Антропологія

Наступного дня Ліра вирушила на своє звичне місце в парку, щоб виступити на кілька годин. Концерти під відкритим небом були для неї звичайною справою, що приносила достатній додатковий дохід між іншими виступами. Граючи тут, вона могла розслабитися. Тут не потрібно було докладати додаткових зусиль, які вона докладала на модних заходах.

Коли вона доспівала свою першу пісню, то відклала ліру лише на хвилину. Невеликий натовп поні зібрався, щоб подивитися на її гру. Вона кивнула їм. - Дякую, що прийшли. Не забудьте про чайові!

Ліра задалася питанням, чи хтось запитає про те, як вона сидить. Постійні відвідувачі - ні. Іноді поні з іншого міста, які не звикли до її вигляду, дивилися на її сутулість і, можливо, запитували, що вона робить. Сьогодні ніхто не коментував. Так сиділи люди, на картинках і в її мріях. Ліра спробувала сама, і їй здалося, що так зручно.

Її футляр з інструментами залишився відкритим поруч з лавкою, на ньому була прикріплена нашвидкуруч написана записка. Він уже наповнювався монетами. Сьогодні вона майже не помічала цього. Вона продовжувала грати, але її думки блукали на інші теми.

Наприклад, дверні ручки. Круглі, а не довгі прямі. Вони були майже на кожній будівлі в Еквестрії, але поні не могла вхопитися за них копитами. Тому більшість з них були лише декоративними і не замикали двері. Але людина, з пальцями... Вони могли б ними користуватися.

Те саме з боулінгом, повз який Ліра пройшла сьогодні вранці, щоб потрапити сюди. Вона кілька разів грала в боулінг з Бон-Бон. На всіх кулях було по три дірочки - чому? Вони були близько дюйма в діаметрі, а це, як Ліра була впевнена, означало, що в них можуть пролізти пальці. Люди могли легко їх тримати. Щодо поні, то у них не було стандартного способу гри в боулінг. Єдинороги використовували магію, іншим поні доводилося бути винахідливими. Боулінг був досить старим видом спорту, чи не так? Може, їй варто зазирнути в історію?

А ще вона помітила інструменти, які вони використовували на минулому зимовому святі. Лопати мали ручки на кінцях, за які поні досить легко було вхопитися зубами, але була ще довга жердина, яка робила їх громіздкими у використанні. Хіба що той довгий держак був тією частиною, яка мала бути ручкою.

Ліра спостерігала, як повз неї проходила поні з кобилкою. Мати впустила кілька шматочків у футляр. Ліра швидко кивнула на знак подяки і продовжила грати.

І хіба це не було найцікавіше з усього? Ліра майже бачила, як невидима рука перебирає струни її ліри. Насправді вона навіть не усвідомлювала цього, але саме так вона грала відтоді, як уперше взяла в руки інструмент багато років тому. Їй казали, що у неї добре виходить. Можливо, справа була в її техніці, в імітації рук, які створили цей інструмент.

Її розум продовжував працювати, навіть коли вона догравала решту виступу. Сонце почало сідати, коли вона спакувала свою ліру і підрахувала, скільки грошей заробила сьогодні. Це був гарний улов. З виступів цього місяця вона зможе покрити свою частку орендної плати і навіть більше.

Повертаючись додому, Ліра не могла перестати думати про вчорашній сон. Можливо, це була її уява, але все, що вона бачила, здавалося, узгоджувалося між собою. Чим більше вона думала про людей, тим більше все набувало сенсу.

Чому ніхто не бачив цього?

* * *

Ліра була…

Десь у великому місті. Високі будівлі наштовхнули б її на думку, що це Мейнхеттен, якби не те, що її оточували люди. Найрізноманітніші, хоча вони були менш різноманітними, ніж поні - менше кольорів, і лише одна раса. Не було видно ні рогів, ні крил. Проте ледь помітних відмінностей у рисах їхніх облич було достатньо, щоб надати кожному з них відчуття індивідуальності.

Такі сни снилися їй час від часу. Але цього разу все було інакше. Ліра подивилася на себе зверху вниз. Вона стояла на двох ногах. Вона була одягнена так само, як одна з людей, у зелену сорочку і легку куртку поверх неї. Штани з якогось грубого синього матеріалу. І руки. Вони стирчали з довгих рукавів. Вона підняла їх догори, поворушила пальцями, вивчаючи, як працюють суглоби.

