Антропологія

Ліра відчула тепле сонце і легкий вітерець на своєму обличчі. Вона стояла посеред рівної кам'яної дороги, але вона простягалася далі, ніж вона могла бачити в обидва боки, в чисте блакитне небо. По обидва боки простягалися плоскі зелені поля. Також уздовж дороги стояли високі стовпи з натягнутою між ними мотузкою, яка з незрозумілих причин тягнулася вздовж узбіччя. У повітрі висів слабкий запах, схожий на запах чогось горілого, який Ліра не могла ідентифікувати.

Але найбільше її непокоїла велетенська вивіска, що височіла над усім цим.

“15-хвилинний дзвінок може заощадити вам 15%.”

Він був написаний розбірливою еквестрійською мовою, навіть якщо його значення не мало сенсу. Найбільше її турбувало зображення ящірки поруч із ним. Не людини. І воно було більше схоже на фотографію, ніж на малюнок. Можливо, це був гекон, але слово було написано неправильно. Невже Селестія дійсно відправила її в людський світ? Вона не бачила навколо інших людей. Що, якщо це була якась помилка?

Вона відвернулася від знаку. Якщо тут була дорога, то вона повинна була кудись вести. Їй просто треба було йти по ній. Вона вибрала напрямок, що відходив від знаку, і почала йти.

Ліра дивилася під ноги, які ступали по жовтій лінії, намальованій посередині дороги. Хто її намалював? Сподіваюся, не гігантська ящірка... Здавалося, що вона тягнеться так само довго, як і сама дорога.

Ще мить тому вона стояла в замку Кантерлота. А тепер вона була... десь в іншому місці. Ці поля здавалися досить близькими до того, до чого вона звикла в Еквестрії, але сама дорога, ці дивні стовпи - і той знак з ящіркою - доводили, що це, безумовно, був якийсь інший світ. Чи правильний він, чи ні, ще треба було з'ясувати.

Кілька хвилин минуло без жодних подій. Потім ззаду почувся низький гуркіт. Вона обернулася і побачила, що до неї наближається якийсь об'єкт. Він наближався, і дуже швидко. Вона стояла, приголомшена. Об'єкт пролетів повз неї, відхилившись убік і видавши неймовірно гучний звук, схожий на звук труби, що змусив її затулити вуха долонями. Запах горілого ставав все сильнішим, коли він пролітав повз неї.

Це був один з них!

Вагони з її снів. Як та, яку вона намагалася зробити з візка Епплджек. І ще одна була на фотографії її батьків. Ними керували люди. Вони були справжніми, і Ліра щойно бачила одного з них у реальному житті. Незважаючи на те, що це було жахливо швидко, вона була схвильована. Усередині цієї штуки могла бути людина. Ліра посміхнулася.

Він рухався в тому ж напрямку, що й вона, і тепер був крихітною цяточкою вдалині. Ліра попрямувала до узбіччя. Якщо їх наближалося більше, вона не хотіла стояти на шляху. Вона знала з досвіду, що ними важко керувати.

Пройшовши далі, вона побачила зелений знак - приблизно на рівні очей, не такий масивний, як ящірка, - з кількома словами на ньому. Вона зупинилася перед ним.

ДЕ-МОЙН 7

Як вона мала це вимовити? І що це було? Принаймні, інша вивіска, завдяки щасливому випадку, була розбірливою еквестрійською мовою, але Ліра не мала жодного уявлення, що це означає.

Ліра розмовляла сама з собою, продовжуючи йти, пробуючи різні способи вимовити "Дез-Мойн". Жоден з них не звучав правильно. Ну що ж. Вона з'ясує це.

Щось почало з'являтися внизу на дорозі. Біла цятка, що починала набувати форм будинку. Він не надто відрізнявся від тих, які вона бачила вдома. Будь-яка будівля була б добрим знаком, але тут міг хтось жити. Вона могла зрозуміти, де вона опинилася.

Підійшовши ближче, вона помітила одну з тих карет - червону, злегка іржаву, яка стояла абсолютно нерухомо. Ліра попрямувала до неї, щоб дослідити. На даний момент він нічого не робив, але про всяк випадок вона обережно обійшла його навколо.

