різновид, але без пальців.

- Мене звуть Ліра, - сказала вона і взяла Одрі за руку. Їхні пальці зімкнулися. Ліра витріщилася на їхні руки, ледве вірячи, що це відбувається.

- Ліра? Як твій інструмент, - сказала Одрі.

- Га? - сказала Ліра. - Так... мабуть, так. - Вона підняла з землі футляр і закинула сумку через плече.

- Де ти взагалі навчилася грати на такій? - Одрі кивнула в бік кейса, коли Ліра ховала його назад у сумку.

- Я граю ще з дитинства - тобто, з самого дитинства, - сказала Ліра. - Батьки подарували мені її... Ну, не зовсім батьки. Мене вдочерили. - Ця розмова не йшла добре. Вона ніяково посміхнулася.

- Ох... - Одрі, здавалося, не знала, що сказати далі.

- Я просто зараз дуже голодна. Мені потрібно щось з'їсти.

- Зрозуміло. Я якраз збирався на вечерю. Чому б тобі не піти зі мною?

- Серйозно? - Людина пропонує поїсти з нею? Це було майже занадто добре, щоб бути правдою. І це все ще не було сном, це відбувалося насправді.

- Це була лише пропозиція. Ти не зобов'язана. Я маю на увазі, що зараз літні канікули, і я трохи зголодніла за людським спілкуванням...

- Я теж! - вигукнула Ліра.

- Що ж, це все вирішує, я гадаю.

Ліра енергійно кивнула і пішла за нею з парку.

- То ти часто тут граєш? Я часто тут проїжджаю, але ніколи тебе не бачила, - сказала Одрі.

- Ні, я не з міста, - відповіла Ліра. - Де ти живеш?

- Горіхова вулиця. Це недалеко звідси. - Одрі жестом показала направо, і очі Ліри простежили за її рукою. Її більше цікавила сама рука, ніж те, куди вона вказувала.

Через кілька кварталів вони дійшли до будівлі з зеленим дахом - ресторану. Крізь вікна Ліра побачила людей, які сиділи за столиками і щось їли. Це знову нагадало їй, наскільки вона була голодна.

- Тут небагато, але ти казала, що тобі байдуже, - сказала Одрі, смикаючи за ручку дверей. Вона дозволила Лірі увійти першою.

Запах чогось смачного - їжі, хоча Ліра не могла визначити, що саме - був сильним. Всередині будівля була облаштована як будь-який інший ресторан, за винятком того, що за столиками і на кухні в глибині були люди. У кутку сиділа сім'я з дітьми. Грала музика - звідки? Можливо, це був запис, але фонографа вона не бачила.

Зазвичай Лірі було б цікавіше спостерігати за тим, що тут відбувається, але зараз вона була голодною. Крім того, вона збиралася з'ясувати, на що схожа людська їжа. Можливо, вона схожа на те, що їдять поні. Вона сподівалася, що люди люблять тістечка так само, як і вона.

Одрі підійшла до прилавка і заговорила з людиною, що працювала за касою. - Я буду... номер один. І без гірчиці.

- Ви хочете це разом?

- Так.

- З вас 5,67.

Ліра уважно стежила за тим, як Одрі розплачувалася, але все, що вона передала касирові - це маленьку прямокутну картку. А потім він повернув її їй назад. Хіба вона не повинна була насправді платити?

- Чим я можу вам допомогти? - Тепер касир розмовляв з Лірою. Що вона замовила? Одрі назвала лише номер.

- Ух... - сказала Ліра. - Мені те ж саме. - Вона вирішила, що так буде безпечніше.

- Гаразд. П'ять шістдесят сім.

П'ять шістдесят сім... що? Ліра сягнула в кишеню і витягла пачку паперу. Вона була майже впевнена, що це людська валюта. Вона дивилася на нього кілька секунд, а потім простягнула його людині.

Чоловік виглядав збентеженим, але взяв кілька папірців, а решту повернув їй. Він зачерпнув кілька монет з каси.