Так ось як це було - бути людиною.

Ліра зробила крок уперед, зрозуміла, що може легко тримати рівновагу навіть на двох ногах, і рушила вулицею. Вона хотіла побачити все: людей, їхні будинки, ціле місто -

- Ти не спиш?

Так, прокинулася. Вона розплющила очі, помітивши, що знову в ліжку, з копитами, як завжди, а Бон-Бон зазирає у дверний отвір.

- Ліро, ти знову проспала? Вже полудень.

Ліра застогнала. Неважливо, котра година, вона хотіла повернутися до сну. Її ліжко сьогодні було надзвичайно зручним.

- Я б дозволила тобі поспати, але у мене скоро співбесіда в Цукровому куточку. Мене, мабуть, не буде кілька годин. Будинок у твоєму розпорядженні.

Ліра повільно кивнула, але її думки все ще були про те відчуття, що вона була людиною, і про те, наскільки реальним воно було. Звичайно, вона бачила їх досить часто, коли спала, але це був перший раз, коли вона насправді була людиною. Вона зітхнула, шкодуючи, що не мала більше часу, щоб побачити, що саме відбувається в цьому місті, як живуть люди.

Вона почула, як зачинилися вхідні двері: - Бон-Бон щойно пішла. Що ж тепер? - Думки Ліри перейшли до її щоденника - можливо, їй варто записати те, що вона зрозуміла з цього сну. А може, знову заснути і подивитися, чи не повернеться він... Ні. Це було не те. Було ще щось, що вона могла зробити...

З новознайденим почуттям мотивації Ліра вискочила з ліжка і попрямувала до кабінету. Це повинно було бути в одній з її старих книг.

* * *

Завдання було дуже розпливчастим - доповідь з історії Еквестрії, тему якої студентка мала обрати сама. Хартстрінгс вирішила, що не хоче бути ще однією поні, яка писатиме про традиції земних поні, пов'язані із завершенням зими, або про внесок Старсвірла Бородатого у магічну теорію. Навіть нічого про відомих музикантів, як пропонували деякі її друзі. Звісно, вона виявила, що має талант до гри на лірі, але воліла б грати на ній, аніж читати про якогось старого поні, який цим славився. Існували цікавіші теми. Якби вона могла їх знайти.

Вона пішла до бібліотеки Кантерлота, щоб знайти теми. Її батько був тут головним архіваріусом, тож вона добре знала, що до чого.

Хартстрінгс занурилася в глибини бібліотеки Кантерлота. Будівля була величезна, а в дальніх кімнатах пилу, що висів у повітрі, було достатньо, щоб змусити її чхнути. Здавалося, тут не було нікого, окрім неї самої та її батька, вже багато років. Це означало лише те, що всі в її класі закінчуватимуть дослідження так само, як і вона.

Її очі пробігли по полицях, але вона не знала, що означає жодна з назв у цій секції. Вона навмання вибрала один зі старих томів, потягнула його вниз за допомогою магії - це вже не було складним завданням - і відкрила його на випадковій сторінці посередині.

На ілюстраціях не було нічого знайомого, але вони все одно були якимись... привабливими? Вона не могла пояснити чому, але її приваблювало те, як вони йшли прямо, грубі зображення облич з маленькими очима і загостреними носами, їхні руки.

Там було написано, що вони називаються людьми.

Ця книга, написана старим, але все ще читабельним стилем, здавалося, припускала, що такі істоти дійсно жили. У них були свої нації та правителі, цивілізації, подібні до тих, в яких жили поні, але ніде не було жодної згадки про поні. Навіть про магію.

Вона продовжувала читати.

Хартстрінгс перевірила полиці, звідки взялася ця книга, і знайшла там ще кілька книжок, які також були про людей. Вона читала кілька сторінок з однієї, поверталася до іншої, придумувала питання, на яке, можливо, була відповідь в одній з інших книг...

Хартстрінгс провела в бібліотеці весь той день, поки не помітила, що світло, яке падало з запиленого старого вікна, згасає. У голові в неї крутилися питання - чому вона ніколи раніше не чула про таких дивовижних створінь? Чи залишилися вони ще в природі? Чи зможе вона колись помандрувати за межі Кантерлота і знайти королівства, де правлять і живуть люди?