Зійшовши з головної дороги, вона продовжила рух ґрунтовою стежкою повз будинок і пішла вздовж дерев'яного паркану, що тягнувся вздовж стежки. І тут вона побачила їх.

Не людей, а поні. Вони виглядали інакше, ніж ті, що були вдома. Їхні масті були тьмяних відтінків сірого та коричневого, і, підійшовши ближче, Ліра зрозуміла, що у них не було к'юті-марок. Їхні обличчя теж були трохи довшими. Але все одно було приємно побачити ще когось, з ким можна було б поговорити.

Ліра підійшла до паркану і сперлася руками на верхню балку. - Перепрошую. Я тут новенька. Я шукаю людей.

Поні нічого не відповіли. Один з них махнув хвостом.

- Ти ж знаєш про людей, так? Вони виглядають... ну, як я... - Голос Ліри обірвався. Щось тут було не так. - Ти розмовляєш еквестрійською?

Ніякої відповіді.

- Вибачте. Це приватна власність.

Спочатку Ліра подумала, що голос походить від поні, що було дивно, адже він ніколи не відкривав рота. Потім вона обернулася і побачила людину, яка стояла і дивилася прямо на неї. Вона спіткнулася, вдарилася об огорожу і простягнула руки, щоб втриматися на ній.

Вона була майже впевнена, що це був чоловік. Його волосся було дуже коротким, ледь сягало вух, як і у більшості чоловіків, що носять таку зачіску. Він був одягнений у білу сорочку і темно-сині штани, взутий у важкі, заляпані багнюкою черевики.

Лірі знадобився деякий час, щоб знайти свій голос. - Це він? Я просто... - У роті пересохло. - Я шукаю місце, де є люди. Як ми. - Вона промайнула дещо тривожною посмішкою.

Чоловік подивився на неї так, ніби вона сказала щось дивне. Він підняв одну руку і вказав пальцем у напрямку, куди вона йшла. - Найближче місто - Дез-Мойн. Це кілька миль вниз по дорозі. - Він вимовив це як "де мойн".

Очі Ліри були прикуті до його руки, до того, як він перебирає пальцями. - О... Дякую!

- Я не знаю, куди ви прямуєте, але я змушений попросити вас піти. Ви лякаєте коней, - сказала людина.

- Т-так... Вибачте... - Ліра була в шоці. Вона втупилася в свої дві ноги, які на даний момент ледве пам'ятала, як ними користуватися - просто поворухнути однією, потім іншою... - Ще раз дякую!

Вона розвернулася і знову побігла до дороги. Вона побігла, опустивши голову, схрестивши руки перед собою. Вона почекала, поки відбігла на достатню відстань, щоб сповільнити крок.

Незважаючи на те, наскільки жахливо пройшла ця розмова, Ліра не могла втриматися. Вона розсміялася.

Вона щойно розмовляла зі справжньою людиною. Звичайно, вона сама була такою, але все одно це було дивовижно. Яким би неймовірним це не здавалося, але люди були живі і здорові, і вона збиралася побачити їх ще більше.

Ліра хотіла переконатися в цьому, тому простягнула руку і штовхнула себе в обличчя. А потім ще раз, трохи сильніше, але все ще нічого. Значить, вона не спала. Вона наполовину очікувала, що прокинеться і виявиться, що знепритомніла від нудьги на Гала-вечорі, і все це їй наснилося. Але вона була тут, і вона була людиною.

Лірі знадобилося багато часу, щоб звикнути до того, що люди - звичайна річ у цьому світі. Вони завжди здавалися їй такими далекими і недосяжними. Але ж у цьому світі, мабуть, тисячі людей. І таких, як та, що в Де-Мойні, було б більше.

- Де-Мойн... - промовила Ліра вголос, пробуючи вимовити це слово так, як його вимовила людина. Від неї, мабуть, очікували, що вона знатиме, як це вимовляється.