- Тридцять три центи - ваша решта. Гарного вам дня.

- І вам... - сказала Ліра.

Всі тут були такі привітні. Принцеса Селестія помилялася щодо людей. Принаймні, Ліра мала рацію в тому, що люди в її світі будуть іншими. Важко було повірити, що ще сьогодні вранці вона була в нудному старому Кантерлоті, а тепер опинилася в такому дивовижному місці, як Де-Мойн.

- Отже... - почала Ліра. - Що саме означає "Де-Мойн"? Це ж там, де ми знаходимося, так?

- Е-е... Я не пам'ятаю, - сказала Одрі. Її руки були складені перед нею. - Це щось французьке.

- О... Справді? - Отже, вона опинилася у Франції... Ліра посміхнулася, уявивши, якою була б реакція Реріті, якби вона дізналася, де зараз перебуває. Франція була реальним місцем. У цьому світі вона все ще процвітала.

- Як довго ти в місті? - Одрі підняла брову.

- Я тільки сьогодні приїхала, - сказала Ліра.

- Ти звикнеш до цього. Тут досить нудно, насправді.

- Я сумніваюся в цьому. - Ліра посміхнулася.

Поки вони чекали на їжу, Ліра слухала музику, звідки б вона не долинала. Вона була досить привабливою, що б це не було.

- Не потрібні гроші, не потрібна слава, не потрібна кредитна картка, щоб проїхати цим поїздом... - Це була життєрадісна мелодія. Це була людська музика, зрозуміла Ліра. Вона подобалася їй більше, ніж класика, яка була популярна на батьківщині. - Вона сильна, несподівана, іноді жорстока, але вона може врятувати тобі життя - ось у чому сила кохання!

Їжу принесли на коричневих тацях. Ліра впізнала в деяких стравах картоплю фрі, але вони не були схожі на ті, що були зроблені з сіна, як ті, що вона їла вдома. Інша їжа була в маленьких квадратних коробках з картону.

Їм дали порожні стаканчики, зроблені з паперу. Вона бачила, як Одрі підійшла до коробки біля прилавка і наповнила чимось свій стаканчик. Ліра імітувала її дії і зробила ковток - це була звичайна газована вода. Трохи солодша і більш пухирчаста, ніж удома, але в іншому це було схоже на те, що вона знову опинилася в Цукровому куточку.

Коли вони сіли за стіл, Ліра вже не могла стриматися. Вона відкрила коробку - це був якийсь бутерброд - і одразу ж почала їсти.

- То ти справді зголодніла, - сказала Одрі, дивлячись на неї з легкою потіхою.

Ліра кивнула і проковтнула шматочок. - Дуже смачно.

- Нічого особливого, - сказала Одрі. Вона нахилилася вперед. - А звідки, кажеш, ти родом?

- Це... - Ліра відкусила ще один шматочок, роздумуючи, як багато вона має сказати. Що люди думали про поні? Вона не збиралася ризикувати, поки не дізнається. - Це маленьке містечко. Дуже далеко звідси. Ти, мабуть, ніколи про нього не чула. Ось так далеко.

- Зрозуміла... - Одрі повільно кивнула і почала їсти.

Салат висипався з бутерброда Ліри на тацю. Було важко втримати бутерброд цілим. Можливо, вона просто не мала достатнього досвіду з новими руками.

Ліра спостерігала, як Одрі взяла і з'їла картоплю фрі. Вона бездумно працювала пальцями. Вони були у неї завжди, тому вона не усвідомлювала, що в них є щось особливе. Такі люди, як вона, навіть уявити собі не можуть, як їм пощастило.

- Я б дуже хотіла дізнатися про тебе більше, - сказала Ліра. - Чим ти займаєшся? Маєш роботу?