- Хартстрінгс? - Вона почула голос батька, який кликав її. Він з'явився із-за рогу, темно-синій єдиноріг з розкуйовдженою гривою та окулярами в товстій оправі. - А, ось ти де. Вже пізно. Пора додому.

- Так, звісно. Можна я візьму це з собою? - Вона підняла книгу.

- Не думаю, це одна з наших старих...- Голос її батька перервався, коли він прочитав обкладинку. - Хартстрінгс, навіщо ти це читаєш?

- Я збираюся написати про це свою роботу з історії! Це все про істот, які називаються людьми, - сказала вона. Вона ледь не підстрибувала від хвилювання. - Ти коли-небудь чув про них раніше?

Її батько деякий час дивився на книгу, і нарешті сказав: - Емм, так. Серденько, ти ж знаєш, що людей насправді не існує, так?

Вона відчула себе так, ніби її вдарили цеглиною. - Що?

- Ті старі книги... Це лише міфи. Історії, які навряд чи хтось із поні вже пам'ятає. Людей вигадали дуже давно.

- Але...

- Може, тобі варто знайти іншу тему для написання? У нас є кілька книжок про Старсвірла Бородатого. Він був одним з найкращих єдинорогів, які коли-небудь жили. Він відкрив сотні заклинань.

- Людям не потрібні заклинання... Вони роблять багато чого без магії, - пробурмотіла Хартстрінгс.

Він насупився. - Я думав, тобі подобалося використовувати магію. Пам'ятаєш, як ти була схвильованою?

- Я знаю... - Вона повернулася до стопки книжок, що лежали на столі. - Не те, щоб я не любила магію, просто... ти бачив, що зробили люди? Всі ці винаходи, і міста, і... все? Вони були дивовижними!

Її батько похитав головою. - Це все легенди. Фольклор. І нічого більше. Я здивований, що ми досі зберігаємо ці старі книги. Я думав, що ми вже давно збиралися прибрати це крило.

- Чому ви збиралися їх позбутися? - Очі Хартстрінгс розширилися. - Ти не можеш їх просто так викинути!

- Е-е... Ці книги навряд чи можна вважати актуальними, більшість поні вже навіть не розмовляють про людей.

- Можна я їх залишу?

- Я не це мав на увазі...

- Будь ласка? Чому ні? Ти ж все одно збирався їх викинути.

- Ну... вони... - Похитавши головою, батько зрозумів, що не може з нею сперечатися. - Я... гадаю, ти можеш. Просто пообіцяй мені, що не сприйматимеш все це надто серйозно.

Хартстрінгс спалахнули в широкій посмішці. - Дуже тобі дякую! - Вона підбігла, щоб обійняти його.

- А тепер нам краще поїхати додому, поки не стало надто пізно, - сказав її батько. - Ми ж не хочемо, щоб мама хвилювалася.

Хартстрінгс кивнула і почала завантажувати книги в сідельну сумку. Вона планувала прочитати кожну з них від початку до кінця. Незалежно від того, що думав її батько, ці книги не були вигадані. Те, як вони розповідали про людей, було надто послідовним. Вони описували щось реальне, а не просто збірку легенд, і вона збиралася дізнатися правду.

* * *

Пізнього вечора в бібліотеці Понівіля Твайлайт саме вивчала нове заклинання, коли почула стукіт у двері. Вона відчинила і побачила знайоме обличчя.

- Привіт, Твайлайт. Не проти, якщо я візьму книгу? - запитала Ліра.

- Привіт, Ліро. Рада тебе бачити. - Твайлайт звернула увагу на ліве переднє копито Ліри. Вона накульгувала, і воно було вкрите товстою масою бинтів. - Що сталося? З тобою все гаразд?

- А, це? - Ліра підняла копито від землі на кілька дюймів. - Я просто потрапила в невеликий нещасний випадок, ось і все. Нічого страшного.

- Якщо ти не проти, я могла би поглянути...

- Ні! - Ліра відсмикнула копито назад, наче воно було обпечене. - Я маю на увазі... Це не обов'язково. Це справді не така вже й велика справа. - Вона нервово засміялася.