Наступного разу, коли вона побачить людину, їй доведеться постаратися зберігати спокій. Це був лише черговий етап її дослідження - спостереження зблизька. Потрібен був час, щоб зрозуміти, як влаштований цей світ, і їй доведеться використати все, що вона знала про людей, якщо вона збиралася прожити тут решту свого життя.

Решта її життя... Тепер це був її дім. Вона озирнулася навколо, хоча пейзаж майже не змінився. Здавалося, все було спокійно. Не було про що турбуватися. Людський світ був би чудовим.

Проте... дещо інше турбувало її. Поні не розмовляли з нею. З іншого боку, вони не зовсім були схожі на поні; їхні риси обличчя були іншими. Але все ж вони були досить близькі, щоб принаймні нагадувати поні, подібних до тих, з якими вона жила...

Ліра здригнулася. Про це не варто хвилюватися. Тепер вона була людиною. Більше не було причин турбуватися про поні.

Її ноги починали боліти. Було досить вражаюче, що вона так легко ходить на двох ногах, але це все ще було незвично. Єдиний раз, коли вона коли-небудь робила це, було уві сні.

Намагаючись відволіктися від болю в ногах, вона деякий час розглядала свої руки. Вона перекладала пальці однієї руки на іншу, відчуваючи шкіру та кісткову структуру під нею. Вона вивчала цікаві візерунки ліній на своїх долонях. Вони були зовсім не схожі на ті, що були у поні, навіть не схожі на її магічно створені руки.

Але найкраще було те, що ці руки залишалися тут назавжди. Бон-Бон більше не може сказати їй, щоб вона їх позбулася, а крім того, вони були невід'ємною частиною того, що робить людей тими, ким вони є.

- Ти думала, що ми навіть не існуємо, - промовила вона собі під ніс, посміхаючись. - Якби ти бачила мене зараз, Бон-Бон...

Це змусило її зупинитися. Бо тепер вона раптом зрозуміла, що більше ніколи не побачить Бон-Бон. Ліра, мабуть, ніколи не заговорить з іншим поні - ті, яких вона щойно бачила, не вміли розмовляти, наскільки вона зрозуміла. Лише тепер до неї почало доходити, як багато вона втратила, щоб стати людиною.

Це було не так вже й погано, правда? Вона мріяла про це ще з тих пір, як була кобилкою. Це було королівство, населене істотами, про яких вона читала стільки років - її власний вид, як виявилося. Це змусило її знову посміхнутися.

Протягом наступної години проїхало ще кілька карет, і Ліра з цікавістю спостерігала за ними. Як саме вони пересувалися, якщо люди не могли використовувати магію? Вони були набагато швидшими за карету, запряжену поні. Один з них, що проїхав повз, був величезним, з кількома парами коліс і великою коробко-подібною секцією позаду. На ній був напис, але вона їхала надто швидко, щоб його прочитати.

Принаймні, вона була майже впевнена, що люди не можуть використовувати магію. Ліра побачила скляну пляшку на узбіччі дороги і зосередилася на ній. Вона спробувала підняти її в повітря... Нічого не вийшло. Вона сиділа там безжиттєво.

Ліра підняла голову і побачила вдалині якісь будівлі. Групу будівель, набагато ближче один до одного. Напевно, це і було те село, яке вона шукала. Це була її мета, і коли вона побачила його, то отримала додатковий заряд енергії. Там мали бути інші люди. Можливо, навіть її батьки.

* * *

Останні кілька годин вона прямувала до міста. Кілька розкиданих фермерських будинків уздовж дороги змінилися кварталом із сотень будинків, кожна з яких мала лише один-два поверхи. Потім будівлі ставали дедалі більшими, поки вона не дісталася до масивних веж у центрі. Це цілком могла бути столиця людського світу. Або, принаймні, будь-якої країни, в якій вона перебувала.

Ліра витріщилася на найвищу з будівель. Зараз вона була прямо під ними. Ця будівля мала щонайменше тридцять поверхів, увінчана темною пірамідою. Від того, що вона була так близько, паморочилося в голові.