- Минулого літа я спробувала подати заяву в кілька місць, але мені нічого не відповіли. Те саме й цього року. - Руки Одрі безладно рухалися, поки вона говорила. - Зазвичай я надто зайнята навчанням, щоб працювати решту року.

Ліра зупинилася і втупилася на неї. - Ти все ще вчишся в школі? Але... скільки тобі років?

- Шістнадцять, з лютого минулого року. Що ти маєш на увазі під "досі"?

- Я вже давно закінчила, - сказала Ліра.

- Як? - запитала Одрі. - У мене залишилося ще два роки навчання в середній школі. Потім я хочу поїхати в Гранд В'ю вивчати психологію, а це ще чотири роки, щонайменше.

Ліра не знала, що сказати. Люди справді так довго ходять до школи? Вона була навіть на кілька місяців старша за цю людину, і все ж вона вже давно не ходила до школи магії.

Її думки перервав раптовий сплеск музики. Вона була тоненькою і звучала близько, ближче, ніж інша музика, що грала тут.

- Упс. Це моє, - сказала Одрі, витягаючи з кишені якийсь маленький чорний предмет. Вона втупилася в нього на мить, і на її обличчі з'явився роздратований вираз. Ліра сиділа, не знаючи, як правильно реагувати. - Чому він очікує, що я щось знаю про eBay? - Одрі не розмовляла з нею, вона просто дивилася на річ у своїх руках, а потім почала постукувати по ній великими пальцями, що було цікаво. Потім вона знову прибрала його, і її привітний вираз обличчя миттєво повернувся. - Вибач. Це був мій друг Натан.

Ліра кивнула, хоча була збентежена ще більше, ніж будь-коли. У цієї істоти було ім'я, а Одрі вважала її "другом". Пояснення Одрі було настільки невимушеним, що здавалося, ніби Ліра просто повинна була зрозуміти.

- Але все одно я нічого про тебе не знаю. Що ти робиш тут, у Де-Мойні? - запитала Одрі.

- О, ну... - Ліра завагалася. Напевно, краще було сказати правду. - Взагалі-то, я шукаю своїх батьків.

Одрі кивнула і зробила ковток свого напою. - Так... Ти згадувала, що тебе всиновили раніше, - сказала вона, а потім швидко додала - Ти ж не заперечуєш, якщо я запитаю про це?

- Зовсім ні, - сказала Ліра. - Я навіть не знала, що мене вдочерили, до недавнього часу.

- Справді? Більшість усиновлених дітей сьогодні знають про це. Це знімає багато стигми, дає дітям зрозуміти, що вони все ще потрібні... - сказала Одрі. - Я не можу уявити, що ти пережила, коли дізналася про це.

- Моя ситуація була... складною. Не будемо на цьому зупинятися, - сказала Ліра.

Похитавши головою, Одрі пробурмотіла - І все ж таки. Покинути батьків і все таке.

- Я переїхала нещодавно... Думаю, я могла б залишитися в місті, ближче до дому. Твайлайт так і зробила, - знизала плечима Ліра.

- Твайлайт?

- Так, вона була... другом, - сказала Ліра. Вона згадала, як кілька місяців тому вони разом проводили дослідження. Подивіться, хто виявився правим.

- Це... якесь дивне ім'я, - сказала Одрі, морщачись. - Що, її батьки були хіпі, чи що?

Ліра раптом зрозуміла, що вона зробила. Імена поні відрізняються від людських. Це зовсім вилетіло у неї з голови. - Так... Точнісінькі хіпі. - Що б це не означало, подумала Ліра. Здавалося, це була задовільна відповідь.

- Люди, мабуть, завжди дражнять її. Ну, знаєш, через книжки.

- Ну, іноді, але... - Ліра моргнула. - Зачекай, звідки ти знаєш, що Твайлайт любить книги?

- Ні, я говорила про... - Одрі зітхнула. - Знаєш, що? Нічого страшного. Продовжуй. Ти говорив про те, коли ти переїхав. Як давно це було?