Накульгуючи вона увійшла до головної кімнати бібліотеки, оглядаючи сотні старих книг. Тут було досить прибрано - вона знала, що це місце нагадує наслідки урагану, особливо якщо Твайлайт проводила якесь інтенсивне дослідження. Більшу частину часу, насправді.

- То що ти шукаєш? - сказала Твайлайт.

- Просто цікаво, чи є у вас книги про людей, - відповіла Ліра. Знайшовши секцію "Л", вона почала сканувати заголовки. - Інформація в моїй особистій колекції була не зовсім... достатньо детальною.

- А... що ти шукаєш? Я не знаю, чи я...

Ліра обернулася, щоб подивитися на неї. -Ти ніколи не чула про них, чи не так? - Вона зітхнула. - Я не здивована. Іноді мені здається, що ніхто ніколи не чув про людей раніше.

- Ніхто...? - перепитала Твайлайт.

Не звертаючи на неї уваги, Ліра продовжила пошуки. - Це може бути під міфічними істотами... Саме туди зазвичай потрапляє все, що з ними пов'язано. Не те, щоб я вважала їх міфічними, звичайно. Судячи з доказів, цілком ймовірно, що людська цивілізація винайшла книгодрукування, і саме завдяки їм у вас є всі ці книги, якщо чесно. Згідно з тим, що я знайшла.

Твайлайт кивнула, трохи збентежено. Вона попрямувала до відділу міфів - не той куточок бібліотеки, який вона відвідувала дуже часто. Там ніколи не було нічого корисного для її навчання.

- У мене є... давай подивимося... - Вона витягла кілька книжок, скануючи назви та обкладинки, що пропливали повз її обличчя. - Вступ до міфічних істот... Легендарні звірі... Ілюстрований посібник з криптозоології коней...

- Ти сказала "ілюстрований"? - Ліра опинилася поруч і втупилася в книгу ще до того, як Твайлайт збагнула, що відбувається. - Це б чудово підійшло!

- Це... Це чудово, - сказала Твайлайт.

Ліра вже гортала сторінки, несамовито прагнучи щось знайти. Вона підняла забинтоване копито і незручно потерла його об іншу ногу. Пройшовши повз одну сторінку, вона зупинилася, перегорнула її, і її очі розширилися.

- Чудово! - сказала вона. Вона втупилася в малюнок, майже притиснувшись до нього обличчям.

- Можу я запитати, що саме ти вивчаєш? -Твайлайт нерішуче зазирнула через плече Ліри, гадаючи, чи пам'ятає інша єдинорожка, що вона там була.

- А, точно. Ось це. - Ліра вказала на малюнок, що являв собою щось на кшталт кігтя чи пазура без гострих кінців. Натомість п'ять придатків закінчувалися м'якими, заокругленими кінчиками. - Так виглядають руки людини. Цей малюнок досить детальний - я ніколи не бачила нічого подібного. Саме те, що мені було потрібно.

- І, гм... - Твайлайт зробила паузу. - Навіщо ти його шукала?

- Просто з цікавості, - сказала Ліра, піднімаючи перев'язане ліве копито. - Руки набагато корисніші за копита. Подумай, як би змінилося життя, якби у нас були пальці! - Вона раптом зупинилася, шоковано подивилася на своє підняте копито, а потім швидко опустила його.

- Гадаю, це звучить досить... - Твайлайт намагалася підібрати слово. - Цікаво?

- Ще б пак! Так чи інакше, мені справді треба повертатися додому, поки не пізно. Співбесіда Бон-Бон скоро закінчиться. Побачимося пізніше, Твайлайт. - Ліра пошкутильгала до вхідних дверей так швидко, як тільки могла на трьох ногах. Вона зупинилася перед дверима і обернулася. - Так. Ти не заперечуєш, якщо я візьму це?

- Ні, все в порядку. - Твайлайт нервово посміхнулася. Іноді Ліра могла бути трохи дивною... Сьогодні це було особливо актуально. - Бери на здоров'я.

- Дякую! Я поверну її пізніше. Будь-яка книга, в якій згадуються люди, досить рідкісна, ти ж знаєш.

І ось так просто Ліра вийшла за двері і попрямувала додому. Твайлайт залишилася тільки гадати, що саме вона задумала, і яке відношення до всього цього мають ці "люди".