Вона бачила деякі високі будівлі в Еквестрії. Але ці будівлі... Вони здавалися абсолютно масивними. Як тільки вони з'явилися в полі зору, вона змогла сказати, що вони великі, але вони, безумовно, були більші за все на Мейнхеттені, і вони навіть затьмарили б замок Кантерлот, який можна було побачити за багато миль у Понівілі.

Як і казала принцеса Селестія, ці люди були набагато більш розвинені, ніж ті, що жили в Еквестрії.

Коли вона йшла, витягнувши шию, намагаючись розгледіти верхівку вежі, вона наштовхнулася на людину.

Вона підстрибнула від несподіванки. - Вибачте... - Ліра заїкнулася.

- Дивись, куди йдеш. - Чоловік, одягнений у костюм і краватку, поспішив в інший бік.

Їх були сотні. Люди, скрізь. Всі різного кольору - але, як і очікувала Ліра, спектр людських кольорів простягався від темно-коричневого до світлої засмаги (як у неї самої). Трохи більше варіацій було у кольорі волосся. Багато каштанового і чорного, але також кілька рудих, жовтих і сірих.

Ліра усвідомлювала, що у неї зелене волосся. Здавалося, ніхто не надавав цьому великого значення, але вона помічала, що на неї дивляться. Можливо... Можливо, це просто особливо рідкісний колір волосся для людей. Як, наприклад, Рейнбоу Деш була єдиною відомою Лірі поні з такою різно кольоровою гривою.

Це було лише одне з багатьох питань, які вона зараз мала. Це місто було майже таким самим, як і ті, про які вона мріяла. Вона не впізнала нічого особливого, але воно було надзвичайно схоже. Безсумнівно, це було те місце, звідки вона приїхала. Це було так хвилююче.

Це майже не здавалося реальним. Ліра була тут, посеред людського міста, оточена ними з усіх боків, і вона вписувалася в нього. Вона була однією з них. Можливо, її виростили поні, але в душі вона була людиною.

Тут було так багато енергії. Понівіль був таким тихим маленьким містечком... Більшість днів, принаймні. Але навіть звичайний день тут був наповнений таким рухом. Люди ходили в усіх напрямках, всюди миготіли вогники, наче це був фестиваль...

І ці карети проїжджали прямо між будинками! Очевидно, вони могли сповільнюватися достатньо, щоб ними можна було точно керувати в цих вузьких проходах. Яку б магію люди не використовували, вони чудово її контролювали. Це було єдине пояснення, яке мало сенс.

Ліра спостерігала за людьми навколо, але ніхто з них насправді не використовував магію. Принаймні, нічого такого, що вона могла б розпізнати. Вони все переносили руками. Звісно, так і було б - якби можна було вибирати між тим, щоб нести щось силою думки, і тим, щоб мати справжню, міцну, фізичну хватку, вибір був би очевидним. Проте вона не була впевнена, як би працювали ці екіпажі та ліхтарі, якби люди не мали жодної магії.

Вона стояла на іншому розі вулиці, чекаючи на перехід. Ліра вирішила, що спробує перейти вулицю лише в групі. На цих перехрестях були панелі, які підсвічувалися зображеннями людських фігур і яскраво-червоних рук. Спостерігаючи за поведінкою людей, вона визначила, що рука означає "зупинитися", а людина, яка йде, - "переходити". У будь-якому випадку, краще йти за іншою людиною, щоб бути впевненою в тому, що вона перейде.

Один з вагонів під'їхав і зупинився. Зсередини лунала гучна музика. Ліра обернулася, щоб подивитися на неї, коли переходила дорогу, і побачила людину на передньому сидінні, яка вистукувала долонями в ритм. Звідки ж долинала музика?

Ліра продовжувала заглиблюватися в місто, але відчувала себе загубленою. Ця мережа будівель і вулиць була схожа на нескінченний лабіринт, і вона навіть не знала, куди прямує. Вона просто хотіла побачити все.

Всюди були вивіски і слова, навіть якщо не всі вони були дуже зрозумілі. Звідки їй було знати, що означає "Під'їзд і банкомат"? І вона була впевнена, що "Quizno's" - це не слово. А може, й було. Можливо, вона знала про цей світ не так багато, як думала.