- Приблизно... - Ліра на мить замислилася. - Чотири роки тому?

Одрі витріщилася на неї. - А тобі... скільки років?

- Шістнадцять. Стільки ж, скільки і тобі. - Ліра посміхнулася.

- Ти живеш сама з дванадцяти років.

- Так. Ну, я маю на увазі, у мене була сусідка по кімнаті, - сказала Ліра. - Це місто більше, ніж те, до якого я звикла, але я думаю, що зможу впоратися.

- Твої батьки вигнали тебе, коли тобі було дванадцять? - Одрі чомусь була шокована.

- Ні, я сама вирішила переїхати, - сказала Ліра. - Вони не змушували мене їхати чи щось таке. І я хотіла бути сама по собі. Моїм батькам не дуже подобалися всі ті дослідження, якими я займалася... Е-е-е... - Голос Ліри обірвався. Її очі блукали по ресторану, по людях за прилавком, по інших столиках, по Одрі, що сиділа прямо перед нею. - Ну, це не дуже важливо. Але я могла робити все, що хотіла.

- Тобі було дванадцять, - повторила Одрі. - Це просто, я не знаю... серйозний випадок бездоглядності, чи щось таке... Хіба соціальні служби не дізналися про це?

- Це справді не має великого значення, - сказала Ліра.

Одрі похитала головою, а потім продовжила. - І... ти згадувала, що хочеш знайти своїх справжніх батьків. Ось чому ти приїхала сюди.

- Так. Мої батьки... ну, мої прийомні батьки... Вони дали мені це. - Вона нахилилася, щоб взяти свою сумку, що стояла на столі, і дістала з неї фотографію. - Це все, що у мене залишилося від моєї справжньої сім'ї.

Одрі взяла фотографію і кілька хвилин дивилася на неї. - Це все, що вони тобі залишили? Ти хоч знаєш їхні імена, хоч щось про те, звідки вони родом?

Ліра знала лише те, що вони були з цього світу. Проте вона не думала, що люди знають про існування Еквестрії. Вона не знала, що це місце знало. - Ні... Я нічого про них не знаю.

- Боже. Не хочу цього казати, але не думаю, що це допоможе. - Вона перевернула його, але на іншій стороні нічого не було. Вона повернула його назад. - Я не можу повірити, що вони просто відправили тебе саму без нічого, окрім цього. Такого просто не буває. Це не має ніякого сенсу.

- О, все гаразд. Як я вже казала, я вже давно живу сама по собі, - сказала Ліра, ховаючи його назад у сумку поруч зі своїм щоденником. - Думаю, я впораюсь.

- Звідки ти?

- Як я вже казала... Ти б про це не почула. Це не важливо. - Ліра махнула однією рукою, тримаючи в іншій чверть бутерброда, що залишилася.

- Я навіть не знаю, що на це сказати.

- Так, - Ліра відкусила ще один шматочок, намагаючись придумати, що сказати далі. Вона доїла останній шматок сендвіча. Це було саме те, що їй було потрібно, і вона відчувала себе абсолютно ситою. - Це було дуже смачно. Що це?

- Ти справді ніколи не їла біг-мак? - запитала Одрі.

Перше, що спало на думку, був старший брат Епплджек, але, очевидно, вона говорила не про нього. Сендвіч, мабуть, просто має таку саму назву за збігом обставин.

- То що в ньому? - запитала Ліра.

Одрі знизала плечима. - Жирне м'ясо і сир на дешевій булочці? Я не знаю точно, що це за соус, але це...

Ліра перестала слухати після другого слова. Вона повільно піднесла руку до рота. - Ти сказала... що там є м'ясо.

- Звісно. Ну, типу того. Я маю на увазі, це ж фаст-фуд. Хто знає, що там насправді...

- Як... тварини.

- Га?

- Це... Це вийшло з чогось живого! Кого я щойно з'їла? - запитала Ліра.

Очі Одрі широко розкрилися від занепокоєння. Вона поклала голову в одну руку і втупилася в стіл. - Боже мій. Ти ж вегетаріанка, - сказала вона. - Ти повинна був мені сказати! Я думала, що всі знають, що це таке. Тільки не кажи мені, що ти ніколи не була у Макдональдсі.

- Хто це був...? - запитала Ліра, її голос ледь чутно прошепотів.

- Це було... від корови, напевно. Здебільшого. Я маю на увазі, я не знаю, скільки в ньому було наповнювача. - Одрі запнулася на своїх словах.

На фермі Епплджек були корови. Вони вирощували їх заради молока і ставилися до них доброзичливо. Люди їли їх. А Ліра щойно...

Їй мало б бути вже погано.

Одрі, здавалося, теж була в паніці, але навіть наполовину не так сильно, як Ліра. - Боже мій... Якщо ти вегетаріанка, то могла б попередити мене раніше. Я б запропонувала інше місце. Мені дуже шкода. Мені дуже шкода.

Ліра повільно похитала головою. - Пінкі мала рацію... - пробурмотіла вона. І що найгірше? М'ясо було смачним.

- Хто? - запитала Одрі. - Мала рацію щодо чого?

- О, я сказала Пінкі? Я мала на увазі... Діану. - Ліра сподівалася, що це врятує її від подальших запитань. Її шлунок робив сальто назад. - Ми завжди називаємо її Пінкі, тому що це її улюблений колір. Але... вона розповіла мені про... - Голос Ліри обірвався, і вона застогнала.

- Ліро, з тобою справді все буде гаразд? Я маю на увазі... Я відчуваю себе дійсно жахливо через все це.

- Зі мною все буде добре... - пробурмотіла вона. - Чи... Чи всі люди так їдять?

- Ну, ні... Я маю на увазі, ти щойно сказала, що ти вегетаріанка... - Одрі похитала головою. - Боже. Мені справді шкода. - Вона опустила голову на руки і втупилася в стіл.

Вона доїла решту їжі в незручній тиші, уникаючи очей Ліри. Решта їжі здавалася нормальною. У всякому разі, вона була безпечною. Ліра колупалася в картоплі фрі, хоча вже не відчувала голоду.

Нарешті Ліра знову заговорила. - Одрі... ти ж не їси... поні, правда?

- Що? Ні.

- А... гаразд... - Принаймні, це було добре, хоча насправді нічого не покращило.

Ліра дуже хотіла довіряти цій людині. Все йшло так добре, але це... Невже вона могла проігнорувати це? З іншого боку, всі люди, принаймні більшість з них, їли саме так. Це була їхня природна біологія. Можливо, у них не було вибору.

Але... це було смачно.

Одрі назвала її "вегетаріанкою", тож, можливо, для деяких людей було нормальним не їсти м'ясо, але це звучало як виняток, а не правило. Ліра вже не знала, що й думати.

Нарешті Одрі знову заговорила.

- Е-е... Ліра. Ти казала, що просто проїжджала повз місто, - сказала вона, недбало тицьнувши пальцем кудись убік.

- Так, це правда, - відповіла Ліра.

- Де ти зупинилася?

- Я... чесно кажучи, ще не думала про це, - зізналася Ліра. Сьогоднішній день був надто приголомшливим.

- Що ж... - Одрі шукала слова, щоб сказати. Вона зробила ще один ковток содової. - Ти цікава людина, Ліро. Це все, що я можу сказати.

Ліра трохи посміхнулася. - Дякую... - Те, що людина назвала її "цікавою", було неймовірною честю. Вона вважала Одрі набагато цікавішою.

- А ще ти неймовірно наївна, і з тобою станеться щось жахливе, якщо ти залишишся сама.

- Що ти маєш на увазі? - запитала Ліра. Людський світ здавався їй безпечним. Ну... крім їжі. Здавалося неможливим, що може статися щось гірше, ніж це.