Одна будівля з великими червоними літерами, очевидно, називалася "Маріотт". Здавалося, це був готель. Це нагадало їй, що їй потрібно десь зупинитися. Але вона ніяк не могла цього зробити без грошей. Що б люди не використовували як валюту, у неї нічого не було. Крім того, цей готель виглядав неймовірно вишукано. Судячи з того, що вона побачила у вестибюлі, номери мали бути навіть кращими, ніж приватні апартаменти в замку Кантерлот.

Нижче по вулиці вона побачила крамницю, у вітринах якої було виставлено кілька книжок. Ліра зупинилася і подивилася на назви. Вони відрізнялися від книжок про конярство. Обкладинки були цікавими, зазвичай з повнокольоровими фотографіями, але вони навряд чи були товщі за сторінки. Серед них було кілька традиційних книг у твердій палітурці, але їх була меншість.

Ліра зайшла всередину, щоб роззирнутися, коли вона відчинила двері, пролунав дзвоник. Спереду стояло кілька столів, на яких були розставлені книги, а в глибині стояли ряди полиць.

- Привіт, як справи? - За прилавком стояла людина - напевно, власник. Чоловік у квадратних окулярах у товстій оправі.

- Нормально... - сказала Ліра.

- Дайте мені знати, якщо вам щось знадобиться.

- Дякую. - Вона попрямувала до полиць позаду, не дивлячись на нього.

Це було таке невимушене привітання. Поні зробив би те ж саме, якби ви зайшли в їхній магазин, але це була людина. Істота, яка нещодавно перестала бути картинкою в книжці і раптом заговорила до неї. До цього буде важко звикнути.

Тут було тихо, а запах паперу нагадував їй про дім. Приємно було бачити, що люди цінують книги так само, як і поні.

Ліра провела пальцями по волоссю, насолоджуючись цим відчуттям, намагаючись визначитися з подальшими діями. Її увага переключилася на книги, що лежали перед нею. Деякі з них були поставлені обкладинками назовні, а не корінцями. Імена авторів були виведені навіть більшими, ніж деякі назви - Роберт Джордан, Стівен Еріксон, Томас Міхелакос... Люди мали такі цікаві імена.

Вона взяла одну з них з полиці. Вона відчула, що вона важка в її руках, але це була приємна вага. Люди, зображені тут, виглядали більше схожими на тих, про яких вона знала з книжок, судячи зі стилю одягу. При найближчому розгляді ця обкладинка виявилася картиною, а не фотографією. Будиночки з солом'яними дахами на задньому плані могли бути схожими на ті, в яких вона жила з Бон-Бон, але замість поні там були люди - одягнені в обладунки і з довгими лезами та сокирами.

Поставивши товсту книгу назад на полицю, вона помітила етикетку на верхній частині полиці. То це була секція "фентезі"? Але... Це були єдині речі, які виглядали дуже знайомими з її навчання. Якщо чесно, то все, що було зовні, більше скидалося на фентезі.

Ліра ще трохи поблукала магазином. Більшість книг тут були художньою літературою. Проте майже в кожній з них йшлося про людей, тож усі вони були для неї цікавими. Їй просто хотілося дізнатися, як тут, у її світі, все влаштовано. Вона почувалася тут такою загубленою.

Вона не могла дозволити собі відчути себе пригніченою. Перше, що вона мала зробити, це заробити трохи грошей. А потім вже турбуватися про те, де зупинитися і що поїсти. Ліра вперше помітила, що зголодніла - можливо, це було пов'язано з довгою дорогою до міста.

Вийшовши з магазину, вона попрямувала далі вулицею. Кількість людей, яку вона побачила, була справді приголомшливою. У Понівілі вона знала майже всіх. Кантерлот навіть здавався їй великим містом. Але тут, мабуть, сотні людей.

Будівлі поступилися місцем відкритому зеленому парку. Було дивно, наскільки він був схожий на парк у Понівілі. Трава, дерева, доглянуті сади... Там ходило кілька людей, тож вона мала аудиторію. Це було найголовніше.

Ліра сіла на лавку, як і вдома. Дістала з сумки ліру, поклала футляр перед собою і почала грати.