- Я хочу сказати, що... - Одрі засміялася і опустила очі на стіл. - Я божевільна, що кажу це, адже я щойно познайомилась з тобою і все таке. Але у нас вдома є гостьова кімната, і якщо тобі потрібно десь пожити, поки ти все не з'ясуєш...

- З радістю! - сказала Ліра, і її обличчя засяяло. Потім вона знову стиснулася. Цей вибух був голоснішим, ніж вона хотіла.

- Тоді, гадаю, все вирішено, - сказала Одрі, посміхаючись. - Ходімо. Я покажу тобі, де я живу.

* * *

Будинок Одрі був лише за півгодини ходьби. Він був двоповерховий, пофарбований у білий колір, з сірим дахом. Насправді він був дуже схожий на інші будинки, що стояли навколо. Здавалося, вони були розташовані трохи більш впорядковано, ніж у Понівілі, ніби у вигляді сітки. Це було завдяки дорогам, якими їздили людські карети. Один з них стояв перед будинком.

Ця частина міста була тихішою, ніж центр. Перед усіма будинками були газони з травою і деревами, деякі краще доглянуті, ніж інші.

- Схоже, мама вдома, - сказала Одрі, киваючи в бік нерухомої карети. - Я скажу їй, що ти залишишся на ніч. Не хвилюйся. Це не повинно бути проблемою.

- Гаразд... - Ліра все ще була вражена тим, що збиралася залишитися в людському домі. Цього було майже достатньо, щоб змусити її забути про те, що вона щойно з'їла. Майже.

Ліра помітила слово "ЛОРЕН" на поштовій скриньці перед будинком. Вона пішла за Одрі до дверей і зайшла всередину. Передпокій не здавався надто чужим. На одній стіні висів натюрморт з якихось фруктів, а навпроти висіли сходи, що вели нагору праворуч. Ліра помітила, що сходи були вужчими, ніж удома, що робило їх набагато компактнішими. До того ж, додаткова ширина не була б потрібна двоногій людині.

Невдовзі після того, як вони увійшли до будинку і Одрі зачинила двері, зайшла ще одна людина. Вона була схожа на Одрі, але її волосся було кучерявим, а не довгим. - О, я думала, що ти скоро будеш вдома.

- Тато все ще на роботі?

Мати Одрі кивнула, потім помітила Ліру. - А це хто?

- Це Ліра. Я сказала їй, що вона може пожити у нас деякий час... - Голос Одрі обірвався, і її мати подивилася на неї. Вона повернулася до Ліри. - Почувайся як вдома. Я розберуся з цим.

- О, дякую, - сказала Ліра. Вона попрямувала вниз по коридору і залишила двох людей у під'їзді.

Їхні голоси стихли. Ліра не могла розібрати, що вони говорили, але вона довіряла Одрі. Можливо, навіть більше, ніж слід... Ні, м'ясо було непорозумінням. Вона не могла на цьому зациклюватися. Навіть якщо вона не могла викинути це з голови, як би не намагалася. До того ж, хіба вона була в тому становищі, щоб відмовлятися від доброти незнайомих людей? Особливо людей?

Їй треба було відволіктися від того, що вона зробила. Зрештою, це був людський будинок - думка про це все ще хвилювала її, незважаючи на все інше. Ліра попрямувала до іншої кімнати.

Тепер будинок починав виглядати не так, як у Понівілі. Вітальня - якщо це те, чим вона була - мала дивну обстановку. Диван і кілька стільців стояли навпроти чорної скриньки. На даний момент Ліра не мала жодного уявлення, для чого вона призначена. Це виглядало нудно, тому вона звернула увагу на фотографії в рамках на тумбочці.

Це... Це виглядало так само, як свято Напередодні Свята Вогнища. У них була прикрашена ялинка і все таке. Ні, зачекай. Це ж Різдво, чи не так? Ліра посміхнулася. Можливо, вона могла б запитати їх про те, що це таке... Але вона не могла показати, що не знає про це. Зрештою, всі люди святкували Різдво.

Здавалося, ще одним святом було Кошмарна Ніч. Маленька людина, віку тих молодих людей, яких вона бачила в ресторані, була одягнена як чорна кішка. Ймовірно, це була Одрі в молодшому віці. Але якщо у людей не було Найтмер Мун, то про кого ж свято?

Вона помітила, що на журнальному столику перед диваном стоїть ваза з квітами. Ліра відчула, що їй трохи хочеться їсти. Сподіваюся, вона не переступить межі гостя, якщо візьме одну квітку.

Вона надкусила пелюстки і миттєво стрималася, щоб не виплюнути їх. Вони були надто гіркими. Вона закашлялася і спробувала проковтнути її.

Ліра повернулася до передпокою. Чим ближче вона підходила, тим чіткішими ставали їхні голоси.

- У неї було важке життя. Вона навіть не хоче розповідати мені про те, що їй довелося пережити.

- Я розумію, але це не те, що колись ти приносила додому безпритульних тварин. Це людина, Одрі. Незнайомець. Ти хоч щось про неї знаєш? Звідки вона?

- У неї зараз важкі часи. Вона заплуталася. - То був голос Одрі.

Увійшла Ліра. - Вибачте, але... мені здається, що ваші квіти зіпсувалися. Вони зовсім не пахнуть. - Вона тримала стебло з частково відкушеною головкою.

Тиша.

- Ух... - Одрі не знала, що сказати.

- Вибач... - тихо сказала Ліра.

- Ні, все... Все гаразд, - сказала Одрі.

- Ліра, так? - запитала мати Одрі. - Одрі каже, що ти в місті, працюєш, щоб заробити собі на життя.

Ліра кивнула. - Я справді не буду вам заважати. Я ж можу залишитися, правда? - Вона відкусила ще один шматочок стебла квітки, сама того не усвідомлюючи, і знову скривилася. Як це може бути неприємним на смак, якщо сьогодні вона їла...

Одрі обмінялася поглядом з матір'ю, а потім повернулася до Ліри. - Ходімо. Я покажу тобі, де ти будеш жити. - Одрі провела її до сходів.

* * *

Надворі починало сутеніти. Ліра допомагала Одрі накривати гостьове ліжко, на якому вона спатиме.

- Можеш застелити той кут? - Одрі тримала один кінець простирадла з квітковим візерунком і показувала вільною рукою.

- Звісно. - Ліра допомогла заправити його під ковдру. - Я справді можу залишитися тут, так? Як довго?

- Стільки, скільки тобі потрібно. Але я думаю, що тобі треба придумати кращий план. Наразі знайти тих людей з твоєї фотографії просто нереально.

Вони закінчили з наматрасником і взялися за ковдру. Це було просте завдання, але вони працювали руками. Однією рукою треба було тримати кут матраца, а іншою натягувати на нього чохол. Одрі підняла ковдру, коли з коридору увійшов чоловік.

- Ти, мабуть, Ліра, - сказав він. - Я чув, що ти будеш жити з нами?

Вона повернулася, щоб подивитися на нього. Це, мабуть, був батько Одрі. - Так.

- Мама говорила з тобою? - сказала Одрі. - Про... ну...

- Я справді не буду проблемою, - втрутилася Ліра.

- Я впевнений, що не будеш, - сказав він, посміхаючись. - І ми не можемо викинути тебе назад на вулицю, чи не так?

Ліра не могла повірити, як їй пощастило, що вона опинилася тут. - Я... не можу передати, як багато це для мене значить.

- Приємно познайомитися, Ліро. Просто дай нам знати, якщо тобі щось знадобиться. Ми справді хочемо тобі допомогти.

- Дякую, - посміхнулася Ліра. - Але я думаю, що зараз у мене все гаразд. - Вона повернулася до заправляння ліжка і закінчила застеляти простирадла.

- Тоді я тебе поки що залишу. - Він розвернувся і пішов, коли вони закінчили застеляти ліжко.

- Виглядає гарно, - сказала Одрі. - І, як сказав тато, просто скажи нам, якщо тобі щось знадобиться.

Ліра дивилася на книжкову полицю в кінці кімнати. - Ти не проти, якщо я почитаю деякі з них? - Вона вказала на них.

Одрі знизала плечима. - Звичайно. Якщо хочеш.

- Дякую. - Ліра позіхнула. - Але... насправді, я думаю, що я просто піду спати на сьогодні. - Вона знову усвідомила, що прокинулася сьогодні вранці в Кантерлоті. Здавалося, що це було багато років тому. Їй потрібно було трохи відпочити.

- Гаразд. Тоді на добраніч.

- Добраніч.

* * *

Зовні, з людського світу, долинали дивні, нерозпізнані звуки. Ліра подумала, що це можуть бути ті вагони, але ще було гучне, пронизливе виття, яке то наростало, то стихало. Ліра простяглася на ліжку, перед нею лежав розгорнутий щоденник, а в руці був олівець.

Це не надто відрізнялося від домашньої обстановки, за винятком того, що тепер вона писала, спираючись на власний досвід. Сьогодні вона дізналася так багато нового про людей. З чого ж почати? Вона постукала гумкою по губах.

Вона ще раз окинула поглядом кімнату, в якій зупинилася. В кімнаті було темно, окрім лампи, що стояла на столі біля неї. Перед нею вона поставила свою сумку. На вікні висіли штори, але їй не хотілося їх зачиняти. Перед цим вона передивилася назви всіх книжок на книжковій полиці і ніяк не могла вирішити, з чого почати. Людська культура була ще ширшою і різноманітнішою, ніж культура Еквестрії.

Повернімося до її щоденника. Перше - будьте обережні з тим, що ви їсте.

Цю нотатку варто було обвести навколо. Ліра зіщулилася, тільки подумавши про те, що сталося сьогодні вранці. Але Одрі не хотіла нічого поганого. Їсти м'ясо було просто нормальною людською поведінкою.

Це не змінювало того факту, що Ліра більше ніколи не хотіла цього робити.

Далі йшли всі ті винаходи, які були в цьому світі. Вона повернулася до кількох ескізів карет, які зробила на основі своїх снів. Вони були напрочуд точними. Вона повернулася до чистого аркуша.

Думка про те, що це її світ - це величезне, дивовижне місце - була просто чудовою. Еквестрія просто не могла зрівнятися з тим, що могло чекати на неї тут, у Франції. І вона вже знайшла друга, який міг би допомогти їй зорієнтуватися.

Хоча... Вона сумувала за Бон-Бон. На її обличчі з'явилася посмішка, коли вона уявила, якою була б реакція Бон-Бон, побачивши її зараз. Але... цього ніколи не станеться. Як вона могла повернутися без жодної магії? До того ж, заклинання було надто складним навіть для звичайного єдинорога.

Як вона взагалі потрапила до Еквестрії?

Занадто багато запитань, а вона занадто багато пережила сьогодні, щоб навіть розглянути їх усі. Вона позіхнула. Їй справді треба просто поспати.

Вона обернулася і побачила своє намисто, що висіло на бильці ліжка. Золота ліра, як і її к'юті марка. Вона простягнула руку до лампи, намагаючись знайти вимикач. Їй було цікаво, чи всі люди мають такі речі в своїх домівках. Магічні прилади існували в Еквестрії, але вони не були надто поширені. Але, судячи з того, що Одрі говорила сьогодні вранці, вона ставилася до магії так, ніби це був якийсь жарт. Як же тоді все тут працює?

Її пальці зімкнулися навколо ручки, і вона клацнула, коли вона повернула її в положення "вимкнено". Вона була надто втомлена, щоб думати про всі ці питання зараз.

Зважаючи на все, перший день у ролі людини пройшов успішно.